IV. Вивчення нового матеріалу. Осмислення нових знань і умінь.

(Учні отримують кілька карток, на яких їм пропонуються цитати вітчизняних та зарубіжних дослідників, що розкривають особливості культурного життя козацтва).

Картка № 1

«Вони сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською, дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік і полягають в утриманні від м'яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок їхньої душі залежить від зміни їжі.» (Гійом Левассер де Боплан)

Картка № 2

«Під впливом справжнього релігійного почуття багато хто з-поміж запорозьких козаків, цураючись веселого, гамірливого й вільного життя в Січі, йшли у дрімучі ліси, берегові печери, річкові плавні і там, живучи між небом і землею, спасалися... На цій ниві з'являються справжні подвижники, високі молитвеники і ревні виконавці заповідей євангельських і сказань апостольських... Чимало їх влаштовувало у своїх зимівниках каплиці, скити, молитовні ікони, у дорогих шатах та коштовних кіосках, ставили перед ними незгасні лампади, запалювали воскові свічки, курили дорогим фіміамом і нерідко, оскільки були грамотні, співали акафісти, читали житія святих і тим приваблювали до себе неписьменних, але набожних і ревних у християнській вірі своїх товаришів». (Д.Яворницький)

Картка № 3

«У козаків як людей військових певні святі і свята користувалися особливою повагою, а саме: Покрова Богородиці, архистратиг Михаїл та Микола-Чудотворець. На честь Покрови пресвятої Богородиці завжди влаштовували церкву в Січі; це свято мало для козаків подвійне значення: під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі; під покровом Прісно діви вони залишалися нежонатими і свято виконували головний девіз свого життя – захист православної віри». (Д.Яворницький)

Учні роблять висновок.

Для Запорізького козака Православна Віра і Воля були на першому місці. Козаки старалися виконувати Заповіді Спасителя: «Люби Бога понад усе» і «Люби ближнього свого».

Розповідь вчителя.

Багато запорожців присвячували своє життя виключно викупові з далекої неволі нещасних християн, з ризиком для життя проникали у страшне місто Кафу (Феодосія), що торгувало "людською неволею", пробиралися у саму столицю кримських ханів Бахчисарай і навіть у резиденцію турецьких султанів Константинополь. І, тиняючись там під виглядом мусульманських жебраків, сліпців, калік, убогих, збирали відомості про нещасних християн-невільників, викуповували їх за гроші або викрадали з неволі.

Слід згадати і про діяльність священників. Саме священики очолювали зібрання, на яких проповідуючи, навчали козаків істин православної віри та виховували їх у духовному плані.

Про їх важливу роль свідчить і той факт, що саме священик приймав присягу під час прийняття козака на Запорізьку Січ, де майбутній воїн, присягаючи на Євангелії, зобов’язувався захищати Батьківщину і віру Православну. Пастирю належало і виступати до новобранця з промовою-настановою.

Міг священик втручатися і в судові справи. Оскільки, як нам відомо, на Січі існувала смертна кара. Так ось у випадку її призначення священик міг подати клопотання переглянути цей вирок, таким чином заступившись за винуватця.

У “Тератургімі києво-печерського ченця Афанасія Кальнофойского, який жив на початку ХVІІ ст. розповідається про випадок, коли запорожці, яких на Чорному морі захопила страшна буря, звернулися з палкою молитвою до Бога, про відвернення від них цього лиха, за що обіцяли послужити кілька днів ченцям святої Києво-Печерської обителі. Коли небезпека минулася, вони справді дотримали цієї обітниці, виконуючи всю чорну роботу в монастирі протягом двох тижнів, у силу тих самих релігійних почуттів. Запорозькі козаки намагалися триматись якомога далі від розкольників і євреїв, тому за весь понад двохсотрічний період історичного існування у їх середовищі не було ні розкольників, ні лжевчень, вони всіляко дбали про викорінення іудейського “зловір’я”.

Про високу релігійність козаків свідчить і той факт, що під час переміщення Січі з одного місця на інше перш ніж збудувати будинок, для свого проживання, чи частокіл для оборони від набігів татар, споруджувалась церква у якій козаки могли б возносити свої молитви до Бога. У всіх походах козаків над їхніми головами майоріли малинові стяги, та хоругви на яких зображувалися хрести та святі особливо шановані на Січі. Крім того майже всі козаки, які доживали до похилого віку йшли у монастир, де в скорому часі ставали монахами Межигірського Спасо-Преображенського монастиря.

Перш за все, як і належить священику, він служив служби, під час проведення яких козаки стояли непорушно немовби перед самим Богом. Службу проводили на церковнослов’янській мові, однак проповідь священик повинен був виголошувати тільки на українській. Богослужіння на Січі проводилися за Греко-Афонським монастирським уставом.

День вони починали і закінчували молитвою. У кожному курені на покуті висіла ікона. На Різдво, Великдень, інші свята козаки обов'язково відвідували божественну літургію. Двічі нарік вони вирушали пішки й відвідували святі місця, вклонялися Святим Києво-Печерської лаври, Мотронинському, Межигірському монастирям. На кошти козаків було збудовано понад 60 церков, яким щороку братчики жертвували золото, дорогоцінні камені.

Найбільшими гріхами запорожці вважали убивство товариша, побої завдані у нетверезому стані, крадіжку чужих речей, пияцтво під час походу на ворога, дезертирство, зухвалість щодо начальства, приведення жінки на Січ.

Високим чинником козацької педагогіки була освіта. На Запоріжжі існували січові, монастирські і церковнопарафіяльні школи. Наприклад, у монастирських школах вчили грамоти, письма, закону Божого. Деякі школи називалися «школами вокальної музики й церковного співу», де готували добрих читців і співаків.

Завдання.

Дайте короткий коментар щодо почутого.

Учитель запитує:

– Які факти вам відомі з історії України, що засвідчують про інтерес козаків до освітньої справи?

Першу школу на землях «вольностей війська запорозького» було відкрито за наполяганням Коша в 1576 році (Дніпропетровська обл.). Запорожці спорудили одну із фортець, у якій збудували невелику дерев'яну церкву, а при ній шпиталь і «загальну» школу, де навчалися всі бажаючі, малолітні й дорослі.

1602 року при Пустинно-Миколаївському монастирі відкрито «монастирську» школу.

1659 рік – на Чортомлицькій Січі було влаштовано січову військову церкву, а при ній школу, яка називалася Січовою. Ця школа вважалася центральною.

Існували на Запоріжжі крім монастирської та січової – парафіяльні школи, які відкривалися при церквах краю, у центрах паланок, слободах, селах. Відомий з історії досить цікавий факт: у час, коли Катерина II вимагала «черні не потрібно давати освіту», запорожці ухвалили рішення на загальній раді завести при всіх церквах парафіяльні школи. Цей факт свідчить про високий потяг до знань у козаків, а також про демократичне ставлення козацтва до різних верств козацького суспільства. Предметами навчання в козацьких школах були: рідна та старослов'янська мови, письмо, лічба, Закон Божий, співи та музика.

- Визначте, яка роль в захисті віри Христової належить гетьману Б.Хмельницькому?

Високі громадянські ідеали, в ім'я яких невтомно боровся з ворогами свого народу Богдан, благородна мета висвітила йому історичний шлях у віки. Особливим періодом цього сподвижницького життя стала Визвольна війна українського народу (1648 - 1654 рр.), яку історична доля сподобила йому організувати й очолити. Хмельницький користувався особливим авторитетом серед козацтва як низового, так і реєстрового.

Визначний політичний діяч і полководець Англії, сучасник Хмельницького Олівер Кромвель у своєму листі звертався до нього: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і

антихриста...»

У цьому, можна сказати, історичному визначенні гетьмана розкривається краса героїзму і величі подвигу славного сина України, легендарного воїна і патріота. Ніхто, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ увічнив його образ у невмирущих думах і піснях.

Ой спасибі тобі, Хмелю,

Й превелика шана,

Що врятував Україну

Від польського пана.

І саме на народні маси, козацькі низи спирався Хмельницький у здійсненні своєї мети — визволення українського народу від поневолення, утвердження Української держави. Він говорив послам королів і царів, що народ, ним очолюваний, «є народ волелюбний і завжди готовий умерти до єдиного засвою волю». Таким був і сам Хмельницький, готовий вмерти за свій народ.

Є підстави стверджувати, що на відміну від багатьох політиків Європи того часу гетьманові не були притаманні ні почуття національної винятковості і нетерпимості до інших народів, ні почуття релігійного фанатизму. Послідовно й рішуче відстоюючи інтереси православ’я, Богдан Хмельницький разом з тим визнавав право на існування католицизму й уніатства, вважаючи, що „є один Бог і одна християнська віра”. Принципово важливого положення, що „непристойна і тяжка справа, коли хто приневолює неохочих до своєї віри”, дотримувався до кінця свого життя.

У розмові з київським митрополитом С Косовим у листопаді 1649р. зауважив: „Більше ж ми не хочемо бути тяжкими для уніатів. Хай вірують, як хочуть...”.

Місяців зо два перед смертю Богдан скликав у Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана. Тут Хмельницький звернувся до козаків із прощальним словом, подякував їм за вірність і послух, промовивши: “Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово – усі землі, якими володіли українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха. Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу, і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене. Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу “.

Безперечно, Богдан Хмельницький був однією з найвидатніших постатей в українській історії. Велич людини і пам’ять про неї визначаються її ділами. Життя і справи Богдана Хмельницького були віддані боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Силою своєї індивідуальності й розуму він вивів український народ зі стану багатовікової бездіяльності та безнадії і спрямував на шлях національного та соціального визволення. Це забезпечило йому видатне місце не лише у вітчизняній, а й світовій історії, у нетлінній пам’яті нащадків. За словами відомого поета Д. Павличка:

Його благословив Господь

На Зборів, Корсунь, Жовті Води;

Богдан вселив у нашу плоть

Дух непокори і свободи.