Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Осмотичний та онкотичний тиск крові
Осмотичним тиском називається тиск, який зумовлений електролітами і деякими неелектролітами з низькою молекулярною масою (наприклад, глюкоза). Чим вища концентрація таких речовин у розчині, тим вищий осмотичний тиск. Осмотичний тиск плазми в основному залежить від концентрації мінеральних солей і становить близько 7,4 атм (5700 мм рт. ст або 762 кПа), до 60% всього осмотичного тиску становлять солі натрію. Тиск, зумовлений білками, які здатні утримувати воду, має назву онкотичного і становить 0,03—0,04 атм (25— ЗО мм рт. ст. або 3,325—3,99 кПа). Осмотичний й онкотичний тиск мають важливе значення в розподілі води і розчинених у ній речовин між кров'ю і тканинами. Вони регулюють обмін води між плазмою крові і форменими елементами. У разі змін осмотичного або онкотичного тиску в плазмі можуть змінюватися функції клітин крові і тривалість їхнього життя. Так, унаслідок зниження осмотичного тиску плазми вода буде надходити в клітини крові, що призведе до розриву їхньої оболонки — осмотичного гемолізу. Навпаки, підвищення осмотичного тиску плазми зумовлює вихід води з клітин, втрату ними пружності, зморщування їх. Це також негативно позначається на життєдіяльності клітин і може призвести до руйнування їхніми макрофагами тканин. Осмотичний та онкотичний тиск плазми є однією з гомеостатичних констант організму, хоч і може дещо змінюватися. Іонний склад крові залежить як від процесу обміну іонів між кров'ю та тканинами, так і від функціонування органів виділення (нирки, потові залози). Стабільність онкотичного тиску визначається активністю процесів біосинтезу білків у печінці, їхнім використанням або виділенням. Так, наприклад, при ураженні нирок, коли виведення з організму білків порушується, виникають набряки. У клінічній практиці часто виникають ситуації, коли вкрай необхідно переливання кровозамінників. Для цього використовують ізотонічні й ізоонкотичні розчини, тобто розчини, осмотичний і онкотичний тиск яких однаковий з тиском крові. Розчин, осмотичний тиск якого перевищує осмотичний тиск плазми крові, має назву гіпертонічного, а з меншим осмотичним тиском — гіпотонічного. ШОЕ — швидкість осідання еритроцитів. Якщо до крові, яка міститься в скляній трубочці, додати натрію цитрат (речовина, яка запобігає згортанню крові), то через деякий час відбувається згортання еритроцитів. У нормі в чоловіків ШОЕ становить 1 —10 мм/год, у жінок — 2—15 мм/год. Величина ШОЕ залежить від властивостей плазми крові, вмісту в ній великомолекулярних білків. Вважають, що великомолекулярні білки зменшують електричний заряд еритроцитів, унаслідок чого знижується їхнє взаємовідштовхування. У клініці досліджують ШОЕ з метою діагностики патологічних змін. Так, при запальних процесах ШОЕ збільшується. При вагітності ШОЕ може сягати 40—50 мм/год, що пояснюється збільшенням вмісту великомолекулярного білка фібриногену в крові в 2 рази. Визначають ШОЕ за методом Панченкова.
Плазма крові Плазма крові містить 90—92% води і 8—10% сухого зали-шку, до складу якого входять різні речовини, розчинені в ній (білки, глюкоза, вітаміни, ферменти, гормони, продукти обміну, мінеральні речовини тощо). Білки плазми крові становлять близько 7% об'єму плазми. Переважна більшість їх надходить у кровоносне русло з печінки — основного органа біосинтезу білків плазми крові. Білки плазми поділяють на: альбуміни (близько 4,5%), глобуліни (2—3,5%), які під час електрофорезу поділяють на фракції, позначені як -, -, β-, глобуліни, фібриноген (0,2—0,4%). Велике практичне значення має співвідношення кількості альбумінів та глобулінів (норма альбуміно-глобулінового коефіцієнта від 1,5 до 2,3). Білки плазми крові виконують транспортну, трофічну, захисну функції, створюють онкотичний тиск, беруть участь у процесі згортання крові, у підтриманні постійної реакції крові. Небілкові сполуки, до складу яких входить азот (амінокислоти, сечовина, сечова кислота, аміак, креатинін), також входять до складу плазми крові. Загальна кількість небілкового азоту в плазмі крові (так званого залишкового азоту) становить 11—15 ммоль/л (30—40 мг%), половина якого припадає на частку сечовини. При порушенні видільної функції нирок кількість залишкового азоту різко збільшується. У плазмі крові містяться і безазотисті органічні речовини: глюкоза 3,33—5,55 ммоль/л; (80—120 мг%), нейтральні жири, ліпіди.
Неорганічні речовини плазми крові становлять 0,9—1%, переважно містяться Na+, К+, Са2+, , , . Вміст деяких мінеральних речовин дуже незначний, їх називають мікроелементами (наприклад, мідь, залізо тощо). Рівень органічних і неорганічних речовин плазми крові відносно постійний, що забезпечується за рахунок діяльності різних регулювальних систем організму. Формені елементи крові Еритроцити, або червоні кров'яні тільця (червонокрівці) мають форму двовгнутих дисків, діаметром близько 7,5 мкм. Завдяки такій формі еритроцити мають відносно велику поверхню, а оскільки зрілий еритроцит не має ядра, ємність його збільшується. Форма еритроцитів може змінюватися, тоді говорять про пойкілоцитоз (коли еритроцити мають плоску поверхню, кулясту форму, шипи тощо). Коли змінюються розміри еритроцитів, то це явище має назву анізоцитозу. За хімічним складом еритроцити містять 60% води і 40% сухого залишку. 95% сухого залишку становить гемоглобін. Гемоглобін — це складний білок, побудований з білкової частини — глобіну та небілкової групи — гему, що містить залізо. Гемоглобін — це пігмент, який надає крові червоного кольору. Він здатний легко приєднувати кисень, утворюючи нестійку сполуку — оксигемоглобін, який легко розпадається і віддає кисень тканинам. Частково гемоглобін зв'язується з вуглекислотою, утворюючи карбогемоглобін. Гемоглобін також легко утворює сполуку з чадним газом, яка має назву карбоксигемоглобіну. При деяких отруєннях у крові утворюється міцна сполука гемоглобіну — метгемоглобін, де залізо стає тривалентним. У тих випадках, коли в крові накопичується велика кількість метгемоглобіну, транспорт кисню стає неможливим і людина помирає. Утворюються еритроцити в червоному кістковому мозку, середній термін життя еритроцитів у людини — 120 діб. У крові чоловіків міститься 4,5—5,0х1012/л, у жінок — приблизно на 0,5 х 1012/л менше. Зниження кількості еритроцитів порівняно з нормою називається еритропенією (анемією), збільшення — поліцитемією. Підрахунок еритроцитів здійснюють за допомогою лічильної камери Горяєва під мікроскопом. Кількість гемоглобіну в чоловіків 140—160 г/л (14—16 г %), у жінок — 120—140 г/л (12—14 г %). Визначення рівня гемоглобіну в крові здійснюють за методом Салі, він заснований на порівнянні кольору досліджуваного розчину крові зі стандартним. Функції еритроцитів: • дихальна — за рахунок гемоглобіну, який здатний приєднувати та віддавати кисень і вуглекислий газ; • трофічна — полягає в адсорбуванні на поверхні еритроцитів амінокислот, які транспортуються до клітин організму від органів травлення; захисна — визначається їхньою здатністю зв'язувати то- ферментативна — повязана з тим, що вони є носіями різноманітних ферментів; • буферна система гемоглобіну бере участь у підтримці сталості рН. У гематологічній клініці визначають колірний показник, норма якого перебуває в межах 0,86—1,05, Збільшення чи зменшення його свідчить про порушення насичення еритроцитів гемоглобіном. Гемоліз — руйнування оболонки еритроцита і вихід гемоглобіну в плазму крові. Така кров стає прозорою і має назву "лакова кров". Види гемолізу: • осмотичний — пов'язаний із зменшенням осмотичного тиску плазми крові;
• хімічний — відбувається під впливом речовин, які руйнують оболонку еритроцита; • механічний — виникає при механічних впливах на кров, наприклад, при струшуванні флакона з кров'ю; • термічний — спостерігається внаслідок заморожування та розморожування крові; • біологічний — розвивається при переливанні несумісної крові за групою, резусом, при укусі отруйними зміями тощо. Лейкоцити, або білі кров'яні тільця (білокрівці),— це клітини крові, які, на відміну від еритроцитів, містять ядро і всі цитоплазматичні органели; не містять пігменту, здатні до виходу із судин і активного пересування шляхом утворення псевдоподій. Усі лейкоцити залежно від наявності чи відсутності специфічної зернистості в цитоплазмі поділяють на гранулоцити, які її мають, і агранулоцити, які не містять специфічної зернистості. Залежно від забарвлення зернистості гістологічними барвниками гранулоцити поділяють на три групи: нейтрофільні, еозинофільні (ацидофільні) та базофільні. Серед нейтрофільних гранулоцитів (залежно від форми ядра) розрізняють юні, паличкоядерні та сегментоядерні. Агранулоцити поділяють на лімфоцити та моноцити. Співвідношення між окремими видами лейкоцитів у відсотках має назву лейкоцитарної формули:
Нейтрофільні гранулоцити утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у крові в середньому близько 8 год потім вони виходять із русла крові та протягом кількох діб перебувають серед сполучнотканинних елементів більшості органів. Тут вони здатні захоплювати і перетравлювати (фагоцитувати) мікроорганізми, які потрапляють у тканини, тому їх ще називають мікрофагами. Нейтрофіли беруть участь також в утворенні інтерферону — речовини, що діє на віруси. Як уже згадувалося вище, за формою ядра (відповідно до віку клітини) визначають три види нейтрофілів. Юні нейтрофільні гранулоцити є наймолодшими формами, ядро в них має форму боба. Паличкоядерні нейтрофільні гранулоцити мають ядро у вигляді зігнутої палички, яка нагадує літеру S. Сегментоядерні нейтрофільні гранулоцити — це зрілі форми, їхнє ядро складається з кількох сегментів, з'єднаних тонкими нитками хроматину. Кількість сегментів — від 2 до 5, частіше 3—4. У нейтрофілах жінок визначають приядерні сателіти — невеликі скупчення хроматину; здебільшого вони мають форму барабанних паличок.
Співвідношення трьох типів нейтрофільних гранулоцитів має певне діагностичне значення і використовується в клініці. Наприклад, збільшення кількості юних і паличкоядерних форм у сполученні зі збільшенням загальної кількості лейкоцитів свідчить про наявність в організмі вогнища запалення. Еозинофільні гранулоцити — утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у крові близько 2 год, після чого мігрують переважно у покривні тканини, вміст їх у тканинах приблизно у 100 разів більший, ніж у кровотоці. Еозинофільні гранулоцити рухливі, здатні до фагоцитозу, однак їхня фагоцитарна активність нижча, ніж у нейтрофілів. Вони беруть участь у захисних реакціях організму (на чужорідний білок), в алергійних реакціях. Збільшення їхньої кількості має назву еозинофіли (спостерігається при алергійних захворюваннях, деяких інфекціях, гельмінтозах). Базофільні гранулоцити — утворюються в червоному кістковому мозку, їхнє ядро не має певної форми (сегментоване, бобоподібне, рідше сферичне), розташоване в центрі клітини. Ядро забарвлюється менш інтенсивно, ніж зернистість, унаслідок чого остання вкриває ядро, "маскує" його. Базофільні гранулоцити — малорухливі клітини, майже не здатні до фагоцитозу, їхня функція полягає в метаболізмі гістаміну та гепарину. Гістамін зумовлює різке розширення судин, підвищує проникність стінок капілярів, появу набряків тощо. Базофільні гранулоцити є також джерелом утворення брадикініну, серотоніну та ряду ферментів. Гепарин — це активний антикоагулянт, тому базофіли беруть участь у регуляції процесу згортання крові. Таким чином, базофіли беруть участь в алергійних реакціях, сприяють розвитку запалення, а після ліквідації патологічного процесу — у розсмоктуванні вогнища запалення. Базофілія (збільшення кількості базофілів) є однією з ознак сенсибілізації організму при алергії. Лімфоцити — клітини крові, розміри яких значно варіюють, тому виділяють малі, середні та великі лімфоцити. Великі лімфоцити виявляють у крові новонароджених та дітей, у дорослих вони відсутні. Ці клітини характеризуються наявністю дуже щільного темно забарвленого ядра, яке заповнює більшу частину клітини. Утворюючись у кістковому мозку, лімфоцити виходять у кровотік. Але більшість із них повторно дозрівають у лімфоїдних органах. Розрізняють первинні та вторинні лімфоїдні органи. Одним із первинних органів є тимус, а вторинними — лімфатичні вузли, селезінка, скупчення лімфоїдних тканин у слизових оболонках шлунка, кишок, дихальних шляхів. За походженням (розвитком) та імунними функціями лімфоцити поділяють на два основні різновиди — Т і В-лімфоцити. Т-лімфоцити забезпечують реакції клітинного імунітету та регулюють гуморальний імунітет. В-лімфоцити забезпечують гуморальний імунітет.
