Тема 9. Форми прямої демократії.

Мета: розглянути сутність прямої демократії, як право громади на безпосереднє управління справами суспільства й держави, охарактеризувати форми прямої демократії (загальні збори жителів села, громадські слухання, місцеві ініціативи та петиції), процедуру проведення, інституціональне забезпечення тощо.

 

План

1. Загальні засади участі громадян у процесі прийняття рішень.
2. Загальні збори.
3. Місцевий референдум.
4. Місцеві ініціативи.
5. Громадські слухання.
6. Громадські ради.

Література: [1 С. 49-52]; [3 С. 38-61]; [10 С. 44-52].

 

1. Загальні засади участі громадян у процесі прийняття рішень.

Безпосередня демократія (пряма демократія) — сукупність форм організації державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави схвалюються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, зборах тощо.

Можливість застосування прямої демократії громадським суспільством утримує сучасні демократичні держави від надмірної цент­ралізації і відіграє вирішальну роль у створенні державою умов для оптимального функціонування і життєдіяльності суспільства.

Таким чином прояви прямої демократії відіграють стабілізуючу роль у демократичному суспільстві, приймають участь у вирішенні складних соціальних проблем, сприяють реалізації прав гро­мадян в усіх сферах життя, і тим самим зміцнюють взаємовідносини між державою та громадянами.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» виз­начає окремі форми участі громадян у місцевому самоврядуванні та особливості їх за­стосування:

• місцеві референдуми;
• загальні збори громадян;
• місцеві ініціативи;
• громадські слухання;
• органи самоорганізації населення.

З метою врахування особливостей територіальних громад (культурних, етнічних, організаційних то­що) на місцевому рівні в межах чинного законодавства процедури громадської участі деталізують­ся двома типами місцевих нормативних актів, які регулюють питання громадської участі. Відповідно до статті 19 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», представницький орган місцевого самоврядування може прийняти статут територіальної громади села, селища, міста (в статутах багатьох українських міст досить детально відображено форми, процедури та ал­горитми безпосередньої участі громадян в місцевому самоврядуванні).

Іншим типом місцевих нормативних актів є рішення місцевих рад (стаття 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), якими ухвалюють Положення про застосування окремих механізмів безпосередньої участі громадян, а саме: про громадські слухання, громадські ради чи колегії, місцеві ініціативи, загальні збори громадян, консультативні опитування, організацію співпраці з громадськими організаціями тощо. В Україні сьогодні існує достатньо типових проектів місцевих нормативних актів, підготовлених як фахівцями громадського сектору, так і представни­ками місцевого самоврядування.

 

1. Загальні збори громадян.

До компетенції зборів громадян законом передбачено:

1. Загальні збори громадян за місцем проживання є формою їх безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення.
2. Рішення загальних зборів громадян враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності.
3. Порядок проведення загальних зборів громадян за місцем проживання визначається законом та статутом територіальної громади.

Загальні збори - форма гро­мадського контролю та консультативної демократії.

Основна ідея Зборів полягає у тому, що ця форма місцевої демократії повинна бути доступна для реалізації навіть невеликій групі громадян, які мають виборчі права і проживають у тери­торіальній громаді. Організаційно-правовий механізм підготовки й проведення Зборів має дозво­ляти ініціаторам Зборів досягати мети навіть коли цьому протидіють органи і посадові особи місце­вого самоврядування.

Крім ініціативних груп громадян суб'єктами права ініціювання Зборів можуть виступати також депутати й посадові особи місцевого самоврядування, органи самоорганізації населення. Коло цих суб'єктів відносно визначене і може розширюватися у межах чинного законодавства.

Збори наділяються повноваженнями, що можуть бути більші чи менші в залежності від волі ради, яка ухвалює відповідне положення про збори, а також змінені у разі ухвалення но­вого законодавства. Це, передусім, консультативні (дорадчі) й контрольні повноваження. От­же, Збори мають сприяти більш оптимальному розв'язанню питань місцевого значення, з одного боку, та забезпечувати підпорядкування органів і посадових осіб місцевого самовря­дування інтересам територіальної громади, з другого боку. Рішення Зборів повинні врахову­ватись органами місцевого самоврядування. Для цього радою мають бути визначені відповідні механізми й гарантії.

Ясна річ, Збори не можуть і не повинні бути інструментом лише опозиційних щодо місцевої влади (голови чи ради) сил, вони можуть успішно використовуватися й органами місцевого само­врядування для вирішення місцевих проблем щодо механізмів вирішення яких нема єдиної думки, і врахування думки мешканців громади тут украй важливе. Збори мають сприяти активізації участі громадян у місцевому самоврядуванні незалежно від їхніх політичних уподобань.

 

1. Місцеві референдуми.

Формою прийняття територіальною громадою рішень шляхом прямого голосування з питань, що належать до компетенції місцевого самоврядування, є місцевий референдум.

Рішення громадськості через місцевий референдум є обов'язковими до виконання. В ієрархії рівнів громадської участі референдум займає найвищу сходинку, є прикладом справді гро­мадського управління та механізмом реалізації компетенції територіальної громади.

Правову регламентацію організації й проведення місцевих референдумів в Україні забезпечу­ють Конституція України (статті 72-74), Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референду­ми» та Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (стаття 7). Рішення, ухвалені місцевим референдумом в рамках чинного законодавства:

• мають вищу юридичну силу, ніж нормативні акти органів місцевого самоврядування та їх поса­дових осіб;
• не потребують затвердження органами влади;
• скасувати або змінити їх можна тільки іншим референдумом.

Зрозуміло, що за таких обставин процедура ініціювання, підготовки та проведення місцевого ре­ферендуму повинна забезпечити мінімізацію ймовірності ухвалення помилкових рішень. Такий підхід є логічним та виправданим. Часто місцевий референдум проводять одночасно з місцевими виборами, оскільки його організація потребує значних витрат з місцевого бюджету. Розглянемо ос­новні процедури та технологію проведення місцевого референдуму, передбачені чинним законо­давством України.

Предметом місцевого референдуму є питання, які віднесені законодавством до компетенції виключно місцевого самоврядування. Є ряд питань, рішення щодо яких ухвалюються винятково місцевими референдумами:

• найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей;
• питання про об'єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які ма­ють спільний адміністративний центр.

Питання дострокового припинення повноважень відповідної міської ради та її голови можна вирішити також шляхом місцевого референдуму. Не можуть бути предметом місцевого референдуму:

• питання щодо скасування законних рішень органів державної влади і самоврядування вищого рівня;
• питання, віднесені до компетенції судової системи та прокуратури;
• питання щодо обрання, призначення та звільненням посадових осіб, вирішення яких віднесе­но до компетенції відповідної місцевої ради та її виконавчих органів.

Ініціювати та призначити місцевий референдум можуть:

• депутати місцевої ради шляхом поіменного голосування на пленарному засіданні ради кількістю не менше половини складу відповідної ради;
• депутати місцевої ради шляхом зібрання підписів депутатів - не менше половини складу відповідної ради (підписи депутатів має засвідчити голова відповідної ради);
• громадяни України у кількості не менше однієї десятої від тих, що проживають на відповідній території і мають право брати участь у референдумі.

У разі, коли місцевий референдум ініціює громадськість, то технологія реалізації ініціативи є такою.

1. Створення та реєстрація ініціативної групи. Ініціативна група референдуму, яка складається не менш як з десяти громадян України, що мають право брати участь у референдумі і постійно про­живають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, створюється на загаль­них зборах громадян.

В зборах громадян міст обласного значення мають брати участь не менше як 200 громадян Ук­раїни, а в містах районного значення - не менше як 50 громадян України. Не пізніше як за десять днів до проведення зборів їх ініціатори мають повідомити голову місцевої ради про час, місце і ме­ту зборів громадян.

Результати проведення зборів громадян потрібно зафіксувати в таких документах, скріплених підписами голови та секретаря зборів:

• список учасників загальних зборів із зазначенням прізвищ, імен та по батькові, місця проживання;
• список членів ініціативної групи із зазначенням даних документів, що посвідчують їх особи; протокол зборів;
• точне формулювання питання, що пропонується винести на референдум.

Зазначені вище документи, а також письмове зобов'язання членів ініціативної групи дотримувати­ся законодавства України про референдум, подаються голові відповідної місцевої ради. Голова місцевої ради (у разі дотримання вимог чинного законодавства України) у десятиденний строк реєструє ініціативну групу місцевого референдуму, а у триденний строк - видає їй свідоцтво про реєстрацію та посвідчення членів ініціативної групи встановленого зразка. Плата за реєстрацію - не стягується.

Як показує практика, правове регулювання процесу створення та реєстраціїї ініціативної групи потребує уточнень та деталізації.

1. Збір підписів під вимогою про проведення референдуму ініціативна група розпочинає з мо­менту її реєстрації. Мінімальна кількість необхідних підписів, яку ініціативна група має зібрати про­тягом місяця з моменту їїї реєстрації, зазначається у свідоцтві про реєстрацію групи. Увага! Кількість зібраних підписів, реально має бути більшою (відсотків на десять).

У разі реєстраціїї декількох ініціативних груп з проведення референдуму (що не заборонено За­коном), місячний термін відраховується, починаючи з моменту реєстраціїї першої ініціативної групи.

Підписні листи, оформлені належним чином, передаються голові відповідної місцевої ради, де вони зберігаються упродовж двох місяців після проведення референдуму. Голова місцевої ради (протягом п'ятнадцяти днів від дня надходження підписних листів) організовує повну або вибірко­ву їх перевірку.

Питання про проведення місцевого референдуму виноситься на розгляд сесії відповідної місцевої ради у разі, коли фактів порушення чинного чинного законодавства в процесі збору підписів не встановлено і загальна сума зібраних підписів (за винятком визнаних недійсними) є до­статньою для ініціювання місцевого референдуму.

1. Рішення про проведення референдуму. Питання щодо проведення референдуму місцева ра­да розглядає у місячний термін з моменту подання від-повідної пропозиції та може ухвалити одне з таких рішень:
• призначити місцевий референдум;
• відхилити пропозицію про проведення референдуму (у разі порушень Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»);
• прийняти рішення з питання, винесеного у вимогу про призначення референдуму (без наступ­ного проведення референдуму).

Дата місцевого референдуму призначається не раніше як за місяць і не пізніше як за два місяці від дня ухвалення рішення місцевою радою про проведення референдуму. У 10-денний строк після ух­валення рішення щодо призначення місцевого референдуму в місцевих засобах масової інформації повідомляється про дату його проведення, зміст рішення та питання, що виноситься на референдум.

Підготовка та проведення місцевого референдуму відбувається за процедурою, традиційною для проведення виборів:

• створення виборчих дільниць;
• формування комісій з референдуму;
• складання та уточнення списку громадян, що мають право брати участь уреферендумі;
• виготовлення бюлетенів для голосування;
• проведення голосування та підрахунок голосів;
• встановлення результатів референдуму.

Підготовка та прове­дення місцевого референдуму фінансується повністю з місцевого бюджету (за винятком організації та діяльності ініціативних груп).

Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування.

Рішення місцевого референдуму вважається ухваленим громадянами, якщо за нього було по­дано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі. Повідомлення про результати референдуму публікуються відповідною комісією не пізніше як на десятий день після референдуму.

Важливо ще раз підкреслити, що рішення, ухвалені шляхом референдуму, обов'язкові до ви­конання без жодного затвердження владою та вводяться в дію з моменту їх опублікування (або в інший строк, визначений самим рішенням).

Змінити або скасувати рішення, ухвалені місцевим референдумом, можна:

• рішенням іншого місцевого референдуму;
• рішенням відповідної ради, ухваленим кваліфікованою більшістю (не менше як дві третини від загальної кількості депутатів місцевої ради) з обов'язковим затвердженням на референдумі, який проводиться упродовж шести місяців після внесення зміни або скасування.

1. Місцеві ініціативи.

Одним із способів добитися розгляду у місцевій раді питання, яке зачіпає інтереси територіальної громади і належить до компетенції місцевого самоврядування є місцеві ініціативи. Відповідно до закону місцеву ініціативу, подану належним чином, розглядає місцева рад на відкритому засіданні, запро­сивши на нього членів ініціативної групи. Рішення місцевої ради за результатом розгляду місцевої ініціативи - оприлюднюється.

Отже, місцева ініціатива - це можливість бути почутими, можливість донести проблему до депутатів місцевих рад та показати громаді, яку позицію займає місцева влада щодо порушеної проблеми.

Предметом ініціативи може бути будь-яке пи­тання, яке належить до компетенції місцевого самоврядування відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Місцева ініціатива оформляється у формі проекту рішення місцевої ради.

Законом передбачено, що дієздатні особи (віком від 18 років), зареєстровані в територіальній громаді, мають право ініціювати розгляд у раді питань в порядку місцевої ініціативи. Такі особи створюють ініціативну групу, кількісний склад якої законом не встановлено. Створювати ініціатив­ну групу доцільно на загальних зборах громадян, надавши їй при цьому повноваження збирати підписи, готувати всі документи щодо місцевої ініціативи, зареєструвати її у відповідному органі місцевого самоврядування.

Місцеву ініціативу реєструє Секретаріат місцевої ради. Для реєстрації ініціативна група подає такі документи:

1. Заяву (підписану всіма членами ініціативної групи) про внесення на розгляд відповідної ради місцевої ініціативи.
2. Протокол загальних зборів.
3. Проект рішення, підготовлений у порядку місцевої ініціативи.
4. Пояснювальну записку до проекту рішення, підготовленого у порядку місцевої ініціативи, з не­обхідним обґрунтуванням та додатками.
5. Підписні листи у визначеній кількості з підписами громадян (членів відповідної територіальної громади), які мають право голосу.

Проект рішення, поданий у порядку місцевої ініціативи, міський голова чи голова відповідної ради може направити на розгляд профільних депутатських комісій або управлінь виконавчого органу для підготовки відповідних висновків. Після цього проект рішення включають до порядку денного най­ближчого сесійного засідання.

Порядок розгляду місцевої ініціативи на сесійному засіданні визначається Регламентом робо­ти ради, але з дотриманням таких вимог:

• засідання ради має бути відкритим;
• участь у ньому мають брати члени ініціативної групи;
• рада не має права відмовитися від розгляду місцевої ініціативи.

Розгляд проекту рішення, внесеного у порядку місцевої ініціативи, місцевою радою може завершитися:

• прийняттям його повністю або за основу;
• відхиленням проекту рішення;
• відправкою його на доопрацювання за обов'язковою участю членів ініціативної групи у термін, визначений Регламентом ради, та з обов'язковим винесенням проекту рішення на наступне пленарне засідання ради.

Рішення, ухвалене місцевою радою, обов'язково оприлюднюється в порядку, передбаченому ста­тутом територіальної громади або Регламентом роботи ради.

 

1. Громадські слухання.

Територіальна громада має право проводити громадські слухання - зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени тери­торіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо пи­тань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування.

Закон вимагає також проводити громадські слухання не рідше одного разу на рік, а пропозиції, які вносяться за результатами слухань, обов'язково розглядати органам місцевого самоврядуван­ня.

Згідно з положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» предметом слу­хань можуть бути будь-які питання місцевого значення, які належать до відання місцевого самов­рядування. Вимогою часу є винесення на громадські слухання проблем ресурсного становлення та розвитку територіальних громад, комунальної власності, житлово-комунального господарства, місцевого бюджету, будівництва тощо.

Громадські слухання будуть повноцінними, якщо у них візьме участь значна кількість людей. А це можливо за умови обрання для слухань справді актуальної і важливої для територіальної грома­ди теми.

Більшість місцевих нормативних актів до ініціаторів громадських слухань відносять:

• ініціативні групи членів територіальної громади,
• органи самоорганізаціїї населення,
• громадські організації,
• голів територіальних громад,
• депутатів місцевих рад тощо.

Якщо ініціаторами громадських слухань виступають представники громади, то цілком доречно зібрати на підтримку цієї ініціативи певну кількість підписів.

Підготовку та проведення громадських слухань, як правило поклада­ють на місцеву раду, яка визначає місце і час їх проведення, забезпечує приміщення та потрібну апаратуру, доводить інформацію до відома мешканців. Виходячи з реалій поведінки публічної вла­ди, для підготовки та проведення громадських слухань краще створити робочу групу з представ­ників влади та членів ініціативної групи від громадськості. Саме такий механізм доцільно передба­чити в положенні про слухання.

Гро­мадські слухання - це свого роду великі збори, легітимність яких підтверджується детальним про­токол слухань. До протоколу громадських слухань рекомендується включати:

• тему, час і місце проведення слухань;
• кількість учасників, у т.ч. жителів відповідної територіїї;
• пропозиції, що були висловлені на слуханнях;
• результати рейтингового голосування у разі наявності різних проектів рішень;
• звернення, висновки і рекомендації слухань.

Рішення за результатами громадських слухань приймаються шляхом відкритого голосування та оформляються резолюцією, яка разом з протоколом їх проведення передається на розгляд орга­нам місцевого самоврядування. Ці документи має підписати головуючий слухань та секретар. Терміни, в які місцеві ради зобов'язані розглянути результати слухань, визначаються місцевими нормативними актами. Запитання, звернення та пропозиції, які стосуються теми слухань, відобра­жаються у протоколі. Доцільно в документи включати норму, яка зобов'язує відповідні органи і по­садових осіб місцевого самоврядування:

• розглянути запитання, звернення та пропозиції;
• відповідно реагувати на них;
• дати письмову відповідь безпосередньо авторам запитань, звернень та пропозицій. Рішення громадських слухань оприлюднюються, а результати їх розгляду місцевою радою доводяться до відома ініціаторів слухань.

1. Громадські ради.

Громадські ради (далі - ГР), які стали досить модними впродовж останніх років, мають шанс ста­ти справді важливим інструментом переходу взаємовідносин влада-громадськість на новий якісний рівень. Спробуємо з'ясувати, що таке громадська рада і для чого вона потрібна.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є демократичною державою. Обов'язковою характеристикою демократичного державного управління є залучення громадськості до процесу формування та реалізації державної політики. Це по­ложення розвинуто в статті 38 Конституції відповідно до якої громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами.

Отже, Конституція України встановила конституційні основи для участі громадськості в уп­равлінні публічними справами не тільки через вибори органів та посадових осіб і референдуми, а й через інші механізми, які можуть бути реалізованими на національному та місцевому рівнях.

Започаткування та розвиток взаємовигідної співпраці влади та громадськості, врахування інте­ресів суспільства при підготовці та ухваленні владних рішень стало можливим завдяки такому ме­ханізму співпраці, як громадські ради.

Громадські ради - це неформальні громадські структури, що працюють з органами державної влади та місцевого самоврядування у визначених ними сфе­рах та організаційних форматах. Іншими словами, під громадськими радами слід розуміти такі ут­ворення за участю представників громадськості, які мають формалізовану внутрішню структуру і яким державні органи чи органи місцевого самоврядування передають певні повноваження та\або з якими консультуються з приводу підготовки, прийняття і виконання власних владних повноважень (рішень).

Громадські ради, як дієвий механізм співпраці влади та громадськості, формуються лише там, де є для цього відповідні передумови:

• влада прагне забезпечити стабільність власну і стабільність суспільства через розуміння по­треб суспільства та діалог з ним;
• організована громадськість знає, як представити інтереси суспільства чи його корпоративних груп, представником яких вона є.

Громадська рада, з одного боку, може бути дуже серйозним додатковим ресурсом державного ор­гану чи органу місцевого самоврядування, який працює з такою ГР, а з другого - важливим інстру­ментом впливу громадськості на вироблення політики органів публічної влади.

Громадські ради в тій чи тій формі існують практично в кожній демократичній державі. Вони можуть створюватися з різною метою, починаючи від експертних консультацій з гуманітарних чи інших спеціальних питань, участі в розробці законодавства і закінчуючи участю в складанні держав­ного бюджету, моніторингу його реалізації та виконанням окремих державних функцій, делегова­них їм державними органами.

Громадські ради, як інституції, почали виникати в розвинених демократичних країнах наприкінці 1970-х як реакція на потребу правлячих партій мати чітке уявлення про підтримку суспільством їхньої політики впродовж каденції обраного державного органу чи органу місцевого самоврядуван­ня. У світі, що швидко змінюється, жоден орган чи посадова особа не в змозі адекватно оцінити зміни цієї ситуації, використовуючи для цього власні повноваження чи ресурси державного органу, оскільки вони чітко зорієнтовані на виконання завдань, визначених законом. В той же час рішення, які готуються до ухвалення державним органом чи органом місцевого самоврядування, можуть бу­ти різні й мати різні наслідки для суспільства в цілому, окремої галузі чи громади, та відповідно на них може бути різна реакція виборців, що в свою чергу впливає на результати наступних виборів.

Щоб уберегти себе від кроків, не адекватних ситуації або не зрозумілих для суспільства, і щоб мати можливості шукати варіанти рішень, найбільш прийнятних для суспільства, наприкінці 1970- х почали активно впроваджувати механізми громадських консультацій між органами влади та пред­ставниками громадськості й утворювати постійно діючі громадські ради. Першими тут були Кана­да, США, далі - держави Європи. Тепер ця практика поширилася практично на всі країни.

Таким чином, Громадська рада - важливий інструмент участі громадськості у виробленні політики певного державного органу чи органу місцевого самоврядування, а також додатковий ек­спертний, інформаційний і психологічний ресурс владного органу, що працює з ГР. Від дієвості ГР суттєво залежить рівень довіри суспільства до влади, а відтак стабільність у відносинах влади й суспільства та зниження ризиків виникнення протистояння суспільства владі.

Необхідними та достатніми умовами утворення ГР є бажання посадової осо­би органу влади та наявність активної й організованої громадськості, що діє в сфері інтересів ор­гану влади. Цікавими прикладами утворення та діяльності таких ГР можуть бути: громадська рада з питань екологіїї, що діє при Міністерстві охорони навколишнього середовища та природних ре­сурсів, громадська рада з питань законодавства для місцевого самоврядування та організацій тре­тього сектору, яка діє у тісній співпраці з комітетом Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.

Крім таких, спеціалізованих громадських рад, що діють при певних органах державної влади чи співпрацюють з ними на національному рівні, широкого поширення набуває процес утворення гро­мадських рад у громадах.

Сьогодні для України є типовою ситуація, коли представники громади практично конфліктують з владою. Основними чинниками такого стану є:

• взаємна недовіра між громадою та владою;
• відсутність налагодженого обміну інформацією між владою і громадськістю;
• відсутність усталених традицій і партнерських взаємин влади й громади у процесах прийняття управлінських рішень, розв'язання конфліктів та можливих суперечок і досягнення консенсусу заради розвитку;
• відсутність достатніх знань та інформації про сучасні механізми й форми соціального партнер­ства у членів громади;
• громадська апатія й пасивність, відсутність довгострокових життєвих планів.

Активізація громадськості, залучення дрібного та середнього бізнесу до політичних процесів спону­катиме місцеву владу до впровадження дієвого діалогу з громадськістю як серйозного запобіжника у недопущенні «вуличної активності» громадськості, яка є вкрай небажаною для будь-якої влади.

Громадські ради на рівні громад в умовах нинішнього суспільного плюралізму та активності суспільства дуже корисні й перспективні.

Виходячи з мети утворення громадської ради, можна виділити два основних види таких рад, а саме:

• ГР - як представництво громадськості;
• ГР - як консультаційно-експертний орган.

У разі утворення ГР як представництва організованої громадськості слід пам'ятати, що:

• спосіб роботи такої ГР - публічні широкоформатні та короткотермінові засідання за участі першого керівника органу, зазвичай без дискусій і широкого обговоренная;
• така ГР не потребує детальної регламентації, організаційні витрати мінімальні.

До складу такої ГР входять громадські діячі, котрі є представниками певних груп громадян, як пра­вило, це керівники громадських організацій. Така рада може допомогти спрогнозувати реакцію громадськості на певне рішення, може підказати пріоритетні проблеми в тій сфері, в якій здійснює політику відповідний орган державної влади чи місцевого самоврядування. Найголовніша цінність такої ради полягає в тому, що вона мусить залишатися незалежною, інакше втратить змогу нада­вати достовірну інформацію про потреби громадськості, і почне просто «виправдовувати» рішення органу влади. Тому відносини такої громадської ради й органу влади мають формалізуватися та­ким чином, щоб зберегти незалежність громадського сектора та його здатність до самоорганізаціїї.

У разі утворення ГР як експертно-консультаційного органу слід пам'ятати, що:

• метою є надання громадських експертиз та консультацій органу чи посадовій особі (головне - при формуванні встановити, а потім дотримуватися досить жорстких кваліфікаційних ознак для членів ГР; представництво громадських організацій при цьому не є визначальним);
• робота такої ГР зазвичай носить довготривалий, постійний характер, потребує детального ре­гулювання діяльності та організаційної підтримки.

Компетенція будь-якої громадської ради залежить від виду та мети створення громадської ради та від покладених на неї завдань. Зазвичай, компетенція ради визначена в її установчих документах (положенні, угоді про співпрацю тощо).

