Передумови об'єднання великого князівства литовського та польського королівства

Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки — лицарів-хрестоносців.

З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви — Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась війна Московського царства проти Лівонії. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха — великого князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля.

Українське питання

Аристократія України на той час налічувала 20 князівських родів. Доступ до цієї верстви був суворо обмеженим. Князі мали особливі права: вони діставали імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на князів міг подавати лише сам великий князь. Князі могли виступати на війні під власними корогвами на чолі власних озброєних розділів. Осередком княжих родів була Волинь. Тут сиділи князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі та інші нащадки удільних князів.

Другу ієрархічну сходинку за князями займали пани. Вони володіли власною спадковою землею (вотчина), а не наданою від великого князя. Їхні вотчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком.

Нижчу сходинку у привілейованому стані займали представники військовиків, які перебували на службі у князів — дрібна та середня шляхта. Втягуючись у торгово-грошові відносини, шляхта здобула право безмитного провозу продукції власного господарства. Суспільний статус шляхти був юридично оформлений законодавством XIV-XVI століть, їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що визначили специфіку шляхти як привілейованої верстви. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата грошового збору. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості й окремого суду. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій (лицарського кола), що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (вальний) сейм. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі і промислах.

У редакції Литовського статуту 1566 року закріплювалась норма про зрівняння в правах шляхти з князями. Проте таке зрівняння істотно відрізнялось у Литві та Польщі. Українська шляхта підтримувала об'єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб здобути для себе більше привілеїв. У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких, Костянтин Острозький та його молодший син Василь залишалися символом самобутності Русі-України.

На соціально-економічному розвитку України XV — першої половини XVII століття визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. Значно зросли ціни на худобу і збіжжя. Розвиток внутрішнього ринку і зовнішніх економічних зв'язків справив значний вплив на сільське господарство. З XV століття магнати і шляхта почали розширяти свої орні землі. Протягом XV-XVI століть економіка Галичини, Волині та Поділля поступово переорієнтувалась на потреби зовнішнього ринку, який потребував дедалі більше деревини й продукції промислового та сільського господарства. Відбувалась інтенсифікація сільського господарства за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства.

Фільваркова реформа перетворила Україну на годувальницю Європи. Одержувані кошти вкладалися в економіку Литви й Польщі, зростали польські міста, а Україна перетворювалася на сировинний придаток. Поширення фільваркового господарства супроводжувалося скороченням селянських наділів і поступовим закріпаченням селянства. ^[1] Значна частина українського селянства на півдні і південному сході продовжувала зберігати особисту свободу.

Грабіжницькі напади з Криму татар з другої половини 90-х років XV сторіччя стали щорічними. Невеликі загони шляхетської варти не могли протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки в Каневі, Черкасах, Звенигородці, Вінниці, Брацлаві. Непевне внутрішнє становище Литви потребувало від її владних кіл суттєвих змін.

2)Визначте внутрішні та зовнішні причини перебудови 1985-1991рр.

Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

Причини:

• Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.
• Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.
• Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.
• Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.

Внутрішньополітична криза СРСР у 1990-1991 рр. ослабляла зовнішньополітичні позиції СРСР. Радянський Союз практично самоусунувся від вирішення регіональних конфліктів, зокрема в ірако-кувейтській війні та операції «Буря в пустелі» (січень 1991).

Змінюється і політична карта Європи. Від Югославії відокремилися незалежні Словенія, Хорватія та Македонія. Сербія та Чорногорія залишились у складі Югославії, в Боснії і Герцеговині почалася війна на ґрунті міжнаціональних суперечностей. 3 жовтня 1990 відбулося об'єднання Німеччини. Ще в листопаді 1989 року була зруйнована Берлінська стіна. Під час зустрічі з канцлером Г. Колем (лютий, 1990) М. С. Горбачов запропонував йому «взяти процес об'єднання Німеччини у свої руки» і погодився на об'єднання Німеччини без усяких умов. У результаті об'єднана Німеччина стала членом НАТО, що укріпило цей блок. Натомість СРСР отримав економічну допомогу в розмірі 10 млрд. марок на облаштування виведених з території Німеччини радянських військ, які, до речі, згодом осіли в комерційних банках і до військовослужбовців так і не дійшли.

