Функція сечового міхура — накопичення та виведення сечі. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Функція сечового міхура — накопичення та виведення сечі.



Сечівник

Сечівник (urethra) — непарний орган у формі трубки. Дов­жина жіночого сечівника становить 3—3,5 см, чоловічого — 18—20 см. Жіночий сечівник розташовується в порожнині малого таза, чоловічий — у порожнині малого таза та в губчастій речовині статевого члена.

Сечівник має два отвори — внутрішній та зовнішній. Останній у жінок відкривається в присінок піхви, а в чолові­ків — на головці статевого члена. У чоловічому сечівнику ви­діляють три частини:

простатичну (передміхурову) — найширша частина за­вдовжки 2,5 см. Вона починається від внутрішнього отвору се­чівника, проходить у товщі передміхурової залози;

перетинчасту — найкоротша і найвужча (1—2 см), про­ходить через промежину, охоплена поперечнопосмугованим м'язом промежини — м'язом-стискачем сечівника;

губчасту — найдовша (15 см), проходить у губчастій речо­вині статевого члена й закінчується зовнішнім отвором сечівника.

Стінка сечівника складається зі слизової, м'язової та адвен­тиціальної оболонок.

Функція сечівника — виведення сечі.

Сечовиділення та сечовипускання

Під час наповнення сечового міхура сечею відбувається розтягування його стінок, що призводить до подразнення ме­ханорецепторів сечового міхура. При цьому імпульси по доце­нтрових нервах надходять у спинний мозок, до центру сечови­пускання, який знаходиться в крижовому відділі спинного мозку. Від центру сечовипускання надходять імпульси, які спричинюють рефлекторне скорочення м'язів сечового міхура і розслаблення сфінктера сечівника. Спінальний центр регу­люється вищерозташованими відділами центральної нервової системи: кора великих півкуль і середній мозок гальмують, а задній відділ гіпоталамуса й передня частина мосту стимулю­ють його активність. У дітей раннього віку кірковий контроль затримки сечовипускання відсутній, він формується в кінці 2-го року життя, хоча умовні рефлекси починають формувати­ся в кінці 1-го року життя.

 

Л Е К Ц І Я № 31

Т е м а: “Статева система.”

Процес репродукції

Анатомія й фізіологія чоловічої та жіночої статевих систем

 

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ

Розмноження є однією з основних властивостей всіх жи­вих організмів. Людині притаманне статеве розмноження. Здійснюється воно за участі спеціалізованих статевих клі­тиняйцеклітини, яка утворюється в жіночих статевих залозах, і сперматозоїда, який утворюється в чоловічих ста­тевих залозах. Тільки після злиття цих клітин, тобто після запліднення, відбувається розвиток нового організму.

На цьому занятті необхідно вивчити анатомію й фізіоло­гію внутрішніх і зовнішніх статевих органів для розуміння дисгормональних, запальних, пухлинних процесів, а також вад розвитку, з якими медичні сестри зустрінуться під час ви­вчення клінічних дисциплін.

НАВЧАЛЬНА МЕТА

Знати: будову зовнішніх та внутрішніх статевих органів, промежини.

Уміти: знаходити на таблицях та муляжах зовнішні та внутрішні жіночі й чоловічі статеві органи, розрізняти їхню топографію та будову.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Статеві органи представлені внутрішніми та зовнішніми чоловічими та жіночими статевими органами, які визначають ознаки статі.

Жіночі статеві органи (organa genitalia femenina)

Жіноча статева система забезпечує: утворення статевих клітин та статевих гормонів, які створюють умови для розмно­ження. Окрім цього, вона забезпечує внутрішньоутробний розвиток плода і секрецію молока. До органів жіночої статевої си­стеми належать внутрішні й зовнішні статеві органи та молоч­ні залози.

Внутрішні статеві органи

Яєчник (ovarium) — це жіноча статева залоза, парний ор­ган, аналогічний чоловічому яєчку. Він має овальну форму, завдовжки 2,5 см, завширшки 1,5 см і завтовшки 1 см і міс­титься в порожнині малого таза на задній поверхні широкої зв'язки матки.

У яєчнику розрізняють дві поверхні: присередню та бічну; два краї: вільний (задній) та брижовий (передній), який нази­вають воротами яєчника, через які входять судини та нерви; два кінці: трубний та матковий.

Яєчник має брижу, завдяки якій він по передньому краю прикріплюється до заднього листка широкої зв'язки матки, та дві зв'язки: власну зв'язку яєчника, яка йде від маткового кін­ця до дна матки, і зв'язку-підвішувач яєчника.

