Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Перехід хімусу в дванадцятипалу кишку
Хімус зі шлунка евакуюється окремими порціями, причому їжа, багата на вуглеводи, евакуюється швидше, ніж білкова їжа, а їжа, багата на жири,— найповільніше. Евакуація хімусу зі шлунка зумовлена не стільки відкриванням пілоричного сфінктера, як скороченням м'язів усього шлунка і особливо воротаря, де створюється більш високий градієнт тиску між шлунком і дванадцятипалою кишкою. Суттєве значення у зміні швидкості евакуації має величина тиску в дванадцятипалій кишці та її моторна активність (при порожній дванадцятипалій кишці прискорюється евакуація шлункового вмісту). Розвиток цих механізмів зумовлений узгодженим впливом механорецепторів шлунка (прискорення евакуації шлункового вмісту) і дванадцятипалої кишки (сповільнення евакуації шлункового вмісту). Важлива роль у регуляції евакуації належить дії хімічних складових їжі (продуктам гідролізу жирів, хлористоводневій кислоті — за їхньої наявності у дванадцятипалій кишці гальмується евакуація хімусу зі шлунка) та гастроінтестинальних гормонів (секретин, холецистокінін-панкреозимін — ХЦК-ПЗ — сповільнюють евакуацію шлункового вмісту, а мотилін — прискорює). Гастроінтестинальні гормони У травному каналі утворюються гастроінтестинальні гормони, а також інші біологічно активні сполуки (кініни, простагландини), які беруть участь у регуляції процесів травлення. Вони впливають на кровотік, моторну та секреторну функції, процеси всмоктування. Деякі гормони травного каналу, наприклад гастрин, виявлено і в клітинах центральної нервової системи. У них, а також у структурах серцево-судинної системи знаходяться рецептори о гастроінтестинальних гормонів. У нейронних ланцюгах ці гормони виконують функцію допоміжних медіаторів, модулюючи їхню дію. Гастрин — утворюється в ділянці воротаря, посилює моторну функцію, чинить трофічний вплив на слизову оболонку шлунка, тонкої кишки, підшлункової залози. Секретин — утворюється у дванадцятипалій кишці, а також у проксимальному відділі порожньої кишки. Під впливом цього гормону стимулюється секреція жовчі, кишкового соку; пригнічується секреція соляної кислоти в шлунку; стимулюється секреція бікарбонатів підшлунковою залозою.
Холецистокінін-панкреозимін — утворюється також у дванадцятипалій кишці і проксимальному відділі порожньої кишки. Впливає на моторну функцію жовчного міхура, стимулює жовчоутворення, секрецію ферментів підшлункової залози. Мотилін — утворюється в дванадцятипалій та порожній кишках. Стимулює евакуаторну функцію шлунка, перистальтику кишок. Тонка кишка Тонка кишка (intestinum tenue) починається від воротаря шлунка на рівні тіл XII грудного і І поперекового хребців, заповнює всю центральну частину черевної порожнини. У живої людини довжина тонкої кишки не перевищує 2,7 м (довжина залежить від статі, віку, фізичного розвитку індивідума, а також від тонусу м'язів кишки, величини внутрішньочеревного тиску тощо), у трупів довжина тонкої кишки становить у середньому 5—7 м. У тонкій кишці розрізняють три відділи: дванадцятипалу кишку (duodenum), порожню кишку (jejunum), клубову кишку (ileum). Чіткої анатомічної межі між порожньою і клубовою кишками не існує, умовно 2/5 довжини становить порожня кишка і 3/5 — клубова. Дванадцятипала кишка завдовжки 25—ЗО см, має форму підкови, де розміщена головка підшлункової залози. У ній виділяють чотири частини: верхню горизонтальну (найрухоміша частина), яка йде від воротаря шлунка, на рівні І поперекового хребця — вправо і назад і, утворюючи верхній згин дванадцятипалої кишки, переходить у низхідну частину, яка спускається вниз до III поперекового хребця праворуч від хребтового стовпа, тут вона утворює нижній згин дванадцятипалої кишки, переходячи в нижню горизонтальну частину. Остання іде поперечно спереду від нижньої порожнистої вени й аорти, далі переходить у висхідну частину, яка підіймається до рівня І—II поперекових хребців зліва і спереду. Порожня і клубова кишки об'єднуються під загальною назвою брижовий відділ тонкої кишки, оскільки весь цей відділ вкритий очеревиною повністю і прикріплюється до задньої черевної стінки за допомогою кореня брижі. Будова стінки тонкої кишки 1. Внутрішня — слизова — оболонка має бархатистий вигляд за рахунок наявності кишкових ворсинок, кишкових крипт та циркулярних складок. Кишкові ворсинки — це пальцеподібні вирости слизової оболонки висотою 0,5—1,5 мм, які виступають у просвіт тонкої кишки, їх нараховується до 4—5 млн. У дванадцятипалій та порожній кишках кількість ворсинок становить від 30 до 40 на 1 мм2, причому у дванадцятипалій кишці ворсинки короткі та широкі (заввишки до 0,5 мм). Поверхня ворсинок вкрита циліндричним епітелієм, який є основним функціональним елементом процесів травлення і всмоктування у тонкій кишці. У ворсинках містяться нервові волокна, кровоносні та лімфатичні судини, які утворюють капілярні сітки. Циркулярні складки утворені слизовою оболонкою і підслизовою основою. Під час розтягування кишки у зв'язку з її наповненням складки не розправляються. Їх нараховується до 650—700. У дванадцятипалій кишці, окрім кругових складок, у низхідній її частині є поздовжня складка, у якій міститься великий сосочок дванадцятипалої кишки, де відкриваються одним загальним отвором спільна жовчна протока і вивідна протока підшлункової залози. Над великим сосочком знаходиться малий сосочок дванадцятипалої кишки, де відкривається додаткова протока підшлункової залози. Кишкові крипти — це трубчасті вростання епітелію у власну пластинку слизової оболонки кишки. Глибина крипт — 0,3—0,5 мм, діаметр близько 0,07 мм, кількість їх становить до 100 на 1 мм2, причому їх більше у дванадцятипалій та порожній кишках. Вхід у крипту відкривається між основами сусідніх ворсинок. Ворсинки, складки та крипти значно збільшують функціонально активну площу тонкої кишки. У слизовій оболонці тонкої кишки знаходиться також скупчення лімфоїдної тканини, якіформують поодинокі лімфатичні вузлики (фолікули), кількість яких збільшується від дванадцятипалої до порожньої кишок, та згруповані лімфатичні фолікули — "пеєрові бляшки ", які, як правило, знаходяться в слизовій оболонці клубової кишки.
Підслизова основа стінки тонкої кишки утворена пухкою сполучною тканиною, у якій міститься значна кількість кровоносних та лімфатичних судин, нервових сплетень, кишкових з алоз, які продукують кишковий сік. 2. Середня — м'язова — оболонка утворена двома шарами непосмугованих м'язових клітин: внутрішнім — циркулярним та зовнішнім — поздовжнім. У ділянці ілеоцекального кута внутрішній шар стовщується й утворює ілеоцекальний м'яз-замикач (сфінктер). Між обома шарами м'язової тканини містяться прошарки сполучної тканини, судини, нервові сплетення. 3. Зовнішня — серозна — оболонка вкриває порожню й клубову кишки з усіх боків і, переходячи в парієтальний листок, утворює брижу кишки. Дванадцятипала кишка лише з одного боку має серозну оболонку, а з інших трьох боків — адвен- тиціальну. Функції тонкої кишки: хімічне оброблення їжі, проведення їжі в товсту кишку, всмоктування речовин, екскреторна функція. Травлення в тонкій кишці У тонкій кишці завершується етап механічного та хімічного оброблення їжі, а також відбувається всмоктування речовин. Кишкові залози, які містяться в слизовій оболонці, продукують кишковий сік, який являє собою мутну рідину слабколужної реакції. За добу утворюється близько 1,8 л соку. Під час центрифугування сік розділяється на дві частини: надосадову рідину, яка майже не містить ферментів, і осад, в який випадає велика кількість злущених з поверхні кишки епітеліальних клітин, слиз, лейкоцити й значна кількість різних ферментів (близько 20), які беруть участь у завершальних стадіях гідролізу білків, жирів та вуглеводів. Найважливіші з них:
• пептидази (катепсин, амінопептидаза тощо), які діють на проміжні продукти розщеплення білків (поліпептиди), перетворюючи їх на амінокислоти; • амілаза, мальтаза, сахараза, лактаза — ферменти, які Розщеплюють полі- і дисахариди до моносахаридів; • ліпаза, яка діє на нейтральні жири, розщеплюючи їх до гліцерину та жирних кислот; • ентерокіназа, яка перетворює неактивний трипсиноген (фермент підшлункового соку) на трипсин. Сік також містить ряд неорганічних сполук (хлориди, бікарбонати й фосфати натрію, калію, кальцію) та органічних речовин (слиз, білки, амінокислоти, сечовину та інші продук-ти обміну речовин). рН соку сягає 7,5—8,0. Крім секреторної функції, кишковий сік забезпечує рід-кий стан хімусу, формує лужну реакцію кишкового вмісту, за-хищає слизову оболонку тонкої кишки від дії на неї агресивних чинників шлункового вмісту. Регуляція секреторної функції тонкої кишки здійснюється за рахунок місцевих рефлексів. Залози