Висловлювання про Р. Бернса відомих людей

С. Маршак (російський поет, перекладач творів Бернса):

„Як могли загрубілі руки землероба створити всі ці... пісні, балади, послання, епіграми. Дивує також те, що важка, часом непосильна праця і вічні нестатки не знищили в поетові життєдайне джерело радості, віри в людину та її щастя”.

„Коли мені довелось об’їжджати міста, містечка і селища, пов’язані з біографією поета, мене наввипередки пригощали читанням його віршів і цілих поем люди, різні за віком, званням, соціальним станом – похилий шахтар і старий рибалка, агент компанії швейних машин і молода дівчина...”

В. Скотт (англійський письменник згадує свою зустріч з Бернсом в одному з літературних салонів Единбурга):

„В ньому відчувалася велика скромність, простота, невимушеність – і це особливо здивувало мене, саме тому, що я багато чув про його велике обдарування... У всій його постаті відчувались розум і сила, і тільки очі підкреслювали поетичну натуру і темперамент. Великі і темні, вони горіли (я кажу „горіли” у прямому значенні слова), коли він розповідав про щось з почуттям чи захопленням. Ніколи в житті я більше не бачив таких очей, хоча й зустрічався з найвідомішими людьми свого часу”.

 

Роберт Бернс про себе:

В деревне парень был рожден,

Но день, когда родился он,

В календари не занесен.

Кому был нужен Робин?

Зато отметил календарь,

Что был такой-то государь.

И в щели дома дул январь,

Когда родился Робин.

Немало ждет его обид,

Но сердцем все он победит,

Мальчишка будет знаменит, –

Семью прославит Робин.

(Переклад С. Маршака)

Был честный фермер мой отец,

Он не имел достатка,

Но от наследников своих

Он требовал порядка.

Учил достоинство хранить,

Хоть нет гроша в карманах,

Страшнее – чести изменить,

Чем быть в отрепьях рваных.

(Переклад С. Маршака)

У своїх віршах Бернс прославляв чесну людину:

Хоч їжі часом не стає,

Хоч одяг твій – сіряк,

Хай дурень кпить – людина є

Людина, хоч би як!

Хоч би там що, на розкіш їх

Не надимося ми!

Людина чесна – і в нужді

Король понад людьми!

(Переклад В. Мисика)

Коментар до вірша „Чесна бідність”

Бернс пише про простих людей, поетизує важку працю селянина, його побут, його страждання і маленькі радощі, його життєві цінності – це тема твору. Поет переконаний, що „не має у світі кращого ремесла, аніж різати землю плугом” – це ідея вірша.

Настрій вірша жартівливий, але у ньому йдеться про серйозні речі: не варто стидатися бідності, головне – бути чесним і розумним, навіть якщо навколо – несправедливий світ. Вірш оптимістичний: у ньому звучить віра в те, що „Торжествуватиме весь світ // Братерства перемогу”.

Вірш стилізований під народну пісню. В ньому є рефрен – повтори рядка, деякі вислови мають афористичний зміст. В основі побудови твору лежить антитеза: бідність і злидні протиставлені бундючності вельможного лорда. „Чесною бідністю” треба пишатися – такий висновок робить поет.

ЛІТЕРАТУРА ФРАНЦІЇ

Історія французької просвітницької літератури ХVІІІ століття — це одночасно історія її політичних, філософських та соціальних ідей, оскільки письменники-просвітителі були водночас і філософами, і політичними діячами.

Протягом ХVІІІ століття між Францією та Англією вирішувалося питання про першість щодо захоплених колоній. Англія із року в рік посилювала свої позиції, використовуючи або свідомо створюючи конфлікти на континенті і втягуючи до них Францію (війна за іспанську спадщину, війна за польську спадщину, Семилітня війна 1756—1763 років тощо).

На початку століття Франція втратила ряд колоній в Америці, після Семилітньої війни вона вимушена була поступитися Англії Канадою, деякими колоніями в Індії тощо.

Війни ослабили Францію, порушили внутрішнє економічне життя країни. Державна казна була спустошена. Народ жив у жахливій бідності. Внутрішня політика французького абсолютистського уряду у ХVІІІ столітті була безпорадною, як і політика зовнішня.

Державний борг зростав з року в рік. Катастрофічно падала в ціні грошова одиниця. Держава неодноразово оголошувала себе банкрутом. А між тим двір на одні лише подарунки та пенсії витрачав щорічно 28 мільйонів ліврів. Збільшувалася кількість так званих «фіктивних» посад. Все це лягало на плечі селян та загалом простого люду.

