Тема 10. Соціальна мобілізація для сталого місцевого розвитку.

Мета: визначити роль громади у впроваджені засад сталого розвитку, розглянути механізми самодопомоги та самоорганізації на рівні громад, щодо вирішення завдань місцевого та регіонального значення, проаналізувати досвід реалізації проектів із залученням громад на Україні.

 

План

1. Роль громади у розвитку суспільства.
2. Сутність соціальної мобілізації.
3. Механізм впровадження соціальної мобілізації.
4. Досвід реалізації проектів із залученням громад.

Література: [5 С. 77-88]; [11 с.71-82]; [12 с.56-42]; [14 с.49-55].

 

1. Роль громади у розвитку суспільства.

Світова практика показує, що місцеві громади можуть внести суттєвий вклад у вирішення проблем бідності, становлення «общинної економіки» та розви­ток місцевого соціально орієнтованого малого підприємництва. Питання посилення та розвитку громад є актуальною проблемою не тільки в країнах, що розвиваються, та в трансформаційних суспільствах, а й в усьому світі. Місцеві громади стають тим соціальним простором, де все більш актив­но проявляють свої переваги форми та методи суспільних ініціатив. Останні за своєю суттю є формою демократії прямого впливу, або демократії безпо­середньої участі.

В умовах зростання значення децентралізованого управління та розподілу повноважень між центральною та місцевими владами багато завдань, що сто­ять перед органами управління на шляху запровадження сталого розвитку, по-перше, не можуть бути ефективно виконані центральною владою (освіта, охорона здоров'я, ринок праці, екологія), а, по-друге, місцева влада може не мати для цього відповідних повноважень та фінансових ресурсів. Крім того, активною участю громадян може бути покращена слабка і формальна систе­ма виборів у місцевому самоврядуванні через формування асоціації або ради місцевого самоврядування, що дозволяє протидіяти владі управлінської елі­ти та центральній адміністрації.

У багатьох країнах світу місцеві уряди не мають потенціалу, необхідного для налагодження партнерства з іншими одиницями місцевого врядування, гро­мадами, центральним урядом, приватним сектором та організаціями грома­дянського суспільства для розробки та впровадження програм і проектів, проведення моніторингу та нагляду за місцевими закупівельними роботами. Досвід свідчить, що коли громада не бере участі в обговоренні рішення, вона є менш налаштована на його виконання, часто діє в протилежному напрямку, як активно (акції протесту), так і пасивно (залишаючись в стороні від соціаль­них і політичних справ). В той же час органи влади, якщо приймають рішення без участі громадян, націлені не на прийняття рішення в інтересах громадян, а на те, що в кращому випадку є найпростішим, а в гіршому - в інтересах міс­цевої влади.

Тому в усьому світі все ширше використовується підхід, що ґрунтується на впровадженні механізмів самодопомоги та самоорганізації на рівні громад, до вирішення завдань місцевого та регіонального значення. Розвиток громад на основі соціального залучення та громадської активності є одним з основних компонентів соціальних програм, орієнтованих на сталий розвиток на місцевому рівні. Це дає можливість отримати зворотній зв'язок та використовувати додаткові ресурси.

Концепція активізації самих членів суспільства і включення їх в процес місце­вого життєзабезпечення не як споживачів без права голосу, а як повноправ­них учасників, є першим кроком до подальшого наближення організованого населення до важелів самоуправління і стратегічного планування сталого розвитку території.

Територіальні громади, різноманітні форми самоорганізації населення і міс­цевого самоуправління, покликані стати потужним прискорювачем станов­лення нової інфраструктури громадянського суспільства та реалізації засад сталого розвитку.

Отже, територіальна громада здійснює місцеве самоврядування з двох сто­рін: зверху - формуючі владні органи місцевого самоврядування, і знизу - виходячи з ініціативами, беручи на себе певні функції, які не виконують або не здатні виконувати владні органи. І якщо владна функція самоврядування реалізується (хоча ефективність цієї реалізації є різною в різних країнах), то виконання самоврядних функцій громади знизу розвинене в багатьох краї­нах вкрай недостатньо.

Взяти участь у місцевому самоврядуванні знизу українська громада може через різні правові форми: форми участі (громадські слухання, місцеві ініціа­тиви, місцевий референдум, спільні збори) та форми організації громад (ор­ганізації співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), обслуговуючі коо­перативи, органи самоорганізації населення (ОСН), громадські організації та ін.). В залежності від конкретної ситуації, а також рівня інституційного розвитку органів місцевого самоврядування та громади у питаннях самоорганізації, можливе використання тих чи інших форм прямої демократії. Тільки тоді ця форма стає механізмом розвитку самоорганізації громади, як основи ефек­тивного місцевого самоврядування.

Вибір конкретної юридичної форми об'єднання громадян залежить від задач, які постають для вирішення. Тому для ефективного вирішення самоврядних функцій громади в залежнос­ті від конкретних завдань є сенс обирати такі організаційно-правові форми, які найбільш пристосовані для цього:

• для експлуатації та утримання багатоквартирних будинків - ОСББ;
• для будівництва, експлуатації й утримання вуличних систем водопостачан­ня, газопостачання, каналізації тощо - обслуговуючий кооператив;
• для асоціацій ОСББ - громадська організація;
• для вирішення питань щодо охорони довкілля, озеленення та утримання в належному стані садиб, дворів, вулиць, площ, парків, охорони пам'яток історії та культури, ліквідації наслідків стихійного лиха, здійснювати контр­оль за якістю надаваних громадянам житлово-комунальних послуг тощо - ОСН (будинкові, вуличні, квартальні комітети).

Взаємодія організацій громад з міською владою є найважливішою передумо­вою для соціального партнерства на місцевому рівні. Проте на шляху до нього багато перешкод: недовіра людей до влади, конфліктні стосунки між владою і організаціями громад, брак конструктивного діалогу між ними, утриманські настрої мешканців тощо. Місцеве самоврядування має сприяти перетво­ренню пасивних споживачів на активних громадян, залучати мешканців до розв'язання територіальних та суспільних проблем на місцевому рівні.

 

1. Сутність соціальної мобілізації.

Соціальна мобілізація - стародавній інструмент мобілізації людей з певною соціальною, політичною, релігійною та іншою метою. У кожній країні існує чимало прецедентів, коли люди об'єднувалися та вирішували свої нагальні проблеми разом, брали на себе ініціативи розвитку.

Значення слова «мобілізація» іде від латинського слова «mobilis» - рухли­вий, та французького «mobilisation» (від «mobiliser») - приводити у рух. Це концентрація засобів та ресурсів для досягнення певної мети; приведення когось або чогось в активний стан.

Соціальна мобілізація - це активне залучення всіх верств населення до вирі­шення пріоритетних соціальних, економічних, екологічних проблем місцево­го значення. Соціальна мобілізація об'єднує всі сегменти суспільства (чолові­ків, жінок, молодь, бідних/багатих, приватний сектор, місцеві органи влади, організації громадянського суспільства, освітні заклади) у формі партнерства заради досягнення спільної мети і призводить до активної участі громади в процесі місцевого розвитку. Соціальна мобілізація - це приведення територіальної громади у такий стан (організаційний, інституційний, ментальний), коли вона здатна виріши­ти проблеми, що виникли перед нею, із використанням власних ресурсів. Це включає і зміну способу мислення людей, які мають конкретну проблему, та­ким чином, щоб вони об'єдналися, використали свій прихований потенціал у допомозі собі самостійно.

Метод «соціальної мобілізації» базується на припущенні, що люди мають бажання та здатність робити багато речей самостійно для власного бла­гополуччя, а також для своїх сімей та громади. Проте, як правило, вони рідко збираються, щоб розкрити свою колективну силу, оскільки їм не вистачає від­повідних знань та навичок. соціальних та технічних порад зі сторони.

Соціальна мобілізація передбачає також поєднання можливості вибору та добровільної участі. Люди приходять на допомогу самі собі, коли вони ба­чать, що це у їхніх інтересах, і коли вони впевнені, що це важливо для них і для оточуючих. При цьому кожен член суспільства виявляється охопленим процесом, у кожного з'являється своя функція, кожен здійснює вклад у спіль­ні зусилля. І навіть тоді, коли мета досягнута, можна підтримувати та нарощу­вати створені зв'язки для наступних кроків, пов'язаних із впорядкуванням життя на місцевому рівні.

Інструмент соціальної мобілізації є дієвим для вирішення таких питань:

• безпека життя - подолання наслідків стихій, запобігання ВІЛ/СНІД, соціаль­на терпимість, інтеграція та співпраця;
• ефективне врядування;
• створення та утримання інфраструктури громад соціального та екологіч­ного характеру;
• комплексні проблеми (ґендер, молодь);
• охорона довкілля, управління природними ресурсами;
• охорона здоров'я, освіта;
• мікрофінансування, розвиток малого підприємництва, страхування.

