Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Феномен лідерства та його характеристикаСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Лідерство – це соціально-психологічне явище, яке виникає і реалізується тільки в суспільному середовищі. Як явище лідерство відоме ще з давніх-давен, як категорія соціальної психології почало вивчатися з кінця XIX ст. Як справедливо зазначає Ж.Блондель, лідерство древнє, як людство. Воно універсальне й неминуче. Існує скрізь – у великих і малих організаціях, у бізнесі і релігії, у профспілках і благодійних організаціях, у компаніях і університетах, у неформальних організаціях і вуличних ватагах. Це ознака номер один будь-якої організації. Скрізь, де утворюється група, виникає і лідерство. Лідерство – це відносини домінування і підкорення, впливу й наслідування в системі міжособистісних і групових відносин. Лідер (від англ. leader – ведучий) – авторитетний член організації чи соціальної групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціально-політичних ситуаціях і процесах, у регулюванні взаємовідносин у колективі, групі, суспільстві. У своїй книзі “Політика як мистецтво керівництва” американський політолог Р.Такер застерігає від ототожнення лідерства з функціями посадових осіб у державному або партійному апаратах. Він зазначає, що лідерство – це щось значно більше, ніж аналіз і прийняття державно-владних рішень, це – вплив на розум, енергію тих людей, яким належить зіграти свою роль у тому чи іншому процесі. Лідер і керівник відрізняються в наступному:
· якщо керівник, як правило, призначається, то лідер висувається групою стихійно;
· якщо керівник має обумовлені законом, розпорядженнями права та обов’язки, то лідер, як правило, їх не має;
· якщо керівник використовує ці права і обов’язки, то лідер – ні, його головні козирі – авторитет, вплив;
· лідер, безперечно, є неординарною особистістю (не обов’язково із соціально позитивними якостями), продуктом природного відбору, і ці якості постійно потрібно підтверджувати, а якості керівника сприймаються як стабільні.
Спроби соціально-психологічного аналізу лідерства відомі ще з давніх часів історії людства.
Так, ще в стародавній міфології вожді, як правило, наділялися такими надлюдськими якостями, яких не було у простих смертних. Древні єгиптяни, наприклад, приписували своїм правителям такі “божественні риси”, як “владні висловлювання в устах”, “розуміння в серці”, справедливість. Вони навіть зображували фараонів вищими на зріст за інших людей, вказуючи цим на їх особливість.
В “Іліаді” Гомера також знаходимо прагнення позначити риси лідера. Тут розкриті чотири необхідні, на думку стародавніх греків, якості лідера – справедливість (Агамемнон), мудрість (Нестор), хитрість (Одіссей), доблесть (Ахілл).
Слід зазначити, що набір лідерських якостей і зразків поведінки з часом змінювався. Якщо Платон наголошував на значущості для ідеального правителя такої риси, як мудрість, то середньовічний філософ-теолог Ф.Аквінський – благочестя й божественних якостей.
Яскраві психологічні портрети лідерів, які прославляють себе тим, що керуються в діяльності головним чином “дурними” природними пристрастями, описав у праці “Державець” Н.Макіавелі.
Пізніші уявлення про лідерство були спробами вчених, мислителів не тільки пояснити його природу, але й виявити фактори, які впливають на появу цього феномена.
