Стислий словник логічних термінів

Логіка, як і будь-яка наука має свій базовий категоріальний апарат, який

відбиває її сутність у поняттях. Базовими поняттями логіки є такі терміни, які дають її загальну характеристику як науки, збагачують її сенс, розкривають окремі положення і сприяють аналізу та синтезу параметрів. Зважаючи на те, що базових понять з логіки досить багато, тут подано ряд найбільш важливих та вживаних з них.

 

АБСТРАКТНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому відображений не конкретний предмет як такий, а певна його властивість або відношення до інших предметів.

АБСТРАКТНА ТОТОЖНІСТЬ – тимчасове відсторонення, абстрагування від розходжень у предметах. Воно є відносним, що має значення лише в межах визначеного контексту.

АВТОЛОГІЯ – уживання слова в його власному значенні, на противагу переносному значенню.

АДЕКВАТНИЙ – однаковий, цілком відповідний, рівний, тотожний.

акме – найвища точка у розвитку особистості, науки, культури, цивілізації тощо.

АКСІОМА – істинне положення, твердження, що не вимагає доведення, у ньому зміст логічного присудка вміщено в змісті логічного підмета.

аналіз – розумовий поділ предмета на складові з виділенням окремих його ознак.

АНАЛОГІЯ – подібність, рівність відношень, а також пізнання шляхом порівняння часткового з частковим, загального з загальним. Є основою для традуктивних умовиводів.

АНТЕЦЕДЕНТ – перший член імплікації, що характеризує заподіяні умови.

АНТИНОМІЯ – протилежність між двома судженнями, які виключають одне одного, але водночас справляють враження, що обидва можуть бути логічно доведені як правильні.

АНТИТЕЗА – положення, протилежне тезі, тобто вихідному твердженню.

АНТИФРАЗИС – таке мовлення, у якому слова виражають зворотне тому, що думає оратор.

АНТИЦІПАЦІЯ – передбачення, здогад. Може оцінюватися як вираження упередженої думки.

АНТОНІМИ – слова, що мають протилежні значення і вживаються для характеристики контрастів.

АПАГОГІЧНИЙ ДОКАЗ – непрямий, побічний доказ, шляхом якого прагнуть продемоснтрувати хибність антитези.

АПОРІЯ – безвихідне становище. Термін, за допомогою якого античні філософи і логіки позначали протиріччя в поняттях, невизначені логічні утруднення.

АПОСТЕРІОРНЕ ЗНАННЯ – знання, набуте з досвіду, чуттєвого сприйняття.

АПРОКСИМАЦІЯ – наближене вираження яких-небудь величин через інші, більш прості.

АПРІОРНИЙ – що передує досвідові, незалежний від досвіду.

АРГУМЕНТ – підстава доведення, висновку, положення, за допомогою якого обґрунтовується теза.

аргументація – спосіб розмірковування, який включає в себе доведення і спростування. Протягом нього формується переконання в істинності тези або хибності антитези, як в самого доповідача, так і в його опонентів;

АФРОНТ – різка відсіч у суперечці, дискусії.

БАГАТОЗНАЧНА ЛОГІКА – розділ логіки, у якому досліджуються, крім класичних значень „ істинність ” та „ хибність ” інші варіанти.

БЕЗВІДНОСНЕ (НЕПАРНЕ) ПОНЯТТЯ – поняття, що не знаходиться в безпосередньому зв'язку з іншими поняттями.

БЕЗУМОВНА АНАЛОГІЯ – аналогія, яка застосовується тоді, коли точно і виразно встановлений об’єктивний зв'язок між загальними ознаками, наявними в обох порівнюваних предметах.

БЕЗУМОВНОЇ ТОТОЖНОСТІ ЗАКОН – одна з форм тотожності, відповідно до якої думки, що мають той самий зміст і виражені в одній формі, вважаються тотожними.

БЕЗУМОВНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому що-небудь стверджується (заперечується) поза залежністю від якої-небудь умови.

БІЛЬШИЙ ЗАСНОВОК – засновок, до якого входить більший термін.

БІЛЬШИЙ ТЕРМІН – термін, що є предикатом висновку простого категоричного силогізму.

ВЕРИФІКОВАНІСТЬ – принцип встановлення усвідомленості, тобто можливості якого-небудь висловлення виявитися істинним або хибним. Це логічний зміст верифікації. У загальнометодологічному сенсі – це встановлення фактуальності, можливість підтверджуваності факту експериментально.

ВИКЛЮЧЕННЯ МЕТОД – спосіб доказу якого-небудь положення шляхом перерахування всіх окремих випадків, що містяться в ньому. При цьому доводиться їхня неможливість за винятком одного, щодо якого ведеться доказ.

ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО ЗАКОН – один з основних законів формальної логіки, відповідно до якого з двох суперечних висловлень у той самий час і в тому самому відношенні одне неодмінно істинне.

ВІРОГІДНА ЛОГІКА – логіка, що досліджує вірогідні судження, що базуються не лише на двох значеннях істинності (істина та хиба), але й на значеннях, що містяться між ними.

ВІДНОСНЕ (ПАРНЕ) ПОНЯТТЯ – поняття, що відображає ознаки предметів, існування яких пов'язане з існуванням інших предметів.

ВИДОВА ВІДМІННІСТЬ – ознака, що відрізняє предмет одного виду від предметів інших видів, які входять до того ж роду.

ВИДОВЕ ПОНЯТТЯ – поняття, яке відображає суттєві ознаки класу предметів, який, у свою чергу підпорядкований певному, більш масштабному роду.

ВИЗНАЧЕННЯ ЧЕРЕЗ НАЙБЛИЖЧИЙ РІД І ВИДОВІ ВІДМІННОСТІ – логічна операція, яка полягає в тому, що для поняття, яке визначається відшуковується найближчий рід і відповідний вид.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЧЕРЕЗ ВІДНОШЕННЯ – операція, що полягає в тому, що визначуване поняття співвідноситься з іншим.

ВИЗНАЧЕННЯ ЧЕРЕЗ АБСТРАКЦІЮ – визначення, у якому властивості досліджуваних множин (класів) виражаються через встановлення відносин рівності з іншими множинами.

ВИСНОВОК – остання з формул даної логічної послідовності, виведена за певними правилами як безпосередній наслідок. Класичне закінчення умовиводу.

ВИСЛОВЛЕННЯ – термін у логіці, яким позначається логічний зміст будь-якого простого розповідного речення природної мови.

ГЕНЕТИЧНИЙ МЕТОД – метод дослідження будь-якого предмета, базований на аналізі процесу його виникнення, становлення.

ГЕНЕТИЧНЕ ДОВЕДЕННЯ – різновид доведення, у якому використовується демонстрація причин і передумов виникнення феномену.

ГЕНЕТИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – визначення, у якому вказується походження предмета.

ГІПОТЕЗА – ймовірне припущення стосовно існування якого-небудь явища, вірогідність якого ще не доведено ні наукою, ні практикою.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД – спосіб наукового дослідження, відповідно до якого спочатку висувається кілька гіпотез про причини досліджуваних явищ, а потім дедуктивним шляхом з гіпотез виводяться наслідки.

ДЕДУКТИВНЕ ДОВЕДЕННЯ – одна з форм доведення, коли теза, що є частковим судженням, співставляється з загальним правилом.

ДЕДУКТИВНИЙ УМОВИВІД – умовивід, що при істинності загальних засновків і дотриманні правил логічного висновку забезпечує істинність часткового висновку.

ДЕДУКЦІЯ – у широкому змісті – така форма мислення, коли нова думка виводиться суто логічним шляхом. У вузькому змісті, прийнятому в традиційній логіці, це дедуктивний умовивід (від загальної закономірності до часткових випадків). У цілому в логіці, дедукція – це послідовність думок і суджень, кожен компонент якої логічно випливає з попередніх думок або суджень.

ДЕДУКТУВАТИ – виводити певні висновки з даних засновків за правилами логіки.

ДЕМОНСТРАЦІЯ – логічне міркування, у процесі якого з аргументів виводиться істинність або хибність тези. Складова доведення.

ДЕНОМІНАЦІЯ – перейменування.

ДЕНОНАТ – у широкому сенсі – річ, предмет, що його ми маємо на увазі, позначаючи власним ім'ям.

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА – один з розділів сучасної модальної логіки, який застосовує логічні засоби та методи для аналізу коректності міркувань, що включають у себе судження, які містять модальності типу: „ обов'язково ”, „ дозволено ”, „ заборонено ” і подібні. Деонтична логіка використовується для вивчення відносин повинності, структури норм і нормативних кодексів.

ДЕСКРИПТИВНЕ ПОЛОЖЕННЯ – описове речення, що може кваліфікуватися за ознакою істинності.

ДЕФІНІЄНДУМ – частина визначення, той термін, зміст якого потрібно розкрити.

ДЕФІНІЄНС – той термін, за допомогою якого розкривається зміст невідомого терміну.

ДЕФІНІЦІЯ – логічна операція визначення.

ДИЗ’'ЮНКЦІЯ – логічний оператор, призначений для експлікації граматичного слова „ або ”.

ДИЛЕМА – умовно-розділовий умовивід, диз’юнктивний (розділовий) засновок якого містить два члени. Якщо вона містить три члени, то умовивід називають полілемою – у датому випалку трилемою і т.д.

ДИСКУРСИВНИЙ – обґрунтований попередніми судженнями.

ДИХОТОМІЧНИЙ ПОДІЛ – вид поділу обсягу поняття, коли він поділяється на два суперечних члени поділу А та не-А, які цілком вичерпують обсяг ділимого.

ДОВЕДЕННЯ – у широкому значенні – логічна дія, форма мислення, у процесі якої за певними правилами встановлюється істинність певної думки (тези).

ДОСТАТНЬОЇ ПІДСТАВИ ЗАКОН – один з чотирьох базових законів формальної логіки, відповідно до якого істинність будь-якої думки повинна бути достатньо обґрунтована.

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому відображені ознаки класу предметів.

ЗАГАЛЬНОСТВЕРДЖУВАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ – просте категоричне судження, що має вигляд: „ Усі S є Р ”.

ЗАСНОВОК – частина міркування, в якій міститься відома інформація про предмет.

ЗБІРНЕ (СУКУПНЕ) ПОНЯТТЯ – поняття, у якому відображені ознаки сукупності однорідних предметів.

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ – сукупність ознак, що вичерпно відображають суттєві риси предмету. Одна з найвагоміших характеристик поняття.

ЗНАК – чуттєво сприйманий, матеріальний об’єкт, який є представником іншого об’єкту.

ІМОВІРНІСТЬ – ступінь можливості певної визначеної події.

ІМПЛІКАТИВНЕ СУДЖЕННЯ – судження типу „ Якщо..., то... ”. Воно виражає причинно-наслідкові відношення.

ІМПЛІКАЦІЯ – логічний оператор, що виражає причинно-наслідкові відношення.

ІМ'Я – мовний вираз, що безпосередньо позначає який-небудь предмет.

ІНДУКТИВНА ЛОГІКА – розділ логіки, що досліджує умовиводи, в яких думка розвивається від одиничного до загального.

ІНДУКТИВНЕ ДОВЕДЕННЯ – форма доведення, коли теза, що є загальним судженням, обґрунтовується за допомогою часткових суджень.

ІНДУКЦІЯ – у широкому значенні – форма мислення, за допомогою якої думка слідує до певного загального правила, справедливого для всіх одиничних предметів даного класу.

ІСТИННА – у загальному значенні – правильне, адекватне відбиття предметів і явищ дійсності суб’єктом пізнання. Розрізняють абсолютну і відносну істину. Абсолютна є абстракцією, бо означає володіння вичерпною і всеохопною об’єктивною інформацією про будь-який об’єкт у будь-який час. Сучасна філософія стверджує, що людині вона недосяжна. Відносна істина полягає у здатності суб’єкта (наприклад, людини) об’єктивно відбивати деякі характеристики об’єктів, окремі зв’язки між ними з урахуванням чинника часу.

КАТАХРЕЗА – вираз, складений зі слів, що позначають поняття, які знаходяться у відношенні взаємного протиріччя. Наприклад, „солоний цукор”.

КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ – дедуктивний умовивід, у якому висновок випливає з двох засновків, які є категоричними судженнями.

КАТЕГОРИЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому безапеляційно стверджується або заперечується наявність даного предикату у даного суб’єкту.

КВАНТОР – логічний оператор логіки предикатів, що виражає відносини загальності або одиничності. Складова простого категоричного судження, яка конкретизує, уточнює обсяг суб’єкту.

КІЛЬКІСТЬ СУДЖЕННЯ – характеристика обсягу суб’єкта, відбита у застосованому кванторі. Судження за кількістю бувають: загальні, часткові і одиничні.

КЛАСИФІКАЦІЯ – розгорнутий поділ за видоутворюючою ознакою. На відміну від дихотомії, обсяг ділимого поняття при класифікації поділяється на множину членів поділу за стадіями. При цьому, на кожному етапі класифікації віднаходиться своя ознака поділу.

КЛАСИЧНА ЛОГІКА – один з напрямів сучасної математичної логіки, у якому кожному висловленню приписується значення істинності або хибності. На відміну від традиційної логіки, яка ґрунтується на цьому ж принципі, класична пов'язана з застосуванням методу формалізації.

КОНКРЕТНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому відображено певний матеріальний або ідеальний об’єкт, або клас предметів.

КОНСЕКВЕНТ – заключна частина імплікації, загальний висновок, виведений з причин.

КОНТРАПОЗИЦІЇ ПРОСТИЙ ЗАКОН – закон, відповідно до якого, якщо з висловлення А випливає висловлення В, то із заперечення висловлення В випливає заперечення висловлення А.

КОНТРАДИКЦІЯ – формальне протирічя. Два поняття, скажімо, контрадикторні, якщо одне з них (не-А) є запереченням другого (А).

КОНТРАРНИЙ – поняття, протилежні одне одному не формально, а за змістом (наприклад „чорне” і „біле”). Говорячи більш суворо і точно, контрарні поняття (або судження) полярні відносно одне одного – означають протилежні кінцеві члени одного ряду.

КОН’'ЮНКЦІЯ – логічний оператор, який відповідає граматичному сполучникові „ і ”.

КОЛО В ОБГРУНТУВАННІ – логічна помилка в доведенні, яка полягає в тому, що істинність тези обґрунтовується за допомогою аргументів, які її містять.

ЛЕМА – у загальному значенні – умовно-розділовий умовивід.

ЛОГІЧНЕ ПРОТИРІЧЧЯ – логічна помилка, пов'язана з тим, що в міркуванні допускається ствердження одночасно з запереченням відносно одного і того ж.

ЛОГІЧНИЙ – такий, скажімо, хід думок, який відповідає законам логіки, формально вірний. Ознака логічності характеризує мислення сукупно як послідовне, доказове і чітке.

ЛОГІЧНИЙ (НАСЛІДОК) – судження, отримане в результаті висновку з засновків за логічними правилами.

ЛОГОМАХІЯ – така суперечка, за якої сторони не визначили насамперед з точністю тезу (предмет суперечки).

МЕНШИЙ ЗАСНОВОК – засновок категоричного силогізму, у який входить менший термін (суб’єкт).

МЕНШИЙ ТЕРМІН – термін, що є у висновку простого категоричного силогізму суб'єктом. Його обсяг менший за обсяг предиката.

МІРКУВАННЯ – ланцюг умовиводів, викладених у логічно послідовній формі.

МОДАЛЬНА ЛОГІКА – некласична логіка, пов'язана з застосуванням модусів суджень, їх модальностей.

МОДАЛЬНІСТЬ – характеристика судження залежно від ступеня його можливості, необхідності, обов'язковості, цінності тощо. Ця характеристика відбивається у специфічному понятті певного типу – модальному операторі („ зараз ”, „ імовірно ”, „ доведено ” тощо).

НЕГАТИВНЕ ПОНЯТТЯ – різновид понять за змістом, антонім позитивних. Негативне поняття заперечує наявність конкретної ознаки – наприклад, „безвідповідальний”, „неістинний” тощо. До негативних понять не належать терміни, які без „не-” або „без-” не вживаються („недбалий”, „незграбний”, „недолугий”).

НЕПОВНА ІНДУКЦІЯ – різновид індуктивного умовиводу, у результаті якого загальний висновок про весь клас предметів виводиться на підставі знання про лише деякі предмети даного класу.

НЕЯВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – таке розкриття змісту поняття, у якому дефінієндум прояснюється не за допомогою сформульованого дефінієнсу, а у певному контексті.

НОМІНАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – розкриття змісту поняття, яке є науковим терміном.

НОМІНАТ – значення імені.

ОБСЯГ ПОНЯТТЯ – множина предметів, які об'єднані загальною ознакою, властивою даному поняттю. Сукупність об’єктів, які можуть бути позначені даним поняттям. Одна з найвагоміших характерисик поняття.

ОМОНІМІЯ – логічна помилка, яка відбувається внаслідок того, що однакове за звучанням слово може вживатися в одному міркуванні для позначення різних предметів. Порушення Закону тотожності.

ОПЕРАЦІОНАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – розкриття змісту дефінієндуму, що містить у собі вказівку на якусь дію, операцію.

ПАРАДОКС – міркування, що приводить до взаємовиключних наслідків.

ПАРАЛОГІЗМ – логічна помилка в умовиводі, що виникла ненавмисно.

ПАРАФРАЗ – передача своїми словами чужої думки.

предикат – поняття щодо ознаки, властивості суб’єкта;

ПІДПОРЯДКУВАННЯ ПОНЯТЬ – таке відношення між поняттями, коли обсяг одного поняття повністю входить до обсягу іншого, але менше на нього. Відношення між родом і його видом.

ПІДСТАВА (ОСНОВА) ПОДІЛУ ПОНЯТТЯ – ознака, що дає можливість подрібнити обсяг родового (ділимого) поняття на множину видових (членів поділу).

ПОВНА ІНДУКЦІЯ – різновид індуктивного умовиводу, у результаті якого робиться загальний висновок про весь клас предметів на підставі знання усіх членів класу.

ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТЬ – логічна операція, яка розкриває обсяг поняття за певними правилами.

ПОЗИТИВНЕ ПОНЯТТЯ – різновид понять за змістом, антонім негативних. Позитивне поняття стверджує наявність об’єкта як такого або присутність у нього конкретного атрибуту. До позитивних понять, крім цього, належать терміни, які без „не-” або „без-” не вживаються.

ПОЛІСЕМІЯ – багатозначність слова.

ПОЛІСИЛОГІЗМ – складний силогізм, що складається з кількох простих.

ПОНЯТТЯ – форма мислення, що відображає суттєві, закономірні ознаки предмета. Призначене поняття для позначення предмета (класу предметів) або ознаки.

ПРЕДИКАТ – у логіці – поняття, яке, будучи складовою судження позначає ознаку предмета мовлення. Стосовно умовиводу, зокрема дедуктивного, предикатом є більший за обсягом термін, який міститься у висновку.

РАБУЛІСТИКА – словесні хитрування, крутійство, словоблудство.

РІВНІСТЬ – відношення еквівалентності, тотожності між поняттями і висловленнями.

РОЗДІЛОВЕ СУДЖЕННЯ – судження, в якому виражається знання того, що даному предметові властива (або не властива) одна ознака з числа наведених. Теж саме, що й диз’юнктивне судження.

РЕАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – розкриття змісту поняття, що має на меті відрізнити визначуваний предмет від інших предметів того ж роду.

РИТОРИКА – вчення про ораторське мистецтво, теорія красномовства.

РОДОВЕ ПОНЯТТЯ – поняття, яке виражає суттєві ознаки класу предметів.

СЕМАНТИКА – розділ логіки, у якому вивчаються способи систематичного приписування значень виразам формалізованої мови. Основні поняття логічної семантики – істинність, здійсненність, загальна значущість, логічний наслідок.

СИЛОГІЗМ – дедуктивний умовивід, у якому з двох категоричних суджень, пов'язаних середнім терміном (М), виводиться третє судження - висновок.

СИНТАКСИС ФОРМАЛІЗОВАНОЇ МОВИ – система правил побудови суто формальної сторони логічної системи, у якій досліджуються способи перетворень мовних виразів, незалежно від того, що вони позначають у дійсності.

синтез – розумове з’єднання складових частин предмета в єдине ціле.

СКЛАДНИЙ СИЛОГІЗМ – силогізм, що складається з декількох простих силогізмів. Полісилогізм.

СКОРОЧЕНИЙ СИЛОГІЗМ (ЕНТИМЕМА) – силогізм, у якому пропущена одна з його частин.

СМИСЛ – зміст знакового виразу; думка, що міститься в слові.

СПРОСТУВАННЯ – доказ хибності тези.

СОФІЗМ – умисний логічний виверт, який прагне довести істинність хибних думок з порушенням законів логіки.

СУБ’ЄКТ – у логіці – поняття, яке, будучи складовою судження позначає предмет мовлення. Стосовно умовиводу, зокрема дедуктивного, суб’єктом є менший за обсягом термін, який міститься у висновку.

СУВОРА (ЧІТКА) АНАЛОГІЯ – різновид традуктивних умовиводів, базований на знанні того, що ознаки порівнюваних предметів знаходяться у об’єктивній залежності.

СУДЖЕННЯ – форма мислення, в якій що-небудь стверджується або заперечується щодо предмета (або їх класу), його властивостей, відношень.

ТЕЗА – думка або положення, істинність якої потрібно довести.

ТОТОЖНІ ПОНЯТТЯ – поняття, що мають той самий обсяг, тобто відображають той самий предмет, клас предметів.

УМОВНА АНАЛОГІЯ – така аналогія, коли виразно не встановлено подібність між загальними ознаками предметів і тією ознакою, що приписується досліджуваному предметові.

УМОВНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому відображається залежність певного явища від яких-небудь умов. Теж саме, що й імплікативне судження.

УМОВНИЙ СИЛОГІЗМ – силогізм, у якому, принаймні, один з засновків є умовним судженням.

ФІГУРА СИЛОГІЗМУ – форма розташування його термінів, яка особливо приймає до уваги положення середнього терміну (М).

ФОРМАЛІЗАЦІЯ – метод дослідження, пов'язаний з використанням штучної мови. Це сприяє тому, що системи логічних міркувань трансформуються у формалізовані обчислення, які складаються з формул.

ФОРМАЛІЗОВАНА МОВА – штучна мова формально-логічних обчислень, мова знаків, формул, символів.

ХИБНІСТЬ – у широкому значенні – неістинність, помилковість, невідповідність об’єктивній дійсності. Одна з найсуттєвіших характеристик судження і умовиводу.

ЧАСОВА (ТЕМПОРАЛЬНА) ЛОГІКА – один з напрямів сучасної модальної (некласичної) логіки, що застосовує логічний апарат для аналізу коректності суджень, які містять у собі модальності часової упорядкованості явищ, відношень і дій типу „ раніше ”, „ пізніше ”, „ одночасно ” тощо.

ЯКІСТЬ СУДЖЕННЯ – характеристика наявності у суб’єкта предикату, відбита у зв’язці „ є ” або „ не є ”. За якістю судження можуть бути стверджувальні або заперечувальні.