В умовах, коли в усіх країнах Східної Європи відбувся крах комуністичних режимів, втрачає значення співробітництво СРСР з цими країнами. 28 червня 1991 припинила своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). З розпадом РЕВ Радянський Союз втрачає своїх торгових партнерів. Частка країн Східної Європи у зовнішньоторговельному обороті СРСР скорочується з 50 до 16%. Крім того СРСР у рамках РЕВ втратив економічну інтеграцію з цими країнами, що важко відбилося на економіці країни. В умовах поглиблення економічної кризи в СРСР на початку 1990-х років М. С. Горбачов був змушений звернутися до фінансової допомоги країн Західної Європи та США. Активізувалися державні зв'язки Радянського Союзу і країн Європейської економічної спільноти, а СРСР був прийнятий в Міжнародний валютний фонд.

 

1 липня 1991 глави делегацій Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини і Радянського Союзу підписали у Празі протокол про припинення дії Договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу від 14 травня 1955. Таким чином була розпущена Організація Варшавського договору (ОВД).

Найбільш значним документом цього періоду став Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), підписаний представниками США і СРСР 30-31 липня 1990 року в Москві. Відповідно до цього договору, сторони повинні були протягом 7 років скоротити свої ядерні арсенали таким чином, щоб у кожної сторони залишилося не більше 6 тисяч одиниць.

У середині 1980-х р. до складу СРСР входило 15 союзних республік: Українська, Азербайджанська, Білоруська, Вірменська, Грузинська, Естонська, Казахська, Киргизька, Латвійська, Литовська, Молдавська, РРФСР, Таджицька, Туркменська та Узбецька. На його території проживало понад 270 млн. осіб - представників понад 140 національностей. З початком Перебудови стали відбуватися зміни у відносинах між республіками. Давали про себе знати протиріччя, закладені ще за утворення СРСР. Союзні республіки не мали реальної рівності в рамках Радянського Союзу і державного суверенітету, а гласність «висвітлила» ретельно приховувані сторінки національних відносин.

1986 рік став роком перших за радянських часів зіткнень на національному ґрунті. 17-19 грудня 1986 в Алма-Аті (Казахстан) пройшли масові демонстрації та мітинги проти русифікації. Їх причиною послужило призначення на пост першого секретаря ЦК КП Казахстану Г. Колбіна, росіянина за національністю. Для відновлення порядку були введені війська. Близько тисячі людей були поранені, двоє убиті.

Хвиля суспільного невдоволення прокотилася в республіках Прибалтики, в Україні, в Білорусії. У серпні 1987 року у зв'язку з річницею укладення Радянсько-німецького пакту про ненапад 1939 року тут пройшли мітинги протесту і демонстрації з вимогою публікації документів про депортацію населення з прибалтійських держав та із західних районів України та Білорусі в період колективізації.

Інший «гарячою точкою» в національних відносинах стала Нагірно-Карабаська автономна область Азербайджану - територія, населена переважно вірменами. У жовтні 1987 року вірмени, що жили в Карабаху, зажадали возз'єднання з Вірменією. 20 лютого 1988 сесія обласної Ради звернулася до Верховної Ради Азербайджанської РСР з проханням передати область до складу Вірменії, але отримала відмову. У Нагірному Карабасі відбулися озброєні зіткнення між вірменами та азербайджанцями. Центральна влада не змогла знайти політичного компромісу. Дві республіки фактично опинились у стані війни між собою.

Трагічно закінчилися події 9 квітня 1989 року в Тбілісі. Організована в місті демонстрація з вимогою виходу Грузії зі складу СРСР була розігнана військами, проти демонстрантів застосовувалися сльозогінні гази і саперні лопатки. У червні 1989 року відбулися зіткнення узбеків з турками-месхетинцями. Послаблене союзне керівництво нічого не могло зробити з лавиноподібним зростанням міжнаціональних суперечностей.

[ред.] Суверенізація республік СРСР

Прагненню республік відокремитися від СРСР сприяли економічна криза, що паралізувала народне господарство всіх республік, і розпад економічних зв'язків. Союзні республіки звинувачували центр у «викачуванні коштів» з регіонів, закликали спочатку до економічного суверенітету, а потім до державної незалежності. У 1988-1989 роках були створені народні фронти в більшості союзних республік.

У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР прийняла зміни і доповнення до Конституції республіки, які закріплювали верховенство республіканських законів над загальносоюзними. Також була прийнята Декларація про суверенітет Естонії. У тому ж місяці Верховна Рада Литовської РСР прийняла доповнення до Конституції про надання литовській мові статусу державної. У самій Литві виник рух «Саюдіс», що виступив за відділення від СРСР і створення незалежної Литовської держави. У травні 1989 року аналогічний закон і Декларація про державний суверенітет приймається в Латвії. У кінці 1989 р. Закон про суверенітет прийняв Азербайджан. У 1990 році практично в усіх союзних республіках були прийняті декларації про суверенітет, якими проголошувався збільшений ступінь суверенності в порівнянні з тим, що випливав з діючого в СРСР законодавства. Україна прийняла таку декларацію 16 липня 1990 року. Окремі республіки заявили про прагнення придбати повну незалежність у найближчому майбутньому. Найбільш інтенсивно цей процес відбувався у республіках Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія), дещо пізніше у Вірменії та Грузії), а також у Молдавії. При цьому Литва на певному етапі проголосила повну незалежність від СРСР. Центральне радянське керівництво визнало цей акт незаконним і недійсним, але Литва не визнавала цієї думки, посилаючися на те, що Конституція СРСР гарантує союзним республікам право на відокремлення. Пізніше було прийнято закон СРСР, який регламентував процес можливого відокремлення республіки, але він так і не набув практичного значення; республіки поступово звикали не зважати на союзне законодавство.

12 червня 1990 Декларацію про суверенітет прийняла і Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), незважаючи на те, що вона по суті була метрополією відносно інших республік; це свідчило про суперечності між союзним керівництвом і керівництвом власне Росії. Надзвичайна сесія Верховної Ради РРФСР у березні - квітні 1991 року прийняла рішення про введення поста президента РCФСР і проведення президентських виборів в червні 1991 р. 12 червня 1991 року, рівно через рік після оголошення незалежності, пройшли перші всенародні вибори президента Росії, на яких упевнену перемогу отримав Б. М. Єльцин.

Питання про державний суверенітет починають піднімати навіть автономії у складі союзних республік. Особливо яскраво це виявилося в РРФСР. Під час своєї поїздки Росією в серпні 1990 р. Б. М. Єльцин закликав лідерів автономій брати суверенітету стільки, скільки вони зможуть «проковтнути». В результаті деякі автономії (Татарстан, Башкирія, Якутія) проголосили суверенітет.

Описані вище події увійшли в історію як «парад суверенітетів». Виникла небезпека розпаду СРСР, тому виникла потреба укладення нового союзного договору.

«Новоогарьовський процес»

Детальніше у статті Новоогарьовський процес

17 березня 1991 було проведено всесоюзний референдум з питання про збереження СРСР, питання якого звучало так: «Чи вважаєте Ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності». Взяли участь у голосуванні 148,6 млн. чол. (80% тих, що мали право голосу); з них за збереження Союзу висловилися 113,5 млн. чол. (76,4%).

Після проведення референдуму почалась інтенсивна розробка проекту нового Союзного договору, який мав замінити договір 1922 року. 23 квітня 1991 в Ново-Огарьово (заміська резиденція М. С. Горбачова) відбулася зустріч керівників 9 союзних республік і М. С. Горбачова. Не брали участі в переговорах керівники прибалтійських республік, Грузії, Вірменії та Молдови. Тут було досягнуто принципової згоди на розробку такого договору, але виявилися суттєві розбіжності про співвідношення повноважень між республіками та центром. Подальша робота над текстом Союзного договору отримала назву «Ново-Огарьовський процес». У червні проект був готовий, а в серпні він був опублікований у пресі. Згідно з цим проектом, союзні республіки ставали самостійними суб'єктами міжнародного права, їх повноваження були суттєво розширені, вони могли вільно входити і виходити зі складу СРСР, а центр перетворювався з керуючого в координуючий. Реально в руках союзного керівництва залишалися лише питання оборони, фінансової політики, внутрішніх справ, частково - податкової і соціальної політики. Нова назва об'єднання держав звучала як Союз Радянських Суверенних Республік. Підписання договору було призначено на 20 серпня.