У Франції ХVІІІ століття дворянство та духовенство охоплювали два перших стани, які користувалися усіма привілеями, хоча складали лише одну тридцяту частину населення країни. Усі останні, а їх нараховувалось аж 24 мільйони, відносилися до категорії так званого «третього стану». Третій стан не мав політичних прав. Його представники не мали можливості обіймати вищі військові та державні посади. Щоправда, починаючи із середини ХVІІІ століття уряд, відчуваючи гостру нестачу грошей, став продавати посади, які давали право отримувати дворянське звання. Це склало важливу частину державних доходів. Дворян, які придбали собі посади разом із дворянським званням, називали «дворянами мантії»; однак, вони користувалися лише мінімальними правами.

Жахливу картину народної убогості являла собою Франція ХVІІІ століття. У країні нараховувалося близько 1,5 мільйона убогих. Селянство було доведене до відчаю.

Події, що відбувалися у країні, так чи інакше були провісниками революції. Усі суспільні стани були незадоволені існуючим порядком, навіть панівний клас, дворянство, яке на власні очі бачило, як ставали убогими колись багаті знатні роди, як занепадали феодальні маєтки, а золоті запаси зосереджувалися в руках фінансистів з «третього стану».

Революція у Франції відбулася у 1789 році. Але революційному вибухові передувала довга та напружена боротьба у сфері ідеології. Оплотом феодалізму була церква. Вона була жорстокою з усіма, хто становив для неї небезпеку. Нею усіляко придушувався народний протест. Значний вплив мав орден монахів-єзуїтів. Останні відкривали у Франції навчальні заклади для аристократичної молоді.

Революційний рух, що пропагував ідею прогресу, очолили у Франції просвітники (Монтеск’є, Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій та ін.) Практично всі просвітники зазнали гонінь з боку духівництва і королівської влади, а їхні твори неодноразово переслідувалися.

Просвітителі доводили ту думку, що моральні принципи необов’язково пов’язані з релігією і можуть розглядатися з позицій природного розуму. Вони були людьми всебічно розвиненими і проявили свої непересічні здібності у найрізноманітніших сферах. Без сумніву, усі галузі людських знань були охоплені їхнім допитливим розумом, в усіх сферах вони зуміли сказати своє нове слово.

 

Характерні риси французького Просвітництва:

· в центрі уваги французьких просвітників була наука;

· вони проголосили людину творцем історії, відкидаючи теорію церковників про божественне провидіння;

· утверджували необхідність перебудови людського суспільства. З цією метою потрібно озброїти людей розумом, просвітити їх тощо;

· віра в ідею просвітницької монархії — поставити на чолі держави монарха»філософа»;

· теорія «природної людини». На їхню думку, існувало дві категорії людської особистості:

1. особистість, створена природою, яка живе за її законами у постійному безпосередньому спілкуванні з нею;

2. особистість, сформована у суспільстві, сповненому найстрашніших пороків.

· звідси завдання — повернути людину до природи, до її природних законів;

· мистецтво повинно мати просвітницькі цілі, викривати неправду церкви, казки священиків, викорінюючи забобони, релігійний фанатизм, нетерпимість, виховувати гуманістичні ідеали тощо;

· трибуною просвітників був театр;

· «дитиною» просвітників був жанр філософського роману. Мета останнього полягала не в тому, щоб всебічно висвітлити характер людини або історичну обстановку, як це ми бачимо у реалістичному романі ХІХ століття, а у підкреслено повчальній формі донести до читача філософські ідеї автора, зробити ці ідеї зрозумілими, загальнодоступними;

· художні образи використовуються письменниками як носії певних філософських ідей;

· просвітники залюбки використовували у своїх творах фантастичні елементи, вимисел тощо;

· головна перевага прози — точність і зрозумілість мови письменника.

 

31. Вольтер

Вольтер (фр. Voltaire, справжнє ім'я Марі Франсуа Аруе, фр. François Marie Arouet; 21 листопада 1694, Париж, Франція — 30 травня 1778, Париж, Франція) — французький письменник і філософ-деїст.

 

Біографія

 

Мати Вольтера, Марі Маргарит Домар, була дочкою секретаря кримінального суду, а батько, Франсуа Аруе, — нотаріусом і збирачем податків. Сам Вольтер не любив батька і його ремесло, а пізніше (1744) волів оголосити себе позашлюбним сином якогось шевальє де Рошбрюна, злиденного мушкетера і поета, ніж залишатися сином заможного буржуа.

