Розбійники», «Вільгельм Телль»

«РОЗБІЙНИКИ»

(СКОРОЧЕНО)

Дія відбувається в сучасній автору п'єси Німеччини. Сюжет розгортається протягом двох років. Драмі предпослан епіграф Гіппократа, який у російській перекладі звучить так: «Чого не зціляють ліки, зціляє залізо; чого не зціляє залізо, зціляє вогонь».

В основі сюжету лежить сімейна трагедія. У родовому замку баронів фон Моор живуть батько, молодший син Франц і вихованка графа, наречена старшого сина, Амалія фон Едельрейх. Зав'язкою служить лист, отриманий нібито Францем від «лейпцігського кореспондента», в якому розповідається про безпутної життя знаходиться в університеті в Лейпцигу Карла фон Моора, старшого сина графа. Засмучений поганими новинами старий фон Моор дозволяє Францу написати лист Карлу і повідомити йому, що розгніваний поведінкою свого старшого сина граф позбавляє його спадщини і свого батьківського благословення.

У цей час в Лейпцигу, в корчмі, де збираються зазвичай студенти Лейпцизького університету, Карл фон Моор чекає відповіді на свій лист до батька, в якому він щиросердно розкаюється у своїй розпусної життя і обіцяє надалі займатися справою. Приходить лист про богемських лісах, відбирати у багатих подорожніх гроші і пускати їх в оборот. Бідним студентам ця думка здається привабливою, але їм потрібен отаман, і, хоча сам Шпігельберг розраховував на цю посаду, всі одноголосно обирають Карла фон Моора. Сподіваючись, що «кров і смерть» змусять його забути колишнє життя, батька, наречену, Карл дає клятву вірності своїм розбійникам, а ті в свою чергу присягають йому.

Тепер, коли Францу фон Моор вдалося вигнати свого старшого брата з люблячого серця батька, він намагається очорнити його і в очах його нареченої, Амалії. Зокрема, він повідомляє їй, що діамантовий перстень, подарований нею Карлу перед розлукою в заставу вірності, той віддав розпусниця, коли йому вже нічим було заплатити за свої любовні втіхи. Він малює перед Амалією портрет хворобливого жебрака в лахмітті, з рота якого тхне «смертоносною нудоти» - такий її улюблений Карл тепер. Але не так-то просто переконати любляче серце, Амалія відмовляється вірити Францу і проганяє його геть.

Але в голові Франца фон Моора вже дозрів новий план, який нарешті допоможе йому здійснити свою мрію, стати володарем спадщини графів фон Моор. Для цього він підмовляє побічного сина одного місцевого дворянина, Германа, переодягтися і, прийшовши до старого Моор, повідомити, що він був свідком смерті Карла, який брав участь у битві під Прагою. Серце хворого графа навряд чи витримає це жахлива звістка. За цей Франц обіцяє Герману повернути йому Амалію фон Едельрейх, яку колись в нього відбив Карл фон Моор.

Так все і відбувається. Старий Моор згадує з Амалією свого старшого сина. У цей час є переодягнений Герман. Він розповідає про Карла, залишеному без жодних засобів до існування, а тому решівшем взяти участь у пруссько-австрійської кампанії. Війна закинула його в Богемії, де він геройськи загинув. Вмираючи, він просив передати свою шпагу батькові, а портрет Амалії повернути їй разом з її клятвою вірності. Граф фон Моор звинувачує себе у смерті сина, він відкидається на подушки, і його серце, здається, зупиняється. Франц радіє довгоочікуваної смерті батька.

Тим часом у Богемський лісах розбійничає Карл фон Моор. Він сміливий і часто грає зі смертю, так як втратив інтерес до життя. Свою частку видобутку отаман віддає сиротам. Він карає багатих, що грабують простих людей, слід принципом: «Моє ремесло-відплата, помста - мій промисел».

А в родовому замку фон Моором править Франц. Він досяг своєї мети, але задоволення не відчуває: Амалія як і раніше відмовляється стати його дружиною. Герман, зрозумівши, що Франц обдурив його, відкриває фрейлін фон Едельрейх «страшну таємницю» - Карл фон Моор живий і старий фон Моор теж.

Карл зі своєю зграєю потрапляє в оточення богемських драгунів, але їм вдається вирватися з нього ціною загибелі всього одного бійця, богемські ж солдати втратили близько 300 чоловік. У загін фон Моора проситься чеський дворянин, який втратив всі свої статки, а також кохану, яку звуть Амалія.

Історія молодої людини сколихнула в душі Карла колишні спогади, і він вирішує вести свою зграю у Франконію зі словами: «Я повинен її бачити!»