По суті, використання інструменту соціальної мобілізації можливе для вирішення переважної більшості питань, пов'язаних із щоденним життям лю­дей, та вимагає залучення представників різних суспільних груп (представ­ників громадськості, приватних підприємців, урядовців місцевого рівня, представників навчальних закладів тощо).

Участь громад не відбувається автоматично: спочатку певна група населен­ня має бути переконана в своїй здатності допомогти собі, потім вона залу­чається до навчальних програм щодо реалізації певного проекту. В процесі виконання проекту громади застосовують такі елементи ефективного вря дування як прозорість, звітність, визначення пріоритетів, мобілізація ре­сурсів, контроль за виконанням. Для забезпечення стабільності отримання позитивних результатів, громада сама підтримує функціонування системи, а також має можливість поєднати свої пріоритети з планами місцевої влади та спільно їх виконувати. Завдяки такій співпраці з місцевим урядом громади за­безпечують вирішення місцевих проблем на сталій основі. В результаті вигра­ють всі учасники, отримуючи максимальну користь за мінімальних витрат.

Метод соціальної мобілізації сприяє розвитку суспільства та громади, оскільки:

• змінює ставлення (і соціальну поведінку) людей, роблячи їх агентами розвитку, а не пасивними реципієнтами послуг. Люди починають виконувати роботу для себе, а не очікують, що хтось зі сторони забезпечить їх товарами та послугами;
• формує відчуття громади та соціальної спільноти шляхом зміцнення товари­ства, солідарності, терпіння, взаємної поваги та співпраці;
• служить підґрунтям ефективного врядування, забезпечуючи прозорість, звітність, взаємоповагу та рівність серед громади;
• служить механізмом залучення громадської думки до процесу прийняття рішень (шляхом партисипативного планування та моніторингу);
• сприяє місцевому та регіональному розвитку шляхом встановлення страте­гічної інтегрованої системи планування;
• за менших бюджетних затрат з боку центральних, місцевих та інших фінан­сових установ має більшу продуктивність завдяки механізму державно - приватного партнерства;
• зменшує державні витрати на обслуговування інфраструктури, оскільки громада самостійно підтримує інфраструктуру та надання послуг;
• створює дієвий форум для діалогу та взаємодії з громадянами, місцевими радами органами державної влади, іншими дійовими особами.

До основних факторів, які обумовлюють успішне застосування соціальної мо­білізації на національному рівні, можна віднести:

•наявність певної кількості експериментів з наочним результатом для де­монстрації ефективності використання соціальної мобілізації;

• наявність фахівців, які займаються розробкою політики, та посадових осіб, які знають про можливості використання цього інструменту та його ефективність;
• наявність професіоналів теоретиків та практиків з досвідом роботи на мезо- та макрорівні, які можуть бути долучені до проектів під час використання інструменту соціальної мобілізації;
• відповідні людські ресурси на місцевому рівні (організовані громади) - пря­мі ресурси, та ресурси, необхідні для його підтримки - підприємці, бізнес- середовище, органи управління тощо - непрямі ресурси;

•дієве законодавче середовище для взаємодії громади з органами влади та спільного фінансування проектів.

В той же час, інколи перераховані фактори можуть не проявлятися повною мірою та, відповідно, не реалізовуватися.

Для створення можливостей по­вноцінного використання інструменту соціальної мобілізації необхідно:

• формування у нинішнього покоління знань, розуміння та навичок викорис­тання інструменту соціальної мобілізації шляхом організації доступу до ін­формації в різних формах;

•формування відповідних знань у майбутнього покоління шляхом введення відповідних дисциплін у навчальний процес вищих та середніх спеціальних навчальних закладів;

•систематизація знань з питань місцевого розвитку, ролі громад та можли­востей соціальної мобілізації;

•залучення ззовні фахівців та експертів, обізнаних з можливостями та меха­нізмами соціальної мобілізації (ефективне лише в короткостроковій пер­спективі, оскільки вони можуть не бути безпосередньо зацікавленими у ефективності цього процесу).

 

1. Механізм впровадження соціальної мобілізації.

Розгортання соціальної мобілізації проходить низку етапів. Досвід, напрацьо­ваний в Україні, дозволяє виділити декілька основних етапів:

1. створення організації громади;
2. зміцнення потенціалу організації та її інституційний розвиток;
3. досягнення організацією зрілості;
4. спільне планування (за участі громад);
5. реалізація проектів;
6. виконання/підтримка заходів та корегування.
1. Створення організації громади. Об'єднання громади в організацію проходить тривалий шлях. Насамперед, потрібно подолати такі проблеми як пасивність більшості громади, вузькість інтересів, нехіть до колективної відповідальності, мінімальна поінформованість, слабка підтримка, а часом і протидія місцевої влади, нестача переконливих прикладів, брак фахівців. Проводячи інформаційну компанію для заохочення членів громади утворити орган самоорганізації населення або організацію громади, увесь час потрібно переконувати людей, впливати на їхні думки, спонукати до дій. Для цього людям потрібно показувати вади сьогоднішньої ситуації і протиставити їй майбутній стан, якого можна досягти внаслідок ефективного колективного управління. Інформування може проводитися у формі групових, індивідуальних зустрі­чей, презентацій, круглих столів. Використовується метод «від будинку до бу­динку» (в селах і селищах), розповсюджуються друковані матеріали: довідни­ки, публікації, газетні статті тощо. Головними завданнями таких дій є не тільки надання інформації про форми та засоби організації громади, а й отримання зворотнього зв'язку; визначення досвіду, бажання жителів брати участь в со­ціальній мобілізації та вирішення пріоритетних проблем жителів; а також ви­явлення авторитетних формальних та неформальних лідерів, за допомогою яких можна було б здійснювати соціальну мобілізацію.

На цьому етапі створюється організація громади, на загальних зборах вибира­ється форма організації у відповідності з нормативно-правовими документами, обговорюється і затверджується статут, обирається правління, здійснюється реєстрація організації. Важливим є визначення розмірів щомісячних внесків і платежів - членських, добровільних, на утримання майна, на розвиток тощо. Для групи керівників та рядових членів організації слід проводити навчання з питань управління організацією за принципами ефективного врядування.

• Зміцнення потенціалу організації та її інституційний розвиток. Ство­рена таким чином організація самостійно втілює декілька ініціатив, досягаю­чи стадії зрілості. Керівництво організації може взяти участь у навчанні, яке проводять муніципальні відділи підтримки, які створюються при виконавчих органах місцевої влади. Запроваджується система бухгалтерського обліку та звітності, відкривається банківський рахунок. Можуть бути створені спеці­альні фонди, кошти яких спрямовуються на розвиток організації, на обслуго­вування спільного майна, на капітальний ремонт тощо. Запроваджується сис­тема управління інформацією.
1. Досягнення організацією зрілості. Цей етап характеризує накопичення досвіду та навичок ефективного управління - володіння ситуацією, управлін­ня процесом, цільовою групою населення; прозорість у прийнятті рішень, веденні операцій, використанні ресурсів, розподілі прибутків; звітність всіх партнерів, залучених до процесу, відповідно до умов партнерства; справед­ливість і рівність розподілу на користь слабшої сторони; сталість спільних зусиль та ініціатив розвитку.
2. Спільне планування. На цьому етапі громади визначають проблеми міс­цевого розвитку, проходять тренінги з питань спільного планування. Визна­чають пріоритетні проблеми та сприяють включенню їх у плани села, міста та регіональні плани розвитку. Організації громад можуть брати участь у гро­мадських слуханнях з метою лобіювання інтересів і схвалення визначених пріоритетів місцевого розвитку.
3. Реалізація проектів. На цьому етапі розробляють проект, вивчають мож­ливі способи його виконання, визначають технічні особливості та кошторисну вартість. Важливе значення має навчання заінтересованих громад навичкам написання та подачі пропозицій відповідній організації розвитку; навчання громад вмінню втілювати свої пріоритети на засадах спільної участі та прозоро вести облік всіх надходжень та витрат, пов'язаних із впровадженням ініціатив. Велике значення на цьому етапі має мобілізація внутрішніх та зовнішніх ре­сурсів, знаходження партнерів для реалізації проекту за умови браку влас­них коштів організації: органи місцевого самоврядування, партнерство з біз­несом або з міжнародними організаціями (зокрема, ПРООН).

Під час реалізації проекту постійно здійснюється нагляд за виконанням робіт та їхньою якістю. Після завершення реалізації проекту та введення об'єкту в експлуатацію проводиться громадський аудит, навчання якому здійснюється на відповідних тренінгах.

Важливим елементом цього етапу є звітування місцевому уряду та іншим партнерам та донорам, налагодження зв'язків з іншими організаціями розвитку.

1. Виконання/підтримка заходів та корегування. Цей етап свідчить про формування у організації громади вмінь вирішувати свої проблеми та проб­леми місцевого рівня спільними зусиллями. Проводиться самооцінка органі­зації громади, корегування дій та відповідних заходів на майбутнє; контро­люється надання послуг; забезпечується справедливий розподіл прибутків; налагоджуються контакти з новими донорськими агенціями.

По завершенню циклу громада вже здатна вирішити самостійно як мінімум одну проблему з розвитку та покращити умови життя. На додаток до ви­рішення проблем, громада також набуває досвіду самостійно ініціювати но­вий цикл розвитку, і з кожним циклом умови життя громади покращуються.

Метод соціальної мобілізації спрацьовує добре на місцевому рівні, але з його допомогою не можна вирішити всі місцеві проблеми внаслідок ряду причин:

• його ефективність обмежується здібностями людей, залучених до процесу;
• метод є більш ефективним для вирішення базових потреб чи гострих проблем, а місцеві проблеми можуть виявитися не надто серйозними (часто люди бажають працювати разом, тільки якщо мають серйозну проблему у своїх життєвих умовах);
• він не ліквідує структурні причини економічних та соціальних проблем, які існують за межами громади;
• нерідко існують обмеження законодавчого та політичного характеру або у вигляді певних соціальних норм (догматів) суспільства.

Таким чином, соціальна мобілізація сприяє розвитку постійних і широких контактів між державою та громадянами на мікро- та мезорівні шляхом по­стійного діалогу та партнерства; а також зміні характеру відносин між урядом та місцевими громадами від конфронтації до співпраці та партнерства. Є низка законів, які регулюють процеси участі громад в управлінні, - «Про місце­ве самоврядування», «Про органи самоорганізації населення», «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», «Про об'єднання громадян», «Про громадські організації», та міжнародні угоди такі як Європейська хартія місце­вого самоврядування та інші нормативні акти. Ці нормативні акти допомагають узгодженню інтересів громадян та уряду в досягненні цілей сталого розвитку. Проте, досвід свідчить про існування значної кількості проблем:

• законодавча регламентація різних форм організацій громад є недоскона­лою, що обмежує їх у реалізації своїх прав і не дозволяє ефективно вико­ристовувати місцеві ресурси;
• територіальні громади обмежені у тому, щоб розпоряджатися місцевими бюджетами та майном;
• фінансове забезпечення та оподаткування - відкриття рахунку в банку - ви­магає бухгалтерської звітності, яка є досить складною;
• не визначені законодавчі норми щодо матеріальної основи діяльності ор­ганів самоорганізації населення, не впорядковані майнові права.

В доповіді Комітету експертів з державного управління ООН (квітень 2007 р.) відмічено, що незважаючи на значні переваги участі громад у процесі роз­витку можливі і непередбачувані наслідки. Існують певні фактори, які об­межують можливості громад. В основному було виявлено два типи проблем, які викликають збо'ї в діяльності громад: провал колективних заходів та влас­тиві громадам недоліки.

По-перше, діяльність громад обов'язково передбачає участь великої кількос­ті людей у досягненні загальних цілей. Такі колективні зусилля можуть при­вести до появи утриманських настроїв та інших негараздів, які перешкоджа­ють колективним діям. Внаслідок цього громада може не сприяти, а навіть шкодити вирішенню проблем щодо розподілу ресурсів. По-друге, громадам властиві недоліки, викликані їхньою неоднорідністю. За певних умов це приводить до появи такого явища як «захоплення контролю елітою». Там, де існує давно встановлена ієрархія влади, є серйозна небез­пека того, що місцева еліта буде викривляти інформацію та зосереджувати в своїх руках значну частину вигод від зовнішньої допомоги. Проблема вини­кає також тоді, коли місцева еліта акумулює у себе вигоди від отримання до­помоги та розподіляє їх між собою.

В результаті досліджень було встановлено, що широке залучення зацікавлених соціальних груп в процес розробки та реалізації політики підвищує значимість таких двох елементів успішного управління як відповідальність і довіра. Участь громад вважається ефективною, коли вона посилює вплив рядових громадян, особливо малодохідних та соціально ізольованих верств населен­ня. Об'єктом такого впливу можуть бути державні діячі, політики та робітни­ки органів управління. Тобто ефективність участі дозволяє не тільки виявити пріоритети рядових громадян, але й вплинути у відповідності з цими пріори­тетами на кінцеві результати.