Низка вчених (Т.Карлей, Р.Емерсон, Ф.Ніцше, Шопенгауер) пояснювали лідерство природним прагнення людини до влади і домінування над собі подібними. Вони вважали, що це прагнення притаманне кожному індивіду, але лідерства досягають лише окремі з них, а саме – ті, хто на шляху до влади і впливу може знехтувати мораллю (її вони розглядали як перешкоду досягненню лідерства). Л.Бернард, В.Бінхам, О.Тед, С.Кілбоурн були переконані в тому, що лідерство – це суто психологічний феномен, зумовлений такими якостями індивіда, як енергія і напористість у досягненні мети, сильне прагнення до відповідальності, ініціативність, самовпевненість, здатність впливати на оточення тощо. Прибічниками такого пояснення лідерства були також М.Вебер і Г.Лебон. Макс Вебер, зокрема, вважав, що для лідера важливими, тобто визначальними, є три якості – пристрасть, почуття відповідальності й окомір (здатність із внутрішньою спокійністю ставитися до реальної дійсності). Здатністю свідомо чи несвідомо впливати на людей, заряджати їх своєю енергією пояснював феномен лідерства і Г.Лебон. Х.Саймон, Дж.Хоманс, Х.Келлі висловили міркування щодо раціонально-прагматичної природи лідерства, яка полягає в так званому “обміні”, тобто та чи інша група надає лідеру статус і повагу в обмін на його надзвичайні здібності в досягненні мети даної групи. З.Фрейд в аналізі природи лідерства дійшов висновку, що цей феномен є наслідком трансформації лібідо (специфічної “психічної” енергії, що лежить в основі всіх сексуальних проявів) у прагненні до влади, впливу, домінування. У розумінні З.Фрейда цивілізація взагалі – це трансформація підсвідомих потягів (лібідо) на цілі політичної діяльності. Відбувається цей процес у силу того, що імпульсам, породженим інстинктами, виходячи з вимог суспільної моралі перекривається вхід у свідомість. Психічна ж енергія не зникає, її заряд шукає виходу і знаходить його в агресії, спорті, владі. Цікаве пояснення механізму лідерства запропонував австрійський психолог А.Адлер. На його думку, орієнтація на лідерство – це своєрідний засіб компенсації комплексу неповноцінності. А.Адлер зазначав, що лідери – це люди, які потерпіли крах своїх надій, ілюзій у дитинстві й прагнуть компенсувати їх за рахунок домінування над іншими людьми. Варто зазначити, що в усій багатоманітності пояснень феномена лідерства чільне місце посідають його психологічні інтерпретації (мотиваційна, макіавелістська, особистісна тощо). Незважаючи на різні підходи до визначення природи лідерства, в інтерпретації терміна “лідер” можна виділити два основних значення. По-перше, лідер – це індивід, який володіє найбільш вираженими “корисними”, з точки зору групи, якостями, завдяки яким його діяльність щодо задоволення інтересів даної групи є найпродуктивнішою. Вплив лідера базується на такому психологічному феномені, як ідеальна представленість у сприйнятті членів групи. По-друге, лідер – це індивід, за яким група визнає право на прийняття рішень, найзначніших з точки зору групового інтересу. Авторитет лідера заснований на вміннях об’єднувати, згуртовувати учасників групи заради досягнення спільної мети. Отже, розуміння феномена лідерства неможливе без аналізу взаємодії лідера і групи. Як і всі члени групи, потенційний лідер прагне до досягнення групових цілей, водночас він має і власні додаткові потреби. Майбутнього лідера серед інших членів групи відрізняє якраз те, що ці додаткові його потреби можуть бути в найкращій спосіб задоволені через прийняття ним ролі керівника групи (формального чи неформального). Залежно від рівня усвідомленості своїх потреб, ціннісних орієнтацій такий потенційний лідер може:
· або цілеспрямовано досягати керівної ролі в групі;
· або цей процес може відбуватися стихійно, коли члени групи самі займаються вибором лідера, переконавшись у тому, що саме він володіє необхідними для цього якостями.
До сьогодні вчені, які досліджують проблеми лідерства, дискутують з приводу того, що є визначальним для його становлення як суспільного феномена. У цьому плані можна виділити три основних підходи. Перший – це пояснення лідерства як індивідуально-психологічного феномена, тобто як суто психологічного явища. Представники даного підходу вважають, що домінуючим фактором феномена лідерства є набір у того чи іншого індивіда певних індивідуально-особистісних рис. Широкого поширення набули спроби виявити набір бажаних або обов’язкових для здобуття статусу лідера індивідуально-психологічних рис. Наприклад, американський соціолог Е.Богардус такими рисами вважає: розум, енергійність, здатність передбачати, привертати до себе увагу, почуття гумору, твердість характеру. Його колега Бірд, узагальнивши ряд досліджень з проблем лідерства, навіть склав перелік 80 якостей, які, на його думку, притаманні лідерам. Однак виявилося, що багато з тих, хто досяг вершин лідерства, володіють далеко не повним переліком усіх цих якостей. Більше того, серед рис реально діючих успішних лідерів були і зовсім протилежні. Ще один американський соціолог Р.Стогділл здійснив комплексне дослідження феномена лідерства і отримав суперечливі результати щодо його індивідуально-особистісних характеристик. У своєму “Підручнику з лідерства” він класифікує більше 40 елементів, пов’язаних з психологічними рисами лідерів, і групує їх за п’ятьма основними рубриками:
· фізіологічні дані;
· соціальне походження;
· інтелектуальні здібності;
· особистісні характеристики;
· соціальні характеристики.
Серед особистісних характеристик, вважає Р.Стогділ, для становлення лідерства важливими є ентузіазм, упевненість, пристосованість. Що ж до соціальних характеристик, то тут автор виділяє адміністративні здібності, популярність, тактовність.
