XVII століття як літературна епоха датується приблизно від 90-х років XVI ст. До 80—90-х років XVII ст.

Головними літературними напрямами XVII ст. стали бароко і класицизм, які, кожний по-своєму, віддзеркалили панівні тенденції світовідчуття людини тієї епохи. Митці бароко зображували людину, яка цілком покладалась на ірраціональні сили, наперед визначену долю, душу якої, внаслідок утрати гармонії зі світом, розривали трагічні суперечності буття, непевність і постійні сумніви. Навпаки, у творах представників класицизму світовідчуття людини стає більш певним, цілеспрямованим, сповненим віри у спроможність людського розуму подолати складні перепони долі, збагнути таємниці природи і проблеми суспільства, поліпшити людське єство і навколишній світ.

2. Загальна характеристика історичного розвитку Європи у 17 столітті

На початку ХVІІ століття в Європі сформувалися держави із абсолютною монархією (Іспанія, Франція та ін.), з’явилися нові країн із переважаючою роллю середнього класу (Голландія), деякі країни (Італія, Німеччина, Польща) перебували в стані економічного занепаду.

Католицький Рим перестав бути релігійним центром Європи. Від нього, відмовившись сплачувати податки, відійшли Англія, скандинавські країни, Нідерланди, частина німецьких князівств Женева. Європа розділилася за релігійними ознаками: лютеранство — в Німеччині та Скандинавії, кальвінізм — у Голландії, англіканська церква — в Англії тощо. Рим намагається повернути колишню могутність, однак це тільки посилює напруженість в Європі і приводить до релігійних воєнних конфліктів.

Розвинуті європейські країни (Англія, Франція, Іспанія, Голландія, Швеція) захопили великі колоніальні володіння в Новому Світі й Північній Африці.

Між частинами Європи зв’язки поглибилися. Будь-який воєнний чи революційний конфлікт ставав загальноєвропейським і відгукувався в колоніальних країнах на інших континентах. Так було під час Тридцятилітньої війни (1618—1648), яка втягла до своєї орбіти велику кількість країн та змінила карту Європи. А буржуазні революції у Північних Нідерландах та Англії остаточно поміняти співвідношення сил в економіці та політиці не лише європейських держав.

У Європі ХVІІ століття паралельно співіснували уклади (іноді навіть в рамках однієї держави) — феодальний і буржуазний. Дворянство змушене було рахуватися із зростаючою буржуазією як суспільним станом, що набирав сили навіть у країнах з абсолютною монархією.
За цих умов відбувається формування світогляду людини цієї епохи.

 

Людина втратила віру в себе: вона бачила себе тільки маленькою частинкою великого суспільного цілого, протистояти законам якого вона була безсила. Зникло почуття її особистої причетності до тих подій, що відбувалися. Виникає усвідомлення конкретної межі людських можливостей, і з’явилися сумніви щодо здатності інтелекту вдосконалити існуючий світопорядок і зробити людське життя гідним.

Людина занурилися у свій внутрішній світ, шукаючи в ньому опори. Індивідуалізм — визначальна прикмета часу. Хтось покладав надії на монархію, вбачаючи в ній захист від усякого лиха. Деяка частина (досить велика) шукала порятунку у вірі,

доходячи іноді до крайнього фанатизму. А дехто знаходив утіху в земних, чуттєвих радощах.

Борсання між землею і небом стало таким болючим, що людина прийшла до усвідомлення власної недосконалості, гріховності. Вона все ще наївно вірила, що тілесну і духовну красу можна поєднати в одній обраній, ідеальній особі. Вважала також, що краса і насолода земним життям тимчасові і були лише слабким відображенням омріяного райського блаженства. Особистість стала високоморальною і

здатною до самозбереження.

Поряд із першочерговим завданням, пов’язаним із вирішенням соціальних проблем, протягом ХVІІ—ХVІІІ століть вирішувалось інше, не менш складне питання: підпорядкування сили природи розуму.

 

Французький філософ ХVІІ століття Рене Декарт сформулював практичний зміст наук. Англійський філософ Френсіс Бекон стверджував, що чим більше людина буде знати, тим більше вона буде підкорювати собі природу.

Філософські корифеї ХVІІ століття — Декарт, Бекон, Галілей - сприяли активному розвиткові природничих наук.

Таким чином, ХVІІ століття — століття наукового оволодіння природою, підкорення її владі людини; століття суспільної перебудови, абсолютизму. Але без роботи наукової думки ХVІІ століття не могло бути і мови про переможне розгортання визвольного просвітницького руху ХVІІІ століття відповідно.

Не залишилось осторонь і мистецтво. В історії художньої літератури західноєвропейських народів ХVІІ століття відзначене великими досягненнями.

Слід відмітити, що історична доля народів Західної, Центральної та Південної Європи у ХVІІ ст. склалася по-різному. Зміцнення світових торговельних шляхів справило негативний вплив на внутрішню економіку Італії. Колись найбагатша країна, центр європейської та світової культури у ХІV, ХV і частково ХVІ століттях, Італія, яка зазнала пагубних походів інтервентів, зубожіла, її культура підупала, і у ХVІІ столітті італійська література не створила нічого визначного, що могло б привернути увагу сусідніх народів.

Майже такого ж перетворення зазнала і Німеччина, на економічне, політичне та культурне життя якої негативним чином вплинула Тридцятилітня війна. Німеччина теж не дала світові у галузі літератури принаймні якихось визначних досягнень у ХVІІ столітті.

На короткий проміжок часу вдалося вирватися вперед Іспанії. Захопивши великі заморські колонії, спустошуючи американські запаси золота, вона швидко розбагатіла і перетворилась у ХVІ столітті на одну із наймогутніших країн. Але це тривало недовго. Потік золота із Америки припинився, а за цей час внутрішнє господарське життя у країні, її власне виробництво встигло занепасти. До того ж наприкінці

ХVІ століття поблизу берегів Англії зазнає поразки увесь іспанський флот, так звана «Непереможна Армада».

 

Після смерті М. Сервантеса (1616) іспанська проза вже була не в змозі посідати гідне місце на світовій культурній арені. Однак сили Відродження ще не вичерпались у іспанських драматургів першої половини ХVІІ століття: ще продовжував творити Лопе де Вега, зберігав свою могутність талант Педро Кальдерона.

У літературному житті Західної Європи це був вік Франції. Переживши релігійні війни другої половини ХVІ століття, Україна досягла у ХVІІ столітті політичної стабілізації. Тут було встановлено абсолютну монархію, що сприяло національному об’єднанню. Починала широко розвиватися культура. Разом з ім’ям Декарта на світову арену виходить французька філософія. П. Корнель, Ж. Расін дали кращі зразки нової класицистичної трагедії. Мольєр створив комедію, яка після Шекспіра та Лопе де Вега до появи комедій Бомарше не знаходила собі рівних у драматургії Західної Європи.

Лафонтен подав класичний зразок байки. Значних успіхів досягала французька проза, зокрема афористична, представлена творчістю Паскаля. Ларошфуко, Лабрюйєра, мемуарна, психологічний роман тощо.

Таким чином, література країн Західної Європи ХVІІ століття відобразила у собі перемоги і поразки людської думки, суворо обумовлені історичними причинами. Вона увіковічила радості та страждання, думи і сподівання народів.

Поняття «література ХVІІ століття» означало не календарний період, а культурно-історичну епоху з притаманними їй рисами, які відрізняють її від попередньої доби — доби Відродження і наступного періоду — доби Просвітництва.

 

В літературі ХVІІ століття чітко виокремилися три художніх напрями:

• Ренесансний реалізм, (представник Лопе де Вега);

• Бароко (П. Кальдерон);

• Класицизм (П. Корнель, Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр).

 

На першому плані мистецтва та літератури ХVІІ століття висунулося зображення внутрішніх суперечностей людини, осмислення розірваності зв’язку між особистістю та суспільством, між життєвими ідеалами і реальною дійсністю.

 

17 століття явило основні передумови розвитку культури Нового часу, до яких можна віднести наступні:

· Початок масового книгодрукування в Європі (вже в сер. 15 століття житель Майнца Йоганн Гуттенберг надрукував 42-рядкову Біблію, в 16 століття свої друкарні мали близько 240 міст Європи) У Венеції вже в 16 столітті існували рукописні зведення новин, за які платили дрібну монету (газетт). Друковані зведення з'являються в 17 столітті - «журнали», тобто «щоденник»; перший журнал вийшов у Франції і називався «Журналь де саван», у поширенні преси велике значення мав розвиток пошти;

· Великі географічні відкриття (Вихід європейської культури за свої територіальні рамки, географічні відкриття та освіта колоніальної системи, розвиток націй, національних культур і національних держав, к. 15 століття португальці відкривають новий шлях до Індії, іспанці на чолі з Христофором Колумбом відкривають Новий світ, потім португальці захоплюють території в Азії, Африці і велику частину Бразилії. Європа виявляється зараженої пошуками казкового багатства країни Ельдорадо. У 16 і 17 столітті морські плавання стали здійснювати англійці і голландці, в потім і французи: французи грунтуються в Канаді, а голландці-в Австралії та Нової Зеландії. Росіяни відкривають Берингову протоку, освоюють простори Сибіру).

· Розвиток природознавства (все в світі можна піддати сумніву, безсумнівний тільки сам факт сумніву, що є безпосереднім свідченням існування розуму. Світ величезний і безмежний, Земля стала пізнаваним об'єктом. Торрічеллі, Паскаль, Бойль, Маріотт отримали початок науковому вивченню рідин і газів, Декарт і Ньютон роблять перші кроки в поясненні світла. Гарвей відкриває закони кровообігу. Микола Коперник, Джордано Бруно, Галілео Галілей роблять воістину космічні відкриття, були здійснені відкриття в області гідростатики, електромагнетизму, механіки та фізики, балістики, оптиці, у фізіології рослин і тварин наука стає колективною, академічної, виходить «з кабінетів»).

· Промислові відкриття і технічний розвиток (виникає переконання, що все можна механізувати), розвиток фінансового капіталу і торгових відносин, народження мануфактурного виробництва і водяного колеса,

· Урбанізація (формується міська культура, для якої характерні особливий уклад і спосіб життя, поділ праці і розшарування населення, наявність інтелектуального життя і чиновництва, наявність ринку, прагнення до новизни і моді);

· Формування класів (буржуазія, наймані робітники, торговці і т.д.).

· Становлення світського мистецтва і відділення мистецтва в якості самостійного культурного феномену від релігії і науки. Нові стилі - бароко і класицизм.

3. Головні напрями у літературному розвитку доби: бароко і класицизм.

Класицизм і бароко XVII ст .— складна, бурхлива, сповнена внутрішніх суперечностей і водночас важлива, а для деяких країн — переломна епоха у розвитку суспільного життя. Це період важливих досягнень у художньому пізнанні дійсності.

У XVII ст. загострюються суперечності феодального суспільства. Цей процес у різних країнах набуває різних форм. Феодальна реакція, наприклад, отримує перемогу в Іспанії, Італії. А німецькі феодали за допомогою іноземних військ нав’язують країні довготривалу Тридцятирічну війну. XVII ст.— час народних рухів, які виникають у багатьох країнах і набувають характеру селянських війн. В Англії відбувається перша в Європі буржуазна революція.

Характерною рисою XVII ст. стає і бурхливий розвиток науки та техніки. Наука відокремлюється від інших сфер духовної діяльності людини, зокрема, і від художньої творчості. Щоб уявити досягнення в різних галузях тогочасної науки, досить пригадати такі імена, як Галілей, Ньютон, Декарт, Кеплер. Разом із тим, XVII ст.,— це час подальшого активного поширення світових релігій, зокрема християнства.

У літературі XVII ст. не тільки відбилися суперечності цього бурхливого часу, але й була зроблена спроба художньо їх осмислити і запропонувати програми подолання цих суперечностей. На зміну Ренесансу в європейській культурі приходить бароко і класицизм. Ці художні напрями тісно пов’язані з мистецтвом Відродження і могли виникнути тільки на його ґрунті, але були і наслідком розчарування в історичному оптимізмі ренесансних гуманістів. Література XVII ст. насамперед втрачає характерну для Відродження гармонійність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривність особистого й суспільного в людині. Спроба осмислити сутність конфліктів між особистістю й суспільством — риса, властива у XVII ст. літературі різних напрямів. На перший план висувається зображення внутрішніх протиріч людини, конфлікту між високими ідеалами й дійсністю, між почуттям і обов’язком людини. Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін, Мольєр у Франції представляли різні літературні стилі, але у їхній творчості виявлялася спільна риса: спроба віднайти певні закономірності, які керують долею людини.

Література бароко (від італійського Ьагоссо — дивний, химерний) прагнула втілити у художні образи суперечливість життя людини, відсутність гармонії у її внутрішньому світі й у стосунках із навколишнім світом. Письменники цього напряму не вважали Найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; значно важливіше було збентежити, справити сильне враження. Тому в літературі бароко виникають образи, які важко тлумачити однозначно. Багатозначність образів відбиває суперечливість і самої людини, і її життя. У стилі бароко часто використовуються метафори, побудовані на порівнянні і наближенні несхожих предметів, і це наближення іноді має парадоксальний вигляд. Література бароко передає почуття мінливості життя, яке сприймається як ілюзія, сон. Герой барокової літератури усе піддає сумніву, а світ у його уявленні схожий на театральну виставу або сон, де треба вміти розгадувати символи й алегорії..

Одним із найяскравіших виразників філософських та естетичних принципів бароко в жанрі драми став іспанський драматург Педро Кальдерон де ла Барка, а у назві його трагедії «Життя — це сон» відбилися основні світоглядні принципи письменника. Провідний мотив трагедії — трагічний хаос життя, неможливість протидіяти долі, але й небажання миритися з цим. Ідея «Життя — це сон.» — символ гіркого розчарування.

Класицизм намагався подолати відчуття хаосу життя упорядкованим зображенням його в мистецтві. У нормах і правилах художньої творчості класицисти вбачали засіб подолання суперечностей дійсності. Класицизм проголосив принцип правдоподібності мистецтва. Цей принцип полягав не в тому, щоб копіювати-життя і правдиво його зображувати, а в тому, щоб відтворити приховану або втрачену в ньому гармонію. На думку класицистів, найбільш гармонійним був період античності, абсолютність і незмінність ідеалу прекрасного стало наріжним де були створені неперевершені зразки мистецтва. Учення про каменем класицизму. На відміну від бароко, для класицизму XVII ст. характерним є свідоме прагнення точно, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку, яка втілюється у просту., прозору будову твору. Складні явища дійсності наче розкладаються на більш прості: трагічне й комічне, «високе» і «низьке» в житті і в людині не поєднуються, як в бароко, в одному суперечливому образі, а стають предметами зображення різних жанрів. Система жанрів була чітко розроблена. Деякі сторони життя рекомендувалося відтворювати лише у «серйозних», «високих» жанрах: трагедія, епопея, роман, ода, елегія, ідилія; інші — у «низьких» жанрах: травестійна поема, комедія, байка, епіграма. Для кожного жанру були визначені певні художні засоби, образи, епохи (для «високих» жанрів — це переважно доба античності, сюжети з Старого Заповіту, персонажі — боги, царі, знать; у «низьких» жанрах можна було звертатися і до тем сучасних, змальовувати і побутові сцени, і простолюд, навіть копіюючи його мову). Найвиразніші зразки класицизму як утілення художньої системи належать французькій літературі. Тут склалася і теорія класицизму. Керуючись цим ученням, теоретики класицизму встановили суворі правила, які, на їхню думку, були покликані допомогти новим майстрам наблизитися до зразків прекрасного, створених у попередні епохи, зокрема, в добу античності. При написанні драматичного твору треба було обов’язково враховувати сформульований теоретиком класицизму Н. Буало закон єдності часу, місця і дії.

Проте художня спадщина майстрів слова XVII ст. доводить, що літературне життя важко підкорити певній схемі, бо складність і суперечливість самої епохи позначилася на творчості, виявившись у розмаїтті індивідуальних авторських пошуків.

4. Проблема реалізму в літературі 17 ст.

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження. Сам термін «ренесансний реалізм» було взято літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього надбання ХVІІ століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до бароко і безпосередньо була пов’язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження.

Тим більше умовний характер мав сам термін «реалізм», адже у творах письменників, яких ми можемо віднести до цього напряму, навіть не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягала, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства та з її манірним, преціозним складом.

Яскравий представник цього літературного напряму у ХVІІ столітті Лопе де Вега протиставляв песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Лопе де Вега разом з тим відкидав «вчену» догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнення митця та його близькість до народних мас.