Зовні яєчник вкритий кубічним епітелієм, під яким міс­титься білкова оболонка. Вона складається в основному з кола­генових та еластичних волокон. Під нею розташовується кір­кова речовина, яка оточує мозкову речовину у вигляді підкови. У ділянці воріт яєчника вона відсутня. Кіркова речовина скла­дається зі строми (вона утворена сполучною тканиною, де від­бувається утворення статевих гормонів) та паренхіми (у ній містяться фолікули, жовті та білуваті тіла тощо). Мозкова ре­човина складається з пухкої сполучної тканини, у якій міс­тяться судини та нерви.

Яєчник виконує такі функції:

• синтез жіночих статевих гормонів;

• у яєчниках відбувається процес дозрівання фолікулів і продукція яйцеклітин;

• упродовж перших місяців вагітності в яєчнику функціо­нує жовте тіло, що забезпечує нормальний перебіг І триместру вагітності.

Матка (uterus, s. metraгрец.) — непарний порожнистий орган, що за формою нагадує грушу, дещо сплощену у перед­ньозадньому напрямку. Маса матки становить 50—100 г, вона розташована в порожнині малого таза, спереду міститься сечо­вий міхур, позаду — пряма кишка. Тіло матки відносно її шийки розміщене під кутом, який відкривається наперед, що позначається терміном anteflexio (вигин наперед). У ній розріз­няють дві поверхні: міхурову й кишкову; два краї: правий і лівий; три частини: дно, тіло і шийку. Наймасивніша частина матки називається тілом, яке має порожнину.

На поздовжньому розрізі у фронтальній площині порожни­на матки має форму трикутника. У верхніх кутах цього трикут­ника розміщені маткові отвори, а в нижньому маткова порож­нина переходить у канал шийки матки. Шийка матки має дві частини: піхвову та надпіхвову (піхвова частина шийки матки виступає в просвіт піхви, а надпіхвова — знаходиться вище від місця прикріплення шийки до стінок піхви). Посередині шийки матки проходить канал шийки матки (цервікальний канал), довжина якого становить 2,5—3 см. Він закінчується зовнішнім отвором, який відкривається в піхву, отвір спереду та ззаду обмежений передньою та задньою губами. У жінок, що не народжували, отвір круглої форми, а в тих, що народжува­ли,— у вигляді поперечної щілини.

Між тілом матки і шийкою міститься перешийок, завдовж­ки близько 1 см.

Стінка матки складається з трьох оболонок:

внутрішньоїслизової (endometrium) — складається з двох шарів: функціонального, в якому відбуваються циклічні зміни, пов'язані з менструальним циклом, і базального, що без­посередньо прилягає до середньої оболонки, за рахунок якого відновлюється функціональний шар. Поверхня слизової обо­лонки порожнини матки гладенька; у каналі шийки матки є одна поздовжня складка та більш дрібні пальмоподібні склад­ки, які відходять під гострим кутом від поздовжньої;

середньоїм'язової (myometrium) — складається з трьох шарів непосмугованої м'язової тканини: поздовжнього, циркулярного і внутрішнього поздовжнього;

зовнішньоїсерозної (perimetrium) — утворена очере­виною, має брижу, між листками якої міститься жирова тка­нина.

Рухомість матки є однією з умов нормального перебігу ва­гітності, фізіологічного пологового акту, функціонування се­чового міхура та прямої кишки, що зумовлено наявністю зв'яз­кового апарату матки:

широкі зв'язки матки — це подвійні листки очеревини, між якими міститься навколоматкова клітковина, де прохо­дять кровоносні та лімфатичні судини й нерви;

круглі зв'язки матки завдовжки 10—15 см, діаметром З—5 мм ідуть від кутів матки до внутрішніх отворів пахвин­них каналів;

основні, або поперечні, зв'язки матки йдуть від нижньо­го відділу матки до стінок малого таза;

крижово-маткові зв'язки йдуть від задньої поверхні ший­ки матки, охоплюють з боків пряму кишку і прикріплюються до передньої поверхні крижів.

М'язи тазового дна утворюють опорний апарат матки. Функції матки:

• упродовж вагітності є плодовмістилищем і створює опти­мальні умови для розвитку плода;

• у пологах виконує функцію зганяння плода;

• протягом періоду статевої зрілості виконує менструальну функцію.

Менструальний цикл

Функції жіночих статевих органів забезпечують сукупність ритмічних змін в організмі жінки, які мають назву менструаль­ного циклу.

Упродовж менструального циклу відбуваються зміни в усьо­му організмі жінки, проте найбільш виражені вони в яєчниках і матці.

