Дайте визначення предмету “Історія України”, вкажіть основні методологічні принципи, джерела та необхідність його вивчення у вищому навчальному закладі

Екзаменаційний білет №1

Українського козацтва. Доведіть, що Запорізька Січ, за висловом

Екзаменаційний білет №3

1) Які ви знаєте гіпотези щодо походження назв “Русь” та “Україна”? Як в українській історіографії висвітлюються проблеми походження Київської Русі?

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2) кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4) пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6) руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село"; 9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось (над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень).

В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі. Зупинимося на найбільш цікавих гіпотезах.

Ми не можемо скидати з рахунку ту роль, яку відіграли нормани в організації Київської держави. Хоча ще радянська історіографія спростувала твердження норманістів (послідовників норманської теорії) про те, що засновниками Київської Русі були нормани (німецькою "nord" - північ, у літописах - варяги). Михайло Грушевський припускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднання давньоруських земель під владою Києва. Спробуємо розібратись. На початку ІХ століття нормани здійснюють ряд вдалих походів на Західну Європу, де вони засновують свої держави: у Франції - Нормандію, на Середземному морі - Норманське королівство. Близькі до цих західноєвропейських подій розповіді літописів про створення держави в землі словенів. Так, в "Повісті минулих літ" говориться, що в 859 році варяги прийшли із замор'я, "поклали данину на чудь і на словенех; на мери и на веси кривичах". У 862 році ці племена "изгнаша варяги за море", але не змогли самі зорганізувати державу і вирішили звернутися до інших варягів за допомогою. На це відгукнулися три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем. Так, на півночі в середині ІХ століття постала напівфінська держава - Новгородська, яка охоплювала слов'янські землі (словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома).

Цей факт дав життя так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов'янам в здатності самостійно створити державу. Підвалини цій теорії заклав Нестор в "Повісті минулих літ", а створили її німецькі вчені - Баєр, Мілллер та Шльоцер, які працювали в Російській академії наук, починаючи з 1724 року. Ми не будемо детально зупинятись на критиці цієї теорії відносно поляно-руської державності, варто пригадати постать київського князя Оскольда, правління якого передувало утвердженню на київському престолі у 882 році новгородського князя Олега; і слов'янське походження якого виводили ще радянські історики (О. Шахматов, Б. Рибаков). Ще в Бертинській хроніці є запис 839 року про київського князя. А "Повість минулих літ" розповідає, як у 866 році князі Оскольд і Дір ходили на Царград, зруйнували околиці цього міста. Про цей похід говорять і візантійські джерела. В анонімній візантійській хроніці, яку опублікував Ф. Кюмон, подається точна дата нападу Русі - 18 червня 860 року. Костянтин Порфірородний згадує договір між імператором Василем і Руссю (Оскольдом) - 873-874 рр. На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статусу, датованого часами короля Карльома (880 р.) або Людовика Німецького (876 р.), яким регламентовано мито з товарів, що прибули до Баварії з Русі. Отже, походи Оскольда принесли Києву визнання. Тому 882 рік - це не рік створення держави у східного слов'янства, а рік військового перевороту, коли на княжому престолі з'являється династія Рюриковичів (князь Олег). З Києва, а не з Новгорода пішло об'єднання слов'ян.

Один із сучасних дослідників Г.Василенко наводить численні факти про те, що слова "роси", "руси", "рутени" чи "рутини" - кельтського походження. Ще в першому столітті до нової ери, коли Юлій Цезар оволодів Галлією, він завоював кельтське плем'я, яке римляни назвали бастарни, а самі себе ці бастарни називали рутинами. Розгромлене плем'я рутинів розділилось на дві частини. Одна з них іде в Прикарпаття, зливається тут з слов'янами, передає їм свою назву. Інша частина рутенів пішла на Подунав'я, де разом з кочовими народами воювала з Візантією. З часів Мітрідатових війн кельтів було багато в римських гарнізонах на території сучасної України, в Криму, в Тмутаракані, а коло Дністра ще більше. Після розгрому кочівників рутини пішли на схід, у причорноморські степи і осіли між болгарськими та слов'янськими землями. З того часу, з першого століття нової ери, зникає назва "рутини", а замість неї з'являються інші - роксолани, росомани, роси, руси. Русичі за 100 років до Рюрика в 750-760 роках зробили похід із князем Бравлином на територію колишнього Боспорського царства, де тоді політично панували хозари. Тоді в Сурожі (Судак) князь Бравлин та бояри хрестилися. Академік Васильєвський дійшов висновку, що це була Русь, або Тмутараканська, або Придніпрянська. Знахідка житія св. Георгія Амастридського, яке написане не пізніше 842 р., дала новий факт морського походу Русі в Малу Азію на м. Амастру. В 858-860 р. св. Кирило знайшов у Корсуневі Євангеліє й Псалтир "рускими словеси і рускими букви". Мармурова плита 590 р., знайдена в Тамані, має грецький напис майже цілком слов'янськими літерами, якими потім писали в Києві. Це наводить на думку, що Кирило взяв собі за основу для слов'янського алфавіту боспорський алфавіт. І якраз тут, в колишньому Боспорському царстві, багато тризубів і геометричних монограм на монетах, починаючи з І аж до VІ століть. Звідси до Києва занесено титул князя - кагана, й цілком ймовірно, тризуб (герб), якщо кельти або греки не занесли його раніше.
Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об'єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, в другій половині ХІV ст., даний термін як стосовно назви народності, так і державності було присвоєно Московською державою. Це було зроблено з метою, щоб надати Великомосковському князівству величі "третього Риму" (другий Рим - Візантія). Сам гідронім "Москва" походить від мерянського словосполучення "МОСКА АВА" = "ведмедиця" або від фінських слів "MUSTA AXA" = "КАЛАМУТНА ВОДА". Також з вотських слів ця назва перекладається, як "МОСКА" = "ТЕЛИЦЯ" і "ВА" = "ВОДА", інакше "КОРОВ'ЯЧА КАЛЮЖА". Щоб приховати чужий вплив на найменування імперії, "Радянська енциклопедія історії України"(Київ, 1969 р.) пояснює, що хоронім "Росія" існував ще з кінця ХV ст. і входив до титулу великих московських князів. Там же сказано, що серед росіян виділяються етнографічні групи: помори (над Білим морем), мещера(північна частина сучасної Рязанської області), меря, весь, мурома, череміси, різні групи козаків над Доном, Уралом, на Кубані й у Сибіру. Насправді, як політичний термін назву "Російська імперія" встановлено 1721 року Петром І для всіх земель Московського царства й завойованих територій. До ХV ст. в басейні ріки Оки та горішньої течії Волги жили чудь, меря, весь, мурома, мещери та інші фінські племена, що заселяли цю територію. Сюди з ІХ ст. проникали й слов'янизували угрофінів ільменські слов'яни, кривичі і в'ятичі. Літописець ХІ ст. згадує, ще такі племена: лівь, водь, ямь, чуху, пермь, мордву, мокшу, юргу, пєчору, карель, зирянь, єрзю, самоядь, які не мали ніяких законів, моралі, жили в землянках, їли сире м'ясо і сиру рибу, не знали рільництва. Ще візантійські (грецькі) хроністи Московський історик-марксист Михайло Миколайович Покровський (1861-1932) твердив, що в його часи в жилах російського народу текло в його часи щонайменше 80 % фінно-татарської крові. На захід від них жили предки білорусів, литовців і латишів. На суміжних землях вони розчинилися без сліду в угро-фінському морі. Отже, ця нова держава не була генною Руссю, а конгломератом багатьох неслов'янських племен під керівництвом Київської князівської династії.

Екзаменаційний білет №4

з 1)Розкрийте хід литовської експансії на українські землі. Чи можна вважати Велике князівство Литовсько-Руською державою?

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних.У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км² із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини — між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

За результатами вивчення документів та навчальної літератури проаналізуйте державотворчі процеси в Україні в радянський період. Визначте особливості певних періодів, закономірності наростання кризових явищ.