Під ім'ям графа фон Бранда з Мекленбурга Карл проникає в свій родовий замок. Він зустрічає свою Амалію і переконується, що вона вірна «загиблому Карлу». У галереї серед портретів предків він зупиняється біля портрета батька і крадькома змахує сльозу. Ніхто не дізнається старшого сина графа, лише всевидющий і вічно всіх підозрюючи Франц вгадує в гості свого старшого брата, але нікому не каже про свої здогади. Молодший фон Моор змушує свого старого дворецького Даніеля дати клятву, що той вб'є приїжджого графа. За шрамом на руці дворецький впізнає в графі фон Бранде Карла, той не в силах брехати старому слузі, який виховував його, але тепер він повинен поспішати назавжди покинути замок. Перед зникненням він вирішує все ж таки побачити Амалію, яка відчуває до графа відчуття, які у неї колись були пов'язані тільки з однією людиною - Карлом фон Моором. Невпізнаний гість прощається з фрейлін.

Карл повертається до своїх розбійникам, вранці вони залишать ці місця, а поки він блукає по лісі, в темряві він чує голос і бачить вежу. Це Герман прийшов крадькома, щоб нагодувати в'язня, замкненого тут. Карл зриває замки з вежі та звільняє старого, висохла, як скелет. В'язнем виявляється старий фон Моор, який, на своє нещастя, не помер тоді від вести, принесеної Германом, але коли він прийшов до тями в труні, то син його Франц таємно від людей заточив його в цю вежу, прирікаючи на холод, голод і самотність. Карл, вислухавши історію свого батька, не в силах більше терпіти і, незважаючи на родинні зв'язки, які пов'язують його з Францем, наказує своїм розбійникам увірватися в замок, схопити брата і доставити сюди живцем.

Ніч. Старий камердинер Даніель прощається із замком, де він провів все своє життя. Вбігає Франц фон Моор в халаті зі свічкою в руці. Він не може заспокоїтися, йому приснився сон про Страшний суд, на якому його за гріхи відправляють до пекла. Він благає Даніеля послати за пастором. Все своє життя Франц був безбожником, і навіть тепер з прийшли пастором він не може примиритися і намагається вести диспут на релігійні теми. Цього разу йому не вдається зі звичайною легкістю посміятися над тезою про безсмертя душі. Отримавши від пастора підтвердження, що найбільш тяжкими гріхами людини є братовбивство і батьковбивство, Франц лякається і розуміє, що душі його не уникнути пекла.

На замок нападають розбійники, послані Карлом, вони підпалюють замок, але схопити Франца їм не вдається. У страху він сам удавлівается шнурком від капелюха.

Виконали наказ члени зграї повертаються в ліс поблизу замку, де їх чекає Карл, так і не впізнаний своїм батьком. З ними приходить Амалія, яка впадає до розбійника Моор, обіймає його і називає своїм нареченим. Тоді в жаху старий Моор впізнає в ватажка цих бандитів, злодіїв і вбивць свого улюбленого старшого сина Карла і вмирає. Але Амалія готова пробачити свого коханого і почати з ним нове життя. Але їх кохання заважає клятва вірності, дана Моором своїм розбійникам. Зрозумівши, що щастя неможливе, Амалія молить тільки про одне - про смерть. Карл заколює її.

Розбійник Моор випив свою чашу до кінця, він зрозумів, що світло злодіяннями не виправиш, його життя скінчилося, він вирішує здатися в руки правосуддя. Ще по дорозі до замку Моором він розмовляв з бідняком, у якого велика родина, тепер Карл іде до нього, щоб той, здавши «знаменитого розбійника» владі, отримав за його голову тисячі луїдорів.

 

АНАЛІЗ ТВОРУ

Прочитавши новелу Д. Шуберта «До історії людського серця», розміщену в січневому номері журналу «Швабіше магазин» за ХVІІ 75 р., Шіллер вирішив написати драму. Надихнув його не стільки сюжет про ворожнечу двох братів, скільки пролог, у якому письменник з болем в душі звинувачував сучасну німецьку літературу в пасивності, бездіяльності, спотвореному зображенні життя в Німеччині.

«Для того, щоб брати персонажів з середовища свого народу, — читав там Шіллер, — потрібно набагато більше свободи, ніж у нас, бідних німців, коли кожне влучне слово, що вислизнуло з-під пера людини з відкритими очима, може прокласти йому шлях в суспільство тюремних жителів». І Шуберт дозволив «будь-якому генію зробити з цієї повісті комедію або роман, якщо тільки він із слабкості не перенесе місця дії в Іспанію чи Грецію замість рідної німецької землі».

Попередження про можливе тюремне ув’язнення не злякало Ф. Шіллера. Навпаки, він прямо сказав близькому другу в академії, що напише книгу, «яка обов’язково буде спалена рукою ката».

