Охарактеризуйте німецький окупаційний режим на українських землях у роки другої світової війни. Які Політичні сили та збройні формування боролися за визволення України.

Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації.
З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій док трині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі.
Концентровано політика «о'своєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно «виселяли» українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г—Г» («Гамбург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим»), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення нордичної раси».
Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:
1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;
2) «Житомир» — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР;
3) «Київ» — Київська і Полтавська області.
4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;
5) «Таврія» — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.
6) «Дніпропетровськ» —Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.
Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою «Остготія» як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в при-азовських степах і була знищена гунами.
Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.
Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України.
Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.
Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.
Крім Києва, найбільшими «фабриками знищення» були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250.
Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених — 1366 тис. осіб було замучено у львівському, славутському, житомирському, уманському, сирецькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах.
Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. Першим було знищено населення невеликого українського селища Яців, що під Черніговом. Людей було загнано у велику клуню і спалено. За роки окупації в Україні було знищено 97 таких сіл.
За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб — кожного шостого із тих, хто так чи інакше опинився на захопленій фашистами території республіки.
Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними Республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до 600 тис.
Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.

Після нападу німців на СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси українців у Генеральному губернаторстві

На території України, окупованої німеЦЬко-фашистськими військами, з перших днів окупанії розгортається антифашистська боротьба.

Антифашистський рух опору в Україні включав:

— радянське комуністичне підпілля та партизанський рух;

— український самостІйнииький підпільний та парги-занський рухи;

— польський рух опору.

Найбільшими Центрами польського підпілля були м.Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на територіЇУкраїни брали участь 2150 бійщв. Головним наданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави

 

Екзаменаційний білет №11 з

Визначте спільні риси і відмінності в суспільно-політичній організації та державному устрої Галицько-Волинського князівства та Київської Русі. Чому українські історики вважають Галицько-Волинське князівство спадкоємцем Київської Русі?

 

У 1264 р. Данило Галицький помер.

Спадкоємці Данила Галицького зберегли політичну ці­лісність князівства, однак суперничали за першість у ньо­му. Тільки на початку XIV ст. всі Галицько-Волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія. Останніми нащадками роду Романа були сини Юрія — Андрій і Лев. У цей час внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, ли­товські й угорські феодали. У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном князі Андрій і Лев Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існу­вання династія Романовичів.

Після смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на королівство Болеслава Мазовецького, який прийняв право­славну віру та ім'я Юрія. Болеслав-Юрій проводив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив уго­ди з німецькими лицарями. Внутрішня політика Юрія II була спрямована на обмеження впливу боярської верхівки. Тому проти нього виникла серйозна опозиція, і в 1340 р.

його було отруєно. З цього часу західноукраїнські землі опи­няються під владою чужоземних правителів.

Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князів­ства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зрос­ли рівень господарства західноукраїнських земель, торгів­ля, збільшилось населення.

Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському наро­дові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Киє­ва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сто­річчя існування державної організації і стала головним по­літичним центром для всієї України.

 

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією ве-ликої історичної подією, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав пе-рейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі ХIIІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалися священній Римській імперії. її володаря величали великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хресто-носцями з Константинополя візантійський імператор Олексій III, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував обмін на прийняття католицизму королівську владу, але Роман Мстиславич відмовився,

Галицько- Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його терто-рії, не спустошеній нинішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкін. XII — поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівни-ків, численне галицько-волинське населення роз-будовувало старі і закладало нові міста, успішно займалися ремісництвом та сільським господарством, освоювали нові соляні родовища, колонізувало степо-ві про­стори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташо-вувалася на шляху Буг - Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід, Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київ-ської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волин-ське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську вер-хівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом»

2) Назвіть в які роки XX ст. в Україні був голод, його причини та наслідки.

 

По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спусто-ливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Від так без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації».Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого. Але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін — підкуркульник.Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності, не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню кількість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним, із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагальне потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель. Через нестачу зерна для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українські комуністи благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення. Сталін, проте, встановив нові, що були також нереально високими.Голод 1932—1933 рр. Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталин підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який
можна назвати не інакше як штучним. Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Залишившись без хліба, селяни їликотів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу. Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3—6 млн чоловік. У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.

Серед істориків у трактуванні цього питання одностай­ності немає. Вказуючи на багато-плановість причин цієї жахливої катастрофи, вони, як правило, намагаються ви­ділити групу домінуючих чинників.

Деякі російські, українські і західні історики (В. Данилов, Н. Івницький, В. Марочко, Н. Верт та ін.) вважа­ють, що голод 1932—1933 рр. в Україні зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед «насиль­ницькими хлібозаготівлями», «поверненням до економіч­но необґрунтованої та політичне скомпрометованої полі­тики продрозкладки».

Серед дослідників поки що немає єдності у визначен­ні фактичних демогра-фічних втрат України в 1932- 1933 рр. Р. Конквест називає цифру 5 млн, Н. Верт - від 4 до 5 млн, С. Кульчицький - 3,5 млн осіб. Тільки 1933 р., за даними В. Цапліна, у республіці помер-ло 2,9 млн осіб. Кількість жертв голодомору могла бути набагато мен­шою, якби Сталін-ське керівництво звернулося за допомо­гою, як і під час трагічних 1921—1923 рр., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Принци­пову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задов­го до голоду в 1928 р.: «Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сільське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не підтримувати. І робітники давно прогнали б таку владу, коли б вона привела сільське гос­подарство до деградації». Якщо факт деградації сільського господарства не можна було визнавати до «великого перелому», то після нього, коли бул вже заявлено з ви­соких трибун про успіхи, — тим більш

 

 

Екзаменаційний білет №10

1) Кирило-Мефодіївське братство, його роль у розвитку українського національного відродження?

У 40-х роках XIX ст. учасниками українського національно-визвольного руху були різночинці - (вихідці з різних верств суспільства). 1846 р. 12 Інтелігентів-різночинців створили таємну організацію, яку вони назвали Кирило-Мефодіївським братством. Лідерами організації були історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, учитель Ва­силь Білозерський і чиновник Микола Гулак. Вони прагнули серйозних змін у житті українського народу, хоча не знали точно, як цього домогтися, їхні ідеї були значною мірою ро­мантичними. Програмні положення братства були викладені М. Костомаровим у двох документах. «Книга буття українсь­кого народу» — перший документ — розповідала про минуле України і закликала українців очолити рух усіх слов'янських народів за волю та демократію. Другим документом був «Ста­тут» братства. Передбачалося, що звільнені народи створять демократичну слов'янську федерацію, столицею якої мав ста­ти Київ. Братство мало на меті поширювати свої ідеї шляхом пропаганди. Питання про збройне повстання не порушувало­ся. Головним у документах було визнання права народів на самовизначення і демократичний устрій держави. Важливим було визнання рівності людей перед законом, різко критику­валося кріпосне право.

У роботі братства брав участь Тарас Шевченко. Він вважав, що досягти змін можна тільки шляхом революції і критику­вав поміркованих членів братства. Навесні 1847 р. братство було розкрите поліцією, члени його відправлені на заслання. Більшість було покарано помірковано, лише Гулак отримав З роки тюремного ув'язнення, а Тараса Шевченка на 10 років було віддано у солдати без права писати і малювати.

Діяльність братства була першою спробою української інтелігенції перейти до політичної боротьби з метою вста­новлення у країні демократії. Результати діяльності були незначні, але сам факт розроблення широкої політичної про­грами перетворень заслуговує на повагу. Уперше за трива­лий час було порушено питання про відновлення української держави.