Яєчниковий цикл

Під впливом гонадотропних гормонів гіпофіза в яєчниках ритмічно,через 28 днів (допустимі межі відхилень від 21 до 35 днів), якщо не настала вагітність, відбувається ряд змін, які можна виділити в дві фази:

I фаза (фолікулярна), протягом якої відбувається ріст і роз­виток фолікула, його дозрівання. Цей період зазвичай триває 14 діб (при 28-денному циклі), 15 діб (при 30-денному). У про­цесі дозрівання фолікул росте, серед скупчення зернистих клі­тин з'являються порожнини, заповнені рідиною, що містить естрогени. Діаметр дозрілого фолікула становить 10—12 мм. Дозрілий фолікул лопається, яйцеклітина виходить у черев­ну порожнину, і цей етап фолікулярної фази називається ову­ляцією.

II фаза (лютеїнова) — на місці фолікула, що розірвався, утворюється жовте тіло менструації, яке функціонує 14 днів за умов, якщо запліднення не відбулося і не настала вагітність. У жовтому тілі менструації відбувається ряд змін, воно атро­фується і через 2—3 тиж перетворюється на біле тіло.

Якщо вагітність настала, утворюється жовте тіло вагіт­ності, яке функціонує 10—12 тиж і забезпечує нормальний перебіг вагітності. Жовте тіло виділяє гормон — прогестерон. На певній стадії вагітності функцію жовтого тіла на себе бере плацента.

Матковий цикл

У слизовій оболонці матки відповідно до яєчникового циклу відбуваються циклічні зміни, які проходять фази:

1. Фаза десквамації — триває з 1-го до 2—5-го дня циклу. У цій фазі відбувається відшарування функціонального шару — ендометрія, слизова оболонка разом із вмістом маткових залоз і кров'ю виходить назовні. Це явище носить назву менструації.

2. Фаза регенерації — характеризується відновленням сли­зової оболонки, яке закінчується до 6—7-го дня циклу.

3. Фаза проліферації — триває з 7-го до 14-го дня циклу, від­бувається розростання строми та ріст залоз слизової оболонки.

4. Фаза секреції — під впливом гормонів жовтого тіла за­лози слизової оболонки матки збільшуються, їхня порожнина розширюється і вони починають виділяти секрет.

Маткова труба (tuвa uterina)

Вона парна, має форму трубки завдовжки 10—12 см, ши­рина труб у різних місцях неоднакова. Маткові труби містять­ся в порожнині малого таза, у них розрізняють наступні части­ни: маткову, що проходить крізь товщу матки; перешийок — найвужча (2—3 мм) частина труби; ампулу — найширша час­тина, на яку припадає майже половина довжини всієї матко­вої труби; лійку, яка має численні тонкі вирости, що назива­ються торочками. Одна з торочок найдовша і прикріплюється до трубного кінця яєчника.

Маткова труба має два отвори: черевний (відкривається в порожнину очеревини) та матковий (відкривається в матку отвором діаметром 1 мм).

Стінка маткової труби має три оболонки:

• внутрішню — слизову, для якої характерна наявність поздовжніх складок, добре виражена підслизова основа, де міс­тяться залози, вистелена війчастим епітелієм;

• середню — м'язову — складається з двох шарів м'язових волокон (внутрішнього, циркулярного, та зовнішнього, поздов­жнього);

• зовнішню — серозну, яка утворена очеревиною і має брижу.

Функції маткових труб:

• проведення яйцеклітини в матку;

• місце запліднення.

Піхва (vagina, s. colpos — грец.) має форму трубки завдовж­ки 8—10 см, розташовується в порожнині малого таза; позаду від неї міститься пряма кишка, спереду — сечівник.

Піхва має дві стінки: передню та задню, які легко розтягу ються у довжину та ширину; два кінці: верхній, який відкри­вається отвором, що сполучає піхву з каналом шийки матки та нижній, який відкривається у присінок піхви. У дівчат v цьому місці по краях розміщена складка слизової оболонки здебільшого півмісяцевої форми — дівоча перетинка (hymen) При першому зляганні ця перетинка надривається, що супро­воджується незначною кровотечею, після цього утворюються невеличкі, короткі рубцеві сосочки дівочої перетинки.

Піхвова частина шийки матки дещо виступає у просвіт піх­ви, внаслідок цього між ними утворюється заглибина — скле­піння піхви: переднє, заднє і бічне.

Стінка піхви має наступні оболонки:

• внутрішню — слизову — утворена багатошаровим плос­ким епітелієм, вона не містить залоз, вміст піхви утворюється за рахунок пропотівання рідини з лімфатичних та кровонос­них судин, а також слизу залоз шийки матки. У здорової жін­ки в піхві міститься невелика кількість вмісту білуватого ко­льору. На стінках піхви, особливо в нижньому відділі розмі­щені досить високі поперечні складки слизової оболонки — піхвові зморшки, які в жінок, що багато народжували, згла­джуються. По серединній лінії передньої та задньої стінок піх­ви містяться поздовжні валики — стовпи зморшок;

• середню — м'язову — складається з двох шарів: внутрі­шнього циркулярного, та зовнішнього, поздовжнього;

• зовнішню — серозну оболонку, вкриває лише верхній від­діл задньої стінки піхви, а далі піхва покрита адвентицією.

Функції піхви:

• участь у здійсненні статевої функції жінки та процесі за­пліднення;

• починаючи з періоду статевого дозрівання через неї на­зовні виводиться менструальна кров;

• під час пологів утворює пологовий канал;

• бар'єрна функція: процес самоочищення піхви перешко­джає потраплянню в матку патогенних мікроорганізмів.

Зовнішні жіночі статеві органи

1. Лобковий горб — це підвищення, утворене жировою клі­тковиною, міститься спереду від лобкового симфізу, у дорос­лих вкрите волоссям.

2. Великі статеві (соромітні) губи — дві поздовжні скла­дки шкіри, що оточують з боків статеву щілину, вони містять багату на жир сполучну тканину. У товщі задньої третини статевих губ містяться великі присінкові (бартолінові) залози, які виділяють секрет при статевому збудженні, зволожуючи вхід у піхву.

3.Малі статеві (соромітні) губи — поздовжні складки шкіри, розміщені паралельно до великих, дуже подібні до слизової оболонки, містять сальні малі присінкові залози. Малі статеві губи обмежують присінок піхви, де відкривають­ся отвір піхви, протоки присінкових залоз та зовнішній отвір сечівника.

4.Клітор — невелике конусоподібне випинання, що утво­рене двома печеристими тілами (аналог печеристих тіл стате­вого члена), має довжину 2,5—3 см і складається з головки,тіла, ніжок.

Завдяки великій кількості нервових закінчень, які містять­ся в кліторі й статевих губах, вони є у жінки органами стате­вого чуття.

Жіноча молочна залоза (mamma). За своїм походженням це видозмінена потова залоза, але у функціональному відно­шенні тісно пов'язана із статевою системою жінки. Це парний орган, який нагадує за формою півкулю, розташований на рів­ні III—VI ребер. На молочній залозі є невеликий виступ — груд­ний сосок, навколо якого знаходиться ділянка пігментованої шкіри — ореола. Залоза складається з 15—20 розташованих по радіусу залозистих часточок, між ними розташовані про­шарки сполучної тканини, яка містить жир. Кожна часточка в свою чергу складається із численних часточок меншого розмі­ру з їхніми вивідними протоками, які мають назву молочних проток, що спрямовані до грудного соска, утворюючи розши­рення (молочні пазухи), 1 відкриваються 8—15 отворами на його вершиш. Форма та величина залози індивідуально варію­ють і змінюються з віком та під час вагітності. Найбільшого розміру молочна залоза досягає в період вагітності та годуван­ня дитини. У молочній залозі відбуваються періодичні зміни (розростання залозистого епітелію), що пов'язано з овуляцією в яєчниках.

Чоловічі статеві органи (organa genitalia masculina)

Чоловіча статева система також включає зовнішні й внут­рішні статеві органи, основною функцією яких є генеративна, щ о полягає в утворенні чоловічих статевих клітин, та ендо­кринна.

Внутрішні статеві органи

Яєчко, сім'яник (testis, s. orchis — грец.) — парна чоловіча статева залоза еліпсоподібної форми, масою 25—30 г, завдовж­ки 4—6 см.

Яєчко міститься в мошонці і має дві поверхні: присеред­ню та бічну, два краї: передній та задній, два кінці: верхній та нижній (на задньому краї яєчка розташований його при­даток).

Зовні яєчко оточене сполучнотканинною (білковою) оболо­нкою, яка по його задньому краю утворює стовщення — се­редостіння. Від білкової оболонки всередину органа відходять сполучнотканинні перегородки, які поділяють паренхіму яєч­ка на часточки, яких нараховується 250—300. Кожна часточ­ка містить від одного до чотирьох тісно укладених покручених трубок, які мають назву звивистих сім'яних канальців, один кінець звивистого сім'яного канальця закінчується сліпо, а другий, вирівнюючись у напрямку середостіння яєчка, пере­ходить у прямий сім'яний каналець. У товщі середостіння пря­мі сім'яні канальці зливаються й утворюють сітку яєчка, з якої виходять 10—15 виносних канальців, які впадають у протоку придатка яєчка.

Стінка покручених сім'яних канальців складається з опор­но-трофічних клітин та сперматогенного епітелію, з якого в процесі сперматогенезу утворюються сперматозоїди.

Придаток яєчка (epididymis) — невеликий видовжений орган, масою близько 3 г, який прилягає до заднього краю яєчка. У ньому виділяють головку, тіло і хвіст. Головка утво­рена виносними канальцями, які, зливаючись, формують про­току придатка, яка розміщена в його тілі й хвості. Прошар­ки сполучної тканини поділяють паренхіму придатка на час­точки.

Протока придатка яєчка забезпечує виведення сперми, в її просвіті завершується диференціація сперматозоїдів.

Сім'яні міхурці (vesiculae seminales) — це сукупність куля­стих утворень. Сім'яний міхурець — парний орган завдовжки 4—5 см та до 2 см завширшки. Сім'яні міхурці містяться в по­рожнині малого таза, розміщені позаду від дна сечового міху­ра та перед ампулою прямої кишки. Сім'яний міхурець має вивідну протоку, яка відкривається у сім'явипорскувальну про­току.

Функція: продукція прозорої, безбарвної або дещо жовту­ватої рідкої частини сперми.

Передміхурова залоза (prostata) — непарний м'язово-зало­зистий орган, який за формою нагадує каштан, завдовжки до 3 см, масою близько 20 г. Вона міститься в порожнині малого таза, під сечовим міхуром, охоплює початкову частину сечів­ника та кінцеві відділи сім'явипорскувальних проток.

У передміхуровій залозі виділяють: основу, яка прилягає до дна сечового міхура, та загострену верхівку, спрямовану на­перед та донизу.

Розрізняють чотири поверхні: передню, задню та дві ниж­ньобічні; дві частки: праву та ліву і перешийок, який лежить між частками.

Передміхурова залоза оточена сполучнотканинною капсу­лою. Паренхіму органа складають окремі слизові альвеолярні залозки, вивідні протоки яких впадають у простатичну части­ну сечівника. Між залозками і навколо них у сполучнотканин­них перегородках проходять пучки непосмугованих м'язів, які в сукупності формують м'язову речовину передміхурової залози, що складає значну частину її речовини. Скорочення м'язових клітин сприяє одночасному виділенню секрету із за­лозистих часточок, вони також виконують роль мимовільного стискача сечівника.

Функції:

залозиста частина передміхурової залози виділяє в кров біологічно активні речовини — простагландини; продукує сли­зовий секрет, який розріджує сперму, підвищує рухливість, активність, життєздатність сперматозоїдів;

м'язова частина виконує функцію стискача чоловічого сечівника (регулює роздільне виділення сечі і сперми).

Цибулинно-сечівникова залоза (glandula bubourethralis) — парний орган, за величиною та формою нагадує горошину (до 1 см у діаметрі), знаходиться в товщі сечостатевої діафрагми. Протока залози відкривається в перетинчасту частину сечів­ника.

Функція: продукує тягучу слизову рідину, яка входить до складу сперми.

Сім'явиносна протока (ductus deferens spermaticus) має форму трубки, завдовжки 40—50 см, завширшки понад 2 мм. Вона є безпосереднім продовженням протоки придатка яєчка. Сім'явиносна протока — парний орган, міститься в мошонці та порожнині малого таза. У ній розрізняють наступні части­ни: яєчкову, канатикову (проходить у складі канатика в пах­винному каналі), тазову. Починаючись від хвоста придатка яєчка, сім'явиносна протока піднімається вгору в складі сім'яного канатика і входить у пахвинний канал через його по­верхневе кільце. Залишає пахвинний канал через глибоке пах­винне кільце і йде до сечового міхура. Підійшовши до сечового міхура та передміхурової залози, утворює розширення — ам­пулу. Стінка сім'явиносної протоки складається з трьох оболо­нок: слизової, м'язової та адвентиціальної.

Функція: виведення сім'яної рідини у сім'явипорскуваль­ну протоку.

Сім'явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius) має форму трубки завдовжки 1,5 см. Це парний орган, міститься в порожнині малого таза. Утворюється шляхом злиття ампули сім'явиносної протоки та протоки сім'яного міхурця. Сім'яви­порскувальна протока відкривається в передміхурову частину сечівника.

Функція: виведення сперми в сечівник.

Сім'яний канатик (funiculus spermaticus) — за формою на­гадує шнур завдовжки 18—20 см. Він починається від верх­нього кінця яєчка, йде догори і через поверхневе пахвинне кільце потрапляє в пахвинний канал. Утворюється сім'яний канатик тільки після опускання яєчка в мошонку.

Сім'яний канатик утворений сім'явиносною протокою, яєч­ковими артеріями та венами, артеріями та венами сім'явинос­ної протоки, лімфатичними судинами яєчка, нервами.

Біля глибокого пахвинного кільця елементи сім'яного ка­натика розходяться. Так, сім'явиносна протока йде донизу та присередньо до сечівника, нерви та судини — догори.

Зовнішні чоловічі статеві органи

Статевий член (penis) — циліндричної форми орган, у яко­му виділяють корінь, тіло і головку, на якій розташоване зов­нішнє вічко сечівника. Тіло статевого члена має верхню, або передню, поверхню — спинку та нижню, або задню,— сечівни­кову поверхню. Між тілом та головкою розміщена неглибока борозна — шийка головки. Корінь статевого члена прикріплю­ється до лобкових кісток.

Основу будови статевого члена складають губчасте та два печеристі тіла, які розміщені поздовжньо.

Печеристі тіла утворені густим сплетенням перегородок, між якими розміщені проміжки (печери), вистелені ендотелі­єм і заповнені кров'ю.

Губчасте тіло тонше і коротше за печеристі тіла, розміщене вздовж серединної лінії статевого члена, під печеристими тілами. У його товщі проходить більша частина сечівника. Задня частина губчастого тіла стовщена й утворює цибулину сечівни­ка, а передня розширена й утворює головку статевого члена, яка вкриває загострені кінці печеристих тіл.

Печеристі та губчасте тіла оточені білковою оболонкою, а зовні вкриті загальною фасцією й шкірою. Шкіра в ділянці го­ловки статевого члена називається передньою шкірочкою. Пе­редня шкірочка багата на сальні залози, які виробляють сек­рет — смегму, і з'єднана вуздечкою з нижньою поверхнею го­ловки.

Мошонка (scrotum) — шкірно-м'язове утворення, де міс­тяться яєчки з придатком та нижні відділи сім'яних канати­ків. Вона займає передній відділ ділянки промежини і склада­ється із шкірного покриву та декількох шарів оболонок (шари мошонки утворилися шляхом випинання передньої стінки живота). Шкіра мошонки пігментована, вкрита товстим, рід­ким волоссям і містить велику кількість потових та сальних залоз. Мошонка поділена перегородкою на дві половини. Під шкірою розміщується шар гладеньких м'язових клітин, який утворює м'ясисту оболонку, далі лежить зовнішня сім'яна фас­ція, підвішуючий м'яз яєчка, покритий одноіменною фасцією, внутрішня сім'яна фасція, піхвова фасція, яка має дві пласти­нки: нутрощеву (зрощену з білковою оболонкою яєчка) та при­стінкову (зрощену з внутрішньою сім'яною фасцією). Між пластинками піхвової фасції міститься порожнина, заповнена невеликою кількістю серозної рідини.

Промежина — це комплекс м'язів і фасцій, які закривають вихід з малого таза. Спереду вона обмежена лобковою дугою, з боків — сідничими горбами, а ззаду — куприком.

У вузькому розумінні промежина — це ділянка, розміщена між заднім краєм статевої щілини в жінок або заднім краєм мо­шонки в чоловіків спереду і переднім краєм відхідника ззаду. Пo серединній лінії промежини на шкірі визначають шво промежини, яке поділяє її на праву та ліву половини. Лінія, проведена через обидва сідничих горби, поділяє про­межинну ділянку на сечостатеву (меншу) і відхідникову (більшу).

У сечостатевій ділянці розташовані зовнішні статеві орга­ни, сечівник та сечостатева діафрагма (сечостатевий трику­тник), через яку в чоловіків проходить сечівник, а в жінок — сечівник та піхва.

У відхідниковій ділянці розміщений кінцевий відрізок прямої кишки, м'яз-замикач відхідника і діафрагма таза.

М'язи промежини та фасції, які її вкривають, утворюють дві діафрагми: тазову та сечостатеву. Тазова діафрагма утво­рює більшу частину тазового дна. Основною складовою части­ною тазової та сечостатевої діафрагм є м'язи та фасції, які їх вкривають.

Жіноча промежина має деякі особливості. Так, сечостате­ва діафрагма в жінок має більші розміри в ширину, через неї проходить не тільки сечівник, але й піхва. М'язи цієї ділянки виражені слабше, ніж однойменні м'язи в чоловіків. Поверх­невий поперечний м'яз промежини іноді відсутній, слабко розвинутий і глибокий поперечний м'яз промежини.

Л Е К Ц І Я № 32

Т е м а: “Загальна патологія.”

Основи загальної патології

Пухлини

Пошкодження

Порушення крово- та лімфообігу

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ

Пошкодження, порушення крово- та лімфообігу, пухлинний ріст виникають при різноманітних захворюваннях. А тому знання цієї теми дасть можливість зрозуміти розвиток мор-фологічних змін у внутрішніх органах, розширить уявлення про характер змін, що лежать в основі патологічних процесів.

Знання розділів "Пошкодження", "Порушення крово- та лімфообігу", "Пухлини" також необхідні для більш поглибле­ного засвоєння наступних розділів загальної патології.

НАВЧАЛЬНА МЕТА

Знати: види дистрофій, прояви порушень білкового, жиро­вого, вуглеводного, мінерального, водного обміну; причини, ознаки, клінічні прояви та наслідки некрозу; порушення кро­вообігу, причини його виникнення, ознаки, клінічне значен­ня; причини виникнення пухлин, види росту пухлин, будову пухлин, метастазування.

Уміти: визначати морфологічні ознаки дистрофій, некрозу; пояснювати суть клінічних проявів при розладах кровообігу; давати порівняльну характеристику доброякісних і злоякіс­них пухлин.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Пошкодження, або альтерація,— це порушення структури клітин, а також міжклітинної речовини, тканин і органів, що супроводжується порушенням їхніх функцій.

Етіологічні чинники, що спричинюють ушкодження, най­різноманітніші: фізичні, хімічні, біологічні та інші. Ушко­джувальний чинник може діяти на клітину безпосередньо й опосередковано (внаслідок порушення діяльності ендокринної, судинної, нервової систем). Характер і ступінь ушкодження залежать від сили і природи патогенного чинника, а також від функціональних особливостей органів і тканин. Альтерація частіше виникає в серці, печінці, нирках, головному мозку. Розрізняють такі види ушкодження: дистрофію й некроз, які здебільшого є послідовними стадіями пошкодження.

Дистрофія

Дистрофія — патологічний процес, в основі якого лежить порушення тканинного (клітинного) метаболізму, що призво­дить до структурних і функціональних змін. Дистрофію слід розглядати як прояв універсального процесу пристосування. В основі її розвитку лежать порушення процесів регуляції та са­морегуляції живих систем на різних рівнях їхньої структурної організації.

Класифікації дистрофії

Залежно від виду порушення обміну речовин: білкова (дис-протеїноз), жирова (ліпідоз), вуглеводна, мінеральна.

Залежно від локалізації патологічного процесу: паренхі­матозна, мезенхімальна, змішана.

Залежно від поширення патологічного процесу: загальна, місцева.

Залежно від походження: спадкова, набута.

Розрізняють кілька морфогенетичних механізмів виник­нення дистрофії:

інфільтрація — це проникнення в клітину або міжклітинне середовище з крові та лімфи різноманітних речовин, що накопичуються в них у зв'язку з порушенням ферментативних систем, які не здатні забезпечити їхню утилізацію (напри­клад, ліпоїдоз аорти при атеросклерозі);

спотворений синтез — синтез у клітинах та міжклітинному середовищі речовин, які не зустрічаються в нормі (на­
приклад, синтез глікогену в канальцях нефрона при цукровому діабеті);

декомпозиція (фанероз) — розпад ультраструктур клітин та міжклітинної речовини, що супроводжується накопиченням у них продуктів розпаду (наприклад, руйнування ліпо-
протеїдних комплексів мембран кардіоміоцитів при дифтерії);

трансформація — це утворення речовин одного виду з продуктів проміжного розщеплення речовин іншого виду (на­приклад, трансформація компонентів білків у жири і вугле­води).

Білкова дистрофія (диспротеїноз) характеризується по­рушенням білкового обміну, що призводить до змін у струк­турі їхніх тканин та клітин. Існує декілька видів білкової дистрофії, виникнення яких залежить від різних розладів біл­кового обміну. Одні з них проявляються зміною структури біл­ка в середині клітин, інші — зміною позаклітинних білків тканин.

Паренхіматозний (клітинний) диспротеїноз частіше роз­вивається при гіпоксії, різних інфекційних захворюваннях, інтоксикаціях. В основі білкової паренхіматозної дистрофії лежать зміни фізико-хімічних і морфологічних властивостей білків клітини, які можуть спричиняти денатурацію й коагу­ляцію білків або, навпаки, їхнє розчинення, що призводить до порушення осмотичних або дифузійних співвідношень між клітиною та навколишнім середовищем і, нарешті, до накопи­чення аномальних продуктів білкового обміну.

До паренхіматозних білкових дистрофій відносять зернис­ту, гіаліново-крапельну, гідропічну і рогову. Ці дистрофії нерід­ко являють собою послідовні етапи порушення метаболізму біл­ків цитоплазми.

Зерниста дистрофія. Характеризується появою в цитоплаз­мі великої кількості зерен білкової природи. Найчастіше вона виникає в міокарді, нирках та печінці.

Макроскопічна картина: органи мають тьмяний відтінок, збільшені в розмірах та масі, консистенція їх в'яла, на розрізі паренхіма нагадує м'ясо, занурене в окріп.

Мікроскопічна картина: клітини збільшені в розмірах, цитоплазма їх стає непрозорою, накопичується велика кіль­кість зерен білкової природи.

Наслідки можуть бути різними. Найчастіше зерниста ди­строфія має зворотний характер, але можливий перехід у гіа­ліново-крапельну, гідропічну або жирову дистрофію.

Функціональне значення полягає в ослабленні функції ушкоджених органів.

Гіаліново-крапельна дистрофія. Характеризується утво­ренням у цитоплазмі великих гіаліноподібних білкових кра­пель, які зливаються між собою, заповнюючи цитоплазму клі­тини. Найчастіше зустрічається в нирках.

Макроскопічна картина: ззовні органи, як правило, без змін.

Мікроскопічна картина: накопичення гіалінових крапель у цитоплазмі клітин, при цьому відбувається деструкція орга­ноїдів.

Наслідки несприятливі, це незворотний процес, який часто призводить до некрозу клітини.

Функціональне значення (наприклад, у нирках цей вид дистрофії пов'язаний з появою в сечі білків, циліндрів, пору­шенням водно-електролітного балансу тощо) дуже велике, цей вид дистрофії є морфологічною основою порушення функцій організму.

Гідропічна дистрофія. Цей вид дистрофії називається ще водянковою, або вакуольною. Найчастіше спостерігається в епі­телії шкіри й ниркових канальців, клітинах печінки, м'язових і нервових клітинах тощо.

Макроскопічна картина: органи не змінені.

Мікроскопічна картина: цитоплазма просвітлена, містить вакуолі, заповнені прозорою рідиною.

Наслідок, як правило, несприятливий, що пов'язано з руй­нуванням життєво важливих структур клітини.

Функціональне значення — різко порушується функція органа.

Рогова дистрофія, або патологічне зроговіння. При цьому виді дистрофії спостерігається надлишкове утворення рогової речовини в клітинах, в яких вона утворюється і в нормі (на­приклад, іхтіоз, гіперкератоз), або там, де в нормі утворення рогової речовини відсутнє (наприклад, зроговіння слизової обо­лонки — лейкоплакія).

Наслідок: має оборотний та необоротний характер, що призводить до загибелі клітин.

Значення визначається ступенем, поширеністю та триваліс­тю. Так, наприклад, поширений природжений іхтіоз, як пра­вило, не сумісний із життям, а існування лейкоплакії трива­лий час може призвести до розвитку пухлини.

Жирова паренхіматозна дистрофія (ліпідоз). Найчастіше розвивається в серці, печінці, нирках. Однією з основних при­чин є гіпоксія.

Макроскопічна картина (печінки): збільшення розмірів, орган набуває тістуватої консистенції з глинистим або жовту­ватим відтінком на розрізі.

Мікроскопічна картина (печінки): відкладання жиру в клі­тинах печінки має нерівномірний характер з переважним на­копиченням у центральних відділах часток або тільки на пери­ферії. Процес може бути вогнищевим або поширеним.

Наслідок залежить від ступеня ушкодження, може мати оборотний і необоротний характер.

Функціональне значення — зниження функціонування ор­ганів.

Паренхіматозні вуглеводні дистрофії. Цей вид дистрофії має деякі особливості, що залежить від виду порушення обміну вуглеводів. Розрізняють:

• дистрофії, пов'язані з порушенням обміну глікогену;

• дистрофії, пов'язані з порушенням обміну глікопротеїдів (слизова дистрофія).

Морфологічними проявами порушень обміну глікогену є збільшення або зменшення його кількості в тих місцях, де він виявляється в нормі (печінка), або поява в тих місцях, де він не відкладається (нирки). Найбільше значення має порушення обміну глікогену при цукровому діабеті.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-24; просмотров: 192; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.168.18.209 (0.126 с.)