Основні етапи та тенденції розвитку конституційного права як галузі права в країнах західної цивілізації



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні етапи та тенденції розвитку конституційного права як галузі права в країнах західної цивілізації



 

2. 1 . Формування засад конституційного права

В історії конституційного права як галузі права можна виділити кілька етапів. Пер­ший етап — друга половина XVII ст. — кінець ХУНІ ст. — це час, коли у провідних зарубіжних країн сформувалися засади конституційного права як самостійної й автоном­ної галузі національного права. її соціальним призначенням став захист інтересів людини від можливих неправомірних дій з боку держави, її органів та посадових осіб. Для цього необхідне було суворе правове обмеження публічної влади суворими рамками права і тим більше — ліквідація умов, за яких можливі зловживання і свавілля з її боку.

В умовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи норм, котрі б могли обмежити цю владу, була майже виключена. Тільки повалення абсолютиз­му й ліквідація відповідних режимів створили реальні умови появи особливої системи правових норм, які були покликані затвердити як вищі цінності свободу індивіда, права і свободи людини й підкорити цим вищим цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади.

Становлення конституційного права як галузі національного права — досить трива­лий і далеко не завжди прямолінійний процес. Об' єднання окремих норм та інститутів у систему значною мірою залежало від ступеня практичної реалізації таких головних принципів побудови держави нової епохи (і конституційного права. — Л. Б., С. Б.), як парламентаризм та конституціоналізм. Початок їх втілення у державне життя пов' я-заний насамперед з історією Англії.

Як відомо, історія англійського парламенту бере свій початок ще від ХІІІ ст., але парламентаризм як система взаємодії держави й суспільства, для якої характерним є визнання провідної ролі парламенту у здійсненні державою своїх функцій, став об' єк-тивною необхідністю, коли буржуазія набула самостійної сили та прагнула до самови­раження. Це відбулося в роки англійської революції середини ХVІІ ст. І особливо після неї, коли у правових актах («Білль про права» 1689 р. та ін.) було визначено провідне місце парламенту в системі органів влади: за ним закріплювалися законодавчі повно­важення; кабінет почав формуватися на партійних засадах (уперше це сталося в 1727 р. — Л. Б., С. Б); міністри повинні були відповідати перед парламентом (перший випадок колективної відставки кабінету мав місце у 1782 р. через поразку Британії у війні з американськими колоніями. — Л. Б., С. Б.). Про затвердження в Англії парламе­нтаризму яскраво свідчила еволюція її форми правління від так званої дуалістичної мо­нархії до парламентської.

Поява конституціоналізму політико-правового стану, при якому управління державними справами здійснюється у визначених конституціями межах, — теж пов' язана з Англією («історична конституція» Англії — «Велика хартія вільностей» 1215 р., «Петиція про право» 1628 р., інші парламентські акти вже певним чином ви­значали межі здійснення державної влади. — Л.Б.,С.Б), але затвердження його як одно­го з основних принципів конституційного права (певним чином через невдалий досвід створення Англією своєї писаної конституції — Знаряддя управління 1653 р. —Л. Б., С. Б.) пов' язане з досвідом Франції й особливо Сполучених Штатів Америки.

До числа визначальних документів цих країн, що сприяли формуванню конститу­ційно-правових основ і являють собою віху в процесі затвердження конституціоналі­зму та становленні конституційного права, слід віднести американську Деклара­цію незалежності 1776 р.та французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 року.

В американській Декларації на рівні нормативного правового акту було підтвердже­но те, що тільки народ є джерелом влади і що сама держава та уряд мають право на іс­нування тільки в тому разі, якщо вони служать людині й захищають її інтереси. У французькій Декларації міститься спеціальна стаття, в котрій зазначається, що народ, який не знає гарантій основних прав та свобод і принципу поділу влади, не має кон­ституції. Мова тут іде про те, що справжній конституційний лад, який закріплюється в нормах конституційного права, має ґрунтуватися на певних принципах, до числа яких віднесені насамперед основні права та свободи людини а також принцип поділу влади, котрий має перешкодити узурпації влади і зловживання нею.

Обидва ці документи ґрунтуються на положеннях учення про природні й невід-чужувані права людини, тобто про права і свободи, що невід' ємно належать люд­ській особистості від народження. При цьому не має суттєвого значення розхо­дження у формулюваннях американського і французького документів, які говорять про права і свободи, даровані Творцем, проголошують, що всі люди народжуються вільними й рівними у правах. Нормативно-правове закріплення природних прав лю­дини мало важливе значення для затвердження конституційного права як самостій­ної галузі права: в результаті були досить чітко з' ясовані призначення й сам пред­мет конституційного права, основною ціллю якого ставали забезпечення гарантії здійснення природних і невід' ємних прав та свобод людини в її відносинах (і про­тистоянні) з публічною владою.

Однак якими б важливими не були документи епохи формування національного конституційного права в зарубіжних країнах, не можна не відзначити, що в цілому це — складний, динамічний і суперечливий процес. На розвиток і формування інститу­тів конституційного права впливало дуже багато факторів: історичні, національні й культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, і, нарешті (це особливо важливо), протистояння різних соціальних класів і груп, котрі боролися за державну владу, за закріплення своїх інтересів у нормах права. І все-таки можна стверд­жувати, що основним напрямком у розвитку конституційного права було його все бі­льше розширення сфери дії й кола суб'єктів, що користувалися захистом за допомогою конституційно-правових норм.

2.2. Основні тенденції розвитку
конституційного права у XIX столітті

Другий етап — XIX — поч. ХХ ст. — характеризується ліквідацією феодальних пережитків у регулюванні державно-правових відносин, затвердженням конституціона­лізму у значній частині країн західної цивілізації й набуттям інститутами конституцій­ного права більш менш сучасного змісту.

Характерною рисою цього періоду розвитку конституційного права є певна однобіч­ність у розвитку його інститутів. Це, зокрема, знайшло своє відображення в тому, що в основних законах держави (та й у законодавстві в цілому), в першу чергу закріплюють­ся інститути, безпосередньо пов' язані зі здійсненням публічної влади. Тобто на цьому етапі продовжує, як і раніше, домінувати тенденція політизації конституційного права. Конституції декларували громадянські (особисті) та політичні (публічні) права і свобо­ди людини та громадянина (у Франції в 1848 р. вперше запроваджується таємне голо­сування. — Л. Б., С. Б.), а з соціально-економічних — звичайно тільки право власності. Природно, що в конституційному порядку встановлювався устрій державної влади, її поділ на законодавчу, виконавчу й судову, визначалися взаємини між цими гілками влади. У федеративних державах конституції регулювали відносини між федерацією в цілому та її суб' єктами, визначали статус цих суб' єктів. Такі, в основному, тодішні об' єкти регулювання нормами конституційного права. Є, щоправда, деякі винятки з цього правила (наприклад, перша французька Конституція, прийнята в 1791 р., визна­чала окремі задачі державної соціальної політики), однак протягом XIX ст. такі винятки помітного поширення не набули.

Поряд із політизацією вже у XIX ст. проявляється інша тенденція — демократиза­ція конституційного права. Найбільш яскраве своє вираження вона отримала в посту­повому переході від цензового до загального й рівного виборчого права. Це було ре­зультатом політичної, і насамперед класової боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних реформ, котрі дозволили в багатьох випад­ках уникнути громадянських воєн.

На цьому відтинку часу по суті завершилася дискусія про назву галузі права між за­хисниками державного права як вияву необмеженої, бюрократичної, монархічної вла­ди держави з одного боку, і прихильниками конституційного права як демократичного обмеження державного свавілля конституцією — з іншого.

Представники німецької юридичної школи, котрі абсолютизували роль держави й зосереджували увагу на ідеї її примату щодо права, зупинилися на «державному праві», а британці, американці та французи, які вихідними для цієї галузі вважали ідеї природ­ного права та конституціоналізму, демократії й законності, — на «конституційному праві». Крім цих принципових позицій, вибір назв-термінів обумовлений також певни­ми традиціями слововживання. Наприклад, для романо- та англомовних країн характе­рним стало вживання терміна «конституційне право», а для германських — «державне право». Тому майже в усіх країнах англо-американської та романської правових сімей використовували термін «конституційне право», а в германській (у ХХ ст. і колишніх соціалістичних країнах) усталився термін «державне право».

Якщо подивитися на становлення й еволюцію конституційного права, можна відра­зу ж помітити, що первинне коло повноправних суб' єктів конституційно-правових від­носин, та й сфера застосування норм конституційного права у ХІХ ст. були значною мірою обмежені. Тільки в наступному столітті в цьому напрямку був зроблений знач­ний крок уперед.

2.3. Основні тенденції розвитку
конституційного права у ХХ столітті

Третій етап — початок ХХ ст. — до сьогодні. У цей час конституційне право ос­таточно набуває сучасного вигляду, вдосконалюється, стає головною галуззю націона­льного права вже значної частини країн світу.

Посилення соціально-класових конфліктів у XX ст. привело до того, що конституції стали в тій чи іншій формі регулювати основи всього суспільного ладу, включаючи йо­го політичну, економічну, соціальну й духовно-культурну підсистеми, зобов'язуючи державу проводити в цих сферах політику, що сприяє створенню та зміцненню суспіль­но прийнятного балансу соціальних інтересів. Перелік конституційних прав і свобод поповнюється соціально-економічними й соціально-культурними правами та свобода­ми (те ж стосується і обов' язків), суб' єктами яких переважно стають «працюючі», а точ­ніше кажучи, працівники найманої праці. З' являються також конституційні права та свободи підприємців, роботодавців. Таким чином, у конституційному праві цього часу проявляється тенденція його соціалізації.

Мабуть, першою конституцією, в якій тенденція соціалізації була досить помітною, стала Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р., прийнята як результат перемоги в цій країні демократичної революції. Вона містить спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, докладно регулює відносини між працею й капіталом та ряд гарантій для осіб, що належать до тієї й іншої сторони.

Зміцненню у світовій конституційній практиці розглянутої тенденції чимало сприя­ли «соціалістичні» конституції, насамперед радянські. Саме вони, починаючи зі сталін­ської Конституції СРСР 1936 року, в переліку конституційних прав і свобод головний акцент робили на соціально-економічних правах, хоча основне з них — право на працю як право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці по його кількості і якос­ті — юридичного механізму реалізації мати просто не може.

Проте законодавець у демократичних країнах уже не міг, як колись, ігнорувати со­ціально-класові відмінності. Саме існування «соціалістичних» та «націонал-соціалі-стичних» тоталітарних режимів, що виникли на основі обґрунтованого соціального протесту трудящих, показало світові ту грізну небезпеку, яка можлива через обмеження демократичної держави роллю «нічного охоронця», сподівання на стихійне ринкове саморегулювання суспільних відносин, включаючи міжкласові відносини. Потрібні бу­ли конституційні засоби перерозподілу суспільного багатства з метою недопущення соціальної несправедливості, породжуваної стихійною дією ринку.

Конституції, прийняті незабаром після другої світової війни й пізніше у країнах, що вступили чи повернулися на шлях демократичного розвитку, вже приділяють значну увагу регулюванню соціальних відносин у широкому та вузькому розуміннях. Наприк­лад, частина I Конституції Італійської Республіки (1947 р.) містить глави, присвячені відповідно цивільним (особисті й політичні права, свободи і гарантії), етико-соціальним, економічним (права, свободи та гарантії трудящих, відносини власності), політичним (політичні права, свободи й гарантії) відносинам.

У зв' язку з розглянутою тенденцією слід відзначити також інституціоналізацію (за­кріплення правового статусу) політичних партій, а в ряді випадків — інших громадсь­ких об' єднань. У минулому столітті існування політичних партій у конституціях ніяко­го відображення зазвичай не знаходило. Тепер же визначення їх політичної ролі стає невід' ємною частиною будь-якої демократичної конституції, з' являються спеціальні за­кони, що регулюють їх статус. Встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців тощо, воно отримує нове законода­вче регулювання на конституційній основі.

Продовжує діяти така тенденція розвитку конституційного права, як його демократи­зація. Поряд з розширенням переліку конституційно проголошуваних прав і свобод люди­ни та громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і розвиваються нові демократичні інститути. Як приклад можна назвати адміністративну та конституційну юстицію, омбудс-менів (парламентських уповноважених з прав людини — Л. Б., С. Б.), заміну адміністративної опіки над місцевим самоврядуванням адміністративним наглядом тощо.

В останні десятиріччя ХХ ст. простежується тенденція інтернаціоналізації консти­туційного права, котра виявляється насамперед у зближенні національного конститу­ційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним правом, унаслі­док чого між ними часом стирається чітка межа.

Існування відзначених тенденцій не означає, що конституційно-правовий розвиток кожної країни здійснюється в точній відповідності до них: в окремих країнах бувають перерви в їх дії і навіть рух назад. Так, навряд чи можна стверджувати, що чинна кон­ституція Французької Республіки 1958 р. є більш демократичною, ніж попередня, при­йнята в 1946 році. Однак огляд саме генеральної лінії розвитку конституційного права зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про незворотність зазначених тенденцій, котрі обумовлені соціальним прогресом.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; просмотров: 308; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.92.28.52 (0.009 с.)