 

По кількох роках навчання в паризькому єзуїтському коледжі Людовика Великого (1704-1711) юний Аруе на вимогу батька зайнявся вивченням права. Незабаром він проти батькової волі проміняв юриспруденцію на лаври зухвалого віршотворця і радості світського життя. У травні 1717 за складання сатири на реґента Франції герцоґа Орлеанского автор-початківець потрапив у Бастилію, проте рік ув'язнення не охолодив його літературного запалу. Вже у 1718 році була поставлена його перша значна п'єса «Едіп», прихильно сприйнята публікою.

 

На початку 1726 відбулася сутичка Вольтера з шевальє де Роґаном, що дозволив собі привселюдно насміхатися з його спроби сховати під псевдонімом своє недворянське походження. Озброївшись пістолетами, він намагався помститися кривднику, але був заарештований, кинутий у Бастилію, а наприкінці 1726 року - змушений залишити Париж. Понад дворічне перебування в Англії зміцнило його прихильність до віротерпимості і лібералізму. Свої ліберальні погляди Вольтер виклав у «Філософських листах". У 1734 році, уже після повернення Вольтера на батьківщину, книга була спалена за вироком Паризького парламенту, а автор опинився під загрозою нового арешту. Не бажаючи спокушати долю, Вольтер того ж року виїхав до Шампані, де усамітнився в маєтку своєї коханки, маркізи дю Шатле. Одна з найосвіченіших жінок того часу, вона розділяла захоплення Вольтера метафізикою, природничими науками, біблеїстикою.

 

1744 року почалася коротка і невдала кар'єра Вольтер-придворця. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). У 1746 році його обрали до Французької академії, але йому так і не вдалося (попри всі намагання) здобути прихильність короля.

 

Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи Дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення пруського короля Фрідріха II, при дворі якого він з'явився 1750 року. У грудні 1754 року Вольтер переїхав до Швейцарії, де йому судилося провести решту життя. В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, що він його назвав «Деліс» («Відрада»). У цей час Вольтер почав співробітничати в «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера.

 

Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 року орендував маєток Турне (а на початку 1759 року придбав ще й маєток Ферне), розташовані по обох боках кордону Женевського кантону з Францією. Ферней став його «питомим князівством», що ним він керував як освічений государ, місцем розгортання його 20-річної просвітницької діяльності.

 

Коли Вольтерові виповнилося 83 роки, він вирішив ще раз побачити Париж. 10 лютого 1778 року патріарх французького Просвітництва прибув до столиці Франції, де його чекала захоплена зустріч. Він 4 рази побував на засіданнях Французької Академії, подивився виставу своєї п'єси «Ірена» (1776) у «Комеді Франсез» і навіть вступив у масонську ложу Дев'яти Сестер. Через три місяці він помер.

 

Як стверджує Ілько Борщак, Вольтер був знайомий з Григором Орликом - останній нібито передав Вольтеру деякі матеріали свого батька для підготовки праці "Історія Карла XII" ("Histoire de Charles XII", 1730).

 

Погляди

 

Релігія

Вольтера часто вважають атеїстом, проте він був прихильником деїзму, в основі якого віра у Бога-творця, який надалі після акту творення, не втручається в справи світу. Аналіз праць Вольтера наводить на думку, що його критика скоріше спрямована проти церкви, як установи, ніж проти самої концепції релігії. Деїст Вольтер вів полеміку, як із церквою, так і з атеїзмом. Йому належить вислів «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати». Він брав участь в релігійних церемоніях і навіть збудував каплицю в своєму маєтку в Ферне. Не будучи людиною релігійною, Вольтер відмовлявся все ж від атеїзму Дідро та Гольбаха й часто повторяв свій знаменитий куплет:

Всесвіт дивує мене й не можу думати я,

Що годинник цей існує без годинникаря.

Таким чином, Вольтер зберіг віру у «вічного геометра». Водночас, притримуючись ідей деїзму, він заперечував як ілюзію провіденталізм, залишаючи без відповіді питанння святого Августина про те, чому в світі існує зло, якщо його творець - Бог, якого всі теологи називають добрим.