Задум трагедії пов’язаний не тільки з новелою Шуберта, де мови нема про розбійників. У ньому простежувався вплив інших джерел. На вразливого Ф. Шіллера впливали образ благородного розбійника Роке з роману Сервантеса «Дон Кіхот», розповідь його наставника Абеля про відомого швабського розбійника Зуневінте Шване, бунтарські драми «буремних геніїв».

Як зазначав В. Г. Бєлінський, ця драма — «пламенный, дикий дифирамб, подобно лаве исторгнувшейся из глубины юной энергической души». Насправді Ф. Шіллер близько п’яти років довго і завзято працював над трагедією. Творити йому доводилося в тяжких умовах академічної казарми, де заборонялася будь-яка вільна творчість, де навіть листи ретельно переглядалися.Писав їх під час нудних занять або в лазареті, прикинувшись хворим, іноді ночами під час обов’язкового чергування, а написані сцени ховав в різних медичних книгах. Даючи читати рукопис друзям, драматург вимагав неупередженого висловлення думок. Судячи зі спогадів друзів, він вносив до написаного багато поправок. Оскільки перший рукопис втрачено, як і перше книжне видання драми, то нам невідомо, в чому полягали ці зміни.

Лише у ХVІІІ 81 році своїм коштом анонімно Ф. Шіллер друкує «Розбійників» — 800 примірників. Найдешевше з усіх можливих видань призвело до миттєвих хвилювань серед читачів. Письменник звернув увагу на себе з боку одного з найкращих німецьких театрів — Мангеймського. Шіллер щасливий: драматична сцена — єдина трибуна «в океані безправ’я», з якої можна дієво проповідувати, повчати, надихати. На прем’єру своєї п’єси до «іншої держави» полковий лікар пробирався таємно. Найкращі актори, в тому числі незрівнянний Август Вільгельм Іфланд, були зайняті у виставі.

Друге видання «Розбійників» вийшло вже з ім’ям автора і віньєткою на титульному листі, що зображувала розгніваного лева, з написом латиною: «На тиранів!»Це було гасло глибоко сприйнятої революційності, що зухвало сповідалася. Це був голос і вимога передової думки того часу, що осмислила необхідність боротьби з феодальними князями, з тиранією, під гнітом якої знемагав німецький народ.

В драмі паралельно розвивалися дві сюжетні лінії: Франца Моора в колі його рідних та мешканців замку (старий граф Моор, Амалія, слуги) і Карла Моора в оточенні розбійників.

Перша сюжетна лінія — це лінія інтриги Франца. Читачі стали свідками, як поступово, крок за кроком, він наближався до своєї мети — стати повновладним господарем замку. Спочатку шляхом наклепу та обману прибрав зі свого шляху Карла (бо той, як старший брат, мав всі права спадкоємця), намагався зганьбити його перед нареченою Амалією; потім погрозою змушував її до шлюбу; брехливою звісткою про смерть Карла призвів старого батька до тяжкої хвороби; нарешті, запроторив немічного графа до вежі, де на того чекала голодна смерть. Коли ж він упізнав у загадковому відвідувачеві замку брата Карла, то дав слузі таємний наказ вбити його. Ця лінія закінчила смертю самого інтригана.

Друга сюжетна лінія — це лінія Карла Моора і розбійників. Через підступність Франца Карл залишався без засобів до існування. Його переслідували жандарми. У відчаї він пристає на пропозицію друзів і став отаманом ватаги розбійників. Далі ця лінія розвивалася своєрідно: глядач не бачив на сцені актів розбою чи розплати, а дізнався про них з розповідей дійових осіб. Так, у сцені з патером Карл Моор розповів про кожен з чотирьох перснів на його руці: вони колись належали жорстоким та безчесним людям, яких наздогнала відплата. Це і розповідь Шпігельберга про свої цинічні витівки та безчинства, і розповідь Роллера про те, як розбійники підпалили з усіх боків місто, щоб допомогти йому втекти з-під шибениці. Сюди ж відносилася трагічна розповідь Косинського про його безчестя. Вислухавши цю розповідь, Карл Моор негайно поринув мститись, але самої помсти в творі не показано.

Епізод штурму замку Моорів також не показаний розгорнуто. Справа тут не тільки в тому, що на сцені важко показати масові епізоди. Авторський задум глибший: Ф. Шіллер намагався перш за все зазирнути в душу персонажів, показати їхнє ставлення до подій та до власних вчинків. Ось чому у творі багато монологів, перш за все головних антагоністів — Карла і Франца. Характеризували герої також через пісні, які співали. Це пісня Амалії про прощання Гектора з Андромахою, пісня Карла про Брута і Цезаря, пісня розбійників. Розкриття характерів, внутрішнього світу персонажів дало змогу авторові винести на розгляд глядача певні моральні проблеми. «Розбійники» задумані як соціально-психологічна драма. Соціальні начала розкривалися в прагненні персонажів посісти певне місце в суспільстві. В цій драмі намагалися утвердитися всупереч моралі (Франц), інші — намагаються повернути собі це право справедливою силою (Карл), треті прагнули відстояти це право як своє законне (Амалія), ще інші втрачали його внаслідок слабкості та пасивності (граф Моор). Розбійники оголосили війну суспільству, а себе ставили поза ним.