Моноцити — за діаметром найбільші серед лейкоцитів. Ядро найчастіше бобоподібне, але може бути й іншої форми (у вигляді вісімки тощо). Моноцити перебувають у крові недовго — від 36 до 104 год, після чого виходять із судин і в тканинах перетворюються на тканинні макрофаги, які є кінцевою стадією диференціації цих клітин крові. Моноцити, таким чином, належать до макрофагальної системи організму. Специфічною функцією макрофагів і моноцитів є фагоцитоз бактерій, ушкоджених та старих клітин, вони беруть участь у продукції інтерферону, виділяють у кровотік ендогенний піроген (білок, що синтезується під час фагоцитозу, під його впливом змінюється рівень терморегуляторних процесів в організмі, внаслідок чого в разі потрапляння в організм інфекції температура тіла підвищується). Окрім того, макрофаги беруть Участь у реакціях клітинного імунітету, у регуляції процесів кровотворення. У крові здорових людей у стані спокою кількість лейкоцитів становить 4—9х109/л. Збільшення їхньої кількості назива ється лейкоцитозом, а зменшення — лейкопенією. Лейкоцитоз, який виникає після їди, під час м'язової роботи, сильних емоцій, має назву фізіологічного, а збільшення лейкоцитів при інфекційних і деяких інших захворюваннях називається патологічним. Тромбоцити, або кров'яні тільця,— це фрагменти цитоплазми гігантських клітин кісткового мозку — мегакаріоцитів. Тромбоцити позбавлені ядра і більшості субклітинних структур. Вони циркулюють у крові протягом 8—12 діб. Потім вони руйнуються в селезінці, печінці, легенях або прилипають до ендотелію кровоносних судин. Тромбоцити вільно циркулюють у периферійній крові, частина їх міститься в депо — печінці, селезінці, кістковому мозку. Тромбоцити виконують такі функції: • ангіотрофічну, при якій відбувається посилення проліферації ендотеліальних та непосмугованих м'язових клітин кровоносних судин. Ця функція яскраво проявляється при недостатній кількості тромбоцитів, коли ендотеліальні клітини судин починають пропускати через свою цитоплазму навіть цілі еритроцити; • беруть участь у зупинці кровотечі; • беруть участь у згортанні крові; • транспортну, пов'язану з переносом на мембранах різних біологічно активних речовин. Кількість тромбоцитів — 200—400х109/л. Збільшення кількості тромбоцитів має назву тромбоцитозу, а зменшення — тромбоцитопенії. Гемостаз Гемостаз (грец. haima — кров + stasis — стояння) — складний комплекс фізіологічних і біофізичних процесів, які спрямовані на зупинку кровотечі при пошкодженні стінки судини. Гемостатичні процеси здійснюються трьома взаємодіючими елементами — кровоносними судинами, клітинами крові (в основному тромбоцитами) та факторами, що містяться в плазмі крові. У плазмі крові є понад 40 різних факторів, які беруть участь у забезпеченні гемостазу. Ці сполуки можна розподілити на дві групи: ті, які забезпечують процес згортання крові (коагулянти), і ті, що руйнують тромб (антикоагулянти). Участь у процесах зупинки кровотеч усіх вищеперерахованих компонентів дозволила виділити два механізми гемостазу. судинно-тромбоцитарний гемостаз і згортання крові (коагуляційний гемостаз). Судинно-тромбоцитарний, або мікроциркуляторний, гемостаз здійснюється за участю судин мікроциркуляторного русла (артеріол, прекапілярів і венул), при пошкодженні яких кровотеча може самостійно припинитись. Але при ушкодженні великих судин цього механізму недостатньо.
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-01-24; просмотров: 387; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.173.112 (0.02 с.) |