 

24-25 жовтня 1917р. в Росії до влади прийшли більшовики на чолі з Володимиром Леніним, які, виконуючи рішення ІІ-го Всеросійського з’їзду рад, поставили за мету встановити радянську владу на всій території колишньої Російської імперії, в тому числі й в Україні. У зв’язку з цим 24-25 грудня 1917р. більшовики України скликали в м. Харкові І-й Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому були делегати центральних, східних, південних регіонів України, що представляли 80 рад із 200, що тоді діяли в Україні.

1 січня 1918р. ЦВК Рад України опублікував Маніфест до українського народу, в якому закликав його до боротьби з Українською Центральною Радою та її урядом – Генеральним Секретаріатом. 5 січня 1918р. радянські війська розпочали з Півночі та Сходу наступ на Київ і в ніч з 8 на 9 лютого вступили в Київ.

На початку січня 1919р. радянські війська розпочали наступ проти Директорії УНР, що захопила владу в середині грудня 1918р. в двох напрямках на Київ – з Півночі та зі Сходу.

Враховуючи помилки, які були допущені щодо України під час першого встановлення радянської влади, коли Україна була проголошена федеративною частиною Радянської Росії, цього разу Тимчасовий більшовицький уряд проголосив Україну самостійною державою під назвою “Українська Соціалістична Радянська Республіка” (УСРР). Трохи пізніше, 29 січня 1919р. своїм власним рішенням Тимчасовий робітничо-селянський уряд України конституюється в Раду Народних Комісарів. Після погодження з Леніним на чолі уряду УСРР замість Г. П’ятакова був поставлений Х. Раковський.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів який проходив з 6 по 10 березня 1919р. розглянув найважливіші конституційні та поточні питання, по кожному з них були прийняті відповідні рішення. З’їзд обрав вищий орган влади в Україні – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з’їздами і був підзвітний тільки йому. Для оперативної роботи була створена Президія ВУЦВК і затверджено новий склад уряду – Раднарком УСРР. До складу президії ВУЦВК увійшли Григорій Петровський – голова і члени К. Ворошилов, С. Косіор та ін. 16 травня 1919р. створений на правах комісії Малий Раднарком УСРР. В нього входили, як правило, заступники наркомів або члени колегії наркомів. Головою Малого Раднаркому був обраний Народний Комісар юстиції О.І.Хмельницький.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад обговорив проект першої Конституції УСРР. Постановою з’їзду було доручено ВУЦВК доопрацювати його, що й було зроблено. 14 березня 1919р. на засіданні ВУЦВК Конституція була затверджена. В ній УСРР проголошувалась державою “трудящих і експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства”, в якій встановлювалась диктатура пролетаріату в особі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. В Конституції УСРР наголошувалося, що завданням диктатури пролетаріату в Україні є “здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку імущих класів”. З цією метою запроваджувались заходи, безпосередньо спрямовані на знищення існуючого економічного ладу, що виражалося у скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва.

Стосовно державного управління, то до нього залучаються тільки трудящі маси. Законодавча компетенція вищих органів влади УСРР була розмежована. Згідно з Основним Законом до виключного відання найвищого державного органу – Всеукраїнському з’їздові Рад належало: а) затвердження, зміни, доповнення Конституції УСРР; б) оголошення війни і укладення миру (в разі терміновості, коли неможливо було скликати з’їзд ці питання міг вирішувати ВУЦВК Рад) та деякі інші.

В Конституції УСРР був розписаний механізм утворення місцевих органів влади та управління, їх структура і компетенція. Органами радянської влади на місцях були губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та обрані ними виконкоми, а також міські та сільські ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконавчі комітети.

Відразу ж після прийняття Конституції УСРР в квітні-травні 1919р. відбувалося формування місцевих органів влади та їх виконкомів. Разом з тим, паралельно з ними, продовжували діяти створені партійними комітетами революційні комітети (ревкоми) та комітети бідноти (комбіди), що нерідко приводило до суперечок та конфліктів між цими паралельними органами на місцях.

Екзаменаційний білет №6

Середньовіччя

 

 

Залишки Херсонесу

• Візантійська імперія — VI—X століття. Константинополь контролював південну частину Криму з центром у Херсонесі, що був васалом імперії.
• Велика Булгарія — 635—650 рр. — Приазов'я, нижнє і середнє Придніпров'я. Розбите хозарами. Переможені булгари відкочували у Середнє Поволжя, на Балкани, Північний Кавказ.
• Хозарський каганат — 650—965 рр. — Нижня Волга (столиця в дельті), Північний Кавказ, Дон, Сіверський Донець, Приазов'ї, східний Крим. В залежності перебували племена Поволжя та Середнього Подніпров'я. Розбитий київським князем Свендіслейфом (Святославом Ігоровичем).
• Київська Русь — Держава від дельти Дунаю і Тмутаракані до Балтики, Білого моря і Верхнього Поволжя. Як єдина держава з центром у Києві існувала з 882 р. (коли з Новгорода прийшла варязька дружина на чолі з Олегом і посадила правити в Києві Ігоря — сина Рюрика) до 1054 року, коли була розділена нащадками Ярослава на низку незалежних, часто ворогуючих князівств. Остаточно розпалася після 1132 р. Влада старшого — Великого князя — була після цього зазвичай лише номінальною, а в країні сформувалися нові регіональні центри: Галич, Суздаль та Володимир (де зазвичай і сидів відтепер Великий князь), Великий Новгород, Чернігів.
• Королівство Угорщина — XI—XVI століття. Після розпаду Київської Русі угорці зайняли Закарпаття. Після розгрому Угорщини турками в 1526 р. ці землі потрапили під контроль Трансільванского князівства (васалу Османської імперії), а після 1699 р. — Австрійської імперії.
• Давньоруські князівства, що виникли у ХІ - ХІІ ст. внаслідок розпаду Київської Русі і протягом XIV ст. увійшли переважно до складу Великого князівства Литовського:
• Київське князівство — з 1132 р., ще до монгольської навали опустилось до розряду другорядних князівств і практично увійшло до складу Галицько-Волинського князівства. У 1362 р. увійшло до складу литовських володінь, остаточно ліквідовано в 1470 р.
• Чернігівське князівство (1054—1356) — у 1356 р. увійшло до складу Великого князівства Литовського, після чого припинило існування. В 1503—1618 рр. Чернігівщина перебувала під владою Московського царства, після чого на короткий проміжок часу знов увійшла до складу Речі Посполитої (до 1648 р.)
• Переяславське князівство (1054—1239) — знищено монголами.
• Новгород-Сіверське князівство (1097—1523) — виокремилось зі складу Чернігівського князівства; ліквідовано Московським царем, під владу якого потрапило після 1503 р.
• Турово-Пінське князівство (Полісся).
• Галицьке князівство (1144—1199) — утворилося після з'єднання Перемишльського, Звенигородського і Теребовльского князівств (уділів) і в 1199 р. злилось з Волинським в Галицько-Волинське князівство.
• Волинське князівство (1054—1154) — розділилось на Володимирське і Луцьке.
• Луцьке князівство (1154—1228) — увійшло до складу Галицько-Волинського князівства.
• Галицько-Волинське князівство — 1199—1349 — Західна, а згодом майже вся Правобережна Україна, Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Чорна Русь, Закарпаття. Ослаблене боярськими суперечками, було поступово захоплене литовцями (північ) і поляками.
• Золота Орда — 1240 — 1445/1502 рр. — Причорноморські та Приазовські степи до Дністра. Держава войовничих кочівників з нащадками Чингисхана на чолі. Столиця (Сарай) знаходилась на Нижній Волзі. Згодом держава через внутрішні суперечки розпалася на низку ханств (в тому числі Кримське) і кочуючих степами орд (у тому числі Ногайська).
• Князівство Феодоро — XIII—XV ст. — Феодальне християнське князівство в передгір'ях південного Криму, затиснуте між татарськими степами та генуезькими володіннями на узбережжі. Столиця — фортеця Мангуп. Захоплено турками в 1475 році.
• Венеція — XIII—XIV століття. Венеціанські торговці викупили у золотоординських ханів право заснувати факторії на чорноморському узбережжі. Вони закріпилися в Білгороді-Дністровську і на Південному березі Криму — у Судаку. За допомогою Константинополя витіснені конкурентами — генуезцями.
• Генуя — XIІІ—XV століття. Володіла колоніями в Криму (Чембало, Гурзуф, Солдайя, Воспоро, Каффа) і в гирлі Дністра (Бєлгород). У 1475 році генуезькі фортеці були захоплені турками.

• Велике князівство Литовське — 1325/1430 — 1569. Ослаблені боротьбою один з одним і з татарами західно-руські князівства поступово підпорядкувало собі Велике Князівство Литовське, яке згодом ліквідувало автономію князівств. Перед зовнішньою загрозою об'єдналося з сусідньою Польщею у 1569 р. у Річ Посполиту. За умовами Люблінської унії 1569 р. українські землі перейшли до Польщі.
• Королівство Польща - (1349 - 1569 - безпосередньо Польща, 1569 - 1795 - Річ Посполита) - збройна боротьба між Києвом та Польщею за прикордонні Червенські міста точилась ще з ХІ ст. Остаточно Польща закріпилась у теперішній Західній Україні у 1349 р., після завойювання Галицького королівства. Після Люблінської унії 1569 р. і створення Річі Посполитої до польськіх володінь в Україні також долучились Волинь, Київщина та Поділля.
• Молдавське князівство — XIV—XIX століття — Молдова контроювала деякі прилеглі до неї райони — частину Буджаку на півдні Бессарабії та Буковину. У XV—XIX століттях було васалом Османської імперії.
• Кримське ханство — 1441—1783 рр., — спочатку на території Криму, Одеської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Донецької областей, в подальшому — Крим та землі, де кочували ногайські васальні племена: Лівобережжі нижнього Дніпра та Приазов'я, а також Кубань.
• Османська імперія — 1475 — 1774/1812. Турки контролювали Причорноморські степи від гирла Дунаю до гирла Дніпра, Південний берег Криму і район Керчі (центр — Кафа). В кінці XVII ст., втрутившись в громадянську війну в Україні, Порта деякий час володіла Поділлям. Витиснута з регіону Російською імперією в ході низки воєн.
• Велике князівство Московське (1500/1503 — 1609) — Чернігів, Сіверська земля — в смутні часи (1618) Сіверщина, Чернігівщина і Смоленськ, які століттям раніше були захоплені у Великого князівства Литовського, відвойовани Річчю Посполитою.
• Річ Посполита (1569 — 1648/1795). Створена в результаті Польсько-Литовського об'єднання в 1569 р. При цьому українські землі (Киевщина, Поділля, Волинь, Полтавщина) зі складу литовської частини перейшли до складу польськіх володінь. У 1618 р. росіяни полякам вдалось витіснити росіян з Чернігова та Сіверщини. Але після цього Річ Посполита поступово втрачає свої позиції у Придніпров'ї. (1648 - 1654 - повстання Богдана Хмельницького - втрата контроля над Наддніпрянською Україною, 1667 - Лівобережжя та Київ відходять до Росії) Ослаблена внутрішніми чварами, повстаннями (в основному в Україні) і війнами з сусідами в 1772, 1793, 1795 роках була поділена між сусідами: Російською імперією, Австрійської імперією і Пруссією.

 

ХХ. століття

Українська Народна Республіка — 1917—1918, 1918—1920 р. — об'єднала в собі українські губернії, крім півдня та сходу країни (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко). Припинила своє існування у зв'язку з німецькою окупацією і переворотом Павла Скоропадського 29.04.1918 р. Відновлена після евакуації німців і втечі П. Скоропадського в грудні 1918 р. (Директорія Симона Петлюри) і остаточно припинила своє існування в 1920 р., програвши збройну боротьбу денікінцям і Радянській Росії.

• Українська Держава — квітень-грудень 1918 р. (Гетьман Павло Скоропадський під німецьким протекторатом). Після поразки Німеччини в 1-й світовій війні і виведення німецьких військ зайнята радянськими, потім білогвардійські військами і частинами відродженої УНР (С. Петлюра).
• Західноукраїнська Народна Республіка — 1918—1919 рр. — На українських землях колишньої Австро-Угорщини. Формально об'єдналася з УНР 22.01.1919 р. (так званий «Акт Злуки»). Розбита польськими військами (Й. Пілсудський). За Ризьким договором з Радянською Росією 1921 р. галицькі землі увійшли разом із Західною Волинню до складу Польщі.
• Зелений Клин (1917 - 1922)
• Гуцульська республіка (1918 – 1919)
• Команчанська Республіка (1918 - 1919)
• Холодноярська Республіка (1919 - 1922)
• Кримська Народна Республіка (1917 - 1918)
• Одеська Радянська Республіка (OCP) 1918 р.
• Донецько-Криворізька Республіка (ДКР) 1918 р. розформована за рішенням радянських властей.

 

Адміністративні зміни сучасної території України 1921—1994

• Українська РСР у складі СРСР — 1922—1991 рр. Незалежність України проголошена 24.08.1991 — після провалу серпневого путчу 1991 р.
• Кримська АРСР у складі РРФСР в 1921—1945 рр., В 1945 перетворена в область. В 1954 р. передана до складу УРСР.
• Польща (1921—1939) — Галичина і Волинь були закріплені за Польщею за Ризьким договором після радянсько-польської війни 1920 р. Приєднані до УРСР після німецько-радянського розподілу Польщі у вересні 1939 р.
• Румунія (1918—1940; 1941—1944) — Північна Буковина і Південна Бессарабія (Буджак). Скориставшись Громадянської війною в Росії, Румунія зайняла зазначені землі в 1918 р. У 1940 р. під натиском Й. Сталіна території були мирно передані СРСР. Після початку німецького вторгнення в СРСР Румунія приєднала Буковину, Бессарабію (втрачені роком раніше) і причорноморські степи між Дністром і Південним Бугом (т. зв. Трансністрія — в основному Одеська область).
• Чехословаччина (1918 — 1938/1945) — Закарпаття (Підкарпатська Русь, одна з 5 областей Чехословаччини, дісталася їй після розпаду Австро-Угорщини).
• Молдавська АРСР у складі УРСР (12.10.1924 — 02.08.1940) — займала прикордонні землі на лівому березі Дністра, а також земли на кордоні нинішніх Одеської та Вінницької областей. Міста — Котовськ (Бирзула), Балта, Тирасполь, Дубоссари, Ананьїв, Кодима. Після приєднання у 1940 р. до СРСР Бесарабії землі Молдавської АРСР між Українською РСР та створеної Молдавською РСР.
• Карпатська Україна — незалежна держава, проголошена 15 березня 1939 року; проіснувала кілька годин.
• Угорщина — контролювала Закарпаття після розділу Чехословаччини в 1938 р. (1938—1944) і до приходу Червоної Армії.
• Рейхскомісаріат Україна — 1941—1944 рр. Центр — м. Брест, а потім — м. Рівне. Адміністративна одиниця, створена Німеччиною на зайнятій під час Другої світової війни території УРСР (крім пріфронтових районів сходу та північного сходу республіки, де управління здійснювали армійські начальники Рейху, та Галичини, що була передана до складу генерал-губернаторства). Складався з 6 округів.
• Кримська АРСР як суб'єкт союзного договору — 1991—1992 р. Після того, як кримський президент узяв курс на розрив з Києвом, автономія була урізана. Автономна Республіка Крим у нинішньому вигляді існує з 1998 р.
• Україна — у межах колишньої Української РСР. Незалежність проголошена 24.08.1991 р., підтверджена на всеукраїнському референдумі 01.12.1991 р. 8 грудня 1991 р. лідери України, Росії та Білорусі в Біловезькій пущі декларували розпад СРСР. 25.12.1991 р. Президент СРСР Михайло Горбачов подав у відставку.

На даний момент Україна включає в себе Автономну Республіку Крим, 24 області та 2 міста загальнодержавного значення (Київ і Севастополь).

 

Екзаменаційний білет №9

1 ) Дайте характеристику політичної діяльності українських гетьманів в 1657-1663рр. Розкрийте наслідки періоду “Руїни” для України?

Новий гетьман Юрій Хмельницький під тиском царських воєвод підписав 27 жовтня 1659 м, під Переяславом украй невигідний для України Переяславский договір. За цим договором обмежувалися права гетьмана, Основна ідея права відносин, з якою-небудь державою, приймати послів, вступати у війну без царського указу. Збільшувалася кількість царських військ, крім Києва, ще в п'ятьох містах України й т.д. Але після розгрому, російсько-українських військ Польщею ситуація знову змінилася. В 1660 р. Ю. Хмельницьким був підписаний з поляками Слободянщенський трактат, що п ідтвердив відрив України від Росії й відновлення панування шляхетської Польщі на українських землях. Польщі вдалося захопити Правобережну Україну (без Києва). Козацька Україна, що розриває на шматки Росією й Польщею, соціальними конфліктами й сварками між політичними фракціями, розділилася на дві окремі частини на чолі зі своїми гетьманами на Правобережжя: Ю. Хмельницький (1659-1663 р.), Павло Тетеря (1663-1665 ф), Петро Дорошенко (1665-1676 р.) і знову Юрій Хмельницький (1667-1681 р.). На Лівобережжя: Іван Брюховецький (1663-1668 р.), Дем'ян Багатогрішний (1668-1672 р.), Іван Самойлович (1672-1687 р.), Іван Мазепа (1б87-1708 р.).

30 січня в селі Андрусово під Смоленськом Польща й Московська держава підписали угоду, по якому Правобережжя, у тім числі на 2 роки - Київ, залишалося за Польщею, а Лівобережжя відходило до царя. Після того чергового порушення Переяславских домовленостей козацька рада під Корсунем в 1669 р. схвалила рішення гетьмана П. Дорошенко про перехід України під протекцію Туреччини. За допомогою турецькою армій він розгромив поляків, верб 1672 р. у м. Бугач Польща відреклася від Поповни й інших регіонів Правобережжя. Однак ні одна зі сторін не збиралася відмовлятися від контролю над українським землями. Росія направила на Правобережжя війська гетьмана Лівобережжя І. Самойловича, щоб змусити П. Дорошенко відректися від булави. Воєнні дії, у які втяглися польські й турецькі війська, спопеляли Україну - почався період її історії, названий «Руїною». На початку 1676 р. П. Дорошенко здався під Чигирином армії, що складалася з військ Москви й лівобережних полків і відрікся гетьманської булави на користь І. Самойловича.

Визначте спільні риси і відмінності в суспільно-політичній організації та державному устрої Галицько-Волинського князівства та Київської Русі. Чому українські історики вважають Галицько-Волинське князівство спадкоємцем Київської Русі?

 

У 1264 р. Данило Галицький помер.

Спадкоємці Данила Галицького зберегли політичну ці­лісність князівства, однак суперничали за першість у ньо­му. Тільки на початку XIV ст. всі Галицько-Волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія. Останніми нащадками роду Романа були сини Юрія — Андрій і Лев. У цей час внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, ли­товські й угорські феодали. У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном князі Андрій і Лев Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існу­вання династія Романовичів.

Після смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на королівство Болеслава Мазовецького, який прийняв право­славну віру та ім'я Юрія. Болеслав-Юрій проводив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив уго­ди з німецькими лицарями. Внутрішня політика Юрія II була спрямована на обмеження впливу боярської верхівки. Тому проти нього виникла серйозна опозиція, і в 1340 р.

його було отруєно. З цього часу західноукраїнські землі опи­няються під владою чужоземних правителів.

Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князів­ства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зрос­ли рівень господарства західноукраїнських земель, торгів­ля, збільшилось населення.

Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському наро­дові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Киє­ва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сто­річчя існування державної організації і стала головним по­літичним центром для всієї України.

 

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією ве-ликої історичної подією, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав пе-рейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі ХIIІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалися священній Римській імперії. її володаря величали великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хресто-носцями з Константинополя візантійський імператор Олексій III, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував обмін на прийняття католицизму королівську владу, але Роман Мстиславич відмовився,