Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Конституційно-правовий порядок формування виконавчих та законодавчих органів влади

Поиск

Глава держави. Конституційно-правовий порядок формування інституту глави держави залежить від того, хто стоїть на чолі держави: монарх або президент.

Монарх заміщує пост глави держави в установленому порядку престолонаслідуван-ня, окремі види котрого мають давні історичні коріння. Історично склалися три основні системи престолонаслідування. Самою давньою, що йде з салічних франків, є салічна (агнатична) система, яка надає право наслідування престолу тільки чоловікам (в наші дні прийнята лише в Японії). Тривалий час ця система була домінуючою, але згодом вона поступилася кастильській (когнатичній), котра, віддаючи перевагу чоловікам, якщо таких спадкоємців немає, припускає наслідування престолу й жінками (діє прави­ло «старший брат виключає старшу сестру»). Саме ця система упродовж XX ст. була прийнята в більшості європейських країн (Великобританія, Данія, Іспанія та ін.), що за­свідчило модернізацію їх суспільного й державного ладу. Австрійська (змішана) сис­тема, яка використовувалася в Австрії, а також в Російській імперії, починаючи з кінця

XVIII ст. (часів правління Павла І), надавала право жінкам лише в тому випадку, коли були відсутні законні претенденти на престол чоловічої статі.

Окрім зазначених систем престолонаслідування, використовуються й інші. Однією з самих молодших (з 1980 р.) є «шведська» система престолонаслідування, котра базу­ється на принципі «старший брат не виключає старшу сестру», тобто чоловік і жінка користуються однаковими правами. «Мусульманська» система характерна для абсолют­них монархій арабського сходу, де спадкоємцем престолу повинен бути чоловік (як при салічній системі), але не обов' язково старший син монарха: допускається своєрідна процедура «обрання» монарха з членів правлячої династії (Об'єднані Арабські Емірати).

З обранням пов' язана також своєрідна процедура заміщення поста глави держави в Малайзії, форму правління котрої нерідко в державознавчій літературі визначають як «виборчу монархію». Згідно Конституції 1957 р. (з наступними змінами) її глава — верховний правитель Малайської федерації (Ієнг ді Пертуан Агонг) «обирається» на 5 років Радою правителів — органом, що складається з глав суб'єктів федерації (штатів): 13 спадкових султанів та чотирьох губернаторів, призначених верховним правителем. Останній (а також його заступник) обирається тільки спадковими султанами (не менше 5 голосів), оскільки губернатори такого права не мають. У такий же спосіб Рада може достроково усунути верховного правителя з посади. При «виборах» діє принцип рота­ції — черговість обрання султанів на цей пост.

Президент заміщує свій пост шляхом обрання. Залежно від форми правління він обирається безпосередньо виборцями або парламентами, або спеціально створеними колегіями з депутатів парламентів та представників місцевих органів влади на основі відповідних виборчих системсукупності встановлених законом правил, принципів та критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування. Основними виборчими системами є мажоритарна та пропорційна, котрі сформувались й законодав­чо оформилися у ХІХ ст.

За мажоритарною системою, основні правила котрої використовувалися з давніх ча­сів, результати голосування визначаються на основі більшості (фр. ма/огііе — «біль­шість»). Вона має кілька різновидів: мажоритарна система відносної більшості, за якою переможцем є особа, котра набрала просту більшість голосів порівняно з іншими канди­датами, і мажоритарна система абсолютної більшості, за якою, щоб стати перемож­цем, потрібно набрати більше 50 % голосів виборців, що приймали участь у виборах. Для обрання президентів зазвичай використовується мажоритарна система абсолютної біль­шості з додатковими турами у тому випадку, якщо одразу жоден з претендентів не набрав більше половини голосів виборців. З давніх часів мажоритарна виборча система викорис­товувалася для формування і представницьких органів влади, зокрема парламентів (сьо­годні в США, Великобританії, Франції та ін.). Але вона мала і досі має одну суттєву ваду: голоси виборців, що не перемогли на виборах, не враховуються.

Парламенти. Цього недоліку позбавлена інша виборча система — пропорційна, за якою розподіл депутатських місць між політичними силами (представлені зазвичай партіями) здійснюється відповідно до кількості голосів, зібраних кожною з цих полі­тичних сил. Ідеї пропорційного представництва політичних об' єднань при формуванні органів державної влади були висловлені ще в 1793 р. видатним діячем Великої фран­цузької революції Луї Сен-Жюстом. У 40-х рр. ХІХ ст. проекти пропорційних виборів пропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран.

В основі цієї системи лежить принцип виборчої квоти (О), тобто кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата. Уперше (1855 р.) формулу виборчої квоти за­пропонував англійський баристер (адвокат вищої кваліфікації) Т. Наг, за якої: О = х: у (де х — кількість голосів виборців по округу; у — кількість мандатів, що повинні роз­поділятись по округу). Але на практиці пропорційна система була вперше використана в Бельгії в 1889 році. На початку ХХ ст. існувало близько 150 її різновидів. Зараз вона використовується в понад 60 країнах, зокрема, в Іспанії, Португалії, Австрії, Швеції, Фінляндії, Норвегії, Бельгії, в тому числі й Україні при обранні половини депутатів Верховної Ради.

Форми пропорційного представництва характеризуються різноманітністю. Викорис­товують різні методи визначення виборчої квоти, більшість яких пов' язана з досить складними математичними підрахунками. Але ця система вважається найбільш демок­ратичною порівняно з мажоритарною, при якій значна частина голосів виборців, як за­значалося, пропадає. Більш детальне ознайомлення зі змістом цих виборчих систем відбудеться при вивченні конституційно-правових дисциплін.

Конституційна юстиція

З органів судової влади зупинимося на характеристиці спеціальних, тих, котрі здійс­нюють нагляд за дотриманням у країні конституції та інших нормативно-правових актів і відносяться до конституційної юстиції (правосуддя).

Часом народження конституційної юстиції вважається початок ХІХ ст. Це пов' язано з розглядом у Верховному суді США «справи Мербері» (1803 р.), коли вища судова ін­станція США пішла на нетрадиційний крок; визнавши неконституційним закон, на ос­нові якого призначався і мав здійснити свою діяльність суддя Мербері. Корегуванням цього закону було створено прецедент, відповідно до якого суд, по-перше, може тлума­чити конституцію, по-друге, може визнавати закон або інший акт таким, що не відпові­дає конституції. У подальшому повноваженнями контролю за конституційністю законів були наділені практично всі суди загальної юрисдикції, хоча провідна роль у рішенні конституційних питань зберігалася за Верховним судом. Подібна модель була сприйня­та також в Аргентині, Норвегії, Японії. У деяких інших країнах (наприклад, Австралії, Ірландії, Індії, Швейцарії) виник дещо змінений різновид американської моделі консти­туційної юстиції, за яким функції конституційного контролю належать не всім судам, а лише вищому судові в системі судів загальної юрисдикції. Таким чином, володіючи правом тлумачити конституцію, своїми рішеннями суди вищезазначених країн створю­вали т. зв. «живу» конституцію.

Наступний етап еволюції системи конституційної юстиції почався після закінчення Першої світової війни. У 1920 р. в Австрії вперше у світі був створений спеціалізова­ний орган конституційного контролю — конституційний суд. Велику роль у його ство­ренні відіграв відомий австрійський юрист Г. Кельзен. Однак Конституційний суд Авс­трії був, швидше, винятком із правил, і між двома світовими війнами конституційні суди не набули значного поширення.

Третій етап бере свій початок з часу закінчення Другої світової війни. Основний закон ФРН 1949 р. передбачив наявність особливого органу — конституційного суду. Тим самим конституційна юстиція була «піднята» на велику висоту, а конституційний суд став одним з найважливіших державних органів. Після цього почалося повсюдне поширення конституційної юстиції в Європі та світі.

У процесі історичного розвитку сформувалися три основні системи конституцій­ної юстиції:

«американська», в котрій немає спеціалізованих Конституційних Судів, а тлума­чити конституцію й вирішувати інші конституційно-правові питання мають право всі суди на чолі з Верховним судом;

«австро-німецька», в якій питання конституційної юстиції входять до компетенції спеціалізованого органу — конституційного суду. Ця система є найбільш поширеною (у тому числі сприйнята багатьма країнами СНД) і видається найбільш оптимальною для континентальної правової системи, оскільки для розв' язання питань конституційної юстиції необхідні особлива кваліфікація та широкі пізнання в галузі права і насамперед конституційного;

«французька», в котрій справи конституційно-юридичного характеру вирішують­ся не судами загальної юрисдикції, не конституційним судом, а квазісудовими (судово-подібними) державними органами (Конституційна і Державна ради у Франції, подібні органи в інших країнах). Суттєва відмінність цієї системи полягає в тому, що питання конституційної юстиції вирішують не обов' язково судді і без суворої юридичної про­цедури.

У цілому слід зазначити, що конституційний контроль у зарубіжних країнах визна­ний як одна з реалій їх державно-політичного життя. Він покликаний забезпечити ви­конання приписів основного закону. При цьому найсуттєвішого значення набувають якості самої конституції, зокрема чіткість і визначеність її положень.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; просмотров: 197; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.224.31.90 (0.006 с.)