Суспільний прогрес: критерії та тенденції

Як уже зазначалося, сучасний світ надзвичайно складний, суперечливий і динамічний. У ньому постійно відбуваються глибокі й багатопланові зміни, трансформації. Людство постійно позбавляється застарілих форм суспільного життя і набуває нових, ефективніших зразків. Проте цей поступ не є однозначним. Для нього характерні як висхідна, так і низхідна тенденції. Часто спостерігається "тупцювання" на місці або рух по колу з повторенням пройденого та поверненням до висхідної основи. В зв´язку з цим особливої актуальності набуває проблема спрямованості руху, розвитку соціуму в цілому чи його окремих сфер.

 

Теоретичною й методологічною основою для розкриття цієї проблеми є знання закону заперечення заперечення. Механізм його дії дає змогу розкрити напрям цього розвитку й показати поетапне сходження суспільства (людства) до якісно вищих зразків. Такий процес розвитку характеризується як прогресивний.

 

Ідея суспільного прогресу складалась поступово, "пробиваючи" собі дорогу та утверджуючись у суспільній думці. Ці знання постійно змінювались і збагачувались соціальним досвідом. Нині вважається, що прогрес - це форма розвитку, яка характеризується спрямованістю, переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до все більш досконалого. Зворотний процес розвитку називається регресом. Ідея суспільного прогресу виходить із того, що людство невпинно рухається вперед, ускладнюється у своєму розвитку, набуваючи якісно нових форм (станів).

 

У філософській та науковій літературі існує розмаїття поглядів на прогрес, його місце в історії, форми і темпи розвитку та здійснення. В свій час В.І Ленін зазначав, що уявляти всесвітню історію тільки такою, що рівно й акуратно йде вперед, без гігантських стрибків назад, "не діалектично, не науково, теоретично невірно"1. Відповідно, й в історико-філософській думці прослідковуються як оптимістичні, так і песимістичні погляди на суспільний розвиток.

 

Песимістична лінія була започаткована ще давньогрецьким поетом Гесіодом, котрий вважав, що суспільство розвивалося по висхідній лінії лише до так званого "золотого віку", коли люди були бідні, але всі рівні між собою. Після цього розвиток пішов по низхідній і набув ознак регресу. Щастя, на його думку, належить минулому й тепер безнадійно втрачено.

 

Оптимістична лінія, у розумінні прогресу, своїми витоками теж сягає античної культури. Давньогрецькі філософи Демокріт та Епікур відмічали, що у суспільстві спостерігається поступовий рух уперед, а давньоримський філософ Лукрецій Кар акцентував увагу на необхідності руху вперед. Основними його віхами вважав використання вогню, відкриття заліза, появу освіти, утворення сім´ї, виникнення мистецтв та ін.

 

У період Середньовіччя ідея суспільного прогресу заперечувалась. Вважалося, що Бог створив світ (природу, суспільство, людину) у досконалій формі. Тому розвиватися й удосконалюватися їм немає куди. Оскільки людина - егоїстична істота і її бажанням немає меж, вона своїми діями втратила надію на рай, і їй залишається лише надіятися на месію, його пришестя.

 

Епоха Відродження актуалізувала ідею прогресу. Утвердження нового суспільного ладу (розуму і свободи) та віра в прогрес характерна для більшості ідеологів цієї доби. У цей період формується уявлення про мінливість суспільних відносин, про притаманні суспільству джерела його змін та активну роль людини у цьому. Характерною рисою прогресу цієї епохи був ідеалізм, оскільки його рушійною силою вважався розум людини, його здатність до безмежного вдосконалення. Звідси слідувало, що носіями прогресу могли бути лише розумні та високоосвічені люди, так звані "аристократи духу".

 

Оригінальну теорію прогресу сформулював Ж.-А.Кондорсе. Для нього прогрес, перш за все, був удосконаленням людського розуму та його здібностей Він стверджував, що від епохи до епохи прослідковується розвиток людських здібностей, умінь, навичок, який розглядався ним "як картина прогресу людського розуму". Вдосконаленню цього немає меж і немає сили, яка б його зупинила. "Без сумніву, ~ писав Кондорсе, - прогрес може бути швидшим або повільнішим, але ніколи розвиток неможливо повернути назад"1. Щодо регресу, то він вважав його результатом "заблуджень", котрих можливо уникнути, удосконалюючи розум у процесі освіти, навчання й виховання. На думку філософа, розвиток знання позитивно впливає на суспільство, сприяє зростанню його економіки й культури, ліквідації нерівності між людьми й, в кінцевому результаті, удосконаленню самої людини. Він щиро вірив, що прийде час, коли люди будуть вільні й рівні, і "не будуть визнавати іншого пана, окрім свого розуму"1.

 

Деякі філософи того періоду досить обережно ставились до ідеї прямолінійного прогресу. Так, Ж.-Ж.Руссо зазначав, що прогрес у науково-технічній сфері не завжди веде до соціального й морального прогресу і навіть може слугувати імпульсом негативних суспільних змін. Основна причина такого стану вбачалася ним у приватній власності.