Психологічне начало розкривалося дуже широко — через показ переживань, думок, життєвих позицій персонажів. Особливо це стосувалося трьох головних персонажів — Карла, Франца і Амалії.

Відзначимо, що в основу композиції твору покладено принцип контрасту. Це не лише контрастне чергування сцен, а й протиставлення образів-персонажів. Протиставлялися два брати — Карл і Франц, один з яких чесний і порядний чоловік, інший — негідник. Розбійники протиставлялися їхньому ватажку — Карлу Моору, який дуже відрізнявся від побратимів характером і мотивами вчинків: він праг справедливості, в той час, як вони з метою пограбування шукали небезпечних пригод. Серед розбійників одні викликали відразу, як цинічний Шпігельберг, інші — симпатію, як Косинський. В замку Моорів безвільний, легко схильний до чужих впливів старий граф різко відрізнявся від вольової та розсудливої Амалії.

На початку п’єси Карл постав перед читачами як студент Лейпцизького університету. Це людина невпинної енергії та світлого розуму. Його улюблений письменник — Плутарх, відомий автор героїчних біографій людей античності. Однак у сучасному житті Карл не бачить ні таких героїв, ні можливостей здійснювати героїчні вчинки. Тому енергія юнака знайшов вияв у студентських легковажних витівках.

При цьому він ніколи не принижував людської гідності, не обманював простодушних, не кривдив бідняків. Йому неприємно вислуховувати цинічну оповідь Шпігельберг про його підлі вчинки. За отриманий борг герою довелося відсидіти у в’язниці. Відтоді жандарми стежать за ним та його друзями.

Карл вирішив покінчити з минулим. Він надіслав батькові листа, де щиро каявся у своїх помилках. Відповідь, написана рукою брата, неначебто від імені батька, вразила його. За якусь мить він виявився викинутим з суспільства і відірваним від рідних. Йому не залишалося нічого іншого, як пристати на пропозицію своїх товаришів і стати отаманом ватаги розбійників. Карл оголосив війну суспільству, де віднині для нього не було місця.

Карл. «Мій дух прагне подвигів, душа свободи. Убивці, розбійники — цими

словами закон кинуто мені під ноги… Люди заступили мені людство, коли я волав

про людяність. То ж геть від мене співчуття і людське милосердя! Немає в мене бі-

льше батька, немає більше любові — хай кров і смерть навчить мене забути все, що

було колись мені дороге!»

Отже, Карл хотів забути про все, що пов’язвувало його з минулим життям. Для нього віднині не існувала і церкви: як могла вона втішити людину, коли зіпсована сама?

Карл. «Вони проповідують любов до ближнього і з прокльоном відганяють від

своїх дверей вісімдесятирічного сліпця. Постають проти зажерливості, а самі ви-

нищують населення Перу задля золотих злитків… Сушать собі голови, як це могло

статися, що природа породила Іуду Іскаріота, а навіть не найгірший з них продав би

святу трійцю за десять срібняків… о, Бодай на вас загибель, фарисеї, фальшуваль-

ники істини, мавпи божества!»

Але так само Карл далекий і від розбійників, про що свідчили його слова і слова одного з його товаришів. Рацман. «Він не вбиває, як ми, задля пограбунку. Про гроші він, видно, не дбає… І навіть ту третину здобичі, яка по праву йому належить, роздає сиротам, або платить за навчання бідних, але талановитих юнаків. А коли треба пустити кров поміщикові, який дере шкуру зі своїх селян, або провчити негідника в золотих галунах, який перекручує закони і сріблом замилює очі правосуддю, або якогось іншого панка тієї ж масті — отут, хлопче, він у своїй стихії і шаленіє, як чорт, немов кожна жилка в нього фурією стає.»

Таким чином, Карл Моор залишився зовсім самотнім у світі. Розбійницьке життя не заспокоїв і не загоїв його душевних ран. Він страждав від внутрішнього розладу, бо усвідомлював, що пролита кров не підносить людини у власних очах, а тим більше не робить її героєм в очах ближнього. Спостерігаючи за величним заходом сонця, говорив: «Так вмирає герой. Хочеться схилитися перед ним… коли я був ще хлопчиком, моєю улюбленою мрією було так жити і так померти (з прихованим болем). Дитячі мрії.»