тонкої кишки починають виділяти кишковий сік під впливом механічних та хімічних подразників, які діють безпосередньо на слизову оболонку. Хімічними стимуляторами є продукти перетравлювання жирів або білків, кислоти, підшлунковий сік. Наявність у хімусі продуктів гідролізу білків та жирів стимулює секрецію багатого на ферменти кишкового соку. Таким чином, секреція стимулюється тоді, коли є хімус. Секрецію соку тонкої кишки посилюють деякі гормони, зокрема секретин, мотилін, які утворюються у слизовій оболонці тонкої кишки. Процес гідролізу органічних речовин відбувається як у порожнині тонкої кишки, так і на мембрані епітеліальних клітин тонкої кишки. Травлення, яке відбувається за рахунок ферментів, фіксованих на клітинній мембрані, тобто на межі внутрішнього й позаклітинного середовищ, має назву пристінкового травлення (його ще називають мембранним, або контактним). Як відомо, стовпчасті епітеліальні клітини ворсинок на апікальній поверхні містять мікроворсинки, кількість яких на кожній клітині сягає 3000, що збільшує всмоктувальну поверхню кишки в 14—39 разів. Мікроворсинки утворюють щіткову облямівку, де фіксуються ферменти, які утворюються власне епітеліоцитами, а також надходять сюди із соком підшлункової залози. Серед них є ферменти, які остаточно гідролізують вуглеводи, білки та жири. На мембранах кишкових епітеліоцитів розташовані і ферментні транспортні системи, які забезпечують процеси всмоктування.
Таким чином, порожнинне та пристінкове травлення існують не ізольовано, вони взаємопов'язані. Порожнинне травлення забезпечує початковий гідроліз поживних речовин, а мембранне — заключний етап і початок всмоктування. У тонкій кишці поряд з хімічним обробленням їжі здійснюється перемішування і переміщення хімусу, що зумовлено перистальтикою тонкої кишки. Виділяють такі види перистальтики: • ритмічна сегментація, яка полягає у скороченні циркуляроного шару м'язів на ділянках завширшки 1—1,5 см, відданих одна від одної на 15—20 см; • маятникоподібні рухи, які відбуваються внаслідок скорочення невеликої ділянки поздовжнього м'язового шару, завдяки чому стінка кишки зміщується щодо хімусу. Такі фізіологічні скорочення сприяють переміщуванню хімусу вперед-наза, ретельному його перемішуванню; • перистальтичні рухи, які виникають завдяки узгодженому скороченню циркулярного і поздовжнього м'язових шарів. При цьому над хімусом утворюється своєрідне звуження, а нижче від нього — розширення порожнини кишки, що зумовлює його просування в напрямку до відхідника. У регуляції моторної функції тонкої кишки беруть участь нервові та гуморальні механізми, які об'єднано в єдину регуляторну систему, за рахунок діяльності якої посилюється або ослаблюється моторна активність тонкої кишки. Непосмугованим м'язам тонкої кишки властивий автоматизм, зумовлений спонтанною деполяризацією клітинних мембран міоцитів. Рефлекторна регуляція моторної функції здійснюється головним чином міжм'язовим (ауербахівським) сплетенням у відповідь на розтягування стінки кишки хімусом. Автоматизм і місцеві рефлекси коригуються вищерозташованими центрами вегетативної нервової системи, наприклад, парасимпатичні нервові імпульси переважно посилюють скорочення тонкої кишки, а симпатичні — гальмують. Моторна функція тонкої кишки стимулюється рефлекторно в разі збудження рецепторів різних відділів травної системи. Вплив кори великого мозку на моторику кишок здійснюється в основному через гіпоталамус та лімбічну систему. Важлива роль кори великого мозку і другої сигнальної системи в регуляції моторики тонкої кишки може бути доведена тим, що під час розмови або навіть думки про їжу моторика кишок посилюється, а при негативному ставленні до їжі моторика гальмується. Серед гуморальних чинників, які впливають на моторну Функцію тонкої кишки, виділяють гормони травної системи (гастрин, мотилін, субстанція Р та інші) і гормони залоз внутрішньої секреції (інсулін, вазопресин, окситоцин — посилюють, а адреналін — гальмує). Суттєву роль у регуляції моторної функції тонкої кишки відіграють фізико-хімічні властивості їжі (груба їжа, яка містить велику кількість клітковини, овочі стимулюють перистальтичну активність кишок). Перистальтику посилюють і шлу-нковий сік, слабкі розчини кислот та основ, концентровані розчини солей, деякі з них (англійську та глауберову сіль) використовують як проносний засіб.
Рух (скорочення та розслаблення) ворсинок регулюється підслизовим (мейснеровським) нервовим сплетенням, а також гормоном вікініном, який утворюється в слизовій оболонці кишки під впливом кислого хімусу. Таким чином, моторна функ-ція тонкої кишки сприяє перемішуванню й просуванню їжі, а також кращому контакту хімусу з кишковими ворсинками та мікроворсинками, що полегшує всмоктування поживних речовин. Всмоктування Всмоктування — перехід поживних речовин із травного каналу в кров та лімфу. Всмоктування відбувається у різних відділах травного каналу. Так, наприклад, у порожнині рота переважно всмоктуються деякі лікарські препарати (валідол, нітрогліцерин), у шлунку — алкоголь та невелика кількість інших речовин, у товстій кишці — вода і невелика кількість продуктів гідролізу білків, жирів та вуглеводів. У людини всмоктування відбувається переважно в тонкій кишці, а саме — у порожній. Загальна поверхня складок, ворсинок і мікроворсинок, криптів, на якій відбувається всмоктування, становить близько 200 м2. Структурною основою всмоктування є ворсинка. Механізм всмоктування відбувається завдяки пасивному транспорту без витрат енергії (дифузія, осмос, фільтрація) і здійснюється за концентраційним, осмотичним та електрохімічним градієнтами речовин, які транспортуються, та активному з витратами енергії, коли транспорт речовин здійснюється через мембрани проти концентраційного, осмотичного і електрохімічного градієнтів за допомогою спеціальних ферментативних транспортних систем. Вуглеводи всмоктуються в кров у вигляді глюкози та моносахаридів (галактози, фруктози). Білки всмоктуються в кров у вигляді амінокислот та простих пептидів (дипептидів та трипептидів). Нейтральні жири — у вигляді гліцерину та жирних кислот — у лімфу (70%) і кров (3%), причому гліцерин розчиняється у воді, тому він легко всмоктується, а жирні кислоти — тільки після взаємодії з жовчними кислотами, з якими вони утворюють комплексні сполуки. Вода та мінеральні солі, вітаміни всмоктуються в кров уздовж всієї тонкої та товстої кишок. Товста кишка Товста кишка (intestinum crassum) — кінцевий відділ травного каналу, вона знаходиться у черевній порожнині і порожнині малого таза, її довжина становить 1,5—2 м, діаметр її коливається в різних відділах від 8 до 4 см, поступово зменшуючись у напрямку до прямої кишки. У товстій кишці розрізняють такі відділи: сліпу, ободову та пряму кишку. Сліпа кишка (caecum) лежить у правій клубовій ямці і має форму мішка. Вона є найширшою ділянкою товстої кишки, її довжина становить 6—8 см, ширина 4—7 см. У цій ділянці розташовується червоподібний відросток, довжина якого в середньому становить 7—8 см. Положення червоподібного відростка може бути різним, що ускладнює встановлення діагнозу апендициту. Сліпа кишка розташована нижче від місця впадання клубової кишки в товсту кишку. Ободову кишку поділяють на частини: висхідну ободову, поперечну ободову, низхідну ободову, сигмоподібну ободову. У місці переходу тонкої кишки в сліпу знаходиться ілеоце-кальний клапан, який складається з розташованих майже в горизонтальній площині двох складок слизової оболонки. Складки утворені двома губами — верхньою та нижньою. Ілеоцекальний клапан перешкоджає переходу вмісту товстої кишки в тонку. Висхідна ободова кишка починається від сліпої в правій клубовій ямці, іде вздовж правого краю задньої черевної стінки вгору до нижньої поверхні печінки, де утворює правий згин і переходить у поперечну ободову кишку. Поперечна ободова кишка розташовується поперечно, утворюючи випуклу донизу і допереду пологу дугу, в ділянці IX ребрового хряща або восьмого міжребрового проміжку утворює лівий згин ободової кишки. Низхідна ободова кишка йде по лівому краю задньої черевної стінки до гребеня клубової кістки, на рівні якого переходить у сигмоподібну ободову кишку. Сигмоподібна ободова кишка — відділ ободової кишки, який тягнеться від гребеня клубової кістки до III крижового хребця, де починається пряма кишка. Пряма кишка (rectum) знаходиться в порожнині малого таза і поділяється на дві частини: тазову й анальну (відхідникову). Вона утворює два згини: крижовий та промежинний. Довжина прямої кишки у дорослих коливається від 14 до 18 см. Тазова частина розташована над тазовим дном (діафрагмою) і поділяється на надампулярний відділ та ампулу прямої кишки. Закінчується відхідникова частина відхідником (ану-сом), який має два сфінктери: внутрішній м'яз — замикач відхідника, який утворений непосмугованою м'язовою тканиною, та зовнішній м'яз — замикач відхідника, який належить до поперечнопосмугованих м'язів промежини. Будова стінки товстої кишки. 