Причини голоду в Україні 1932—1933 pp.

Серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на багатоплановість причин цієї жахливої катастрофи, вони, як правило, намагаються виділити групу домінуючих чинників.Західні історики вважають, що основними були національно-політичні чинники. Зокрема, Дж. Мейс підкреслює: «Москва пов'язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932—1933 pp. засобом штучного голоду». Його позицію підтримує Р. Конквест, стверджуючи, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами».Історики, які визнають основними причинами голоду дію національно-політичних чинників, акцентують увагу на його штучності та організованості. Так, французький дослідник Ален Безансон наголошує: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду». Цю ж думку проводить і американський історик українського походження Д. Соловей, підкреслюючи, «що голод 1932—1933 pp. був планово підготовлений і здійснений». Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.Деякі російські, українські і західні історики (В. Данилов, Н. Івницький, В. Марочко, Н. Верт та ін.) вважають, що голод 1932—1933 pp. в Україні зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед «насильницькими хлібозаготівлями», «поверненням до економічно необгрунтованої та політично скомпрометованої політики продрозкладки».Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії «Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки» (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли висновку, що «конкуруючі гіпотези треба об'єднати. Тоді факти, пов'язані з голодом, логічно складатимуться в цілісну картину». На необхідності синтетичного підходу до вирішення вказаної проблеми наголошує і В. Савельєв: «...саме економіко-політичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду».Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України в 1932— 1933 pp. P. Конквест називає цифру 5 млн, Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Кульчицький — 3,5 млн. осіб. Тільки 1933 р., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб.Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921—1923 pp., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Принципову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задовго до голоду в 1928 p.: «Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сільське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не підтримувати. І робітники давно прогнали б таку владу, коли б вона привела сільське господарство до деградації». Якщо факт деградації сільського господарства не можна було визнавати до «великого перелому», то після нього, коли було вже заявлено з високих трибун про успіхи, — тим більше.

Екзаменаційний білет №5 з 1)Охарактеризуйте польсько-українські стосунки на українських землях у складі Речі Посполитої. Чи можна вважати їх загострення причиною національно-визвольної війни українського народу 1648-1654рр.?

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну - Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх загальною справою; вводилася єдина монета, поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці - в Польщі.
За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до ЇЇ складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщину). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Волзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна - в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави.
З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України.
Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції - 1529 р., 1566 р. і 1588 р. - і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.
З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах: після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а національне, релігійне і культурне гноблення.
Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: "Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу", - зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії.
Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянина, "звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голотів польської народності, на його мову, традиції, право - як на щось незмірне нижче у зрівнянні з польським.
Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство було остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст. селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника.
Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами і шляхтою.
З посиленням польської експлуатації з Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації.
За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійськнй обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву? Обрали друге. У 1596р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей.
Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили Ініціатори й творці унії 1596 р.? Чи була унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво?
Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, виділяють те позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує те, що довелося сповна пережити православним, не меншою мірою вистраждали і греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Ці дві церкви тісно пов'язані між собою єдиною долею українського народу.
Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети - не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе.

За результатами вивчення документів та навчальної літератури проаналізуйте державотворчі процеси в Україні в радянський період. Визначте особливості певних періодів, закономірності наростання кризових явищ.

 

24-25 жовтня 1917р. в Росії до влади прийшли більшовики на чолі з Володимиром Леніним, які, виконуючи рішення ІІ-го Всеросійського з’їзду рад, поставили за мету встановити радянську владу на всій території колишньої Російської імперії, в тому числі й в Україні. У зв’язку з цим 24-25 грудня 1917р. більшовики України скликали в м. Харкові І-й Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому були делегати центральних, східних, південних регіонів України, що представляли 80 рад із 200, що тоді діяли в Україні.

1 січня 1918р. ЦВК Рад України опублікував Маніфест до українського народу, в якому закликав його до боротьби з Українською Центральною Радою та її урядом – Генеральним Секретаріатом. 5 січня 1918р. радянські війська розпочали з Півночі та Сходу наступ на Київ і в ніч з 8 на 9 лютого вступили в Київ.

На початку січня 1919р. радянські війська розпочали наступ проти Директорії УНР, що захопила владу в середині грудня 1918р. в двох напрямках на Київ – з Півночі та зі Сходу.

Враховуючи помилки, які були допущені щодо України під час першого встановлення радянської влади, коли Україна була проголошена федеративною частиною Радянської Росії, цього разу Тимчасовий більшовицький уряд проголосив Україну самостійною державою під назвою “Українська Соціалістична Радянська Республіка” (УСРР). Трохи пізніше, 29 січня 1919р. своїм власним рішенням Тимчасовий робітничо-селянський уряд України конституюється в Раду Народних Комісарів. Після погодження з Леніним на чолі уряду УСРР замість Г. П’ятакова був поставлений Х. Раковський.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів який проходив з 6 по 10 березня 1919р. розглянув найважливіші конституційні та поточні питання, по кожному з них були прийняті відповідні рішення. З’їзд обрав вищий орган влади в Україні – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з’їздами і був підзвітний тільки йому. Для оперативної роботи була створена Президія ВУЦВК і затверджено новий склад уряду – Раднарком УСРР. До складу президії ВУЦВК увійшли Григорій Петровський – голова і члени К. Ворошилов, С. Косіор та ін. 16 травня 1919р. створений на правах комісії Малий Раднарком УСРР. В нього входили, як правило, заступники наркомів або члени колегії наркомів. Головою Малого Раднаркому був обраний Народний Комісар юстиції О.І.Хмельницький.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад обговорив проект першої Конституції УСРР. Постановою з’їзду було доручено ВУЦВК доопрацювати його, що й було зроблено. 14 березня 1919р. на засіданні ВУЦВК Конституція була затверджена. В ній УСРР проголошувалась державою “трудящих і експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства”, в якій встановлювалась диктатура пролетаріату в особі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. В Конституції УСРР наголошувалося, що завданням диктатури пролетаріату в Україні є “здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку імущих класів”. З цією метою запроваджувались заходи, безпосередньо спрямовані на знищення існуючого економічного ладу, що виражалося у скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва.

Стосовно державного управління, то до нього залучаються тільки трудящі маси. Законодавча компетенція вищих органів влади УСРР була розмежована. Згідно з Основним Законом до виключного відання найвищого державного органу – Всеукраїнському з’їздові Рад належало: а) затвердження, зміни, доповнення Конституції УСРР; б) оголошення війни і укладення миру (в разі терміновості, коли неможливо було скликати з’їзд ці питання міг вирішувати ВУЦВК Рад) та деякі інші.

В Конституції УСРР був розписаний механізм утворення місцевих органів влади та управління, їх структура і компетенція. Органами радянської влади на місцях були губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та обрані ними виконкоми, а також міські та сільські ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконавчі комітети.

Відразу ж після прийняття Конституції УСРР в квітні-травні 1919р. відбувалося формування місцевих органів влади та їх виконкомів. Разом з тим, паралельно з ними, продовжували діяти створені партійними комітетами революційні комітети (ревкоми) та комітети бідноти (комбіди), що нерідко приводило до суперечок та конфліктів між цими паралельними органами на місцях.

Екзаменаційний білет №6