Визначити причини недовговічності акту злуки 22 січня 1919р. Коли і за яких обставин завершилось зібрання українських земель у складі української радянської соціалістичної республіки.

Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об'єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, День соборності України.

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич.

Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати.

Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство.

Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.

Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.

Наступного дня почав роботу Трудовий Конгрес. Першим на порядку денному було прийняття Акту Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставали з місць, аплодуючи.

Значення

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.

Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.

Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.

Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».

Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок». І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.

Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.

Екзаменаційний білет №17

1)Визначте історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної української держави в 1917-1920 рр. Проаналізуйте еволюцію українського державотворення?

Прискорювачем розв’язки суперечностей російської дійсності стала І Світова війна. У країні назрівала революційна криза.

У столиці Росії політичні страйки переросли у повстання робітників, до яки приєдналися солдати. Трон Романових впав.

3 березня 1917р. з ініціативи Товариства Українських Поступовців відбилися збори представників українських організацій, де і народилася ідея створення організації для координування українського руху – Центральної Ради. Головою Ради було обрано М.Грушевського.

У серпні 1917р. загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських депутатів. А 60% депутатів Всеукраїнської Військової Ради були солдатами, 100 мандатів належало Всеукраїнській Раді робітничих депутатів.

До вищого представницького органу у різні часи входили представники 19 політичних партій. Найбільш чисельною і впливовою була Українська партія соціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Хрестюк, М.Шаповал). М.Грушевський у 1917р. перейшов до лав цієї партії. Своїм завданням партія передбачала перебудову капіталістичного ладу на соціалістичний, організуючи робітництво та трудове селянство.

Течія самостійників була малопотужною і це впливовою, але, як зазначав М.Грушевський, “виявила незвичайну прудкість”. М.Грушевський був серйозним опонентом у справі українізації армії та шляхів розбудови української держави взагалі. Пізніше М.Грушевський згадував М.Міхновського як “нашого українського фашиста”, безвідповідального авантюриста тощо.

Лідери Центральної Ради вважали можливим запровадження національно-територіальної автономії України шляхом домовленості з Тимчасовим Урядом. Центральна Рада підтримувала Тимчасовий Уряд тому, що вважала здійснювану в Україні революцію складовою Загальноросійського демократичного процесу.

Але Тимчасовий Уряд відкинув вимоги українців про автономний устрій України.

У І Універсалі заявлялось про те, що народ України буде вільним, але декларується нерозривність з Росією. Доля України, її державності мала вирішитись Всеросійськими Установчими Зборами. 15 червня 1917р. був сформований Генеральний Секретаріат (голова В.Винниченко). В обнародуваному 3 липня 1917р. ІІ Універсалі Центральна Рада повідомляла про небажання відокремлювати Україну від Росії. Хоча І Універсал відзначався радикалізмом своїх положень, все ж він був швидше декларацією намірів, на які не було згоди Тимчасового Уряду, а другий став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою.

Представникам національних меншин була надана можливість направити до Центральної Ради 202 депутатів – 25% від загального складу, що відповідало питомій вазі неукраїнського населення.

Більшовики відмовились увійти до складу Центральної Ради, оскільки місце їм (як і іншим) надавалося за принципом національного представництва.

Рівно за місяць після створення Генерального Секретаріату 16 липня 1917р. з’явився “Статут вищого управління України”, в якому Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України, що Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом. В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату, він же зобов’язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти ухвалені Центральною Радою. О.Шульгін відразу ж після прийняття “Статуту” назвав його “Конституцією України”.

Тимчасовий уряд в “Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату”, розробленому ним на противагу “Статуту вищого управління України”, Повноваження Секретаріату обмежував п’ятьма губерніями, не були визнані чотири секретарства (військових та ін.), Генеральний Секретаріат визначався органом центрального уряду, який призначав його за поданням Ради.

21 серпня 1917р. Центральна Рада схвалила новий склад Секретаріату на чолі з В.Винниченком. У відмові Центральної Ради від програми, яку пропонували українські ліберали, уособлюванні Д.Дорошенком, виявилась політична інтуїція, інстинкт самозбереження досягнутого. Таким чином, українська революція втрималася на обраному ще з весни курсі й послідовно розвивалася в напрямі автономно-федералістських орієнтацій, не вдаючись до різких рухів, відходу від поміркованої, реформістської тактики. Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації, писав В.Винниченко – Революційний, одважний, повний віри, натхнення ентузіазму.

Українізація війська була одним з виявів наростання демократичних процесів. О.Субтельний вважає, що влітку 1917р. близько 300 тис. (із 4-4,5 млн.) українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді.

Практично поза впливом Центральної Ради, українських партій залишався робітничий рух, який ставав все активнішим. Характерним для аграрного руху в цей період був перехід до повстань. Почастішали виступи в армії, які по суті були також частиною селянського руху. Збільшувалась серед учасників руху питома вага озброєних.

Охарактеризуйте значення для демократизації сучасного українського суспільства створення і функціонування багатопартійної системи. Розкрийте зміст понять: “партія влади”, “опозиція”, “парламентська більшість”.

 

Опози́ція — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

Політична опозиція — необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефетиквному функціонуванню Парла́ментська бі́льшість — це політичне утворення, що складається з парламентських фракцій чи окремих (позафракційних) членів парламенту, які разом складають звичайну більшість в парламенті. Як правило, у державах з парламентською формою правління парламентська більшість призначає прем'єр-міністра.

 

Екзаменаційний білет №18

 

1.Охарактеризуйте плани і політику сусідніх держав щодо України напередодні та на початку Другої світової війни.

У складних і драматичних умовах напередодні та на початку Другої світової війни постало українське питання – доля українських земель. Напередодні Другої світової війни українські землі пербували в складі СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, які попри різний соціально-політичний устрій, виявили однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли українській державності. Водночас українські політичні сили мали надію на певний реванш у боротьбі за свою незалежнсть.

Свої плани щодо України мала Польща. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Західна Україна була внутрішньою напівколонією Польщі, її сировинним придатком. Гітлер намагався використати українців для дестабілізації Польщі. 1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу. Польща як держава розпалась.

22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі. Воно планувало “зібрати” всі українські землі в складі УРСР як частини СРСР.

28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. СРСР реалізувала свої передвоєнні плани щодо Західної України. Згідно з домовленістю кордон пройшов по “лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України ввійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території опинилися під німецькою окупацією. 13-15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу УРСР. У плани СРСР вхолило також приєднання Буковини. 28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину.

На території західних областей нова влада почала утверджувати порядки, що існували в СРСР. Здійснювалась націоналізація банків і промисловості, конфіскація поміщицьких земель, реорганізація системи народної освіти. Було проведено експропріацію понад 2200 промислових підприємств. Водночас розгорнулися роботи з реконструкції та спорудженні підприємств. До середини лютого 1940 р. 42 тис. безробітніх одержали роботу. Наприкінці 1939 р. в основному завершився розподіл конфіскованих земель. Почалося технічне переозброєння сільського господарства. Була проведена українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі.