Проблематика «Вільгельма Телля»

У п’єсі порушуються важливі філософські проблеми:

· свобода і насильство,

· роль особистості в історичному процесі,

· духовна єдність народу,

· моральна сутність людини,

· принципи гармонійного суспільного ладу.

 

Ці проблеми надзвичайно хвилювали діячів Просвітництва. Письменник-просвітитель захищає права всіх народів на національну самобутність, вільне щасливе життя та мирну працю.

Вперше у творчості Шиллера на перший план виходить зображення народу як головного героя твору. У п’єсі діють землероби і пастухи, мисливці і рибалки, життя і праця яких тісно пов’язані з рідною землею. Автор оспівує давні часи, коли народ жив вільно і незалежно, а земля «належала всім, хто був з нею серцем у згоді». У творі представлена ​​широка картина народних страждань. На початку п’єси один селянин розповідає про те, як знатний австрієць домагався його дружини. Селянин захистив честь свого будинку і жінки, зарубавши кривдника сокирою, але тепер за ним женуться австрійці, щоб покарати за скоєне.

В образі Вільгельма Телля втілена авторська думка про свободу духу і винятковості кожної особистості. Вільгельм Телль — це людина горда і незалежна, проявляє повну самостійність у своїх поглядах і діях, не поспішає з висновками і сподівається насамперед на себе. Вільгельм Телль не вклонявся наміснику-ландфохт Геслеру і не зняв капелюха, за що був покараний жорстоким наказом: потрапити з лука в яблуко на голові свого маленького сина. Вимушений виконувати цей наказ, мисливець почував природне батьківське хвилювання: а раптом помилиться, промахнеться?.. Але рука не здригнулася, і він пустив стрілу прямо в яблуко, не зачепивши хлопчика. Тим самим Телль довів не тільки свою неперевершену спритність стрілка, а й силу духу.

Однак Геслер не вважає за потрібне тримати слово, яке він дав «простолюдинові», і заарештовує Телля. Здається, що вищі сили допомагають Теллю: під час бурі йому розв’язали руки, щоб він допоміг керувати кораблем Геслера. Телль, скориставшись нагодою, вистрибнув на скелю, віддавши поплічників ландфохт «на волю хвиль». Але під час бурі Геслер врятувався. Тоді Телль сам вирішує відновити справедливість і покарати Геслера. Шиллер визнає тільки справедливу помсту і тільки визвольну війну. Жорстокість Вільгельма Телля виправдана його високою метою, тому що він помстився за всі страждання народу, а не тільки за себе. Цю думку Шиллер розкриває за допомогою образу Парріціда, який убив імператора заради власної вигоди. Прийшовши в будинок Вільгельма, Парріцід сподівається знайти у нього захист, однак мисливець не хоче мати нічого спільного з підступним вбивцею. Образ Вільгельма Телля втілює найкращі якості народу — сміливість, мужність, гуманізм, справедливість, волелюбність.

Й.В.Гете

 

Заможному бюргеру Йоганну Каспару Гете, доктору права, було 39 років, коли його 18-річна дружина Катарина Елізабет Текстор 28 серпня 1749 року народила йому сина Йоганна Вольфганга (так звали діда з боку матері). Гете народився у Франкфурті-на-Майні — місті, що користувалося на той час правом самоврядування. Мати майбутнього поета — Катарина Елізабет Текстор (насправді прізвище предків Гете по материнській лінії було Вебер — «ткач» — однак, наслідуючи гуманістичну традицію, прадід замінив його латинським відповідником — Текстор) — походила із бюргерської родини, у якій традиційно займалися юридичною практикою. Дід був шульгейтстом — суддею, що підлягав самому цісарю безпосередньо. Батько — Йоганн Каспар Гете, юрист, який приїхав до Франкфурта з наміром дістати якусь посаду у магістраті, але це йому не вдалося, і він змушений був задовольнятися приватним життям освіченого рантьє.

У подружжя Гете після сина Йоганна Вольфганга народилася дочка Корнелія, а потім ще дві доньки і двоє синів. На жаль, Корнелія померла у віці 27 років, а решта братів і сестер Гете — у дитячому віці.

На відміну від свого чоловіка, Катарина Елізабет не була такою освіченою. Єдиним її захопленням був театр, саме від матері це успадкував Гете.

Навчатися Вольфганг почав у віці 3 років. Це були уроки читання. Вже у семирічному віці він вивчав «мертві» мови — латину і давньогрецьку. Потім, аж до вступу в університет, майбутній поет майже щороку опановуватиме якусь галузь знань, а саме:

У 9 років — французьку мову і малювання;

у 11 років — італійську мову;

у 13 років — англійську та давньоєврейську мови;

у 14 років — основи юриспруденції та гри на фортеп’яно і флейті;

у 15 років — античну філософію;

у 16 років — фехтування, верхову їзду та латинську літературу.

Крім цього, Гете залюбки грав у лялькових домашніх виставах і займався садівництвом.

Середовище, у якому зростав майбутній письменник, сприяло формуванню його як універсальної особистості: батько Гете був власником великої бібліотеки (нараховувала близько 2000 томів) та картинної галереї, а бабуся влаштовувала різдвяні лялькові вистави для дітей.

У віці 16 років (1765) Гете став студентом, вступивши на юридичний факультет Лейпцигського університету. Там йому судилося провести загалом два роки студентського життя. Батько щедро забезпечував сина грошима. На той час Лейпциг різко контрастував порівняно з іншими німецькими містами, тим паче із Франкфуртом. Стиль життя, люди, оточення — все було іншим. Впевненість до молодого Гете тут прийшла не відразу. Франкфуртський крій одягу і своєрідний діалект 16-річного юнака спершу викликали у людей іронічні посмішки. Його вірші здавалися наївними. У місті, відомому своїм ярмарком, панувала не просто релігійна терпимість, а й поклоніння усьому чужоземному. Деякий час Гете перебував на роздоріжжі: чи стати йому зразковим «франтом», як це було прийнято серед заможних бюргерів, чи спрямовано присвятити своє життя науковим заняттям. Листи друзів свідчать, що спочатку він собі ні в чому не відмовляв. У цей час йому посміхнулося і перше кохання, а разом із ним з’явився і потяг до поезії.

Скоро юнакові стало зрозуміло, що університет не може дати йому чогось суттєво важливого. Встигнувши «цивілізуватися», Гете прагне зберегти свою внутрішню незалежність і не стати таким, як більшість представників бездуховного міщанського оточення. Влітку 1768 року він відчув себе вкрай виснаженим морально і фізично. У день свого народження він залишив Лейпциг і на початку вересня повернувся до Франкфурта, до батьківського дому, зовсім хворий. Його хвороба ще більше загострилась узимку і тривала аж до весни наступного року.

Дуже часто саме хвороба пробуджує в людині схильність до роздумів. Безсумнівно, в цей час юнак пережив моральний злам, що завершився народженням особистості.

Наприкінці березня 1770 року Гете приїхав до Страсбурга — французького міста з німецьким обличчям, маючи намір одержати ступінь з юриспруденції. Водночас із заняттями на факультеті права він слухав лекції з фізики, хімії, анатомії, захоплювався електрикою, відвідував клініку та акушерські курси.

Юнак найняв собі репетитора і вже восени почав складати іспити. Тут, під впливом студентського оточення, до Вольфганга знову повернулась його колись втрачена закоханість у життя. Він захоплюється верховою їздою та фехтуванням, навчається танцям, не стримує себе ні щодо любовних зв’язків, ні гучних бенкетів. Його манери цього часу аж надто вільні, так що одному з друзів він на момент знайомства здався навіть невихованим.

Але в цей час, із такою ж палкою жагою до всього нового, Гете відвідує університетські заняття з анатомії та психології, вивчає хімію, слухає лекції з історії, студіює естетику тощо.

Найближче коло друзів Гете складали десь 20 студентів. Серед них перші «штюрмери» — Г. Л. Вагнер та Я. М. Р. Ленц. Єдине, чого не вистачало юнакові в цей час, так це духовного наставника, який спрямував би його нестримну енергію у певне русло. Невдовзі Гете знаходить його в особі Гердера. Свої перші зустрічі з Гердером Гете оцінював так: «…мені на долю випало щастя збагатити, розширити та пов’язати з вищими проблемами все те, про що я досі мріяв, вивчав і засвоював».

Гердер був старшим за Гете на 5 років, однак був досить відомий своїми роботами в царині літератури. Як би там не було, але він менш за все походив на наставника. «Йому було властиво більше випробовувати і спонукати, ніж наставляти чи керувати». Саме ця його риса і сподобалася незалежному Гете. Знайомство з Гердером сприяло захопленню юнака Шекспіром та німецьким фольклором. У ньому прокинулося гостре відчуття своєї особистості, стихійний протест проти дійсності. «… Гете став з’являтися у товаристві у потертому капелюсі, неголений. У екстравагантному костюмі, який було зшито за його власним ескізом», — згадував один із його сучасників.

Таким чином, із випадкової зустрічі у Страсбурзі розпочалася дружба двох видатних людей, яку перервала лише смерть Гердера. Підготувавши текст дисертації «Про законодавців» на тему релігійного права, Гете зіткнувся із гострим неприйняттям порушеної проблеми з боку професорів юридичного факультету. У цій праці він висловив власну думку щодо того, хто має право встановлювати закони в державі, причому звів нанівець роль у цій справі духівництва. Декан факультету визнав працю Гете небезпечною і запропонував не публікувати її як академічну дисертацію, а захищати її в усній формі.

Гете забрав дисертацію (згодом вона зникла) і для захисту підготував 56 тез латинською мовою. 6 серпня 1771 року (у віці 22-х років), після обов’язкового в таких випадках диспуту, Гете одержав ступінь ліценціата права. Єдине, що розчарувало батька Гете, так це те, що син відмовився від претензій на ступінь доктора права.

У вересні 1771 року молодий ліценціат відкрив власну адвокатську контору в домі свого батька. Він закриває її лише на 5 місяців із нагоди важливої для його кар’єри поїздки до Вецлара (саме тут виник задум «Вертера»). Лише за п’ять років (до від’їзду у Веймар) Гете довелося провести 28 процесів.

Зі спогадів друзів перед нами постає образ поета тих років: «Цей чоловік незалежний із голови до п’ят». Розгорнуту характеристику особистості Гете ми знаходимо у Й. Кестнера, знайомого у Вецларі: «Він випромінює те, що називають геніальністю, і має зовсім незвичайну, жваву силу уяви. Його почуття палкі. Його напрям думок шляхетний. Це чоловік із характером. Він химерний, і в його поведінці та зовнішності з’являється іноді щось таке, що часом робить його неприємним. Проте діти, дами та багато хто від нього в захваті. Він чинить так, як вважає за потрібне, не турбуючись, чи сподобається це іншим, чи відповідає це моді, чи не виходить за рамки загальноприйнятого. Він ненавидить будь-який тиск...».

Молодого поета все більше обтяжували і адвокатура, і саме перебування в місті, де друзі його юності стали чужими людьми з прозаїчними інтересами: «Франкфурт — це гніздо. Підходить, щоб виводити пташенят, а в усьому іншому, образно кажучи, — нестерпна діра. Поможи, Господи, мені вибратись із цього болота. Амінь».

Душу Гете полонили мистецтво, література. Він брав участь у підготовці до друку «Франкфуртського ученого вісника», де надрукував близько 60 своїх нарисів. Таким чином, він всіма силами сприяв рішучому оновленню німецького життя.

У листопаді 1775 року Гете прийняв запрошення молодого герцога Карла Августа і вирушив до Веймара. Герцогу було на той час 18 років, Гете — 26. Він сподобався герцогові і майже одразу став його порадником, товаришем у розвагах. Вибір на користь вищого аристократичного світу Гете зробив не тільки тому, що його приваблювала перспектива влади: поетові необхідно було подолати душевний неспокій, спричинений розривом із багатою красунею Анною Елізабет (Лілі) Шенеман.