1. Внутрішня оболонка — слизова — утворена одношаровим циліндричним епітелієм, власною сполучнотканинною пластинкою. Особливістю рельєфу слизової оболонки є відсутність ворсинок, наявність великої кількості крипт, півмісяцевих складок, які в ділянці прямої кишки — поперечні (у верхній частині) і поздовжні (у нижній частині). Переважну більшість клітин епітеліального пласта слизової оболонки становлять келихоподібні клітини, які продукують велику кількість слизу, що обволікає поверхню слизової оболонки і, змішуючись з неперетравленими частинками їжі, сприяє проходженню калових мас. У слизовій оболонці містяться значні скупчення лімфоцитів, які утворюють великі поодинокі фолікули, особливо їх багато в стінці червоподібного відростка, який через велику кількістю лімфоїдних елементів інколи називають "кишковим мигдаликом". Між слизовою та м'язовою оболонками знаходиться підслизова основа, де містяться добре розвинені артеріальні, венозні та лімфатичні сітки, нервові сплетення. 2. Середня оболонка — м'язова — утворена двома шарами непосмугованих м'язових клітин: внутрішнім, циркулярним, і зовнішнім, поздовжнім, між якими є прошарки пухкої сполучної тканини. У ділянці анального отвору (відхідника) внутрішній циркулярний шар стовщується й утворює внутрішній м'яз-стискач відхідника. Зовнішній шар непосмугованих міоцитів не суцільний, а утворює три поздовжні стрічки: вільну, брижову, сальникову. Виняток становить пряма кишка, де поздовжній м'язовий шар — суцільний. 3. Зовнішня оболонка — переважно серозна, а в тих ділянках, де відсутня очеревина, вона утворена адвентицією. Серозна оболонка окремих ділянок товстої кишки утворює пальцеподібні вирости, заповнені жировою клітковиною, які мають назву сальникові привіски. Функції товстої кишки: формування і виведення калових мас, екскреція продуктів метаболізму, солей важких металів, всмоктування води й залишків поживних речовин, утворення вітамінів групи В і К, перетравлення клітковини. 428 Травлення в товстій кишці Із тонкої кишки порції хімусу через ілеоцекальний сфінктер переходять у товсту кишку. Сфінктер виконує роль клапана, який забезпечує рух кишкового вмісту в одному напрямку. Через 1—4 хв після приймання їжі кожні 1/2—1 хв клапан відкривається і хімус невеликими порціями (15 мл) переходить із клубової кишки в сліпу. Сік товстої кишки за відсутності дії механічного подразнення виділяється в незначній кількості. Він містить слиз та епітеліальні клітини, невелику кількість пептидаз, ліпаз, амілаз і нуклеаз, які не мають суттєвого значення в гідролізі органічних речовин. При подразненні утворення соку збільшується у 8—10 разів. Перетравлювальна функція соку полягає і в захисті слизової оболонки від хімічних, механічних подразнень та підтриманні лужної реакції кишкового вмісту. Моторна функція товстої кишки забезпечує депонування калу. Харчовий хімус проходить увесь травний канал за 2—3 доби, більшу частину він перебуває у товстій кишці. Рентгенологічно виявлено декілька видів перистальтичних рухів товстої кишки: малі та великі маятникоподібні, перистальтичні та антиперистальтичні. Три-чотири рази на добу виникає сильна пропульсивна перистальтична хвиля, яка проштовхує вміст у напрямку до відхідника, при цьому хвиля скорочення охоплює велику частину товстої кишки і забезпечує швидке випорожнення значних її ділянок. Механічні та хімічні подразники підвищують перистальтичну активність і прискорюють проходження хімусу, тому клітковина, яка погано перетравлюється, стимулює перистальтику товстої кишки. Регуляція моторної функції товстої кишки здійснюється головним чином інтрамуральними нервовими сплетеннями, а корекція місцевих рефлексів здійснюється вищерозташованими центрами вегетативної нервової системи. Парасимпатична частина вегетативної нервової системи стимулює, а симпатична — гальмує моторну функцію товстої кишки. Мікрофлора Істотну роль у процесах травлення в товстій кишці відіграє мікрофлора, яка бере участь у синтезі вітамінів (групи В і К). Під дією мікроорганізмів неперетравлені вуглеводи розщеплюються з утворенням кислот (оцтової та молочної), алкоголю, вуглекислого газу й води, відбувається гниття білків з утворенням токсичних речовин (скатолу, індолу, фенолу) і біологічно активних речовин (гістаміну). Мікрофлора товстої кишки бере також участь в обміні білків, жовчних і жирних кислот, холестерину. При збалансованому харчуванні процеси гниття та бродіння врівноважені. Так, наприклад, під час бродіння кислі продукти перешкоджають гниттю, а одноманітне харчу-вання призводить до розладу рівноваги цих процесів. До складу калу входять 75—80% води та непереварені залишки їжі, слиз, клітини епітелію і велика кількість бактерій, останні становлять близько 1/3 загальної маси калу (за добу утворюється 100—200 г). Колір калу зумовлений продуктами розкладу пігментів жовчі, кількість — від об'єму і складу їжі, яку людина вживає, запах обумовлений сірководневими органічними продуктами. Калові маси накопичуються у прямій кишці. Акт дефекації Акт дефекації регулюється нервовою системою і відбувається рефлекторно у відповідь на подразнення калом рецепторів нижніх відділів товстої кишки. Дефекація зазвичай настає, коли тиск калових мас на стінки прямої кишки досягає 20—40 мм рт. ст. При цьому відбувається подразнення рецепторів, які знаходяться у слизовій оболонці кишки, рефлекторно скорочується її м'язова оболонка, розслаблюються сфінктери, і кал виходить назовні. Цей процес посилюється завдяки скороченню м'язів черевного преса та діафрагми, внаслідок чого внутрішньочеревний тиск значно підвищується. Центри цього рефлексу залишаються в крижовому відділі спинного мозку. Цей рефлекс мимовільний, але на нього впливають центри вищерозташованих відділів центральної нервової системи — довгастий мозок, гіпоталамус, кора головного мозку. Таким чином рефлекс затримується. У дорослої людини дефекація відбувається 1—2 рази на добу, у дітей грудного та молодшого віку частіше.
Л Е К Ц І Я № 28 Т е м а: “Система органів травлення.” • Процес живлення • Анатомія і фізіологія великих травних залоз
АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ Печінка, підшлункова залоза та слинні залози є органами травної системи, які лежать поза травною системою, але свої секрети (жовч, підшлунковий сік, слину) вони виділяють у просвіт травного каналу й беруть активну участь у процесах травлення. Про їхнє значення, наприклад, свідчить той факт, що перев'язка протоки підшлункової залози знижує процеси гідролізу білків та жирів (до перев'язки засвоюється 94% жирів та 92% білків, а після — відповідно 40 та 50%). Патологія цих залоз лежить в основі ряду захворювань. Знання цієї теми необхідне при вивченні клінічних дисциплін, для розуміння морфологічного субстату клінічної симптоматики захворювань печінки, підшлункової залози та слинних залоз. НАВЧАЛЬНА МЕТА Знати: розташування, будову та функції слинних залоз, печінки, підшлункової залози; склад та механізм виділення жовчі та підшлункового соку. Уміти: визначати проекцію на скелет, топографію травних залоз; знаходити на муляжах та вологих препаратах основні анатомічні утворення травних залоз; давати характеристику травним сокам (підшлунковому соку та жовчі). ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ У слизовій оболонці порожнини рота є велика кількість Дрібних слинних залоз, ці залози мають назву залежно від місце розташування: щічні, піднебінні, губні тощо. Окрім цих залоз є три пари великих слинних залоз, вивідні протоки яких відкриваються в порожнину рота: • привушна залоза, парний орган, найбільша з усіх залоз, розташовується біля вушної раковини, у позащелепній ямці, вона вкрита щільною фасцією, яка утворює капсулу, що поділяє паренхіму залози на часточки. Вивідна протока залози й вздовж зовнішньої поверхні жувального м'яза, проходить через нього і відкривається в присінок порожнини рота на внутрініній поверхні щоки на рівні другого верхнього великого кутнього зуба; • підщелепна залоза — парний орган, розташована у під щелепній ямці. Це друга за величиною слинна залоза, її протока відкривається у власне ротовій порожнині у під'язиковому м'ясці; • під'язикова залоза — парний орган, лежить під язиком, вкрита складкою слизової оболонки — під'язиковою складкою — на верхній поверхні щелепно-під'язикового м'яза. Вивідна протока відкривається у під'язиковому м'ясці, а малі протоки — безпосередньо у під'язиковій складці. Печінка Печінка (hepar) — це найбільша залоза організму (у дорослої людини її маса становить близько 1,5—2 кг). Вона розташована в черевній порожнині, займає праву підреброву ділянку, частково надчеревну та ліву підреброву ділянки. Печінка має дві поверхні та два краї: • діафрагмову поверхню, яка прилягає до діафрагми; • вісцеральну (нутрощеву) поверхню, на якій виділяють втиснення від органів, до яких вона прилягає; • нижній край, гострий, який відділяє одну поверхню від другої і спрямований вперед і вниз; • верхньозадній край, тупий, його іноді розглядають як задню поверхню печінки. Діафрагмова поверхня завдяки серпоподібній зв'язці поділяється на більшу, праву, та меншу, ліву, частки. На вісцеральній поверхні є дві поздовжні (права та ліва) і одна поперечна борозни, вони поділяють знизу печінку на чотири частки: праву, ліву, квадратну і хвостату. Поперечна борозна має назву воріт печінки. У ворота печінки входять власна печінкова артерія й ворітна вена, нерви, а виходять -спільна печінкова протока, лімфатичні судини. Передній відділ правої поздовжньої борозни називається ямкою жовчного міхура, а задній — борозною нижньої порожнистої вени, у них лежать однойменні органи. Передній відділ лівої поздовжньої борозни називається щілиною круглої зв'язки, а задній — щілиною венозної зв'язки, у них знаходяться відповідні зв'язки. Очеревина вкриває більшу частину печінки. Невкритою залишається тільки задня частина печінки, яка зрощена з діафрагмою, а також вісцеральні ділянки, до яких прилягає жовчний міхур та нижня порожниста вена. Тому печінку відносять до мезоперитонеальних органів, тобто органів, які вкриті очеревиною з трьох боків. Під серозною оболонкою міститься тонка фіброзна оболонка (глісонова капсула), яка щільно прилягає до паренхіми і в ділянці воріт печінки разом із судинами проникає в паренхіму, де утворює сполучнотканинні прошарки між часточками печінки, які побудовані з печінкових балок та часточкових синусоїдних гемокапілярів. Печінкові балки, як і розташовані між ними капіляри, йдуть у радіальному напрямку — від периферії до центру часточки, де міститься центральна вена. У стінці капілярів є численні зірчасті макрофаги (клітини Купфера), завдяки яким печінка здатна знешкоджувати мікроорганізми та інші сторонні часточки. Печінкові клітини, або гепатоцити, становлять 60% усіх клітинних елементів печінки і беруть участь у реалізації майже всіх її функцій. Печінкові балки складаються з двох рядів гепатоцитів, між якими розташовані жовчні капіляри, вони не мають власної стінки, їхня стінка утворена поверхнею двох сусідніх клітин печінки. При захворюваннях, пов'язаних з ушкодженням і загибеллю частини печінкових клітин, жовч надходить у кровоносні капіляри, розноситься кров'ю по всьому організму і забарвлює тканини у жовтий колір — виникає жовтяниця. Отже, жовчні капіляри розташовані всередині печінкових балок, а кровоносні капіляри проходять між балками; кров тече від периферії до центру, а жовч — у зворотному напрямку, тобто від центру до периферії. Вищеописана будова структурно-функціональної одиниці печінки є класичною. Останнім часом з'явились інші наукові уявлення про структурно-функціональну одиницю печінки. На відміну від класичних, ці одиниці мають назви портальної печінкової часточки та печінкових ацинусів. Портальна часточка — це частина печінкової паренхіми, що має форму трикутника. В її центрі розташовується тріада (портальний тракт) судин, а в кутах — центральні вени трьох сусідніх класичних часточок. Печінковий ацинус має форму ромба, у тупих кутах якого розташовані портальні тракти, а в гострих — центральні вени двох сусідніх класичних часточок. В ацинусі, як і в портальній часточці, кров тече від центру до периферії. Кровопостачання печінки На відміну від інших органів, печінка отримує артеріальну кров із власне печінкової артерії, а венозну — з ворітної вени, які входять у ворота печінки. У печінці вони багаторазово поділяються на більш дрібні судини: часткові, сегментарні, міжчасточкові, навколочасточкові артерії й вени. Від навколочас-точкових артерій та вен починаються кровоносні капіляри, які входять у печінкову часточку, зливаються й утворюють