Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Джерела конституційного права зарубіжних країн

Поиск

 

Джерела державного (конституційного) права зарубіжних країн досить різноманітні. їх відмінності здебільшого пов'язані з історією їх виникнення, різними підходами до розуміння права в цілому, існуванням різних (вам уже відомих) моделей правових сі­мей. Наприклад, історично склалося, що в межах англо-американської правової сім 'ї з приводу цього питання немає єдності: якщо для Англії джерелами конституційного права виступають рівною мірою звичаї, судові прецеденти, парламентські акти і навіть доктринальні джерела (погляди видатних мислителів або вчених. — Л. Б., С. Б.), то для США — нормативно-правові акти, передусім Конституція, а також судові прецеден­ти. У країнах континентальної правової сім'ї джерелами конституційного права є тіль­ки нормативно-правові акти, котрі за своєю юридичною силою розподіляються в певній ієрархічній послідовності: конституція, конституційні закони, органічні закони і зви­чайні закони.

Детальніше з переліком цих джерел, їх змістом, особливостями використанням у різних зарубіжних країнах ви матимете можливість ознайомитися при вивченні такої дисципліни, як «Державне (конституційне) право зарубіжних країн». Ми ж зупинимося більш докладно на історії виникнення й розвитку конституцій, кожна з яких несе в собі відбиток конкретної історичної епохи та регулює ті суспільні відносини, необхідність конституційного закріп­лення яких у конкретний час і в конкретній країні була найбільшою.

Конституційно-правова наука зазвичай поділяє конституції на кодифіковані, тобто такі, що являють собою єдиний нормативно-правовий акт, норми котрого мають вищу юридичну силу порівняно з іншими, і некодифіковані, що складаються з певної кількості рівноцінних конституційних законів.

 

Кодифіковані конституції

Кодифіковані конституції в їх сучасному розумінні існують майже більше 200 років. За цей період відбулося шість «хвиль» прийняття конституцій, що породили шість своєрідних конституційних епох. Характер цих епох, який визначався насамперед за­собом прийняття конституцій та їх змістом, обумовлений різними чинниками: а) історичним минулим народу й держави; б) суспільною думкою в момент підготовки та прийняття конституції; в) менталітетом народу; г) рівнем культури в суспільстві; д) розстановкою соціально-політичних сил у суспільстві та їх представництва в органах державної влади, які приймають конституцію; е) впливом конституцій інших держав; ж) іноді — впливом окупаційних сил іноземної держави.

Перша хвиля за часом є найтривалішою — від прийняття перших конституцій (США — у 1787 р., Польщі — у 1791 р., у Франції — 1791 р.) до завершення Першої світової війни.

За зразком вищенаведених держав до 30-х років ХІХ ст. конституції були прийняті в деяких латиноамериканських та європейських країнах (Іспанія — 1812 р., Норвегія — 1814 р., Нідерланди — 1815 р., Бельгія — 1831 р.).

«Весна народів» — революційні події 1848 р. — впровадила конституції в німець­ких державах (в Австрії, Прусії, Данії, П'ємонті), Італії — 1848 р., Сербії, Болгарії,

Люксембургу — 1868 р., Німеччині — 1871 р., Швейцарії — 1874 р., Японії — 1889 р., Австралії — 1900 р., Португалії — 1911 р. та ін.

Конституції цього періоду за формою і змістом були досить короткі й лаконічні, пи­салися архаїчною мовою, визначалися невисокою юридичною технікою (мали багато прогалин, неточностей, не зовсім зрозумілих норм тощо). Засобами їх прийняття були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо) і референдум. Установчими зборами прийняті Конституція США, перша Конституція Франції, Конституція Норве­гії та деякі інші конституції ХІХ століття. На референдум виносилася більшість кон­ституційних актів Франції кінця ХVII — початку ХІХ століття. Поряд з цим у переваж­ній більшості європейських монархічних держав використовувалось октроювання — «дарування» конституції монархом.

Конституції цього періоду приймалися під упливом революцій та в інших надзви­чайних ситуаціях. Основна увага в них приділялася питанням організації влади в дер­жаві: обмежували владу монархів або встановлювали республіку, закріплювали прин­цип поділу влади, засновували виборні представницькі органи народу — парламенти. Правам і свободам присвячували лише незначну частину конституційного тексту, при­чому закріплювали тільки найважливіші права, насамперед політичні. Майже всі кон­ституції першої хвилі закріплювали недоторканість власності.

Друга хвиля конституцій припадає на роки між двома світовими війнами (1919— 1939рр.). Цей період пов'язаний з докорінними змінами на карті Європи й виник­ненням нових держав (Латвія, Литва, Естонія, Веймарська Німеччина, Австрійська Республіка, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Польща, Фінляндія), де були прийняті нові конституції.

Конституції цього періоду значно відрізнялися від колишніх, перших конституцій: вони були більш грамотно і професійно написані, значно розширили предмет свого ре­гулювання, збільшилися за обсягом. Конституції цього періоду відзначаються більш досконалим переліком демократичних прав і свобод (наприклад, Веймарська конститу­ція 1919 р., Чехословаччини 1920 р. І ін.), уперше стали закріплювати соціальні права та норми (так, Веймарська конституція 1919 р. вказувала, що власність зобов' язує й по­винна приносити благо всьому суспільству. — Л. Б., С. Б.). Вони стали більш демокра­тичними за духом, удосконалюючи парламентаризм (виборче право стало загальним, ліквідувалися цензи), закріплюючи певні елементи конституційної юстиції — у 1920 в Австрії вперше створений спеціальний державний орган — Конституційний суд.

Нова ситуація у світі, викликана вже результатами другої світової війни, породила третю хвилю прийняття конституцій 1945—1960рр.

Прийняття конституцій «третього покоління» відбувалося за двома напрямками:

• приймалися нові конституції в переможених країнах та оновлювались у країнах-переможницях;

• по всьому світові почали поширюватися народно-демократичні й соціалістичні конституції.

Принципово нові конституції були прийняті в колишніх країнах—агресорах, котрі зазнали поразки у війні: Конституція Італії (1947 р.), Конституція Японії (1947 р.), Ос­новний закон ФРН (1949 р.). Вони розроблялися під упливом окупаційних сил країн-переможниць (насамперед США) і мали на меті кардинальну зміну самого характеру переможених держав. Вони фактично заново заклали основи державності (ФРН стала новою державою, що виникла майже водночас з Основним законом; Італія з монархії перетворилася на республіку; Японія — з дуалістичної в парламентську монархію), за­кріпили широкий спектр прав і свобод людини (Італія революційно для свого часу сфо­рмулювала соціально-економічні та трудові права своїх громадян). Конституції цих країн засудили фашизм і створили передумови неможливості відродження фашизму й мілітаризму в майбутньому, закріпили відмову від війни, а Японія взагалі відмовилася від збройних сил; вони заклали основи демократії, багатопартійності й парламентаризму.

Значно демократизувала в 1946 р. свою конституцію Франція. Суттєво змінився конституційний лад держав, котрі опинилися в радянській зоні впливу: НДР, Польщі,

Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Румунії. В усіх цих країнах спочатку були при­йняті народно-демократичні конституції, що легалізували місцеві компартії й узакони­ли можливість експропріації власності. Це були «компромісні» конституції, які тимча­сово примирили національну буржуазію та соціалістичні сили, але створили правові передумови для зміни фактичних відносин власності і для приходу до влади комуністів.

Використовуючи можливості «компромісних» народно-демократичних конституцій, комуністи прийшли до влади (1947—1948 рр.) у всіх зазначених державах і, експро­пріювавши власність у національної буржуазії, змінили фактичний соціально-класовий склад суспільства. Після цього у всіх 7 країнах «радянського блоку» були прийняті «соціалістичні» конституції, що закріпили державний соціалізм як економічний лад і приналежність влади комуністичним партіям. Усі зазначені соціалістичні конституції приймалися під упливом Конституції СРСР 1936 року.

Також у цей період приймалися народно-демократичні, національно-визвольні і со­ціалістичні конституції у країнах Азії — В' єтнамі, Китаї, Індії, Індонезії й інших країнах.

Четверта хвиля прийняття конституцій була викликана падінням системи колоніаліз­му наприкінці 50-х — початку 60-х рр. XX ст. (1960 — сер.70-хрр.). Свої національні кон­ституції прийняли країни Африки. Деякі з них розроблялися країнами, що звільнилися, са­мостійно. Частіше вони приймалися за участю колишніх метрополій (Великобританії, Франції) чи дарувалися ними. Процес деколонізації, а саме події в Алжирі — колишній ко­лонії Франції — сприяв прийняттю нової, «деголлівської» Конституції Франції 1958 року.

П'ята хвиля нових конституцій (сер. 70-х рр. — 1990 р.) була обумовлена падінням останніх фашистських режимів у Європі — у Греції, Португалії (1974 р.) та в Іспанії (1975 р.). У цих країнах (у Греції — в 1975 р., Португалії — в 1976 р., Іспанії — у 1978 р.) були прийняті нові, демократичні конституції, що закріпили права та свободи людини, парламентаризм, новий конституційний лад і демократичний політичний ре­жим. Нові конституції (за зразком португальської 1976 р.) були прийняті в 1974— 1975 рр. її колишніми колоніями, котрі стали незалежними державами.

Європейські конституції 50-х-80-х років нерідко визначають як новітні. У них відо­бражено порівняно більшу роль держави щодо економіки, закріплено вже сформульо­вану на той час державну функцію. Вони визнають пріоритет за людиною в її взаєми­нах з державою. Новітні конституції, як правило, містять порівняно ширші за змістом положення про права і свободи і, звичайно, фіксують соціально-економічні права. Вод­ночас ними встановлено належні юридичні гарантії реалізації прав та свобод і запрова­джено нові механізми їх захисту (омбудсман, конституційна скарга тощо). У новітніх конституціях більшою мірою представлені загальні положення соціального характеру, хоча їх сенс і призначення є різними. В одних випадках в основних законах ідеться про соціальні орієнтири та відповідні завдання держави, про необхідність проведення ре­форм, в інших усе обмежується «соціальною» фразеологією. Предметом конституцій­ного регулювання постали відносини, що виникають у межах політичної системи сус­пільства поза суто державною організацією. Це стосується передусім діяльності політичних партій у їх взаємозв' язках з державним механізмом. Нарешті, ознакою новіт­ніх конституцій є наявність у їх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави та про співвідношення національного й міжнародного права.

Шоста хвиля конституцій стала результатом краху соціалістичного табору й роз­паду СРСР. Біля двох десятків держав кардинально змінили свій суспільний лад. Крім цього, близько 20 нових держав з'явилося на карті світу (15 — на території колишнього СРСР, 5 — на території колишньої Югославії).

У текстах цих основних законів робиться ще більший акцент на значущості для сус­пільства й держави прав людини. Практично всі вони визначають державу як правову та соціальну, констатують політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, фіксу­ють певні положення за змістом ідеології природних прав, хоча цим не знімаються проблеми їх реалізації. Заслуговує на увагу й те, що нерідко взірцем побудови держав­ного механізму для їх авторів слугувала згадувана Конституція Франції 1958 р.: нею було започатковано практику змішаної республіканської форми державного правління.

Некодифіковані конституції

Хрестоматійним прикладом такої конституції є конституція Швеції, котра бере свій початок з прийняття 1809 р. першого конституційного акту про форму правління. Цей акт іноді називали конституцією, хоча відповідну значущість за змістом і юридичною формою мали й деякі інші акти, уведені в ХІХ ст.: про престолонаслідування (1810 р.), про свободу друку (1812 р.) і про парламент (1810 р.). Усі вони були прийняті парламе­нтом на основі кваліфікованої більшості голосів. Саме сукупність згаданих чотирьох актів, на думку офіційних кіл, утворювала те, що було первісною конституцією Швеції.

З часом більшість із цих актів кілька разів змінювалася й доповнювалася, однак складові конституції Швеції номінально залишалися тими ж. На сьогодні чинну Кон­ституцію цієї держави складають прийняті парламентом у лютому 1974 р. акти «Форма правління», «Акт про парламент» і «Акт про свободу друку». Саме цей рік вважається роком прийняття Конституції Швеції, четвертою складовою котрої є «Акт про престо-лонаслідування 1810 р.» зі змінами та доповненнями.

Шведський досвід сприйняла й інша скандинавська країна — Фінляндія. її консти­туція складається з чотирьох парламентських актів, які були уведені в різні роки: «Фо­рма правління 1919 р.» (цим же роком зазвичай позначається і сама конституція краї­ни. — Л. Б., С. Б.), два акти щодо організації виконавчої та судової влади, прийняті в 1922 р., та «Акт про парламент 1928 р.»

Некодифікованою вважається також Конституція Австрії. Поняття конституції в цій країні, як правило, ототожнюється з Конституційним законом 1920 р., що регламентує питання державного устрою. Однак він не вичерпує змісту конституційного регулю­вання в цій країні. Офіційно конституційними законами визнані також «Конституцій­ний закон про нейтралітет 1955 р.» та деякі інші акти, прийняті в попередні роки, зок­рема, ще за часів існування Австро-Угорської імперії. Серед них слід назвати насам­перед «Закон про захист свободи особи 1862 р.» і датований тим самим роком «Закон про охорону недоторканості житла», «Основний закон держави про загальні права гро­мадян і земель 1867 р.».

У Канаді поняття конституції асоціюється з сукупністю актів, частина з яких прямо названа конституційними законами, а решта є такими за своїм характером. Ці акти при­йняті в 1867—1982 рр., причому більшість їх уведена парламентом колишньої метро­полії або октройована британським монархом.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; просмотров: 265; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.118.166.45 (0.013 с.)