 

Лібералізм

Доктрину, яка чудово відповідала Вольтеровим поглядам на співвідношення між моральним і практичним, він знайшов у творах англійського філософа Джона Локка. Локк підтримував погляди лібералізму, вважаючи, що суспільна згода не повинна ставитися вище від природних прав особистості. З іншого боку ми вчимося з досвіду, усе, що виходить за його межі, є не більше ніж гіпотеза — область певного збігу між практикою та істиною. Із цієї доктрини Вольтер виводить основну думку своєї моралі: завдання людини взяти свою долю у власні руки, покращити умови свого існування, забезпечити себе, прикрасити життя науками, виробництвом, мистецтвами й хорошим наглядом за суспільством. Таким чином, громадське життя неможливе без угоди, в якій кожен знайшов би вигоду для себе. Хоча право й різне в різних країнах, принцип справедливості, який лежить в його основі, універсальний. Усі люди можуть його збагнути, перш за все тому, що всі люди більш-менш розумні, а ще й тому, що всі можуть зрозуміти те, що корисне для суспільства є корисним для кожного. Необхідність чеснот продиктована не тільки сентиментами, а й інтересами кожної особи. Роль моралі в тому, щоб навчити нас принципам такого нагляду й виробити у нас звичку поважати ці принципи.

 

Праці

Філософські повісті:

 

· «Макромегас» (1752)

· «Кандид, чи Оптимізм» (1759)

· «Простодушний» (1767)

 

Трагедії:

 

· «Брут» (1731)

· «Танкред» (видана в 1761)

 

Сатиричні поеми:

 

· «Орлеанська незаймана», 1735, видана в 1755

 

П'єси:

 

· «Едіп»

· «Ірена» (1776)

 

Історичні твори:

 

· «Філософські листи» (1733),

· «Філософський словник» (1764-69).

· «Досвід про дух і звичаі народів»

· «Століття Людовіка XIV»

 

Простодушний»

СКОРОЧЕНО

Глава І

Про те, як приор храму Гірської Матері Божої і його сестра зустріли гурона².

Одного разу святий Дунстан, ірландець за походженням, відплив від рідних берегів і дістався французької бухти Сен-Мало. Там він заснував невеликий монастир, який нарік Гірським пріоратом, і повернувся до Ірландії. А прихід цей існує і донині.

 

У 1689 році, 15 липня увечері, абат де Керкабон, пріор храму Гірської Божої Матері, вийшов на прогулянку разом зі своєю сестрою панною Керкабон. Абат був хорошим священиком, але прихожани любили його не тільки за це, а й за те, що був єдиним серед священиків цієї місцевості, якого після вечері в колі друзів не доводилось переносити у ліжко на руках.

 

Абат де Керкабон уславився не тільки досконалим знанням богослов'я, а й прихильним ставленням до творчості Рабле. Панна Керкабон ніколи не виходила заміж, хоча і мріяла про це. Для своїх сорока п'яти років вона виглядала достатньо свіжою, була доброю, співчутливою і богобоязливою.

 

Прогулюючись узбережжям, брат з сестрою згадали ще одного свого брата, який у 1666 році разом зі своєю дружиною відбув на військову службу до Канади і загинув там. На батьківщину дійшла звістка про те, що його дружина теж загинула там (її з'їли ірокези).

Під час прогулянки брат з сестрою побачили англійське суденце, яке привезло на продаж у цю місцевість деякі свої товари. Серед прибулих був статний юнак, який привітно кивнув панні. Юнак привернув увагу брата і сестри своїм незвичним одягом, оскільки одяг на ньому був коротким, взутий він був у легкі сандалії, а довге волосся було заплетене в коси. В руках він тримав пляшку з барбадоською горілкою, склянку і сухарі. Юнак пригостив горілкою священика і його сестру. Оскільки він говорив чистою французькою мовою, то було зрозуміло, що він не англієць. Юнак пояснив, що він гурон, чим викликав здивування панни Керкабон оскільки мав білу шкіру, що відрізняло його від індіанця — Гурон погодився відвідати брата і сестру. Сусіди абата, дізнавшись про гурона, з'їхались до нього в гості. Юнак познайомився з сестрою ще одного священика, абата де Сент-Ів, молодою і вродливою дівчиною.

 

Присутні дізнались, що гурона було взято в полон англійцями, хоча він і бився завзято. Проте його хоробрість була до вподоби навіть супротивникам, тому гурона відпустили, запропонувавши при цьому побувати в Англії, на що він погодився, бо любив подорожувати. Юнак не пам'ятав своїх батьків. А французьку мову він вивчив від одного полоненого, коли був ще підлітком, удосконалював її від одного гугенота³, хоча найбільш йому до вподоби рідна гуронська мова.

 

Юнак повідав присутнім про своє кохання до гуронки Абакабу, заради якої поборов іншого індіанця. І хоча батьки коханої хотіли з'їсти поверженого, юнак відпустив його. Проте щастя юнака не було тривалим, оскільки його кохану з'їв ведмідь.

