Ііі. Пояснення нового матеріалу.

Розповідь вчителя. Усе, що оточує нас у повсякденному житті – від найвищих зразків творчості до простих речей, - має у своїй основі роботу духу людського. У всі часи ті, хто прагнули поневолити людину, поламати національні основи її буття, нівечили душу народу. Усі драми людської історії спричинені саме цим.

Наша недавня історія стала підтвердженням сказаному, коли саме релігія, церква та людська віра стали об’єктом нищення та наруги. Ця руйнація традиції наклала помітний відбиток на життя поколінь. Її результати ми відчуваємо й сьогодні, констатуючи наявність моральних виразок у житті суспільства та особистості.

Однак навіть у найтяжчі часи гонінь на віру народ захищав свою душу, зберігав повагу до батьківських цінностей. Пам’ять кожного з нас береже тепло Різдв’яної ночі, урочисте піднесення Великодня і храмових свят у наших містах, містечках і селах. Усі ми пригадуємо ікони у батьківській хаті та мерехтливе полум’я лампади чи свічки, що їх дбайливо підтримували наші бабусі й матері. В душах людей навіть жорстокої днини, теплилася віра і паростки надії на те, що минуться хуртовини і морози зневір’я і людині буде повернуто її природне право ходити до храму.

Київщину, як й інші наші землі, коток тоталітарної ідеології намагався запресувати у жорстко визначені рамки ідеологічних догм. Однак з утвердженням української держави прийшла весна, прийшла свобода, і все, що було чужим і осоружним, відпало саме собою, а вічні цінності почали поновлюватися у своїх правах.

Усі ми разом переживаємо ці трансформації, пам’ятаючи нашу далеку і недалеку історію, заліковуємо рани, будуємо свою долю і свій дім, віддаючи належне церкві, яка завжди обороняла нашу віру.

Сьогодні, любі діти, хочеться зупинитися більш детальніше на найбільшій святині Київщини – це Києво-Печерській Лаврі. Там знаходяться мощі угодників Божих, а в народі лавру ще називають другим Єрусалимом.

За літописними даними, Печерський монастир був заснований 1051 року – про перші лаврські печери згадує “Повість временних літ”. Через деякий час тут з’явилися наземні храми, а печери перетворилися на місце поховань.

У XII-XIII століттях розквітає Києво-Печерський монастир, створений преподобним Антонієм Печерським. Насаджене преподобними Антонієм і Феодосієм Печерськими древнє іночество послугувало Київськіїй Русі і дало цілий сонм святих. Історія Свято-Успенської Лаври невід’ємно пов’язана з історією Ближніх (Антонієвих) і Дальніх (Феодосієвих) печер. Зараз там почивають більше ніж 120 мощів угодників Божих. В традиційному переліку печерських угодників ми зустрічаємо імена таких святих, які не були Лаврськими монахами, але чиї святі мощі повністю або частково у різний час було перенесено до обителі. Це святий Стефан, апостол від 70-ти, первомученик (34), священномученик Климент, єпископ Римський(101), святий Іоан, первомученик Русі, вбитий київськими язичниками(983), святий князь Володимир, преподобна Єфросінія Полоцька (XII), святитель Феофіл, архієпископ Новгородський (1485), Іуліанія Ольшанська. Багато знаменитих подвижників, які не були захоронені у Лаврі, але якийсь час молилися в ній і прославлені Церквою як святі: святителі Феодосій Чернігівський (1696), Димитрій Ростовський (1709), Іоанн Тобольський (1715), Інокентій Іркутський (1731), священномученики Афанасій Брестський (1648) і Макарій Овручський (1678), преподобний Стефан Махрищський (1406), а також преподобні Паїсій Виличковський (1794), Іона Київський (1902), Кукша Одеський (1964) і інші. Разом з ними Собор Києво-Печерських чудотворців налічує більше ніж 160 святих.

З Лаврою пов’язно перше Літописання. У 1113 році преподобний Нестор Літописець закінчив свою “Повесть временных лет”, а в першій чверті XIII століття в монастирі було створено унікальний твір “Києво-Печерський Патерик”. У Лаврі жили й працювали відомі літописці, вчені, лікарі, зодчі й живописці – Іаков, Никон, Іоанн, Агапіт, Даміан, Аліпій, Григорій.

У 1615 році було засновано друкарню, навколо якої групувалися визначні громадські діячі, літератори, вчені та художники-гравери – Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Іов Борецький, Петро Могила, Афанасій Кальнофойський. У 1626 році відомий вчений і поет Памво Беринда видав перший друкований словник “Лексикон славенороський і імен толкованіє”, а 1674 року війшла у світ перша праця з вітчизняної історії Інокентія Гізеля – “Синопсис”. Окрім суто богословських книг, тут видавалися букварі, календарі, вірші, підручники з історії та мовознавства.

В усі часи монастир був невсипним сторожем віри православної, джерелом благочестя, просвітництва, культури на Русі.

Якщо в древньоруський час преподобні Печерські воцерковляли Русь, то пізніше вони берегли її від падіння – в часи польського і католицького засилля. А коли оскудіння віри в людях невмолимо підготувало підстави для подій 1917 року, в стінах Лаври просяяли духоносні старці, яких знала вся Росія: преподобні Досіфей (1776), Феофіл (1853), Парфеній (1855), Паісій (1893), Олексій (1917), а в 1918 році митрополит Київський і Всієї України святитель Володимир (Богоявленський) був розстріляний біля стін Лаври і став першим новомучеником за віру.

У 1996 році був прославлений місцевий святий Петро Могила. Однією з його заслуг перед Україною є заснування у 1631 році братської школи, яка тільки через 50 років після його смерті, у 1701 році була названа Києво-Могилянською Академією.

Багато людей полюбляє подорожувати. Так людина пізнає світ. Часто об’єктами екскурсій стають монастирі. Величні храми, чудові розписи на стінах, ікони, незвичайне оточення – все це вражає і притягує людину. Монастирів на нашій землі дуже багато. За своїм значенням і красою серед монастирів виділяються Лаври. Важко знайти людину, яка б не чула з дитинства про Києво-Печерську або Почаївську Лаври. Свого часу багато людей відвідували їх з екскурсійною метою. Можна, звичайно, розглядати Лавру та інші монастирі з точки зору мистецтва, вивчати архітектуру, живопис – це дуже цікаво й пізнавально.

Втім, якщо задуматися над метою існування монастиря, стане зрозуміло, що вона розкривається у його духовній сутності. Краса устрою православних храмів, богослужінь покликана передавати гармонію духовного, Божого світу, давати відчуття присутності Самого Бога й впливати на душу людини. Буває так, що у мандрівку їде людина душевна, а повертається духовна або одухотворена. Подорожі, що здійснюються з духовною метою, називаються паломництвом, поклонництвом або прощею.

Слово “паломник” походить від західного “palmarius” тобто пальмовник, - людина, яка несе пальмову гілку. Така назва пов’язана з доброчесним звичаєм їздити до Єрусалиму на Пасху і привозити звідти пальмові гілки, такі ж самі, якими зустрічали жителі міста Ісуса Христа під час Входу Господнього до Єрусалиму.

У кінці XIX – на початку XX століття паломників називали “поклонники”. Слово “поклонник” є буквальним перекладом з грецької слова “проскінітіс”. Це поняття богословське, воно не відображає якусь певну традицію. Отці Собору довели, що поклоніння святим іконам не є ідолопоклонством. Здійснюючи акти поклоніння святим іконам, ми шануємо їх, але не надаємо тієї честі, яка належить одному лише Богові. Поклоніння, яке належить Богові через посередництво видимого образу. Це ж слово в церковному Переданні відноситься і до святих місць.

На Україні паломників називають прочанами, а паломництво – прощею (від виразу – просити пробачення, прощення).

У давнину в паломництві брали участь багато людей. Вони йшли відомими шляхами або прокладали нові – здебільшого пішки. Можна упевнено сказати, що більшість головних магістралей Близького Сходу, Європи, в тому числі України і Росії, виникли із доріг, які протоптали паломники до святинь. Від Києва до Валааму, від Дівєєва до Соловків, від Лаври преподобного Сергія до Нового Афона, від Почаєва до Святої Землі йшли на поклоніння люди.

У наш час ця відроджена християнська традиція може стати школою вивчення глибин Православ’я в його багатій історії, сприяти катехізації та поглибленню віри.

За вченням святих Отців метою паломництва є потреба принести Богу покаянні молитви і зміцнитися у вірі, отримати тілесне й духовне зцілення. Подорожують також, щоб виконати обітниці (обіцянки, дані Богу під час хвороби чи перед загрозою смерті або в тяжкі періоди життя) і віддячити Богові за явлені благодіяння. Спонукає до паломництва особливо шанобливе ставлення до святих, які уславили місця свого земного перебування чудесами та подвигами. Крім того, прочани йдуть у далекий шлях з бажання зустрітися з подвижниками, старцями, для отримання поради. Існує ще одна мета подорожі – історична – для опису місць паломництва.

Мета паломництва збігається з метою християнського життя – стяжання Святого Духа і Преображення. Стяжання Святого Духа – це насичення душі: як тіло живиться їжею фізичною, так і душа потребує живлення духовного. Як тіло потребує їжі регулярно, так і душа не може наситися за один раз і вимагає духовного живлення постійно. Це велика молитовна і фізична праця, в результаті якої після очищення і преображення людина стає храмом Духа Святого. Коли в людині вже живе Дух Святий, то така людина має плоди Святого Духа і працює вже над тим, щоб їх зберегти. Плодами ж Святого Духа є Божественна любов, духовна радість, сердечний мир, велике терпіння у скорботах та спокусах, благість у всьому й доброта, милосердя, непохитна віра, які вбивають пристрасті.