Розглянемо основні кроки щодо формування громадської ради. Ініціатива про створення гро­мадської ради може виходити від різних суб'єктів:

• від органу влади, при якому створюється громадська рада;
• від органу влади, який видає наказ про утворення громадських рад при підпорядкованих йому органах влади;
• від нормативного акту, що зобов'язує певні органи створити громадські ради;
• від громадських організацій, політичних партій, профспілок або інших організацій третього сектору.

У випадку утворення громадської ради «по праву», тобто відповідно до нормативно-правового ак­ту, який містить таку норму, відповідальний за утворення ГР ради орган приймає відповідне рішен­ня. Цим же рішенням органу може бути затверджено положення про таку ГР, яке, як правило, роз­робляється на підставі типового положення, ухваленого вищим органом, або яке міститься в нор­мативно-правовому акті, що встановлює обов'язок органу створити відповідну громадську раду.

Те ж саме стосується і випадків, коли утворення ГР здійснюється за ініціативою відповідного органу чи його керівника. Але в будь-якому разі здійснити попередній аналіз місії, сфери діяль­ності, потенційних учасників ГР доцільно. Бажано на цьому першому етапі сформувати певну ор­ганізаційну групу, яка має здійснити всю підготовчу роботу з розробки уста-новчих документів ГР та підготовки організаційного засідання.

Коли ж ідеться про ініціювання створення ГР «знизу», тобто від громадськості, що також мож­ливо, необхідною умовою успішності задуму є створення ініціативної групи, яка бере на себе функції підготовки установчих документів ГР та установчого засідання.

Правові акти, що регламентують діяльність громадської ради (установчі документи):

• меморандум (декларація) про громадську раду;
• положення про громадську раду;
• регламент громадської ради;
• угода про спільну діяльність між громадською радою та органом влади (Угода про співпрацю). Вищезазначені акти є документами, на підставі яких діє громадська рада (також може діяти на підставі розпорядження, декрету, наказу, постанови державного органу). Розробка установчих до­кументів здійснюється в залежності від мети й завдання створення громадської ради.

В Декларації та Положенні про створення громадської ради необхідно передбачити завдання та функції ради, її структуру, права й обов'язки членів ради, форми її діяльності, порядок припинення діяльності ради. Також установчі документи повинні містити найменування громадської ради.

Регламент громадської ради повинен містити дані про режим роботи ради, організацію засідань ради, про правомочність прийнятих рішень і про протокол засідань ради. Регламент мо­же бути включений як один з пунктів (розділів) до Положення чи Декларації громадської ради.

Угода про спільну діяльність громадської ради та органу влади - це двосторонній договір між радою та органом влади про співпрацю сторін. Договір обов'язково повинен передбачати права та обов'язки сторін і положення про умови припинення даного договору. Такий договір захищає інте­реси обох сторін і ставить їх у рівні умови.

Основні терміни

Безпосередня демократія (пряма демократія) — сукупність форм організації державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави схвалюються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, зборах тощо.

Загальні збори - скликаються з метою обговорення та вирішення важливих питань місцевого значення, наприклад, для ініціювання створення та обрання органу самоорганізації населення. Загальні збори забезпечують колективне прийняття рішень, а їх перевага перед іншими формами прямої демократії (зокрема, місцевим референдумом) полягає в тому, що в їх організаційних рамках об’єднується спільне обговорення проблеми, колективний пошук рішення та його прийняття на основі певного компромісу.

Громадські слухання – зустрічі членів територіальної громади з депутатами сільської, селищної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, з метою заслуховування звітів депутатів сільських, селищних рад та посадових осіб місцевого самоврядування, порушення питань та внесення пропозицій щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування.

Місцеві ініціативи - це форма волевиявлення членів територіальної громади, що полягає в ініціюванні розгляду сільською, селищною радою будь-якого питання місцевого значення.

 

Контрольні питання

1. Коли найбільш слушно застосовувати загальні збори, як форму прямої демократії?
2. Яка процедура проведення загальних зборів?
3. Охарактеризуйте досвід України, щодо організації громадських слухань.
4. Які питання територіальна громада може ініціювати до розгляду у раді?

Яку форму можуть мати звернення громадян до органів і посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування?