Поету належила пальма першості у розробці нового жанру — так званої барокової поеми. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поету належила пальма першості у розробці нового жанру — так званої барокової поеми.



Бароко рішуче вводило у літературу проблему моралі. Розкриваючи світ у тані бурхливого руху і становлення, мистецтво бароко розкривало в людині болісну внутрішню боротьбу, що розгорталася, як правило, між двома рівнозначними мотивами.

Домінантою поеми була колізія рівнозначних мотивів. Мільтон розкривав боротьбу мотивів у душі Адама і Єви. За своїм моральним змістом ці мотиви рівнозначні і характеризували вищу людську сутність: відданість і вдячність (у даному разі — Богові, який створив людину) та розум і кохання; проте вони приходили у трагічне зіткнення між собою.

Єва міркувала так: якщо Бог сотворив їх як живих людей, тобто виділив із неживої природи, то їхня людська сутність може виразитися лише у вільній волі. Вільна воля людини виражалася у вільному пізнанні світу. Ніщо не могло перешкоджати людині вільно пізнавати природу добра, зла. Так Єва дійшла висновку, що сама її людська природа обумовила право зірвати заборонений плід з дерева пізнання.

Далі подавалося складне мотивування вчинку Адама. Його спонукали розділити гріх Єви вірність і співчуття. Ці кращі людські почуття, разом із мисленням, також притаманні людській природі.

 

ЛІТЕРАТУРА КЛАСИЦИЗМУ

Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації художньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях, людських характерах. Ідеал прекрасного, який класицизм вбачав у античності, він намагався поєднати із розумним.

У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до античних теоретиків літератури — Аристотеля, Горація, брав за взірець їхні погляди на літературу. На базі «Поетики» Аристотеля та «Послання до Пізонів» Горація француз Нікола Буало розробив докладну регламентацію письменницької творчості у книзі «Мистецтво поетичне» (1674), яка стала естетичною програмою класицизму.

· піднесення гармонії в зображенні дійсності;

· три єдності: дії, місця і часу;

· відмова від зображення реальної дійсності;

· конфлікт між пристрастю і обов’язком;

· цілісність композиції і характеристики героя;

· ідеалізація дійсності;

· естетична насолода.

·

Класицизм (від лат. classicus — «взірцевий», «довершений») — літературний напрям, що виник у ХVІІ столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку ХІХ століття.

 

Отже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах, і перш за все у Франції, класицизм став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а вони, у свою чергу, прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність громадського служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули й на регламентацію у мистецтві. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загальноприйнятим канонам класицизму:

 

• Філософська основа - праці Рене Декарта

• Гаспо - розум

• Естетичний принцип - порядок і реґламентація

• Герой - діяч

• Головний принцип - наслідування природі

• Призначення творів - зміцнення влади короля

 

Сама назва «класицизм» підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну «класику». Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.

 

Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила, насамперед, римська література. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше — зі Старого Заповіту.

«Давні автори для нових письменників — це «школа поетичної майстерності», — наголошував представник німецького класицизму Мартін Опіц. Антична спадщина для митців-класиків — це також певне мірило й взірець. «Ми повинні, — зазначає Ж. Расін, — постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив презентованою цю сцену?»

Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко.

Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник.

 

Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси — встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

 

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

― високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

― середні (наукові твори, елегії, сатири);

― низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими. Для кожного жанру реґламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалася проста мова, обов’язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

 

3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

 

4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов’язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на «Характери» Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов’язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

 

5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.

 

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей — часу, місця і дії. П’єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

 

7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

 

8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр)

 

9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали «вічні» образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).

 

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання «гарного смаку» є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

 

Етапи розвитку класицизму

 

В історичному плані класицизм пройшов два етапи.

Перший етап пов’язаний з розквітом монархічних держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер суспільства (економіки, політики, науки, культури). Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держави під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555—1628), П’єр Корнель утверджували ідеал мудрого монарха і відданих йому підданих. Особливо відомими стали образи Корнеля — Сід («Сід» — 1673), Август («Цінна, або Милосердя Августа») та ін.

На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляли монархів та часи їхнього правління, а й критикували соціальні пороки, викривали людські вади, хоча й не заперечували абсолютизм загалом. Якщо на першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і піднесеними, то на другому етапі характери героїв більше наблизитися до реальних людей, на перший план вийшли комедії, сатири, епіграми тощо.

Висновок. Таким у загальних обрисах постав класицизм — не тільки як напрям у літературі та мистецтві ХVІІ—ХVІІІ століть, а й тип художньої творчості зі специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант європейської художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з’явився із заснуванням Києво-Могилянської академії (1632) і значного поширення набув наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття.

 

КЛАСИЦИЗМ У ФРАНЦІЇ

Кінець ХVІ століття пройшов у Франції під знаком релігійних воєн унаслідок загострення ворожнечі між католиками і гугенотами (прихильниками реформованої церкви). Примирити ворогуючі партії вдалося королю Генріху ІV. Проте, після загибелі короля у 1610 році від руки католицького фанатика стара ворожнеча спалахнула з новою силою. При дворі різні угруповання боролися за вплив на малолітнього спадкоємця престолу Луї ХІІІ (у 1610 році йому було 9 років).

У ці роки поступово набула сили особа кардинала Ришельє. Йому вдалося виконати відповідальне завдання — примирити французьке суспільство. Коли король став правити самостійно, Ришельє був його першим міністром і залишився ним до самої смерті (у 1642 р.). Він став цілеспрямовано формувати державну ідеологію. За його сприяння у Франції у 1631 році вийшла перша в Європі газета.

Державного значення надало мові. 1635 року за його вказівкою була створена Академія із завданням розробити словник, граматику, риторику і поетику французьких салонів. Поетика так і не була створена, проте Академія намагалася спрямовувати творчість письменників, спираючись на принципи Аристотеля та ідеї абсолютизму. Зажадавши через Академію від митців і поетів підтримки французького абсолютизму, Ришельє зробив літературу частиною ідеології.

Під наглядом кардинала (який сам займався літературною творчістю), за участю Академії і під значним впливом життя паризьких салонів у середині ХVІІ століття утвердилися нові форми французької мови, а в літературі дедалі відчутніше став заявляти про себе новий стиль, що ґрунтувався на принципах раціоналістичної естетики. У першій третині ХІХ століття він одержав назву класицизм. Кардинал Ришельє особисто призначав довічні пенсії письменникам, які працювали у напрямку класицизму.

У другій половині ХVІІ століття державотворчі й ідеологічні принципи Ришельє розвивав король Луї ХІV, талановитий політик і вольовий правитель. Часи його правління (1661—1715) позначені розквітом літератури класицизму у Франції.

 

Започаткував класицизм Франсуа де Малерб (1555—1628) — придворний поет короля Генріха ІV. Походячи із незаможної родини, Малерб намагався за допомогою поетичних творів, що оспівували королівську родину, зробити собі кар’єру і добитися запрошення до королівського двору. Другий напрям літератури ХVІІ століття, бароко, отримав у Франції назву преціозної літератури. Аналогічні явища у літературі Італії та Іспанії відповідно мали назви «маринізм» та «гонгоризм».

Від мистецтва представники преціозної літератури вимагали максимального віддалення від «низької» дійсності і у виборі сюжетів, і у системі поетичних образів, й у мові. Ніщо не повинно нагадувати брудну, низьку, «простонародну» правду життя.

Таким чином, преціозна література — не просто школа галантності, підручник вишуканої ввічливості, — це своєрідна філософія життя. Світ преціозного пись-менника — світ примарний, ефемерний. У нездійсненних мріях виражалося песимістичне відкидання сучасності.

Представником преціозної літератури у Франції був Оноре д’Юрфе (1568—1625). Він став одним із засновників французького пасторального роману. Провінційний дворянин, який народився у Марселі, член Католицької ліги під час громадянських воєн кінця ХVІ століття, прожив усе життя на півдні, далеко від столичного життя. Головний твір — роман «Астрея».

Варто згадати також про одного із найвизначніших представників барокового роману Мадлену де Скюдері (1607—1701). Мадемуазель де Скюдері користувалася винятковою популярністю та авторитетом протягом свого довгого життя. Її називали «новою Сапфо». Вона отримувала пенсії від Мазаріні та Людовіка XVІ. Свої романи ніколи не підписувала, а випускала їх від імені брата.

Одночасно із процесом формування класицизму та ґалантно-аристократичної літератури бароко розвивався у Франції і ренесансний реалізм. Характерною особливістю цього напряму в країні була установка на показ повсякденного побуту та матеріального існування звичайних пересічних людей. Сам термін «реалізм» має у застосуванні до цього напряму цілком умовний характер, оскільки у творах письменників цієї групи навіть не порушувалося питання про зображення внутрішнього світу людини, її почуттів тощо. Незважаючи на це, він зіграв безумовно позитивну роль у процесі становлення реалізму у літературі ХVІІ століття. Його історична заслуга полягає в тому, що він рішуче боровся із аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, із властивим їй методом фальшивої ідеалізації феодального суспільства, з її манірним, преціозним складом.

Представниками ренесансного реалізму у Франції були Шарль Сорель, Поль Скаррон.

Особливого поширення набув у тогочасній французькій літературі жанр афоризму. Письменники-афористи не створювали ні романів, ні повістей, ні новел, лише короткі, дуже стислі прозаїчні мініатюри або записували свої думки — плід життєвих спостережень та роздумів.

Інтерес до жанру афоризму, коріння якого сягає античності, виник у французькій літературі ще в середині XVІ століття, проте тільки під пером Ларошфуко, Паскаля і Лабрюйєра афоризм став жанром, «у якому знайшли відображення вік і сучасна людина». У духовному житті Франції він займав не менш важливе місце, ніж театр.

Перша і найважливіша особливість афоризму — здатність жити поза контекстом, зберігаючи при цьому всю повноту свого смислового змісту. Проте жити поза контекстом — значить бути виключеним із часового потоку мовлення, існувати поза зв’язком із минулим і майбутнім, виражати щось вічне. Ця властива афоризмові риса виявилася близькою мистецтву французького класицизму, для якого естетичну цінність мало лише стійке, вічне, непорушне, те, над чим не владна руйнівна сила часу.

Не менш важливою особливістю афоризму була відточеність стилю, здатність у не багатьох словах сказати про головне. До того ж у класицистів джерелом прекрасного була форма, тому особливого значення надавалося віртуозній майстерності.

В афоризмі небуло нічого зайвого. Лаконізм — одна із головних його переваг. Блискучим майстром афоризму вважався Франсуа де Ларошфуко (1613—1689).

Аристократ, який досить безтурботно та бездумно провів свою молодість, а на схилі років звернувся до літератури і створив книгу «Роздуми, або Моральні вислови і максими» (1665).

Ларошфуко малював риси людини взагалі, він створив певну універсальну психологію людства, яка однаково підходила до всіх часів і народів. Цей метод абстрагування зблизив його із класицистами. Ларошфуко належав до тієї соціальної групи, яка сходила з історичної арени, тому, власне, його творчість наскрізь песимістична. Він не вірить ні у правду, ні у добро. Навіть у актах гуманності ладен був побачити зневагу до людей, ефектну позу, майстерно підібрану маску, яка ховав за собою корисливість та самолюбство.

 

Ось деякі із афоризмів Ларошфуко:

― «Суждения наших врагов о нас ближе к истине, чем наши собственные».

― «Любовь одна, но подделок под неё тысячи».

― «Одним людям идут недостатки, а другим и достоинства не к лицу».

― «Истинная любовь похожа на привидение: все о ней говорят, но мало кто её

видел».

― «Тот, кто думает, что может обойтись без других, сильно ошибается;

но тот, кто думает, что другие не могут обойтись без него, ошибается ещё

сильнее».

― «Истинное красноречие — это умение сказать всё, что нужно, и не больше,

чем нужно».

 

Сучасники досить часто звинувачували Ларошфуко у мізантропії, у песимістичному погляді на людину. Він усе це передбачив: «Все любят разгадывать других, но никто не любит быть разгаданным сам». Ларошфуко хотів допомогти людині «пізнати саму себе» і вважав найвеличнішим подвигом дружби відкрити другові очі на його власні недоліки. Це він і зробив у своїх «Максимах».

Твори французьких моралістів об’єднував не лише жанр, але й тематика. Їх цікавили:

― проблема людини;

― таємниця її долі і її місце у суспільстві;

― доброчинності та вади моральні пошуки та падіння людини;

― питання психологічні та соціальні тощо.

Одним із найвизначніших французьких поетів XVІІ століття був Жан де Лафонтен (1621—695). Незважаючи на те що загальноєвропейську славу він здобув завдяки своїм байкам, проте письменницький діапазон його був незрівнянно ширшим. Про нього ходило багато анекдотів: говорили, що він полюбляє в світі лише три речі — вірші, розваги і жінок.

 

15. Жанр байки та еротичної казки в поезії класицизму (Ж.Лафонтен)

Лафонтен спробував свої сили в усіх літературних жанрах, писав трагедії, комедії, оди, послання, романи, байки, епіграми, пісні, але його талант повністю виявився у двох жанрах – байці і короткій віршованій новелі. Лафонтен насамперед розповідач. Легкі, витончені, дещо фривольні його розповіді чи то у формі байки, чи то віршованої новели завжди життєрадісні.

Сюжети байок Лафонтена здебільшого спільні, більшість із них беруть свій початок від прозових байок напівлегендарного грецького байкаря Езопа. Політичні байки аж ніяк не невинні. Вони досить уїдливі і в них відчутні демократичні симпатії.

 

Домінанти творчості Лафонтена:

― народність;

― філософічність;

― предметом байки часто виступають не лише вади людей, але й психологічні

спостереження;

― наявність літературних імен, які використовуються у якості загальних назв.

Життя і творчість Лафонтена

Жан де Лафонтен народився 8 липня 1621 року в Шато-Тьєрі, в сім'ї, що належала до давнього роду. Батько був чиновником, перебував на посаді доглядача вод і лісів. Початкову освіту Лафонтен здобув у сільській школі. У дев'ятнадцятирічному віці готувався до прийняття духовного сану, однак молитви і богослов'я мало цікавили юнака, більше часу він приділяв читанню романів. Зрештою, майбутній письменник відмовився від духовної кар'єри і працював правником. У цей час він вивчав античну культуру, захоплювався письменниками Відродження, знайомився з провідними філософськими та політичними теоріями своєї епохи. За своїми філософськими поглядами Лафонтен був деїстом, тобто визнавав факт створення Богом світу, але вважав, що далі, після створення, світ розвивається за власними законами

В інших філософських питаннях (зокрема, у питанні про природу пізнання та про сутність людини) Лафонтен був послідовником французького філософа XVII століття П'єра Гассенді. Філософські погляди й опозиційні політичні настрої значною мірою спричинили характерне для художньої творчості письменника вільнодумство.

Писати почав доволі пізно, у 33-річному віці. Літературна діяльність виявилася єдиним джерелом коштів для існування. Якби не підтримка мецената, Лафонтен не зміг би стати письменником-професіоналом. Таким меценатом був для Лафонтена суперінтендант фінансів Фуке, тонкий і розсудливий політик. Фуке назначив для нього пенсію, і з цього часу починається більш-менш регулярна літературна діяльність поета. Перші твори, серед яких алегорична поема «Ле Сонь де Bo», що зробила Лафонтена відомим, були значною мірою наслідувальними. Лафонтен зазнав впливу преціозної літератури. Переїхавши у Париж (1657), він зблизився з найвизначнішими класицистами: П. Корнелем, Ж. Б. Мольєром, Ж. Расіном, Н. Буало, з якими зустрічався в аристократичних паризьких салонах, де збиралися філософи і вчені. Він так полюбив своїх друзів, що помістив їх під іменами Аріста (Буало), Желаста
(Мольєр), Аканта (Расін) у свій роман «Любовні пригоди Психеї».

Надзвичайна розмаїтість, мальовничість, вишуканість і декоративність — характерні риси творів, написаних у цей період, приміром, першого літературного твору Лафонтена — комедії «Євнух» (1654), яка була плодом його читання Теренція. «Адоніс» (1658), героїчна поема-ідилія, написана під впливом Овідія та італійського поета Маріно, вразила сучасників простотою і витонченістю опису та стилю, гармонійністю і ліризмом в зображенні природи, кохання і розлуки. В драматичній еклозі «Климена» (1658) Лафонтен демонструє різноманітні прийоми і можливості поетичних напрямків та жанрів. Звернувшись до «легкої поезії», що описувала події світського і придворного життя, Лафонтен засвоює досвід старофранцузьких поетів, він відроджує деякі забуті жанри (балада, рондо, послання), оновлює лексику, уникаючи манірності та умовності.

1661 року заарештовано покровителя Лафонтена міністра фінансів Ніколя Фуке, котрий розграбував королівську казну. Лафонтен намагався заступитися за міністра, закликавши Людовика XIV в «Елегії до німф Во» (1662) бути милосердним, чим спричинив невдоволення короля. Ідеал милосердя Лафонтен проповідує також в «Оді на захист Фуке» (1663). Але все ж Лафонтена вислали у Лімож, однак дуже швидко вільнодумний поет знайшов нового покровителя — герцогиню Булонську, завсідником салону якої він став. У герцогині збиралися фрондуюча знать і письменники-лібертени. На цей час припадає написання віршованих новел, що наробили чимало галасу через свою фривольність, перший том яких був опублікований 1665 р. під загальною назвою «Віршовані казки та новели». Віршовані новели стали улюбленим жанром Лафонтена. Він працював над створенням новел упродовж двадцяти років, і одна за одною виходили наступні збірки казок (1671, 1675, 1685 pp).

Своєрідності «Казкам» надає створена в них особлива атмосфера веселощів, дотепності, фривольності, які поєднуються з грацією, витонченістю та почуттям міри. У віршованих «Казках» Лафонтен продовжує традиції літератури Відродження, котра зверталася до земних радощів, до чуттєвого кохання, до культу людського розуму. У них виразно проступає критичне ставлення поета до лицемірства і святенництва, характерних для вищих верств французького суспільства XVII ст.

Сюжети «Казок» були запозичені Лафонтеном в Апулея, Петронія та інших античних письменників, а також у письменників епохи Відродження від Дж. Боккаччо до Ф. Рабле. Водночас поет обстоював своє право не сліпо переймати ті чи інші сюжети, а творчо переробляти їх відповідно до особливостей свого обдарування. Так, приміром, запозичуючи деякі сюжети з «Декамерона» Боккаччо, Лафонтен прагне перетворити новелу у легкий, невимушений і веселий анекдот, усуваючи елементи дидактизму, властиві новелістиці італійського гуманіста. Прикладом подібного перетворення новели в анекдот може слугувати «Сестра Жанна», у якій ідеться про черницю, котра покаялася у своєму гріховному минулому й тепер вирізняється надзвичайною побожністю і ретельністю у виконанні своїх чернечих обов'язків. Але черниці, яким ставлять у приклад побожність сестри Жанни, заздрять не її покаянню, а її минулому життю, в якому вона зазнала насолоди кохання.

Всупереч думці, що склалася, про Лафонтена як про письменника, який працює від випадку до випадку і лише за натхненням, його творча спадщина різноманітна і досить обширна. Так, серед інших творів у різних жанрах, його перу належить галантно-міфологічний роман «Кохання Психеї і Купідона» (1669), навіяний відомим епізодом із «Золотого осла» Апулея. Лафонтен був зачинателем жанру науково-описової поеми, такою його поемою «Хіна» (1682), де засуджуються застарілі методи
лікування лихоманки і говориться про користь застосування хіни. Він написав також декілька комедій, лібрето для ліричних опер. У 1684 році Лафонтен став членом Французької Академії.

Лафонтена звинувачували церковники у забутті всіх норм моралі. Навіть у святенницький період реставрації Бурбонів його ім’я було синонімом розпусти. Про нього ходило багато анекдотів; говорили, що він любить у світі лише три речі: вірші, ледарство і жінок. Останнє пов’язували з його фривольними новелами. Жан де Лафонтен помер 13 квітня 1695 року, на сімдесят четвертому році життя.

Байки

В історію світової літератури Жан де Лафонтен ввійшов, перш за все, як автор байок. Особливою заслугою Лафонтена в європейській літературі є розробка жанру віршованої байки. До Лафонтена письменники-класицисти вважали, що байка є «низьким» жанром, тобто непридатним для вираження серйозного змісту.

Перші шість книг байок побачили світ 1668 року під назвою «Байки Езопа, завіршовані Лафонтеном». Остання, дванадцята, книга була надрукована 1694 p. Створювані упродовж багатьох років, байки відобразили зміни у світогляді поета, а також його творчі пошуки. Всі книги байок поєднані цілісним художнім задумом: висміяти вади сучасного суспільства, представити читачеві різні його верстви у сатиричному зображенні.

Байки Лафонтена надзвичайно різноманітні за тематикою: одні з них порушують найважливіші філософські проблеми («Жолудь і Гарбуз», «Звір на Місяці», «Павич, який скаржиться Юноні»), другі дають картину суспільної моралі, політичного життя сучасного Л. суспільства («Моровиця серед звірів», «Щур і Слон»), треті зображають різні людські слабкості та вади («Кіт і Старий Щур», «Нічого зайвого», «Дуб і Очерет») У байках відобразилося вільнодумство Лафонтена, виявився його політичний лібертинаж.

Жанр байки мав глибоко народне коріння, яке Лафонтен зумів гідно оцінити. Крім того, він черпав матеріал у своїх літературних попередників – Езопа, Федра, індійця Бідпая, а також у своїх співвітчизників – Марії Французької, авторів “Роману про Лиса”, Клемана Маро, Матюрена Реньє. Однак Лафонтена кожного разу оригінально і жваво розповідає відому історію. Його цікавить сама розповідь, сюжет, герої і події, які з ними відбуваються. Повчальність – для нього не головне, часто вона перетворюється в чисту умовність. Це вигідно відрізняє байку Лафонтена від байки попередньої, дидактичної, яка була ніби ілюстрацією до заключного повчання. Крім того, старовинний традиційний сюжет наповнювався Лафонтеном новим актуальним реально-побутовим матеріалом.

Видання «Байок» 1668 Лафонтен присвятив шестирічному дофінові, синові Людовика XIV. Ця обставина призводить іноді до помилкової думки, що «Байки» призначені для дитячого читання. Насправді, це байки для дорослих. Лафонтен - художник глибокий і вдумливий, уважний спостерігач життя, правдиво його відображає, це філософ-вільнодумець, переконаний послідовник Гассенді.

Філософія Гассенді зробила вирішальний вплив на формування світогляду Лафонтена. Вільнодумці-лібертени, противники схоластичної філософії та етики, були носіями передової матеріалістичної думки. Це проявилося і в їхніх поглядах на природу людини, мету існування якої вони бачили в насолоді, що розумілася не як безвідмовне задоволення фізичних бажань, а як задоволення високих духовних запитів. Насолода - це стан душевної рівноваги, розумне розуміння своїх потреб, а щастя - вміння примиритися зі своєю долею, насолоджуватися земними і духовними радощами.

Вчення Лафонтена-лібертена про людину, насамперед, вступало в протиріччя з релігійною етикою, що бачила найвищу чесноту і моральність у служінні богу, приборканні плоті в ім'я майбутнього блаженства загробного життя. У байці «Скіфський філософ» Лафонтен говорить про помірність, але ця поміркованість не має нічого спільного з релігійним аскетизмом. Людську натуру з її розгнузданими пристрастями і бажаннями автор порівнює з дикорослим садом. Щастя випадає лише тому, хто вміє панувати над своїми бажаннями, - для людини це і розумно, і корисно. Щастя за Лафонтеном полягає в здатності насолоджуватися і яскравим промінням сонця, і красивою новою сукнею, і смачним обідом («Шарлатан»). Лафонтен - рішучий противник щастя примарного, особливо якщо воно пов'язане з корисливістю і накопиченням («Молочниця і горщик з молоком», «Священик і небіжчик», «Пастух і море», «Скупий і мавпа», «Вовк і мисливець»). Щасливий той, хто вміє зустріти смерть спокійно, як щось неминуче; прагнення до неможливого заподіює тільки зайві страждання. У байці «Смерть і вмираючий» автор дорікає старого, що просить Смерть відкласти його смерть. Таким чином, на думку Лафонтена, щастя полягає в спокої духу, в умиротворенні бажань; щастя поруч, треба тільки зуміти побачити його. Герой байки «Шукачі фортуни» у пошуках щастя об'їхав багато країн; втративши статок, розчарувавшись, він повертається додому і бачить фортуну біля будинку свого сусіда, який ніколи не залишав рідного вогнища.

У байках Лафонтен не тільки висловив своє розуміння щастя, але і вказав шляхи його досягнення. При цьому він виходив з уявлення про природу людини, її психологію і мораль. Характер людини (її інстинкти, бажання, пристрасті) створений і зумовлений самою природою («Мавпа і дофін», «Вовк і лисиця», «Кішка, перетворена на жінку»). Головним вродженим інстинктом в людині Лафонтен вважав інстинкт самозбереження, егоїзм

Прагнення до задоволення цього інстинкту штовхає людину на боротьбу з іншими людьми, причому всяка дія викликає активну протидію оточуючих («Сварка собак і кішок та сварка кішок і мишей»). У цьому світі, повному анархії і безладдя, перемагає сильний і спритний («Перепілка і півні», «Павук і ластівка»). Лафонтен констатує зіткнення егоїстичних інтересів у суспільстві і вказує шляхи протидії цьому. Насамперед, він протиставляє їм розум, який повинен визначати норми поведінки. Розум повинен перемогти над недосконалою матерією («Людина і вуж»), він повинен стримувати інстинкти. Намічає Лафонтен і ще один шлях, який веде, на його думку, до досягнення спокою, а значить, і щастя: маленькі і безправні повинні навчитися жити в оточенні ворогів, примиритися зі злом; не боротися, не пручатися, а пристосовуватися до життя. Вчення про обережність і пристосування випливало з етики лібертинажа. За Гассенді, всі чесноти мають за джерело розум або розсудливість взагалі. Так само думав і Лафонтен: щасливий той, хто, задовольняючись своєю долею, вміє дотримуватися «золотої середини» у своїх бажаннях. Непомірність, необережність засуджуються байкарем («Нічого зайвого», «Ворона, що наслідує орла», «Жаба і віл»).

Найбільш ґрунтовну і надійну гарантію благополуччя Лафонтен бачить у трудовій практиці людей. Праця приносить людині незалежність, добробут, на відміну від паразитичного ледарства, властивого привілейованим станам, вона зміцнює моральні підвалини («Бабка й мураха», «Землероб і його сини»). Лафонтен милується тими, хто вміє працювати, їх спритністю і вправністю. У байці «Купець, дворянин, пастух і королівський син» переконливо доведено, що найкорисніший член в спільноті людей - той, хто вміє трудитися фізично. Після корабельної аварії четверо мандрівників викинуті на безлюдний берег. Кожен з них щось уміє: купець сильний в математиці, дворянин - в геральдиці, син короля бачить в собі хорошого політика. Однак забезпечити для всіх «стіл і дах» зміг лише пастух. Найбільш розумний з усіх, він вселяє бадьорість в занепалих духом мандрівників, він не тільки дає мудрі поради, він діє.

З етичною концепцією Лафонтена були пов'язані його соціальні, політичні погляди: для подолання своїх егоїстичних інстинктів людина потребує не тільки уміння слідувати голосу розуму, але й керівництва, насамперед, державного. Лафонтен вважає, що державні закони, примус можуть бути плідні для людини, бо вони рятують людське суспільство від анархії. «При дворі панують розум і здоровий глузд», - заявляє Лафонтен в байці «Людина і вуж». Як і багато французьких письменників його часу, Лафонтен ідеалізує монархічний лад, стверджуючи, що монархія може і повинна прагнути до загальної користі. Вимагаючи від підданих суворого виконання своїх обов'язків, підпорядкування закону, розумна державна влада обдаровує милістю всіх - і хлібороба, і ремісника, і чиновника, і купця. Благо держави забезпечується тільки централізованою і сильною державною владою («Органи тіла і шлунок»). Тверезо, раціонально, без патетики і без необхідного в цих випадках пієтету Лафонтен порівнює королівську владу з шлунком, що забезпечує нормальне функціонування організму. Однак до абсолютизму Людовика XIV Лафонтен відноситься відверто критично. Політику уряду він вважає порочною («Багатоголовий Дракон і Дракон з багатьма хвостами», «Жаби, що попросили собі короля»). Для блага Франції згубні і нескінченні війни, що доводять селянство до злиднів, і претензії привілейованих станів, які не знають ніяких кордонів, і сам двір, що ганьбить або вихваляє людину залежно від її знатності чи багатства. Король, що вершить долі своїх підданих, забуває, що і він може помилятися, що лестощі - поганий порадник, що управління країною накладає велику відповідальність і вимагає вміння і таланту. У байках Лафонтена король постає, як правило, в образі лева: він величний, але за цією величчю криються марнославство, гординя, самозакоханість, безсердечність, мстивість, тиранічний характер («Лев, що прямує на війну», «Лев, вовк і лис», «Лев і муха», «Лев і мисливець» та ін.).

Байки Лафонтена народні за своїм легким, витонченим гумором, що притаманний французькому народу, за здоровим народним глуздом, що вкладений в них, але вони деякою мірою вишукані, галантні і тому дещо салонні. Народний зміст байок Лафонтена виявився, насамперед, в тому, що він представив в них широку і правдиву картину французького життя; це знайшло відображення і в художній формі байок; він широко використав фольклорні традиції.

Лафонтен створює цілу галерею соціальних типів. Він сатирично зображає привілейовані вищі стани, висміюючи кастові у



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; просмотров: 204; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.88.60.5 (0.105 с.)