Проте Р.Стогділлу так і не вдалося визначити, які з названих ним характеристик лідерства сильніше, ніж інші, пов’язані з цим важливим суспільним феноменом. За результатами здійсненого дослідження вчений робить висновок: людина не стає лідером лише тому, що має певний набір особистісно-психологічних якостей. Цього аж ніяк не достатньо.
Другий підхід – визначення лідерства як “функції” ситуації. Не відкидаючи значення індивідуально-психологічних якостей, прихильники цього підходу вважають, що ті чи інші риси лідера проявляються залежно від конкретної ситуації. На їх переконання, лідерство – це продукт ситуації, що склалася в певний конкретний період. Е.Фідлер, зокрема, підтверджує дану тезу наступним прикладом: у ситуаціях сприятливих, чи навпаки, лідер, орієнтований на вирішення ключових завдань, досягає кращих результатів ніж, той, хто орієнтується на людей.
Наводиться і такий історичний приклад. Дослідник Дж.Шнейдер помітив, що кількість військових лідерів у Англії була прямо пропорційною кількості військових конфліктів, в яких брала участь країна. Це стало для прихильників даного підходу яскравим підтвердженням справедливості їх судження. До речі, один із законів відомого А.Дж.Мерфі звучить так: ситуація викликає лідера, який повинен стати інструментом вирішення проблеми. Якщо продовжити думку Мерфі, можна сказати, що вже сама наявність сприятливої ситуації передбачає активність лідера в оволодінні нею. Якщо ситуація дозріла для Наполеона, вважають представники даного підходу, то саме він дозрів для цієї ситуації. Тому великі події розглядаються ними як шлюб між людиною і часом. Саме лідер знає, коли ситуація може бути ним використана. Досить часто саме він проявляє здатність оцінити ситуацію, її запити, потреби і “продати” себе через зміну власного образу, позиції, поведінки відповідно до цих запитів.
Проте і такий підхід не розкриває сутність феномена лідерства повністю.
Третій підхід – це спроба поєднати два попередніх підходи до пояснення лідерства. Лідер розглядається як продукт конкретної ситуації, в якій він виявляє свої індивідуально-психологічні якості. У рамках цього підходу визначальними для становлення лідерства визнаються одночасно й індивідуально-психологічні риси лідера, і умови, в яких відбувається його становлення. Так, на думку С.М.Казе, лідерство генерується трьома чинниками: особистісними якостями, подією (або ситуацією) і групою послідовників.
Цілком очевидно, що цей підхід є своєрідною спробою подолання обмеженостей двох попередніх і намаганням розширити їх позитивні сторони, оскільки такий складний суспільний феномен, яким є лідерство, не може бути пояснений виходячи лише з однієї групи причин.
Прагнення до лідерства – ознака соціально благополучної, психічно повноцінної людини. Це намагання посісти гідне місце в групі, колективі, суспільстві в цілому. Тому не прагнути до лідерства – протиприродно. Інша справа – масштаб лідерства. Тут необхідною умовою є визнання лідера з боку інших людей, тобто групи (у загальному значенні цього терміна). Отже, розуміння феномена лідерства неможливе без аналізу взаємодії лідера і групи.
К.Левін, Р.Ліппіт, Р.Уайт на основі дослідження психологічного клімату, який формується в результаті реалізації різних стилів лідерства, виділили три основних моделі взаємовідносин лідера і групи: авторитарну, демократичну і модель потурання (ліберальну). При авторитарній моделі взаємодії лідера і групи:
· самим лідером детермінується спосіб прийняття рішення;
· підлеглі жорстко і повністю підпорядковані лідеру;
· лідер має можливість різко критикувати підлеглих і застосовувати до них серйозні санкції;
· рівень свободи учасників групи зведений майже до нуля;
· ставлення до підлеглих з боку лідера залежить не від результатів їх діяльності, а від особистих симпатій.
Демократична модель взаємодії лідера та групи – це:
· залучення членів групи до обговорення тих питань, стосовно яких передбачається прийняття рішення (при цьому сам лідер виконує функцію регулятора і коректора ідей підлеглих);
· надання підлеглим достатнього рівня свободи в період обговорення рішення та стимулювання їх активності;
· члени групи вільні у виборі форми виконання спільно прийнятого рішення;
· демократія всередині групи відіграє роль своєрідного способу групової саморегуляції;
· об’єктивне ставлення до діяльності кожного члена групи відбувається відповідно до конкретних результатів їх роботи.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-09-19; просмотров: 1200; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.142.114.199 (0.009 с.) |