IV. Узагальнення та систематизація навчального матеріалу.

Сьогодні ми з вами разом спробували проникнутися духом козацької доби і побачити у козаках справжніх носіїв української духовної культури.

Отже, давайте підсумуємо, що ви відкрили для себе на уроці:

1). Козак – людина православна, шанує християнську церкву та її священнослужителів. Вiротерпимiсть – козацька риса. Шануючи свою вiру, козак не дозволяє собі зневажати інші вірування. Для козаків немає хороших або поганих народів, є тільки друзі або вороги козацької свободи й української незалежності.

2). Усе своє життя козак присвячує духовному поступу, самовдосконаленню, пізнанню світу, поважає науки, мистецтво, ремесла, прагне стати людиною обізнаною, широко ерудованою, майстром обраної справи, добрим i мудрим порадником. Козак – щирий захисник історико-культурної спадщини України i навколишнього середовища. Він лицар духу i честі. Поважати козацьку старовину, працювати в ім’я відродження України – його обов'язок. Він той, хто з дитинства не сприймає зверхності над собою.

3). В історії України постать Богдана (Зиновія) Хмельницького невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом Хмельницьким пов'язане становлення Української держави, формування української нації. Його діяльність мала надзвичайно важливе значення для історичної долі сучасних українського і російського народів.

 

Азбука духовної премудрості:

- Духовне, коли роздається, ще більше примножується.

- Любов душі до духовних висловів служить знаком здоров’я її.

- Спокою душі ніщо так не служить, як свобода від турбот і суєти.

- У душі немилостивій Бог не перебуває.

- Самих справ — без слова — мало для научання.

- Корінням і джерелами справ служать роздуми.

- Добрі діла будуть тоді великими, коли ми не вважаємо їх великими.

 

Домашнє завдання.

Підготувати повідомлення про творчість Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського.

Урок 20

Тема.Творчість Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського.Книги «Житія святих».

Мета: ознайомити учнів із творчістю Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського; розкрити його внесок у збереження православної віри на наших землях.

Очікувані результати: учень/ учениця:

- пояснює зміст духовного і творчого служіння святителя Димитрія Ростовського (Туптала);

- називає головні теми та духовно-моральний зміст “Житій святих”;

- пробує порівняти зміст житій святих із жанром біографічної літератури.

Хід уроку

 

І. Організаційний момент.

Вступне слово вчителя (повідомлення теми і мети уроку, мотивація уроку).

Наш народ, який жив у XVIII – на початку ХХ століття, був вихований на «Житіях святих» святителя Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського – нашого Златоуста. Проповіді святителя порівнювали зі словами преподобного Романа Солодкоспівця, драматичні твори – з трагедіями Есхіла та Шекспіра, а вірші – з творами Горація.

Твори святителя читали як відомі письменники й державні мужі, так і прості люди. «Душі моїй необхідніше тепер те, що написане святителем нашої Церкви, аніж те, що можна читати Французькою мовою», - писав М.Гоголь у 1844р.

Відомий історик М.Костомаров зазначав: «Літературні труди Димитрія мали важливе значення саме тому, що були дуже поширені в російському суспільстві… Навряд чи якийсь інший духовний письменник мав таке широке коло читачів».

Всесвітньо відома російська література багато образів черпала з творів Ростовського чудотворця. В останні роки життя О.Пушкін говорив, що Четьї-Мінеї святителя Димитрія є «невичерпною скарбницею для натхненного художника. Це книга вічно жива, безсмертна».

І.Тургеньєв у 1835 р., після паломницької поїздки до Ростова, в Спасо-Яковлівську обитель, писав про твори святителя Димитрія: «Кому в Росії не відомі його великі заслуги перед Церквою, прославлені й Після смерті даром чудо творення? Хто з нас не читав його творінь і не зворушувався теплим відчуттям, з яким вони написані?»

IV.Вивчення нового матеріалу. Осмислення нових знань і умінь.

(Спрямоване читання – метод, використання якого дозволяє спрямувати учнів при самостійному читанні за допомогою запитань рівня розуміння. Учні читають із зупинками, обговорюючи розданий текст по кілька абзаців).

- Хто ж він і звідки родом святитель Димитрій Ростовський?

Святитель Димитрій народився у грудні 1651 року в містечку Макарові на Київщині. Батьками його були сотник Сава Туптало, «честь і слава війська Запорозького», та благочестива Марія. Обоє вони були людьми поважними і побожними. У благочестивому дусі виховували і своїх дітей, з яких, окрім сина Данила (таким було мирське ім’я святителя), ще три доньки стали черницями.

Через суворі козацькі будні батько не міг приділяти синові належної уваги, а тому доглядати й виховувати дітей доводилося Марії Михайлівні самотужки. Під впливом доброї і чуйної материнської душі зростав Данило у страху Божому та благочесті.

Згодом родина Тупталів переїхала до Києва, а коли Данилу виповнилося одинадцять років, його віддали на навчання до Києво-Могилянської колегії. Вроджений хист, старанність, невтомне прагнення знань невдовзі виокремили його з кола однолітків. У класах риторики він виділявся талантом віршування. Під орудою знаменитого проповідника, полеміста й богослова Іоаникія Галятовського Данило блискуче засвоїв ті прийоми та звороти мови, що пізніше нестимуть захоплення слухачам його проповідей, надаватимуть переконливості його аргументам, вражатимуть емоційністю та силою доказів.

Виявляючи схильність до науки, Данило водночас відзначався і ревністю до життя побожного. Більше того, це згодом переростало в нестримне бажання жити саме таким життям. У 1668 році Данило приймає чернецтво під ім’ям Димитрія в Кирилівському монастирі в Києві з рук свого улюбленого вчителя ігумена Мелетія Дзика, щирого українського патріота, прибічника гетьмана Петра Дорошенка та Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тупальського, які боролися в той час за незалежність України.

Через рік, у березні 1669 року, митрополит Йосиф Нелюбович-Тупальський рукопокладає ченця Димитрія в ієродиякони. Прийнявши чернецтво й ставши духовною особою, Димитрій відновлює своє навчання, перерване у 1665—1669 роках з огляду на тодішні політичні події (відомі в нашій історіографії часи Руїни). Тоді ж він розпочинає і свою літературну діяльність. У сані ієродиякона Димитрій пробув у Кирилівській обителі тривалий час. Двадцять третього травня 1675 року в Густинському монастирі, поблизу Прилук, митрополичий заступник Лазар Баранович, архієпископ Чернігівський, висвятив ієродиякона Димитрія на ієромонаха. Святому мужу виповнилося всього 24 роки, але він на той час був досить обізнаним як у науках, так і у проповідях слова Божого. Познайомившись із ним ближче, переконавшись у глибині й широті його знань, архієпископ запросив Димитрія стати проповідником при Чернігівській соборній церкві.

За дорученням Лазаря Барановича святитель почав їздити проповідувати і в інші церкви Чернігівської єпархії, а згодом — і всієї України. На цей період його діяльності припадає і написання першого великого твору — про чудеса, що діялися від чудотворного образу Божої Матері в Іллінському монастирі Чернігова. Ця книга спочатку мала назву «Чуда...», а опісля друкувалася як «Руно орошенноє». З проповідями Димитрій об’їздив не тільки українські землі, але й білоруські. Відомо, що в 1677 році він тривалий час перебував у Слуцьку, звідти виїжджав до інших міст. Мандрував по Волині, жив у Вільні, в Свято-Духівському монастирі.

У січні 1679 року повертається в Україну, а в лютому, на бажання гетьмана Івана Самойловича, оселяється в Батурині, тодішній гетьманській столиці. На прохання братії у березні 1681 року призначається ігуменом Максаківського монастиря на Чернігівщині, звідки через рік знову перебирається до Батурина уже як настоятель тамтешнього Миколаївського монастиря.

Але вже у жовтні 1683 року добровільно зрікається ігуменства, аби присвятити себе сповна чернечим подвигам та письменницькій діяльності. У травні 1684 року переїжджає до Києва, де на прохання новообраного архімандрита Києво-Печерського монастиря Варлаама Ясинського погоджується стати проповідником при цій святині православ’я.

Одночасно архімандрит запропонував ігуменові Димитрію написати «Життя Святих», на що той радо згодився. Над цією працею святитель працював близько 20 років. Різні перешкоди заважали нормальному процесові написання. Так, у 1686 році він мусив знову повернутися до Батурина: очолити, на вимогу митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського та гетьмана Івана Самойловича, намісництво тамтешнього монастиря. Святитель продовжує плідно працювати і в липні 1687 року виконує першу частину задуму (місяці вересень — жовтень — листопад), яку й було віддруковано у Києво-Печерському монастирі у 1689 році. У 1692 році залишає ігуменство в Батурині й оселяється в окремій келії для спокійної письменницької праці. У 1693 р. була готова друга частина роботи (місяці грудень — січень — лютий), яка побачила світ у 1695 році. З червня 1694 р. до січня 1697 р. святителю довелося виконувати ще й адміністраторські функції, бути настоятелем Глухівського монастиря, а з січня до червня 1697 р. — ігуменом Кирилівського монастиря в Києві.

У липні 1697 року, на прохання архієпископа Івана Максимовича, Димитрій переїжджає до Єлецького Чернігівського монастиря й одержує титул архімандрита, а незабаром стає ще й архімандритом Новгород-Сіверського Спаського монастиря. Попри численні справи, що постійно відволікали його від основної письменницької праці, святитель продовжує натхненно трудитися, і в 1700 році у Києві виходить третій том «Життя Святих» (місяці березень — квітень — травень).

За двадцять років Димитрію довелося бути настоятелем багатьох монастирів в Україні, переїздити з місця на місце. Пояснюється це тим, що різні обителі хотіли бачити його своїм настоятелем і мати в його особі доброго проповідника та наставника, хоч сам для себе святитель ніколи не шукав слави чи почестей.

Наступний, 1701, рік став у житті святителя Димитрія переломним. За наказом царя Петра I його викликають до Москви, і в лютому він назавжди залишає Україну. У березні 1701 року його висвячують на митрополита Тобольського, але через хворобу він не зміг виїхати до Сибіру, а вже в січні 1702 року його перепризначують на кафедру митрополита Ростовського в Росії. На цій старовинній єпископській кафедрі, яка за княжих часів входила до складу Київської митрополії і на якій одними з перших єпископів були українці, святі Леонтій і Ісайя, пробув святитель понад сім років. Тут він завершує свою подвижницьку роботу над виданням і видруковує у 1705 році четвертий том «Життя Святих» (місяці червень — липень — серпень).

Але неспокійне серце не хотіло знати спочину. Димитрій розпочинає писати «Літописець» — рід біблійної історії, яку, однак, закінчити не встиг. Підірване здоров’я святителя не змогло справитися з черговим нападом недуги, особливо частих в останні роки.

Димитрій упокоївся в ніч з 27 на 28 жовтня 1709 року, за молитвою, стоячи на колінах. Так молитва, що супроводжувала святого все життя, не полишила його і в час смерті.

Серед усіх праць святителя чільне місце займають «Життя Святих», або «Четьї Мінеї» (місячні читання). Але з 1740 р. святіший Синод рішуче заборонив друкувати ці «Життя» без виправлення мови й наголосів. У мові св. митрополита Димитрія, як українця, повно українізмів, а наголоси розставлені всі українські. Мову св. Димитрія, з наказу св. Синоду, рано почали виправляти, щоб читач не знав, що св. Димитрій писав українською... І вже з 1740 року розпочали систематично наказувати виправляти мову «Житій» на російську. Іншими словами, — св. Димитрій писав своєю рідною українською мовою, а російська цензура дозволяла це друкувати тільки російською. Вихід у світ цього повного видання стало визначною подією в житті нашої церкви і прославило його ім’я в усьому християнському світі.

Беручись до цього задуму, святитель відчував не тільки величезну відповідальність, а й навіть деяку розгубленість. Виникало бажання взагалі відмовитися від нього, лише побоювання гріха неслухняності зупиняло і, врешті, змусило підкоритися вимогам Варлаама. З надіями і молитвами на Божу допомогу, з внутрішнім трепетом, у червні 1684 року приступив Димитрій до свого подвигу. Його душа, розум, творча уява були переповнені образами святих, життєписами яких займався. Віщі сни, видіння, яких сподоблявся, підтримували й спрямовували його на подвижницькому шляху творення.

Якось він згадував, як пам’ятного понеділка 10 серпня 1685 року він, зачувши благовіст до заутрені, не схопився звично до служби, а, підпавши під якусь непереборну сонливість, проспав аж до читання Псалтиря. І весь цей час перед ним стояло видіння: здавалося, що доручено йому було приглядати за якоюсь печерою, де покоїлися святі мощі. Оглядаючи зі свічкою труни святих, побачив він там і святу великомученицю Варвару. Приступивши ближче до труни, узрів її лежачою на боці, а на віку труни помітив якусь гнилизну. Бажаючи вичистити труну, витяг мощі її з раки, переклав їх на інше місце. Очистивши раку, знову підійшов до святих мощів і, підхопивши їх на руки, переклав на попереднє місце, але раптом побачив, що свята Варвара жива. «Свята великомученице Варваро, добродійнице моя! Умоли Бога про гріхи мої!» — вигукнув Димитрій. Свята відповідала йому так, мовби мала якісь сумніви стосовно нього: — Не знаю, чи зможу умолити, бо ж молишся ти по-римськи... Почувши слова ці, святий захвилювався й засмутився, бо, надаючи особливої уваги письму, дещо послабив він молитовне правило, молився коротко й зрідка, як римлянин.

Отже, то було не просте нагадування, а своєрідний наказ повернутися до звичного благочестивого життя. Ще не один раз по тому з’являлися образи святих, які дивним чином не давали йому занепасти духом, наснажували й додавали сил та розуміння для успішного завершення вікопомної праці.