Проблеми впливу соціальних інститутів на формування духовної культури сучасного суспільства(сім’я, система освіти і виховання, наука, література, мистецтво, релігія.)

 

Актуальність дослідження. Поняття "духовної культури" сходить до історико-філософських ідей Вільгельма фон Гумбольдта. Відповідно до виробленої ним теорії історичного пізнання, всесвітня історія є результатом діяльності духовної сили, що лежить за межами пізнання, що виявляє себе через творчі здібності й особисті зусилля окремих індивідів. Плоди цієї співтворчості складають духовну культуру людства.

Поняття духовної культури пов'язано з поняттям патріотизму. Кожен народ, покликаний до того, щоб прийняти свою природну й історичну даність і духовно проробити її в національно-творчому акті. Якщо народ не прийме цей природний обов'язок, то, духовно розклавшись, загине й історично зійде з землі. Натхнення себе і природи в кожного народу відбувається індивідуально і має свої неповторні особливості. Ці особливості є відмінними властивостями духовної культури кожного народу й уможливлюють існування таких понять, як патріотизм і національна культура.

Метою даної статті є розкриття поняття духовної культури, яка є як би гімн, усенародно проспіваний в історії усього й усіх.

Об’єктом роботи є український народ, а предметом – його духовність, яка формувалась від прийняття християнства, і проявляється на даному етапі розвитку української державності.

Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури — в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть богослов’ї... Крім того треба врахувати конфесійну приналежність в оцінці релігійно-духовного життя українців, не переносити міжрелігійні суперечності на грунт раціонального».

З приходом і перемогою християнства на Русі-Україні відбувається спроба докорінно змінити світовідчуття і світосприйняття давніх слов’ян, та привчити їх до нової філософії, нових ідеалів і ціннісних орієнтирів. Упродовж віків хритияни України святкують свята, співають народні пісні (колядки, щедрівки, веснянки тощо), христосуються крашенками з язичницькими візерунками і т.д., тобто християнство вплилося в культуру українців. Створилася нова, особлива релігія, культура, яка характерна саме українській нації, бо релігія, була джерелом освіти і культури протягом століть, яка допомогла людям виживати в складних умовах існування, підтримувала їх духовна.

Сучасні національні процеси показують, що, по-перше, економічний і соціально-політичний фактори є важливою основою для розвитку нації, але неврахування росту національної самосвідомості може чинити гальмівний вплив на ситуацію. Тобто нехтування ролі зворотного впливу може призвести до небажаних результатів у розвитку суспільства. По-друге, поки існує нація, тенденція росту національної самосвідомості має стійкий характер. З цього випливає, що в умовах «залишкового» економічного, соціально-політичного потенціалу кожна нація має прагнути до самозбереження. Це прагнення є також результатом зростання національної самосвідомості. Останнє буде відігравати роль важливого фактора для існування і розвитку нації.

Таким чином, культура розуміється по-різному, але, при всьому розмаїтті її визначень, в підході можна виділити два основних аспекти. З одного боку, культура існує в предметно-результативних формах – матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від старших. Другий аспект – творча діяльність людини, що освоює багатство культури, формується в особистість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Якщо в першому випадку свідомість живих людей і їх діяльність у всіх сферах життя суспільства виявлялася винесеною за межі культури, то тепер культура вже включає в себе свідомість і самосвідомість, і зокрема національну самосвідомість. Із цього випливає, що при розумінні культури як єдності (взаємодії) творчої діяльності людини і її предметно-результативних сторін і передумов відпадає необхідність окремих посилань на національну психологію, традиції, звичаї і т.д., оскільки культура вже має їх, синтезуючи у щось загальніше і значніше. Відносно самостійне значення можуть мати тільки національна мова і самосвідомість. Хоча існують у великій кількості наукові дослідження, присвячені проблемам розвитку національної культури, у цих роботах, на жаль, національна культура не знайшла свого конкретного концептуального визначення, заснованого на єдиній думці авторів, за винятком робіт останнього часу, де зроблена така спроба.

Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня культура йде своїми коренями в глибину життя народу і є єдиним носієм національної своєрідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні національної культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психологічної відчуженості від рідного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей.

Невичерпний потенціал народної культури, по-перше, включає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріальної і духовної діяльності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емоційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу (нації чи народності). По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам’яті усвідомлення інтересів і цілей народу. Народний потенціал завжди був головним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомості.

Культурна спадщина народу має у собі таке поняття, як «національні традиції». Вони все частіше стають об’єктом дослідження в науковій літературі. Почато спроби з’ясування їх сутності, природи і механізмів функціонування; простеження зв’язку між традиційною діяльністю людей і соціально-економічними умовами. Разом з тим у літературі можна виділити три основних підходи до проблеми традицій.

Людині дістаються традиції і звичаї, перевірені суспільством, тобто вона отримує «естафетну паличку» від предків. На основі національних традицій і звичаїв відбувається формування її особистісних якостей з раннього віку. Але це не означає, що індивід за допомогою традицій включається просто в дану національну спільність людей. Засвоєння цих традицій має світоглядний характер, через них формуються потреби, моральні ідеали, переконання, бачення світу. Водночас на їх основі індивід дістає перші уроки моральності, зразки поводження в родині і суспільстві, виробляє манери. З початку дослідники тільки описували національні традиції, не намагаючись розібратися в їх сутності. Потім була почата спроба загально-соціологічного підходу до вивчення цього соціального явища. Наприклад, А. Чотонов визначає національні традиції так: «Це звичаї, які склалися історично, відзначаються наступністю і стійкістю і захищені силою суспільної думки, правилами поведінки людей, характерними для побуту нації, груп народів, близьких за своїм історичним минулим, мовою і культурою». Інше визначення дає І.Ф. Дроздов: «Національні традиції – це складний комплекс історично сформованих, повторюваних елементів суспільних відносин, звичаїв, психологічних рис, характерних для визначених націй». На наш погляд, національні традиції – це історично сформовані, відносно стійкі, повторювані соціальні явища, які виникають у сферах національного життя, властиві національним особливостям, ментальності, психології тієї чи іншої нації, що передаються з покоління в покоління і закріплюються за допомогою суспільної свідомості.

Нині, у зв’язку відродженням національної самосвідомості, прагненням кожної нації і народності до свого «кореня», із засвоєнням власної культурної спадщини, дуже гостро стоїть питання необхідності глибокого вивчення культурної спадщини кожного народу і його відновлення.

Наступною закономірністю формування і розвитку національної культури є взаємовплив, взаємозбагачення національних культур. З історії розвитку світової культури відомо, що середньовічний Схід своїми культурними досягненнями впливав на Захід, коли почалася криза культури його народів. Захід, у свою чергу, своїми культурними досягненнями впливав на Схід.

Поняття взаємовпливу і взаємозбагачення національних культур діалектично взаємозалежні. У процесі взаємозбагачення кожна культура розвивається і стає багатшою. У цьому процесі кожна національна культура піднімається на новий рівень розвитку. Під взаємовпливом у розвитку національних культур розуміється такий процес, що йде не тільки в прямому, але й у зворотному напрямку, а також з декількома національними культурами одночасно. Отже, кожна національна культура, впливаючи на інші національні культури, сама в свою чергу збагачується і розвивається.

Процес взаємовпливу і взаємозбагачення національних культур є джерелом збагачення національних культур, він спрямований на взаємний проґрес. Треба пам’ятати, що більш розвинута культура має більший вплив, ніж слабка. Г.В. Плеханов писав, що «вплив літератури однієї країни на літературу іншої прямо пропорційний подібності суспільних відносин цих країн. Це вплив односторонній, коли один народ через свою відсталість не може нічого дати іншому, і взаємний, коли внаслідок подібності суспільного побуту і культурного розвитку кожний із двох народів, що обмінюються, можуть що-небудь запозичити в іншого».

Об’єктивними закономірностями розвитку національних культур, взаємовпливу і взаємозбагачення є тенденції їх інтернаціоналізації. Хоча останнім часом поняття «інтернаціоналізація», «інтернаціоналізм» набули неґативного звучання, цей процес виявляється загальною закономірністю розвитку людства і світової культури, має зворотний характер у розвитку національних культур. Інтернаціоналізація народжується, по-перше, на основі національного, тільки через його накопичений досвід чи іґнорування невизнанням цього дуже важливого складного процесу породжується національна відчуженість, ізольованість, тенденції до соціально-політичної і духовної відособленості; по-друге, вона формується на основі синтезу нових процесів і явищ, що відповідають потребам розвитку націй і народностей. Як і всі інші явища, процес формування і розвитку національних культур теж має свої суперечливі моменти і тенденції.

Протиріччя не є злом, яке призводить до гальмування суспільного розвитку. Навпаки, відсутність суперечностей у будь-якому процесі призводить до його омертвіння. Суперечності виникають у результаті несумісності, невідповідності, дисонансу і дисгармонії двох чи більше явищ у суспільному розвитку. Суперечності у розвитку національної культури і національної самосвідомості типологічно виступають як внутрішні протиріччя у розвитку даної національної культури або як зовнішні у її взаємодії з іншими.

Внутрішні суперечності пов’язані із зіткненням між стійкістю національного буття і об’єктивною тенденцією суспільного розвитку, наявністю культурних цінностей, стійкістю народних культурних основ, їх взаємозв’язком і взаємодією з релігією чи іншими формами виховання мас, на основі нової ідеології, зростанням прагнення кожного народу до розвитку власної культури і невідповідністю слабкого розвитку чи інших факторів матеріальним, соціально-політичним можливостям і т.д.

У формуванні і розвитку національної культури і національної самосвідомості велику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія. Останні не можуть існувати поза об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискорити той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його. Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток національної культури і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування національної культури і національної самосвідомості завжди існують об’єктивні закономірності і суб’єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неоднозначним. Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє піднесенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей. Крім того, в культурі, у тому числі в національній культурі, завжди існував могутній соціальний потенціал, що сприяв формуванню і розвитку націй і народностей. Культура виконувала роль не тільки духовного, але і матеріального стимулу у збереженні і зміцненні стійкості національних особливостей, психологічного складу, традицій і обрядів. Це підсилювало вплив національної культури на національну самосвідомість.

Пробудження національної самосвідомості вимагає активної дії національної культури, цінностей. У свою чергу, ріст національної самосвідомості сприяє зростанню духовних потреб. Потім останні породжують нові прогресуючі сили в розвитку національних культур. Таким чином, даний процес перебуває у постійному русі, завжди взаємозалежний і взаємообумовлений.

Потреба в національних цінностях виступає важливим фактором соціальної активності нації, яка формується. Потреба у національній культурі – це процес прагнення до збереження і забезпечення духовних запитів нації за рахунок власних, внутрішніх потенціалів та їх відтворення. Звичайно, у цьому процесі матеріальне виробництво робить визначальний вплив на зростання потреб. Будучи первинним стосовно духовного виробництва, матеріальне виробництво обумовлює його зміст і засоби задоволення духовних потреб. Але духовне виробництво відносно самостійне. У своєму русі духовне виробництво визначає потреби розвитку цілісного суспільного виробництва, які фіксуються у функціональних зв’язках його галузей: соціально-культурному середовищі, кристалізованому у мові і духовних цінностях.

Зростання потреб у духовних цінностях (у тому числі у цінностях національної культури) сприяють збагаченню і відтворенню культури в цілому й окремо, оскільки, як писав А.К. Уледов, «духовні цінності, виступаючи предметом споживання, не зникають у процесі задоволення духовних потреб, а перетворюються в багатство духовного світу людини».

Таким чином, зростання духовних запитів є об’єктивною закономірністю розвитку суспільства, результатом його матеріального, духовного й інтелектуального прогресу.

Без «втручання» культури неможливий взагалі повноцінний суспільний розвиток. Культура є не тільки єдиним джерелом, що забезпечує духовні потреби людей, соціальних груп, націй; вона також виконує захисну і охоронну функції. «Чутливість» культури сильніша порівняно з економічною і соціально-політичною сферами. Ця «чутливість» виходить зі стійкого характеру захисних і охоронних функцій. З цього погляду національна культура відіграє роль носія національної самосвідомості.

Ще однією важливою рисою культури як носія національної самосвідомості є те, що вона виступає імпульсом, імперативом спонукальних засобів і сприяє виявленню особливостей внутрішнього і духовного світу різних націй і народностей.

Крім того, у культурі існують якості національного почуття, що сприяють порушенню національної емоційності. Остання відіграє як позитивну, так і негативну роль у розвитку: у першому випадку як вираження національного інтересу, а в другому – як фактор гальмування національного розвитку.

Взаємозв’язок і взаємозалежність національної культури, національної самосвідомості і національних почуттів є основним чинником збереження і роз-витку націй. Поки існує нація, потреба в національних цінностях буде зростати. Останні є стимулом збереження нації і разом з тим сприяють подальшому розвитку національних культур.

 

Висновки. Узагальнюючи, можна сказати, що роль національної культури як носія національної самосвідомості виходить з наступного:

 

– наявності бази для забезпечення зростаючих духовних потреб;

 

– наявності стимулів і механізмів забезпечення стійкого характеру нації, її свідомості і діяльності порівняно з іншими сферами суспільства;

 

– наявності спонукальних якостей;

 

– наявності захисних і охоронних функцій.

Національна культура є першоджерелом формування і розвитку національної самосвідомості, яка орієнтована на вираження національних інтересів, а національна культура є важливим фактором зближення націй і народностей.

Щодо національної самосвідомості, важливо враховувати, що вона вже більш обмежена, ніж національна культура. По-перше, вона, природно, містить у собі тільки ті чи інші духовні феномени; по-друге, вона здійснює добір цінностей культури, обумовлений усякий раз конкретно-історичними умовами; по-третє, во-на набагато рухоміша, змінна, ніж культура. Національна культура щораз ніби фокусується у національній самосвідомості. Рівень розвитку національної самосвідомості є характеристикою ступеня розвитку національної культури.

Національна культура і національна самосвідомість є основними ознаками нації, без яких вона не може існувати і розвиватися як єдине ціле. Національна культура і національна самосвідомість – це два крила одного цілого – духовного світу націй і народностей. Аналіз показує, що донині тут нерозкритих, невивчених сторін більше, ніж відомих.

Національна самосвідомість, як і інші явища, має свої суперечності. Вона формується на реальній економічній, територіально-державній, мовній і культурній базі народу. Природно, що ці бази за об’єктивними умовами і суб’єктивними факторами можуть знаходитися на різних рівнях взаємин між собою. І це перша причина, яка породжує суперечності в розвитку національної самосвідомості. Друга причина виникнення суперечностей у національній самосвідомості пов’язана з невідповідністю національного й інтернаціонального інтересів у рамках єдиної державності процесам зближення народів, наявністю різного роду помилок у взаєминах і збереженням по інерції старого типу відносин у національному розвитку з боку державних суспільних інститутів при новому стані національних процесів. Пробудження національних почуттів, звертання до успадкованих культурних цінностей, відновлення історичної пам’яті є проґресом, який має забезпечити відродження країни. Проте в тій же національній самосвідомості часто все обертається почуттями національної винятковості чи ворожнечі, розбрату, проявляючись міжнаціональними протиріччями, конфліктами, що породжують націоналізм у неґативному розумінні цього слова.

Духовними основами національної самосвідомості є: а) власна культурна спадщина кожної нації, народності як корінь їх подальшого розвитку; б) духовні цінності народів світу як джерело збагачення перших; в) культурний обмін між націями і народностями як фактор формування і розвитку національних культур; г) задоволення культурних духовних запитів націй і народностей; ґ) ідеологія національного визволення як ідейна основа формування світогляду нації.

Виходячи із сьогоденного стану національних процесів, можна дати таке визначення: національна самосвідомість – це ствердження нацією (народністю) самої себе як реально існуючого суб’єкта, носія матеріальних і духовних цінностей через усвідомлення своєї належності до певної етнічної спільності, держави, мови, традицій і культури.