 

Мадемуазель де Сент-Ів потайки раділа, що у юнака більше не було коханої. Юнака звали Простодушним, він сподобався всім присутнім гостям абата, і вони вирішили його охрестити.

 

¹ Отець Кенель — янсеністський теолог, якому Вольтер з цензурних міркувань приписував свою повість.

² Гурони — плем'я індіанців Північної Америки.

³ Гугенот — протестант.

 

Глава II

Гурона Простодушного визнано родичем

 

Простодушний прокинувся дуже рано, вполював багато дичини і приніс її гостинним господарям. На згадку про себе він залишив їм свою найбільшу коштовність — талісман, який він носив на шиї. Подарунок складався з двох невеликих портретів, на яких абат впізнав свого брата-капітана та його дружину. Після багатьох питань, які брат і сестра поставили гурону, вони переконались, що Простодушний — їхній племінник.

 

Юнак зізнався, що знає творчість Рабле і Шекспіра, проте не знайомий з Біблією, такою необхідною для його хрещення книгою. Панна де Сент-Ів увесь час дивилась на Простодушного, не звертаючи уваги на сина судді, з яким її щойно познайомили.

 

Глава III

Гурон, названий Простодушним, прийняв християнство

 

У Простодушного була добра пам'ять, він швидко вивчив напам'ять Новий Заповіт, але не міг відразу усвідомити його зміст, бо не знав, що події, відображені там, відбулись більше як 1690 років тому. Після тлумачень свого дядька, юнак погодився стати християнином. Проте не міг збагнути, що за такий тривалий час обряд Хрещення зазнав змін, у католиків не проводиться обрізання, і слова апостола Якова «зізнайтесь одне одному у своїх вчинках» слід розглядати як заклик до покаяння. Не розібравшись у словах Євангелія, гурон ледь не призвів себе до операції і ледь не побив ченця, примушуючи його зізнатись у гріхах. Проте ці дивацтва було вибачено, бо подія хрещення гурона сприймалась найбільш значимою. Але в час, призначений для хрещення, гурон зник, його випадково побачили панни де Каркабон і де Сент-Ів, коли він стояв посеред річки, схрестивши руки на грудях.

 

Глава IV

Простодушного охрестили

 

Простодушний пояснив пріорові й абатові, що він, стоячи посеред річки, чекає хрещення. Всі присутні почали вмовляти його вийти з води, бо обряд має відбутися в церкві, проте юнак відмовився, посилаючись на Євангеліє, розпочав суперечку навіть з епіскопом. Тільки панна де Сент-Ів змогла переконати юнака. Церемонія хрещення відбулася дуже урочисто. Панна де Сент-Ів стала хрещеною матір'ю Простодушного. Новохрещеного назвали Геркулесом.

 

Глава V

Простодушний закохався

 

Коли гості роз'їхались, Простодушний і панна де Сент-Ів залишились удвох. Не зволікаючи, юнак зізнався своїй обраниці у коханні. Вона обіцяла поговорити зі своїм братом про свою згоду, а юнакові радила заручитись підтримкою дядька і тітки. Проте юнак відповів, що не потребує згоди своїх родичів, бо звик усе вирішувати сам.

 

Наступного дня під час сніданку пріор звернувся до племінника з пропозицією допомогти йому стати іподияконом, перевести на нього свій прихід, бо спадщина, залишена юнакові від батьків, не могла забезпечити йому належного життя.

 

Племінник, у свою чергу, відмовився від дядькової пропозиції, зізнавшись у своїх намірах одружитись з прекрасною де Сент-Ів. Дядько з досадою пояснив племінникові, що цей шлюб неможливий, бо одруження на хрещеній матері є великим гріхом.

 

Простодушний з обуренням відповів дядькові: «У книзі, яку ви мені подарували, ніде не говориться, що одружуватись з дівчатами, які допомогли вам охреститись, грішно. Щодня, як я запримітив, у вас тут відбувається безліч речей, про які не пишеться у вашій книзі, і не виконується нічого з того, про що там сказано; це, зізнаюсь, і дивує мене, і сердить». Простодушний попередив дядька у своїх намірах розхреститися, якщо не буде дозволу на цей шлюб.

 

Тітка ж висловила сподівання на дозвіл папи, внаслідок чого їхній племінник міг би бути щасливим зі своєю обраницею. Юнак ладен був їхати до папи по дозвіл на шлюб, хоча і дивувався владі людини, яка живе в іншій країні, говорить іншою мовою, проте від якої залежить його щастя. Суддя, який в цей час увійшов до кімнати, страшенно розлютився, бо хотів оженити на панні де Сент-Ів свого дуркуватого сина.

 

Глава VI

Простодушний поспішає до коханої і шаленіє

 

Діставшись будинку абата де Сент-Ів, Простодушний спитав у старої служниці, де знаходиться кімната її панни, і вскочив туди. Побачивши кохану, юнак швидко підбіг до її ліжка, пояснивши зляканій дівчині, що прийшов оженитись на ній. Мадемуазель де Сент-Ів сумлінно відбивалась від нападника, аж доки на допомогу їй не прибіг її брат абат зі своєю ключницею, слугою та ще одним священиком. Юнак пояснив присутнім свою поведінку виконанням обіцянок і законів честі, звинувативши кохану у порушенні цих законів.

 

Абат намагався розтлумачити запальному юнакові мерзенність його поведінки, яка суперечить нормам цивілізованого світу, адже для вступу в шлюб необхідно мати угоду, скріплену священиками, свідками, нотаріусами. На що Простодушний відповів: «Ви, виявляється, занадто безчесні люди, оскільки вам потрібні такі перестороги». Найбільше вразило юнака те, що доброчинністю тут вважали покору. Він був занадто кмітливим, щоб не відчути улесливості в словах абата, але повірив його обіцянкам. Тільки вплив прекрасної де Сент-Ів допоміг присутнім видворити небажаного гостя. Порадившись із суддею, абат вирішив відправити сестру в монастир.

 

Повернувшись до дядька, Простодушний відверто розповів йому про все, що відбулось, вислухав научення, які ніяк не вплинули на його почуття. А наступного ранку знову вирішив відвідати кохану. Дізнавшись від судді, що дівчина знаходиться в монастирі, Простодушний вирішив їхати туди, але був страшенно приголомшений тим, що монастир являє собою своєрідну в'язницю для молодих дівчат. Закоханий юнак вирішив підпалити монастир і викрасти з нього кохану або згоріти разом з нею. Панна Керкабон втратила надію на те, що її племінник стане коли-небудь піддячим.

 

Глава VII

Життя втратило для Простодушного сенс. Він то ненавидів себе, свою вітчизну, всю Нижню Бретань (провінцію, де проживав), своє хрещення, то благословляв усе те, що пов'язувало його з коханою. Він то хотів спалити монастир, то відступав від рішення, щоб не зашкодити коханій

 

Підходячи до берега, Простодушний почув биття барабанів і людський галас. Виявилось, що англійці причалюють до берега, а про їхні наміри ніхто не знає. Тоді гурон підбіг до човна і поплив до адміральського корабля. Англійці посміялись з юнакових запитань про їхні наміри, напоїли Простодушного пуншем і випровадили з адміральського корабля.

 

Гурон образився на колишніх друзів і став на захист співвітчизників. Розпочавши стрілянину по англійцях, він убив трьох, поранив адмірала і цим своїм вчинком вселив відвагу у душі французів. Вороги втекли, а співвітчизники прославляли Простодушного. Але юнак підбив усю молодь іти на визволення своєї нареченої. Почувши про це, суддя, який відсиджувався у льоху, сповістив військових, і Простодушного з компанією повернули додому.

 

Дядечкові і тіточці стало зрозуміло, що з їхнього племінника ніколи не буде священнослужителя, зате буде хороший військовий.

 

Під час бою Простодушний знайшов повний грошей гаманець, який, можливо, належав адміралові. Воєначальники і старші офіцери дали йому безліч посвідчень з тим, щоб він вирушив до Версалю за винагородою. Дядько з тіткою теж дали йому грошей на цю подорож, сподіваючись, що племінник прославиться на всю провінцію. Юнак же мріяв одержати у короля дозвіл на шлюб з коханою де Сент-Ів.

 

Глава VIII

Простодушний вирушає до королівського двору. Під час подорожі він вечеряє з гугенотами

 

Подорож Простодушного пролягала через місто Сомюр, яке здалося йому малочисленним. Про свої враження він висловився у готелі за вечерею. На що одержав відповідь протестантів, які теж перебували в готелі. Протестанти повідали юнакові своє горе, бо внаслідок відміни Нантського едикту п'ятдесят тисяч французьких протестантів змушені були тікати з батьківщини, щоб уникнути насильницького повернення в католицизм. Протестанти приєднувалися до англійських військ і брали участь у війні з колишніми співвітчизниками.

 

Простодушний, розчулений почутим, пообіцяв відкрити істину королю і цим допомогти протестантам. А потім запросив усіх присутніх на своє весілля, дозвіл на яке теж сподівався випросити в монарха. Співбесідники вбачали в Простодушному або переодягненого мандрівника-вельможу або королівського блазня.

 

За столом сидів переодягнений ієзуїтський шпигун, який відправив на гурона донос. Простодушний прибув у Версаль одночасно з цим доносом.

 

Глава IX

Прибуття Простодушного у Версаль. Прийом його при дворі

 

Прибувши у Версаль, Простодушний під'їхав до королівського палацу з боку кухонного двору і спитав у слуг, о котрій годині можна побачитись з королем. Паланкінщики¹ осміяли його. Юнак вчинив бійку, яку вдалось припинити одному з королівських охоронців. Простодушний познайомився з гвардійцем і дізнався від нього, що потрапити на прийом до короля можливо тільки пройшовши ряд нижчих чинів. Один з військових чиновників, ознайомившись з посвідченням Простодушного, сказав, що юнак зможе купити собі чин лейтенанта. Простодушного образила така пропозиція, він почав суперечку з військовим, вимагаючи собі чин безкоштовно, посилаючись на ті заслуги, які виявив у бою. Тим часом у Версаль прийшло два листа. Один лист одержав духовник Людовика XIV отець де ла Шез з доносом на Простодушного за співчуття гугенотам. Другий лист одержав наближений до короля вельможа де Лувуа від судді, який звинувачував Простодушного у намірах підпалювати монастирі і викрадати дівчат.

 

Внаслідок цих доносів юнака заарештували і відправили до Бастилії. Його помістили в камеру, де вже два роки сидів в'язень Гордон із Пор-Рояля.

 

¹ Паланкінщики — носії критих носилок для багатіїв.

 

Глава X

Простодушного заточили в Бастилію з янсеністом

 

Перебування в Бастилії не пройшло безслідно для Простодушного, і він самовдосконалювався, вивчаючи різні науки, обговорював з янсеністом цікаві богословські проблеми. Ознайомившись з історією Франції, Простодушний дійшов висновку, що «...історія — це не що інше, як картина злодіянь і нещасть».

 

Сам опинившись у біді, Простодушний хвилювався за тих людей, яких любив значно більше, ніж самого себе.

 

Глава XI

Як Простодушний удосконалює свої здібності

Простодушний захопився філософією. Його освічений друг знайомив юнака зі своїми потаємними думками і міркуваннями про життя, мистецтво, історію. Гордон дивувався талановитому юнакові. Ті науки, які старий в'язень вивчав протягом п'ятдесяти років, юнак осягав за лічені місяці.

Розпочавши вивчення астрономії, Простодушний шкодував, що в заточенні не може бачити неба.

 

Глава XII

Що думає Простодушний про театральні п'єси

Серед книг, які читав Простодушний, було чимало п'єс. Найбільше йому сподобалась п'єса «Тартюф». Але коли Гордон запропонував йому п'єсу, яка вважалася найкращою, юнак, прочитавши, відповів, що цей твір йому не сподобався, бо ця п'єса «подібна тим людям, які часто бувають невартими тих місць, які посідають. Кінець-кінцем це справа смаку; мій смак, цілком можливо, ще не склався; я можу і помилятись; але вам відомо, що я звик говорити те, що думаю, або, швидше, що відчуваю». Потім юнак почав читати уривки з п'єс, які йому сподобались.

 

Глава XIII

Чарівна де Сент-Ів їде в Версаль

 

Близько року провів Простодушний у в'язниці. За цей час його родичі і кохана одержали один лист від гвардійця з Версалю про те, що юнак знаходиться у в'язниці.

 

Стурбовані зникненням племінника, дядько і тітка, заручившись підтримкою кількох церковних чинів, поїхали на його розшуки. Вони побували, навіть у королівського духовника отця де ла Шез. Той пообіцяв допомогти, але не дотримав слова. Брат і сестра повернулись ні з чим, нічого не дізнавшись про племінника.

 

Тоді на пошуки зібралась чарівна де Сент-Ів. З цією метою вона навіть втекла з дому, адже брат вирішив віддати її за сина судді. Дівчина, щоб не викликати підозри, була з усіма лагідною, а вночі, напередодні весілля, поїхала у Версаль.

 

Вона старанно заплутувала сліди, і це їй вдалось — абат з суддею та його сином поїхали навздогін у Париж.

 

Мадемуазель де Сент-Ів розшукала гвардійця, щоб переконатись у тому, що коханий живий. Гвардієць також дав їй поради, до кого можна звернутись за допомогою. Названих благодійників не виявилось у Версалі, тому де Сент-Ів вирішила звернутись до останнього з них — пана де Сент-Пуанж.

 

Глава XIV

Успіхи Простодушного у мисленні

 

Простодушний швидко опановував науки. Цьому сприяли і його варварське виховання, і його душевні якості: він бачив життя таким, яким воно є.

 

Юнак жалів старого янсеніста, проте доводив йому, що янсенізм — це секта, а кожна секта проповідує помилкові погляди. Старий в'язень не раз замислювався над юнаковими словами, аж доки його не взяли сумніви щодо правильності цих поглядів. Але в одному судженні в'язні були одностайними: людина має право бути вільною і щасливою. Старий янсеніст навіть змінив своє ставлення до кохання і став повіреним у сердечних справах Простодушного.

 

Глава XV

Чарівна де Сент-Ів не погоджується на сумнівні пропозиції

 

Закохана де Сент-Ів жила надією на визволення Простодушного. У супроводі приятельки, у якої оселилась, дівчина пішла на прийом до пана де Сент-Пуанж.

 

Побачивши там свого брата, вона злякалась, але приятелька підтримала її. Коли абат вийшов з приймальні, дівчина увійшла туди. Всі присутні були вражені її красою. Пан де Сент-Пуанж пообіцяв допомогти її героїчному коханому, але запропонував продовжити бесіду увечері, оскільки справа виявилась складною. Панна де Сент-Ів погодилась, знову прийшовши зі своєю приятелькою.

 

Приятелька залишалась у передпокої, коли відбувалась бесіда. Втративши всілякий сором, де Сент-Пуанж запропонував прекрасній бретонці зрадити коханого в ім'я його свободи. Дівчина вийшла з покоїв мовчазною і збентеженою, а згодом розповіла про пригоду своїй богомольній приятельці. Та, у свою чергу, запропонувала панні де Сент-Ів звернутись за порадою до впливового священика.

 

Глава XVI

Вона радиться з ієзуїтом

 

Вислухавши сповідь прекрасної де Сент-Ів, ієзуїт обурився на грішника. Цей гнів тривав до тих пір, доки він не узнав імені спокусника, яким був пан де Сент-Пуанж. Злякавшись впливого вельможі, священик навів дівчині приклади, за якими церква не лише відпускала гріх жінці, яка зрадила чоловіка, а й виправдовувала цей гріх, якщо він був спрямований на порятунок коханого. Чарівна де Сент-Ів вийшла від ієзуїта ще більш зляканою і розгубленою.

 

Глава XVII

Доброчинність вимагає її падіння

 

Панна де Сент-Ів просила свою приятельку вбити її. Але та продовжила вмовляння, розповівши про те, що це єдиний засіб врятувати життя Простодушному, до цього засобу вдаються всі жінки, щоб підвищити посаду або чин своїм чоловікам.

 

Проте дівчина була збудженою, хотіла скаржитись навіть королю. її приятелька вбачала в цьому шкоду. Тим часом надійшов лист від спокусника з запрошенням на вечерю і діамантовими сережками. Приятелька супроводжувала дівчину на вечерю, силоміць вділа їй у вуха сережки, а після вечері непомітно зникла.

Господар показав дівчині наказ про відміну арешту, про грошову винагороду та про призначення Простодушного на військову посаду. Після тривалого опору, сліз і боротьби дівчина змушена була скоритись долі.

 

Глава XVIII

Вона звільняє коханого і янсеніста

 

Тримаючи в руках наказ про звільнення коханого, панна де Сент-Ів прибула в Париж.

 

Начальник в'язниці викликав Простодушного до себе (він співчував юнакові, бо був чесною людиною). Закохані на радощах знепритомніли. А прийшовши до свідомості, розповідали одне одному про все, що відбулось з ними. Закохана дівчина приховала свою страшну таємницю, щоб не завдавати страждань Простодушному. Але коханий попросив її звільнити і його старого приятеля, який замінив йому батька.

 

Панна де Сент-Ів погодилась заради коханого і на це. Вона написала листа своєму спокуснику, той надіслав наказ про звільнення янсеніста і прохання про побачення. Дівчина відмовилась від зустрічі з заступником міністра Сент-Пуанжем, а Простодушний тим часом побіг звільняти друга.

 

Глава XIX

Простодушний, чарівна де Сент-Ів та їхні родичі збираються разом

 

Благородна красуня нарешті опинилась у колі рідних. Брат вибачався перед нею, пріор та його сестра плакали на радощах. Панна де Сент-Ів розповідала про зміни, які відбулись у Простодушном