Так наскільки він далекий від своїх кумирів — героїв Плутарха! Якими нікчемними перед масштабом історії видалися його кривди і вчинки! Замість забуття, про яке він мріяв, — нові тривоги й страхи. Новому члену ватаги Косинському він сказав: «Хочеш мати гучне ім’я і почесті? Хочеш підпалами й убивствами купити безсмертя? Запам’ятай, юначе, не для вбивць і паліїїв зеленіють лаври! Не тріумфи переможців чекають на бандитів, а прокльони, небезпека, смерть та ганьба».

Та найстрашніше — це муки сумління за невинно пролиту кров: «А звідки тобі відомо, що я не бачу жахливих снів? Або що я не зблідну на смертному ложі?»

А розірвавши всі зв’язки з суспільством, Карл Моор втратив опору в житті, сенс існування: «Хто буде мені порукою? Усе навколо таке похмуре… Заплутані лабіринти.. ніякого виходу… немає зірки провідної».

В монолозі п’ятого акту, який за своєю вагомістю наближався до знаменитого монологу шекспірівського Гамлета, герой розмірковував про смерть як про єдиний вихід з ситуації, що склалася, але що чекав на нього після смерті.

Карл. «А що як ти закинеш мене самого у якийсь спопелілий світ, що від нього

ти відвернув свої очі і де тепер попереді мною не було нічого, крім ночі в самотині

вічної пустелі.»

Чи не буде виявом легкодухості його добровільна втеча з життя?! Ні, він готовий нести відповідальність за свої вчинки вже тут, на землі: Лише дізнавшись в замку правду про батька і брата, знайшов, нарешті, гідну мету: помсту за безчестя батька. Однак, людська кров — завжди кров і навіть справедливе вбивство — страшне вбивство, і ось Карл із жахом почав розуміти, що і це вбивство — таке ж злочинне, як всі попередні. Воно не міг очистити його. Адже, віддаючи наказ вбити Франца, він не рахував з батьківськими почуттями старого графа, позбавляючи батька сина.

Навіть злочинець залишався сином для батька. Так мимоволі додав Карл ще один злочин до попередніх. Коли герой дізнався, що помста здійснена, але не розбійниками, а рукою самої долі (Франс убив сам себе), він сприйняв це як знак неба. Безкінечний ланцюг убивств та злочинів нарешті перервано. Відтепер царюватиме милосердя. Карл залишив своє страшне ремесло. Але невблаганна доля приготувала йому останній, найжорстокіший удар. Настав час розплати за скоєні злочини і для благородного розбійника. Розбійники ввели Амалію, яку вони вважали воєнною здобиччю. Дізнавшись, хто перед ним, любляча Амалія простила Карлу його злочинне ремесло. Він воскрес серцем. Але в ту мить, коли життя наповнилося для нього новим високим змістом почуття щастя, розбійники стали вимагати від нього найвищої жертви — життя Амалії.

Карл почував себе приреченим. Порушити присягу він не міг. Минуле чіпко тримала його у своїх руках. Мабуть, він великий грішник, і вже ніколи йому не буде спасіння. З гіркотою відвернуться від Амалії. Дівчина, щойно знайшовши коханого, знову втратила його, цього разу вже назавжди. Життя для неї не мало сенс. Вона попросила Карла, щоб він її вбив. Хтось з розбійників вже здіймав рушницю,але Карл власноручно вбив кохану. Так він довів вірність присязі, що дав колись розбійникам, але залишитися з ними після скоєного вже не міг. Тепер він думав про те, що змусить сам себе покарати за все — і за всі злочини в богемських лісах, і за смерть батька, і за загибель Амалії.

Весь цей заключний епізод — блискучий зразок Шіллерового трагізму. Карл Моор подібний до героїв давньогрецьких трагедій, сам визначив свою долю і сам обрав смерть. Але й тут він думав про людське, земне: хоче, щоб за його голову одержав нагороду бідняк — батько одинадцятьох дітей.

Шіллер у своїй драмі не тільки схвалив благородний протест Карла (про це нагадує епіграф до твору — «На тиранів»), а одночасно показав хибність індивідуального протесту. Здійнявши руку помсти, нехай навіть з благородних міркувань,людина рано чи пізно зруйнує своє власне життя та життя своїх близьких.

Розкриваючи тему протесту і волелюбства, драматург порушив в драмі й інше не менш важливе питання: якщо проти насильства боротися знову ж таки насильницькими методами, то чи не перетвориться і сам благородний месник на злочинця.

Так виникла тема моральної відповідальності кожної людини за свої вчинки. Згідно із задумом автора, розплата неминуча для кожного, хто порушив моральний закон.

У драмі відтворено протистояння двох братів — Карла і Франца, синів графа Моора, носіїв двох протилежних світоглядів. Карл ненавидив убозтво навколишнього життя, ставився з презирством до тих, хто улесливо корився володарям, утискав злидарів. Він не хотів жити за такими законами, завдяки яким так добре жилося лицемірам, пройдисвітам, лихварям. «Чи ж втиснути мені своє тіло в корсет, чи ж зашнурувати законом волю?» закон примушує плазувати слимаком те, що повинно літати орлом». Герой у глибині душі чистий, добрий юнак. Дізнавшись про рішення батька позбавити його спадку, він впав у відчай, особисту образу сприйняв як прояв несправедливості, що вже стала нормою в людських стосунках. Він із товаришами ховався в богемському лісі, став ватажком розбійників. Карл почав грабувати багатих, вельможних, тих, хто мав владу і допомагав знедоленим та гнаним.

Зовсім протилежних ідей та принципів дотримувався його брат Франц. У цьому образі Шіллер показав людину цинічну, без честі, сумління, жорстокого егоїста. Облудно виставляючи в чорних фарбах студентське життя брата Карла, він ганьбив його перед батьком, домагався, щоб увесь батьківський спадок перейшов до нього. Більше того, він претендував на руку нареченої Карла — Амалії. Мета життя Франца — задоволення власних пристрастей. Він виправдовував будь-який свій злочин, вважав, що честь, сумління потрібні лише простолюду. Франц прагнув влади і грошей і вважав, що не існувало такої перешкоди, яка б завадила йому домогтися свого. Рідного батька він переховував у вежі і прирікає на голодну смерть. Тим часом Франца почали переслідувати жахливі видіння, які можна назвати муками зневаженого сумління, — розплата за жорстокість та злочини. Своєю бездушністю він прикрашав навіть власний герб: «Блідість злиднів і рабського страху —ось кольори мого герба». Франц не в змозі подолати докорів сумління, жаху перед неминучою карою. Зрештою, наклав на себе руки. одначе, не переміг і Карл.

У фіналі драми його охопило сумнів: чи вірний шлях він вибрав і зрозумів, що не тим шляхом він пішов. За свої злочини розплатився смертю батька та нареченої Амалії, прийшов висновку, що в природі не існувало благородного вбивства чи високої помсти. Він побачив користолюбство, жорстокість розбійників, які робили його справу несправедливою і вирішив здатися владі. «по дорозі сюди мені довелося розмовляти з одним бідняком. У нього одинадцятеро дітей. Тисячу луїдорів обіцяно тому, хто приведе живим великого розбійника. Цьому бідоласі можна допомогти».

Без честі й слави загнув розбійник Шпігельберг. Розбій пробуджував у ньому тільки ниці почуття. Він полюбляв цинічно вихвалятися своїми підлими та жорстокими вчинками. У глибині душі ненавидів Карла за його гуманність та шляхетність і чекав лише нагоди, щоб убити його. Проте його самого викрили і скарали розбійники.

Промовистою здалася загибель розбійника Швейцера. Він у душі карався і мучився через грабунок та вбивства і бажав звершити по-справжньому героїчний, шляхетний вчинок. Карл Моор доручив саме йому вбити негідника Франца, здійснивши акт справедливої помсти. Цим вчинком Швейцер сподівався очистити душу від скверни гріха. Однак, як відомо, Франц сам себе покарав. Швейцер зрозумів, що доля відбирає у нього можливість очиститися душею і залишає його нерозкаяним грішником. У відчаї він заколовся кинджалом.

Найтрагічніша у п’єсі доля Амалії. З боку моралі це бездоганна особистість. Вона відразу ж розгадала злочинну натуру Франца, весь час гуманно ставилася до старого графа, зберігала вірність Карлу і простила йому, коли дізналася, що він розбійник. Її смерть від руки нареченого — трагічна, бо несправедлива: адже ніякої провини ні перед Карлом, ні перед людьми за нею не було, її загибель сприймалася не як спокута, а як жадане звільнення від тягаря трагічної долі.

У «Розбійниках» Ф. Шіллер показав суперечність між правом людини на протест, з одного боку, та злочинністю будь-якого насильницького протесту — з іншого. Це протиріччя відтворене в драмі як трагічне, бо воно, на думку Шіллера, в реальному житті нерозв’язне.

Тема розбійництва підказана Ф. Шіллеру не тільки літературою, а й конкретними обставинами в Німеччині в середині ХVІІІ сторіччя, коли «спільне невдоволення набувало часто форми анархічних, бунтарських виступів». Розбійницькі шайки з’являлися то в одному місці, то в іншому, деякі з них переслідували соціальну мету. Банда розбійників, представлена Ф. Шіллером, слугувала наочною ілюстрацією трагічності передових прошарків німецького суспільства того часу.