внутрішньочасточкові синусоїдні капіляри, по яких тече змішана кров. Вени йдуть між печінковими балками, радіально сходяться до центральних вен, куди вони впадають. Потім змішана кров потрапляє в збиральні або підчасточкові вени, останні утворюють гілки печінкових вен, які в кількості 3—4 виходять із печінки і впадають у нижню порожнисту вену, тобто в печінці утворюється чудесна венозна капілярна сітка. Функції печінки: • секреторна (продукує жовч), бере участь в обміні речовин (білковому, вуглеводному, жировому, в обміні вітамінів тощо); • захисна функція (знешкодження шкідливих речовин); • імунна функція (знешкодження чужорідних тіл); • відіграє важливу роль у підтримці гомеостазу, забезпечує функції крові; • депо крові тощо. Жовчний міхур Жовчний міхур (vesica fellea — лат., s. cholecystis — грец.) має грушоподібну форму і розташовується на вісцеральній поверхні печінки. Жовчний міхур має довжину 7—8 см, а його об'єм становить 40—60 см3. У ньому виділяють дно, тіло і шийку. Шийка жовчного міхура спрямована назад і переходить у міхурову протоку завдовжки до 3,5 см. Жовчний міхур — порожнистий орган, його стінка утворена слизовою оболонкою, яка містить численні складки; через епітелій слизової оболонки із жовчі можуть усмоктуватися вода та деякі інші речовини, тому міхурова жовч має густішу консистенцію і темніший колір (порівняно з печінковою). М'язова оболонка складається з гладкої м'язової тканини, міоцити якої розташовані у вигляді сітки з переважно циркулярним напрямком. У ділянці шийки жовчного міхура м'язові елементи утворюють сфінктери. Серозна оболонка вкриває жовчний міхур з трьох боків (орган розташований мезоперитонеально), а стінка, яка прилягає до печінки, вкрита адвентиційною оболонкою, побудованою із щільної сполучної тканини. Функція жовчного міхура — накопичення жовчі (резервуар для жовчі). Жовчні протоки (позапечшкові шляхи):. спільна печінкова протока, яка утворюється шляхом з'єднання правої та лівої печінкових проток у воротах печінки; • міхурова протока, яка є продовженням шийки жовчного міхура; • спільна жовчна протока завдовжки 7—8 см (іноді до 12 см), утворюється шляхом злиття спільної печінкової й міхурової проток. Далі спільна жовчна протока прямує вниз і вліво, об'єднується з протокою підшлункової залози і впадає в печінково-підшлункову ампулу (розширення), яка відкривається у великий сосочок дванадцятипалої кишки. Циркулярний шар м'язових волокон стінки жовчної протоки стовщується й утворює сфінктер (м'яз-стискач), який регулює надходження жовчі в кишку. У ділянці ампули є ще один м'яз-стискач ампули (сфінктер Одді), який перешкоджає затіканню вмісту кишки в протоку підшлункової залози та спільну жовчну протоку. Склад жовчі та її значення в травленні Кількість жовчі коливається в межах 0,6—1,2 л за добу — залежно від кількості та якості їжі. Жовч утворюється в печінці безперервно, а надходить у дванадцятипалу кишку тільки під час процесу травлення. Коли травлення припиняється, жовч накопичується в жовчному міхурі. Тому виділяють жовч печінкову, яка безпосередньо поступає із печінки в просвіт кишок, і жовч міхурову. Остання більш концентрована, більш темна та густа, тому що в жовчному міхурі відбувається часткове всмоктування води із жовчі. До складу жовчі входить вода (90%), органічні та неорганічні речовини. До органічних речовин належать жовчні кислоти, які утворюються в печінці з холестерину; жовчні пігменти — білірубін та білівердин — утворюються з гемоглобіну при гемолізі еритроцитів холестерин; муцин та інші речовини. У кислому середовищі білірубін окислюється в білівердин, надаючи жовчі зеленуватого кольору. Неорганічні речовини представлені мінеральними солями. рН жовчі становить 7,3—8,0. У жовчному міхурі завдяки концентрації жовчі кількість солей жовчних пігментів і кислот, холестерину збільшується приблизно в 5 разів порівняно із свіжою жовчю, яка утворюється в печінці. У жовчному міхурі та жовчних протоках до жовчі додаєть-ся слиз. Фізіологічне значення жовчі: • підвищує активність усіх ферментів, а особливо ліпаз емульгує жири; • посилює виділення панкреатичного соку; • посилює моторну функцію кишок;
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-01-24; просмотров: 461; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.143.240 (0.084 с.) |