Письменники — представники напряму ренесансного реалізму — спеціально і усвідомлено вибирали «низинні» форми, відтворюючи «грубу» правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічалися дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї про те, що «земні блага є загальним надбанням, що вони не повинні належати одній людині більше, ніж іншим».

 

В → національна своєрідність;

И

М → народність;

О

Г → правдивість у поєднанні з узагальненістю;

И → естетична чарівність, яка надає насолоди.

ЛІТЕРАТУРА БАРОКО

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії в середині ХVІ століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж ХVІ—ХVІІ століть.

Термін «бароко» був введений у ХVІІІ столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище.

Етимологія терміну «бароко» не визначена і на сьогодні. Найімовірніше, він походить від португальського виразу «perola baroko» — «перлина неправильної форми» або від італійського слова, що означає «вигадливий», «химерний».

Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Згодом його починали вживати для позначення інших мистецьких явищ. У ХVІІІ столітті застосовували до музики, а у ХІХ столітті його скульптури та живопису. Наприкінці ХІХ століття почали говорити про бароко в літературі.

Розквіт європейського літературного бароко припадав на ХVІІ століття, яке поєднувало дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. У бароковому напрямі слід вбачати синтез мистецтв двох епох — Відродження та Середньовіччя (готики), хоча не можна відкидати і наявності у ньому цілої низки оригінальних стилістичних прийомів і поетичних рис.

Характерною особливістю нової доби стала суперечливість думок і почуттів. Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі («Ромео і Джульєтта», «Дон Кіхот»), то для барокової доби — пристрасні роздуми про світ. Література бароко вела людину у світ неможливого, у світ мрій і сновидінь.

 

Характерні риси напряму:

• трагічна напруженість;

• світосприйняття;

• песимізм;

• скепсис, розчарування;

Людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, — піщинка у Всесвіті. Життя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми літератури бароко — «memento more» («пам’ятай про смерть») і «vanitas» («суєта»). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя;

• протиставлення реальності та ілюзій;

• гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, тобто «поєднання непоєднаного»;

• інакомовність;

• нахил до ускладненої форми;

• погляд на Бога як на вершину досконалості (але зберігався і антропоцентризм: людина трактувалася не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння);

• збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнським ідеалом (Венера Мілоська і Сікстинська мадонна).

 

Термін «бароко» дав можливість об’єднати в межах цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого протягом ХVІІ століття й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Зупинимось на характеристиці деяких з них.

 

1. Гонгоризм — аристократична школа в іспанській поезії, яку започаткував поет Луїс де Гонгора.

• відмова від ренесансного принципу доступності поезії;

• утвердження культу чистоти форми, принципової безсюжетності і ускладненості поетичного слова.

 

2. Маринізм — літературна течія в Італії ХVІІ століття, пов’язана з ім’ям Джамбатісто Маріно.

Характерні риси цієї школи:

• перевага форми над змістом;

• наявність примхливих метафор, порівнянь, словесної гри при відсутності відчуття, етичних і громадських ідей.

 

3. Преціозна література — (від франц. «вишуканий», «витончений») аристократичний напрямок у літературі Франції ХVІІ століття.

• оспівування галантного кохання та дрібних епізодів із світського життя;

• використання примхливих метафор, умовних алегорій, перифраз;

• улюблені форми лірики: сонети, рондо, послання.

 

4. Метафізична школа — напрямок в англійській літературі ХVІІ століття.

• характерна крайність ускладненої форми;

• винахід примхливих образних концепцій (кончетто), метафор;

• важке розшифрування символів та алегорій.

 

Висновок. Отже, бароко у мистецтві та літературі ХVІІ століття стало одним із наймогутніших стильових напрямів, які створили незаперечні художні цінності. Найголовнішим завданням бароко було зворушити людину, справити на неї сильне враження. Доба бароко — неповторне мистецьке явище, котре залишило після себе вигадливі, а подекуди навіть химерні пам’ятки у багатьох європейських країнах.

 

БАРОКО В ІСПАНІЇ

Іспанія ХVІІ століття майже нічим не відрізнялася від Іспанії попереднього століття. Як і раніше, вона залишалася країною єзуїтів. Тут з дикою жорстокістю панувала інквізиція. За ХVІ, ХVІІ і ХVІІІ століття на вогнищах інквізиції було спалено понад 30 тисяч людей і близько 300 тисяч кинуто до в’язниці.

Іспанський король іменувався «його католицькою величністю». Величезна роль церкви проявлялася не лише у політичному житті країни, а й в економіці: церква володіла однією четвертою усієї іспанської землі. Всередині XVІІ століття майже кожен 5—6 іспанець носив одяг монаха або священика. Якщо у Франції абсолютизм у період свого становлення сприяв формуванню нації, економічному, політичному та культурному об’єднанню сил народу, то в Іспанії цього не відбулося. Королівська влада досягла лише незначного обмеження влади феодалів, взяла під свій контроль лицарські духовні ордени, конфіскувавши їх величезні земельні наділи.

В Англії та Франції королівська влада, впроваджуючи політику меркантилізму (заохочення торгівлі та промисловості), сприяла економічному зростанню країни.

В Іспанії королівська влада, йдучи на поступки феодалам, проводила нерозсудливу політику у галузі зовнішньої торгівлі, дозволяючи шляхом ввезення іноземних товарів підривати основи власного виробництва.

Золото рікою лилося із американських колоній на територію Піренейського півострова. Золото стало для Іспанії підступним даром богів. Загибель «Непереможної Армади» (усього іспанського флоту) поблизу берегів Англії у 1588 році остаточно підірвала військову міць країни. Почалися хвилювання в іспанських колоніях.

З карти країни зник цілий ряд населених пунктів. Все населення Іспанії за короткий проміжок часу з кінця ХVІ і до середини ХVІІ століття зменшилося на два понад мільйони чоловік.

Різко скоротилося виробництво.

Соціальний та національний тиск, що здійснювався дворянством за підтримки уряду та церкви, став причиною ряду народних повстань. Католицька церква, яка поєднувала у собі духовне ярмо народу із найвитонченішими формами репресій, стала в Іспанії керівним інструментом реакції, знаряддям безжального придушення революційного протесту мас.

У ХVІІ столітті Іспанія — другорядна країна Західної Європи. Її колишня могутність відійшла у минуле.

Дійсної влади король уже не мав.

Філософська думка Іспанії була перейнятою містикою та песимізмом.

Однак художня література Іспанії того періоду надзвичайно багата. Іспанський Ренесанс дещо запізнився. В той час, як в Італії, Франції краща пора Відродження вже минула, в Іспанії, яка накопичувала свої культурні сили, цей розквіт тільки розпочинався.

В іспанській літературі ХVІІ століття можна виділити три художніх напрями: ренесансний реалізм, який очолював могутній геній Лопе де Вега, класицизм, представлений творчістю деяких вчених-поетів та підтримуваний університетами, і бароко, найвищим вираженням якого була творчість Педро Кальдерона.

Слід зазначити, що класицизм в Іспанії не прижився.

Ренесансний реалізм, який поєднував у собі художній досвід античної культури із національними художніми традиціями іспанського народу, являв собою у першій половині ХVІІ століття наймогутніший, глибоко народний художній напрям в Іспанії.

Найбільший розквіт національного генія в епоху Відродження проявився у творчості Сервантеса, у драмі Лопе де Веги і національному театрі «золотого віку».

Театр пізнього Відродження (1580—1620-ті роки) і наступної літературної епохи — ХVІІ століття — в Іспанії являв собою дійство величезного масштабу. У той час коли світська та церковна верхівка неухильно вели країну до катастрофи, у театрах Іспанії щоденно, крім постів, деяких свят та тижнів жалоби, жила та утверджувалась гуманістична модель світу.

Існували дві Іспанії; з точки зору історичної перспективи «Іспанія сцени», яка втілювала надії народу, всю повноту національного характеру, що зберегла все це для майбутнього, була набагато реальнішою, ніж держава Габсбургів, що вже гинула, тобто «Іспанія — в’язниця».

Увійшовши до театру, іспанський простолюдин, бідний ідальго або зацькований переслідуваннями та погрозами інквізиційної розправи гуманіст ставали вільними. І не лише на той час, поки захоплений дією глядач стояв у коралі. Театр допомагав зберегти гідність, жити, боротися. Він протистояв офіційній церкві. Феодально-церковній, брехливій моралі щоденно протидіяла гуманістична мораль: і люди мріяли, кохали згідно з її принципами, прагнули жити відповідно до заповідей Лопе де Веги та Тірсо де Моліна, а не за Лойолою, Павлом ІV та Філіппом ІІ.

Іспанський театр «золотого віку» активно утверджував гуманістичний склад життя, гуманістичного героя; боровся комедією більше, ніж трагедією. Національний театр був глибоко ліричним. Відомі драматурги були поетами у прямому розумінні цього слова. Лопе де Вега до 50 років повністю не усвідомлював того, що він поет-драматург.

Цілком зрозуміло, що Іспанія посилювала тиск на театр. У самих коралях були перегородки для різних верств населення — партер для тих, хто мав стояти; окрема галерея для жінок, ложі для знаті; існували придворні театри. П’єси перевірялися, ставали потворними після ряду змін, заборонялися церковною цензурною; актори і драматурги зацьковувались у проповідях, книгах та брошурах. Хоча реакція і досягла таким чином певних результатів, вона не могла підкорити театральне мистецтво повністю. Тому Філіпп ІІ і найбільш послідовні діячі Контрреформації стояли за повну, абсолютну заборону театру, як світського, так і духовного. Тричі за 100 років королівський уряд забороняв театр: у 1598, 1646 і 1665 роках, але щоразу він втрачав контроль над станом цього виду мистецтва у країні і відступав.

Національна драма залишилася непереможною в ідеологічному двовладді, але умови життя та творчості драматургів за таких обставин були важкими, загроза найстрашніших покарань — цілком реальною.

Тому глядач або читач ХХІ століття, знайомлячись із п’єсами Лопе де Веги, повинен пам’ятати, що драматург вперше і всупереч усьому реалізував перемогу національного ренесансного театру на території всієї Іспанії.

 

5. Л. де Вега (Біографія)

Ім’я Лопе де Веги — «дива природи», як називали великого драматурга його сучасники, — по праву очолює блискучу плеяду діячів іспанського національного театру XVІ—XVІІ ст. Проза Сервантеса, живопис Веласкеса та поетична драма Лопе де Веги — це визнані вершини іспанської національної культури пізнього Відродження.

Людина бурхливих пристрастей, невичерпної енергії та авантюрного складу характеру, Лопе де Вега протягом свого довгого життя випробував на собі всі можливі і неможливі пригоди. Його позбавляли громадянства, судили, він сидів у в’язниці. Крім того, Лопе де Вегу можна назвати і найвизначнішим донжуаном свого часу. Про любовні пригоди знаменитого кабальєро ще за життя ходили легенди. Як стверджував його біограф Баррера: «Лопе де Вега не уявляв життя без кохання. Воно було для нього життєдайним джерелом його невичерпних фантазій». Певна річ, мова йде не лише про те піднесене кохання, яке описували у своїх безсмертних творах Данте або Петрарка. Найчастіше це було кохання пристрасного чоловіка, наділеного вогненним темпераментом, пристрасть якого потребувала негайного задоволення.

Лопе де Вега народився 25 листопада 1562 року у Мадриді в родині Фелікса де Вега Карпіо та його дружини Фернандес Флорес.

Дитина була надзвичайно обдарованою. Уже в п’ять років хлопчик почав писати вірші, причому настільки захопився цим заняттям, що, як згадував пізніше його друг Хуан Перес де Монтальбан: «…поки не навчився писати, ділився сніданками із старшими учнями, щоб вони записували те, що диктував Лопе».

Батько майбутнього «дива», такий собі «міщанин-шляхтич», зробив все можливе, щоб вивести сина в люди, дав йому гарну на той час освіту (Колегія ордену театинців, університет, Королівська академія математичних наук) купив дворянський титул.

Ще в дитинстві Лопе вирізнявся феноменальною схильністю до наук, здібностями щодо вивчення мов та літературним талантом. У десятирічному віці він переклав з латини поему римського письменника Клавдіїна «Викрадення Прозерпини», а починаючи з одинадцяти років, за його власними словами, почав створювати комедії.

Рід Лопе де Веги походив із австрійських хрестоносців, які пишалися участю предків у Реконкісті (боротьба з арабами) і були не проти зараховувати себе до складу ідальго. Але Лопе дворянських прав не мав, і його ніколи не називали доном. Тим не менше, завдяки прихильності єпископа де Авіли, враженого здібностями юного Лопе, у 15-річному віці він вступив до Університету Алькала де Енарес поблизу Мадрида, де чотири роки не лише старанно вивчав граматику і риторику, а й блискуче засвоїв мистецтво танцю і володіння шпагою.

Тоді ж із неменшим ентузіазмом почав засвоювати ази кохання. Першою пристрастю 17-річного Лопе де Веги була заміжня жінка Дорофея, яку юнак підкорив і палким темпераментом коханця, і поетичним даром: прихильник полюбляв виражати свої почуття у віршованій формі. Незабаром Дорофею замінила вдова Марфісса, яка народила від нього дитину. Але одружуватися, а тим більше обтяжувати себе батьківськими обов’язками, юний ловелас не збирався. Звільнившись від сімейних турбот, він відплив на Азорські острови у складі воєнної експедиції, результатом якої було приєднання Португалії до іспанської корони.

Повернувшись до Мадриду, 22-річний Лопе де Вега дуже швидко набув популярності як талановитий поет та автор п’єс. На той час в Іспанії панував посправжньому «золотий вік» театру. Варто зазначити, що іспанський театр того часу і за формою, і за змістом суттєво відрізнявся від сучасного. Почати треба з того, що у так званих «кораліях» (щось на зразок залу для глядачів) існували перегородки, що відділяли одну суспільну верству від іншої, був партер для стоячих місць, окрема галерея для жінок, ложі для знаті тощо. Інакше розгорталася дія у п’єсах, що полягала в активному спілкуванні акторів із глядачами. Для того щоб зрозуміти сутність цього сценічного драматизму, достатньо хоча б один раз побачити на власні очі сучасне телевізійне ток-шоу, ритм і динаміка якого примушують глядача перебувати у стані постійного напруження. Тільки іспанський театр виглядав ще жвавіше, і сам автор, у даному разі Лопе де Вега, міг щодень спостерігати за реакцією чутливої до імпровізації публіки.

Чарівний, талановитий, майбутній драматург швидко увійшов до театрально-богемної спілки, відчуваючи справжню насолоду від щоденного свята театрального життя, а з іншого боку, мало замислюючись про наслідки своїх вчинків. Про пристрасні захоплення та авантюрну імпульсивність Лопе свідчили факти деяких місяців його життя на початку 1588 року. Набуваючи все більшої популярності, він зустрів новий рік у досить незвичному для молодого обдарування місці, а саме, — у в’язниці. Його було заарештовано прямо у театрі під час вистави. До суду Лопе де Вега був притягнутий відомим мадридським актором та постановником комедій Херонімо Веласкесом, доньку якого, заміжню даму Єлену Осорьо (прекрасна Філіда у віршах Лопе) він намагався звабити. Не знайшовши порозуміння з Єленою, яка надала перевагу іншому коханцеві, був до того розгніваний, що направив цілий потік уїдливих памфлетів проти колишньої коханої, її батька та свого суперника, дона Франсіско де Гранвеля. Веласкес був розгніваний не стільки розривом зв’язку між поетом та його донькою, скільки втратою дарованого репертуару. Тому винесене обвинувачення було доволі серйозним — «образа дворянина».

 

Виправдовуючись, Лопе не міг відмовити собі у задоволенні уїдливо глузувати з позивача, тому суд, не встигнувши здійснити січневий вирок — два роки вигнання з королівства (а саме — з Кастилії) під страхом смерті та 4 роки вигнання з столиці, — у лютому посилив присуд: у новому вироці фігурували вже 8 років вигнання зі столиці під страхом відправлення на галери.

Однак, випущений на волю, щоб, як зазначено у вироці, негайно виїхати з міста, спромігся у забороненому для його проживання Мадриді викрасти доньку знатного вельможі, юну Ісабель де Урбіну (Белісу у його віршах). Судовий процес, розпочатий рідними дівчини, означав би для Лопе смертний вирок, але закохана Ісабель умовила рідних забрати позов, погодившись вийти заміж за викрадача.

10 травня за відсутності нареченого, якого у церкві представляв його родич, відбулося її заочне вінчання з Лопе. Проте молодий чоловік, замість того щоб з’єдн