Вона формувалася з усіх чим-небудь невдоволених. Природно, що лише незнач-на частина її прониклася ідеями Моора, а більша — захопилась прямим розбоєм. Та маса, на яку хотів спертися Карл Моор, опинилася — і не могла іншою виявитися — нездатною до сприйняття його ідеалів, і опора ця повинна була рухнути.

 

«Вільгельм Телль»

Драма

 

Дійові особи

 

· Герман Геслєр, імперський намісник (ландфогт) у Швіці та Урі.

 

· Вернер фон Аттінгаузєн, можновладний барон.

 

· Ульріх фон Рудєнц, його небіж.

 

· Селяни із Швіцу:

 

- Вернер Штауффахер

 

- Конрад Гунн

 

· селяни з Урі:

 

- Вальтер Фюрст

 

- Вільгельм Телль

 

· Рессельман, священик.

 

· Петерман, паламар.

 

· Куоні, пастух.

 

· Вєрні, мисливець.

 

· Руоді, рибалка.

 

· Селяни з Унтервальдену:

 

- Арнольд Мельхталь

 

- Конрад Баумгартен

 

· Єнні, хлопчик-рибалка.

 

· Зєппі, підпасок.

 

· Гертруда, дружина Штауффахера.

 

· Гедвіга, дружина Телля, дочка Вальтера Фюрста.

 

· Берта фон Брунек, заможна спадкоємиця.

 

· Діти Телля:

 

- Вальтер.

 

- Вільгельм

 

· Йоганн Парріціда, герцог Швабський.

 

· Імперський гонець.

 

· Наглядач над робітниками на панщині.

 

· Майстер-каменотес, підмайстри та чорнороби.

 

· Глашатай.

 

· Рейтари — кіннота ландфогтів Геслера та Ланденбергера.

 

· Селяни і селянки з лісових кантонів.

 

Дія перша

 

Дії драми відбуваються у Швейцарії.

 

Ява перша

 

Події відбуваються на високому скелястому березі Фірвальдштетського озера (1) проти Швіцу. Лунають швейцарська пастуша мелодія та гармонійні дзвоники череди. У човні співає хлопчик-рибалка Єнні, на гірських пасовиськах пастух Куоні, а на іншій скелі — альпійський мисливець Берні.

 

Картина змінюється: чути глухий гуркіт у горах; по землі пробігають поодинокі тіні від хмарин — насувається буря. Батько Єнні піклується, щоб хлопець витяг на берег човна. А Куоні з підпасичем жене худобу і намагається тримати її вкупі, щоб не розгубилась (власник цього стада — можновладний барон Вернер фон Аттінгаузен), вони женуть корів з полонини у долину, бо в Альпах все випасено, та й зима скоро.

 

Назустріч їм біжить чоловік, це Баумгартен, він весь у крові. Селянин просить рибалку Руоді перевезти його на той берег озера, бо за ним женуться рейтари (2) ландфогта (3). Баумгартен схвильовано розповідає цю неприємну пригоду, як імперський намісник Ланденбергер заїхав до них і наказав спорядити баню: «Поки я рубав дрова, Ланденбергер почав чіплятися до моєї дружини. Жінка вирвалась, а я тоді бігом додому й топором, як був, благословив його по лобі". Я захищав свою честь».

 

Вислухавши його, чоловіки обурюються зухвалості ландфогта. Але Руоді відмовляється перевезти Баумгартена на другий берег, адже знялась страшенна буря: на озері високі хвилі, грім, блискавка.

 

У цей час з'являється тут Вільгельм Телль, який також просить рибалку про допомогу чоловікові:

 

Про себе смілий думає востаннє,— На бога здайся й гнаного врятуй!

Але марно, Руоді боїться негоди. Тоді Телль сам береться перевезти Баумгартена:

Глиб виру швидше зглянеться, ніж фогт

 

До місця подій прибувають люди ландфогта і вимагають убивцю. Побачивши селянина на іншому боці, вони звинуватили рибалку й пастуха у своїй невдачі:

 

А ви їм пособляли,—

Розплатитесь! Назад, на їх отари!

Паліть хатини їх, усе руйнуйте!

Всі приголомшені, біжать за рейтарами. Руоді, ламаючи руки, викрикує:

Небесне правосуддя!

Коли ж вітчизни прийде визволитель?

 

(1) Фірвальдштетське озеро — «Озеро чотирьох лісових кантонів» Швейцарії: Урі, Швіцу, Унтервальдену та Люцерну.

(2) Рейтари — кіннота ландфогтів.

(3) Ландфогт — імперський намісник.

(4) Фогт — вотчинний чиновник на землях, які належать католицькій церкві; суддя в королівських та єпіскопських судах.

 

Ява друга

 

Події розгортаються в Штейнені, в Швіцькому кантоні. Біля свого будинку Вернер Штауффахер веде розмову з Пфейфером з Люцерна про засилля Австрії у Швейцарії:

 

Може скоро все змінитись,

Як трон дістане інший імператор,

Під Австрією ж ви — повік раби.

 

У задумі, під липою знаходить Вернера його дружина Гертруда. Вона занепокоєна похмурістю і сумним настроєм свого чоловіка. Що його могло так засмутити? Адже все добре, і в їхньому домі процвітає добробут:

 

Комори повні, а худоба — дійна, Гладкі, годовані на паші коні...

 

Штауффахер переповів жінці свою розмову з Геслером, який дорікав йому свавіллям: якийсь селянин почуває себе тут володарем країни, намісник цього не потерпить. Гертруда заспокоїла чоловіка, пояснивши все заздрістю фогта, що є в роду наймолодшим сином і володіє лише лицарським плащем; він заздрить спадку Штауффахера, бо сам не володіє дідизною.

 

Подружжя обмінювалось думками щодо знущань ландфогта, говорили про австрійське засилля і про людей, які ремствують і страждають від усього на трьох кантонах — Швіці, Урі та Унтервальдені.

 

Дружина порадила своєму чоловікові скинути «цей нестерпний гніт». Гертруду не лякають ні війна, ні труднощі, ні втрата будинку і майна. Штауффахер прийняв рішення оборонити батьківщину від цього лиха:

 

Я йду негайно в Урі, там у мене

Є приятель хороший, Вальтер Фюрст,—

Ми завжди з ним були одної думки.

Живе там недалеко й Аттінгаузен,

Він, правда, роду знатного, та любить

Народ і звичаї старі шанує.

От з ними я й пораджусь обома,

Як захистить наш край від ворогів.

У цей час до берега причалили Баумгартен і Вільгельм Телль, який своєму супутникові пропонує шукати захисту в домі Штауффахера, бо «всім пригнобленим він батько».

 

Ява третя

 

Біля Альторфа добудовують фортецю, всі метушаться, працюють. Наглядач ходить з канчуком, підганяючи робітників. Він їх лає, звинувачуючи у ледарюванні і млявості. Зігнавши навіть старих на панщину, глумиться безсовісно з людей: ви годні лише корів доїти та ліниво тинятися по горах. Наглядач переконаний, що ця фортеця — Кормига Урі — це те ярмо, яке має зігнути непокірних. Будівельники сердяться, працюють без бажання. На споруду прийшли подивитись Штауффахер і Телль. Вільгельм переконаний: хто будує мури, руки тих людей і звалять їх, бо у народа є своя твердиня вольності, дана богом,— гори.

 

У цей час на площі з'являється глашатай з новим указом фогта: в Альторфі на стовпі вивісять капелюх, перед яким, як перед самим намісником, треба буде знімати свої шапки і вклонятись. Таким чином ландфогт хоче виявити покірних підданців, обіцяючи розправу над порушниками наказу. Натовп глузує з цього сміхотворного оголошення:

 

Була б то імператорська корона!

А це ж — австрійський капелюх, що висить

Над троном,— там, де лени (1) роздавали.

Люди не хочуть підкорятись австрійським загарбникам.

 

Штауффахер доходить остаточного висновку: треба спільно йти на боротьбу. Телль обіцяє свою підтримку і допомогу у справі, просить покликати його, коли «справжнє діло закипить».

 

Раптом до риштувань збігається народ: з даху фортеці зірвався покрівельник. Берта (2) кидає людям коштовності, тільки б вони його врятували. Але золотом не допоможеш, бо будівельник розбився. Дівчина бачить, як люди доходять до відчаю:

 

Злощасний замок, на прокльонах Стоїш ти, й житимуть в тобі прокльони!

 

(1) Лен — за часів феодалізму — маєток і саме право володіння, які давав король васалові.

(2) Берта фон Брунек у п'єсі — австрійська дворянка. Усі її землі — в Швейцарії, вона родичка ландфогта Геслера, який хоче прибрати до своїх рук її маєтки.

 

Ява четверта

 

Розмова відбувається у домі Вальтера Фюрста, селянина з Урі, який доводиться тестем Вільгельму Теллю. У його домі переховується хлопець з Унтервальдену, Арнольд Мельхталь. Арнольда переслідує ландфогт Ланденбергер за порушення наказу. Намісник хотів у селянина забрати пару добрих волів, а хлопець не примирився з такою несправедливістю — і побив слугу фогта, перебив йому пальця. Тепер у Фюрста Мельхталь розпитував про батька, якого залишив удома без захисту і допомоги, тікаючи від розправи тирана.

 

Коли у двері хтось постукав, хазяїн заховав переслідуваного. Це прийшов Вернер Штауффахер поговорити про нестерпну ситуацію у краї. Вони невдоволено говорили про новозбудовану в'язницю, яка тепер безмовно височіла над пусткою (1). Раніше для