 

Найглибше тлумачення суспільного прогресу в той час дав Г. Гегель. Розвиток суспільства він розглядав як діалектичне співвідношення прогресу й регресу, як діалектичну єдність і боротьбу протилежностей. При цьому, визначальним вважав тенденцію прогресу, а суспільне життя, діяльність розглядав як один із моментів саморозвитку абсолютної ідеї. "Розвиток, - зазначав він, - є рухом вперед від недосконалого до більш досконалого...", але цей процес "в той же час включає в себе свою власну протилежність", тобто регрес. Гегель вважав прогрес закономірним і необхідним явищем суспільного життя. Всесвітня історія розглядалася ним як прогрес в усвідомленні свободи, який ми повинні "пізнати у його необхідності".

 

Поряд з цими теоріями прогресу мали місце й теорії циклічного розвитку. Однією з них є "теорія коловороту" Дж. Віко, у якій він доводив, що суспільство (як і людина) у своєму розвиткові проходить три епохи: дитинство, юність, зрілість (божественну, героїчну та людську епохи). Епохи почергово змінюють одна одну, і таким чином суспільство рухається до своєї найвищої точки розвитку, досягнення якої - це не лише вершина прогресу, а й рух до свого початкового стану (дитинства), після чого процес знову і знову повторюється і таке ін. Кожна з цих епох, згідно Віко, переживає періоди народження, розквіту, занепаду й загибелі. Гинучи, уступає місце наступній епосі.

 

Слід зазначити, що теорії прогресу на етапах становлення капіталізму відігравали позитивну роль, але з утвердженням буржуазії ідеї суспільного прогресу суттєво змінилися. Вже у філософії О.Конта, прогрес розглядався як "поліпшення, удосконалення існуючого порядку". Останній розуміється як незмінна умова прогресу, котрий включає в себе у зародковому стані всі можливі досягнення людства і можливий лише в межах капіталістичного суспільства. Г.Спенсер розглядав прогрес як єдиний універсальний еволюційний процес переходу від одноманітні до різноманіття. Збільшення чисельності суспільства, його міцності супроводжувалось зростанням та урізноманітненням його політичної та економічної організацій, а також "мови, науки, мистецтва й літератури".

 

Історія XX століття ознаменувалася наростанням песимізму в розумінні даної проблеми. Показовою є позиція французького соціолога Р.Арона, який одну із своїх праць прямо назвав "Розчарування у прогресі". Для сучасних філософів і соціологів характерне вибіркове (половинчате) розуміння прогресу, як прогрес в одній із сфер життя, і як занепад й регрес у іншій. Такою ж є позиція К.Ясперса, котрий стверджував, що ні саме людське буття, ні його боротьба і мудрість не прогресують, а прогрес є лише у знаннях, у техніці. А.Вебер теж зазначав, що розвиток "технізації і бюрократизації" спричинив розмивання душевно-духовних якостей людей, перетворив їх у індиферентних роботів.

 

Серед сучасних мислителів характерним є і повернення до ідей коловороту. Сам прогрес часто витлумачується ними як циклічність, ріст, соціальна зміна тощо. Розвиток соціальної системи здійснюється у межах двох пар циклів. Перша ("маятник" і "коло") виражає ритміку функціонування, відтворення соціальної системи. Друга ("спіраль" і "хвиля") описує ритмічність розвитку, зміни системи. Цикли бувають різними і залежать від масштабів системи. Для малих систем найчастіше спостерігаються маятникові цикли; для середніх - колові й спіралевидні; для великих - колові й довгохвильові. Існують і різноманітні моделі циклічності й підходи до їх досліджень. У АЛ. Чижевського зустрічаємо 11 - літній цикл активності, котрий тісно пов´язує динаміку різних показників соціального середовища з динамікою фізичних параметрів Космосу і Землі Стверджується, що урожайність зернових культур, соціальна стабільність у суспільстві, кількість і вартість продуктів харчування, товарів, послуг залежать теж від циклів. Другий підхід ґрунтується на концепції гомеостатичної саморегуляції соціальної системи: соціальні організми подібно біологічним прагнуть до самозбереження й набуття положення рівноваги домінування реформізму й консерватизму в політичному житті, що значно підвищує адаптаційні можливості. І третій підхід, розглядає соціальні системи як відкриті, котрі перебувають у стані далекому від рівноваги, і в яких можуть складатися, утворюватися надзвичайно стійкі періодичні процеси (модель неврівноваженої соціодинаміки).

 

Цикл, який виражає динаміку товарних запасів триває 3 - 5 років; інвестиційний цикл - 5 - 10 років; грошово-фінансовий цикл - 7 - 11 років; цикл освіти і спецпідготовки - 10 - 15 років; цикл використання знарядь праці - 10 - 20 років; довгохвильовий цикл М. Кондратьєва, що фіксує кардинальні зрушення у технологічній базі суспільного відтворення - 40 - 60 років. У науковій літературі виокремлюють найрізноманітніші цикли суспільного розвитку, термін тривалості яких 3,5, 12,36,50,100,144 і більше років. Існує довільний поділ історії, суспільства на певні цикли: взаємно ворожі культурно-історичні типи у М Данилевського; регіонально несумісні цивілізації у А.Тойнбі; локальні культури у О.Шленглера; суперсистеми у П.Сорокіна; економічні, інвестиційні, цінові цикли та динаміка прибутків у М.Кондратьєва; а в подальшому в Й.Шумпетера, Г.Менша, М.Королькова тощо; цикли у релігійній сфері М. Вебера тощо.

 

З утвердженням на історичній арені пролетаріату (XIX ст.), його радикальної налаштованості на владу, для буржуазії та її ідеологів прогрес втратив свою привабливість1. Ця ситуація підштовхнула послідовників марксистської філософії для детального Й глибокого дослідження проблеми соціального прогресу. Ними було відзначено як позитивне, так і його суттєві недоліки (ідеалістичність, метафізичність, однобічність і таке інше).

 

Марксизм прийшов до висновку, що суспільний прогрес притаманний не лише окремим країнам, регіонам чи сферам суспільного життя, а й усьому людству. Суспільний прогрес - це об´єктивна закономірність, яка проявляється не лише у розвитку формацій, а й у межах кожної де постійно відбувається удосконалення й розвиток, набуття якісно нових, вищих станів. Не буває прогресу загалом, прогрес завжди історично "прив´язаний" до конкретного розвитку суспільства, прогрес в одну епоху може змінюватися регресом в іншу.

 

Марксизм не відкинув ролі розуму у прогресі, а навпаки, утвердив віру в його всесилля. При цьому довів, шо основою суспільного прогресу все ж таки є виробництво матеріальних благ. Його джерело - взаємодія між продуктивними силами і виробничими відносинами, а його рушійна сила - народні маси, які створюють своєю діяльністю матеріальні й духовні блага, творять історію й прогрес.

 

Філософія марксизму обґрунтувала, що потреби й інтереси є спонукальними мотивами й чинниками прогресу. Тому рушійні сили прогресу вибудовуються у струнку систему: виробництво матеріальних благ - потреби - інтереси - цілі - бажання - прагнення - діяльність людей.

 

Розкриваючи сутність суспільного прогресу, не слід уникати й проблем його критеріїв. Це питання і нині дискусійне1. Не сформований принцип критеріальності суспільного прогресу, немає однозначного розуміння, що таке критерій, чи можливий загальний критерій і в чому він полягає? Серед дослідників не існує єдиної думки щодо цього. Для переважної більшості характерний плюралістичний підхід. Спираючись на "теорію факторів", вони стверджують, що доцільно вести мову про декілька критеріїв. Інші констатують, що поряд з окремими має бути й загальний критерій суспільного прогресу.

 

Для багатьох живучою є думка, що розум, інтелект, окремі явища духовного життя є і понині критерієм суспільного прогресу. Інші за критерій беруть рівень розвитку продуктивних сил, доповнюючи його техніко-технологічною складовою. Виходячи з цього, ряд західних філософів стверджує, що СІНА та Японія є авангардом суспільного прогресу. Критерій прогресивного розвитку М.Понятовський, Е.Тоффлер, РАрон, У.Ростоу, Д.Белл, Г.Кан, Ж.Фураст´є, З.Бжезинський та інші вбачають у змінах соціалізму й капіталізму, але зберігши при цьому основні риси останнього.

 

Ряд дослідників вбачають критерій суспільного прогресу у рівні продуктивності праці. Значна частина марксистсько орієнтованих дослідників вважає, що критерій суспільного прогресу повинен бути комплексним. Окрім рівня розвитку продуктивних сил, засобів виробництва, техніки й технологій, слід включити ще й виробничі відносини.

 

Серед сучасних дослідників цієї проблеми немало прихильників (Бутенко А.П.), котрі вважають критерієм суспільного прогресу розвиток особистості, ступінь розвитку особистісних сил кожної людини.

 

Деякі політики і юристи критерієм суспільного прогресу вважають рівень розвитку прав і свобод людини. Так, З.Бжезинський зазначає, що для значної частини населення земної кулі права людини будуть ще довго залишатися актуальними і за рівнем їх розвитку можна буде судити про суспільний прогрес.

 

У зв´язку з різким погіршенням екологічного стану, зростаючим техногенним навантаженням на природне середовище та зміною клімату, утверджується думка про взаємо обумовленість суспільного прогресу й екологічних проблем, суспільного прогресу і глобальних проблем сучасності. Стверджується, що про суспільний прогрес можна говорити у тій мірі, у якій суспільство спроможне вирішувати глобальні проблеми, в тому числі й екологічні.

 

У зв´язку з ускладненням суспільного життя, його динамізмом, суперечливістю й розмаїттям, є сенс окрім виявлення загального критерію суспільного прогресу, доповнити його окремими, які характеризують рівень розвитку окремих сфер та галузей життя. Мова йде про конкретні критерії оцінки розвитку медицини й науки, культури і пізнання тощо. Тільки у єдності загального І одиничних критеріїв стане можливим дати об´єктивний аналіз суспільного розвитку, реалістичну оцінку суспільного прогресу.