Соціально-політичні та культурно-історичні умови розвитку українського театру наприкінці хvііі – у першій половині хіх ст.

Соціально-політичні та культурно-історичні умови розвитку українського театру наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

У другій половині 18 – першій половині 19 століття розвиток українського театрального мистецтва триває. У цей період сходить з історичної арени шкільний театр, вірніше його релігійно – риторична частина, але продовжує жити вже самостійним життям, окремо від шкільної драми, інтермедія, що набирає вигляду одноактної комедійної сценки, яка виконується під час народних розваг. Дістає поширення вертеп, з’являються пізніші форми народної драми, в яких помітний зв'язок з подіями тих часів і літературними джерелами (шкільна драма, перекладний роман) – "Цар Ірод", "Лодка". Виникає кріпацький театр.

Оформлюючись як професіональне мистецтво, український театр черпає живлющі соки з різних джерел і насамперед використовує й розвиває національні традиції театрального мистецтва, звертається до народної творчості. Давні традиції ігор і обрядів (зокрема сватання, вечорниць, весільного обряду) використовують у своїх творах і І. П. Котляревський, і Г. Квітка- Основ’яненко, і Т. Г. Шевченко. Народна пісня і танок, сатиричні вірші, героїчні думи, шкільна інтермедія – все це творчо переосмислюється і знаходить відбиття в практиці нової української драми і театру. Лірична пісня, народний мелос, соковитий гумор, народний комізм, побутова яскравість характерів – все це входить як важливий компонент до драматургії, зумовлюючи своєрідність жанрів і стильових особливостей українського театру ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик"). Популярними були на Україні російські комічні опери – драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями – аріями, дуетами, вокальними ансамблями. Їх автори щедро використовували російський фольклор – народні пісні, танці прислів’я, обряди. Перші українські драматурги 19 століття у своїх "малоросійських операх", як і в українських водевілях, щедро використовували скарбницю народної музикальної і вокальної культури, органічно вводячи в дію ліричні і побутові пісні, танці. Ці твори тим самим розпочали традицію його дальшого розвитку як театру музично – драматичного.

Крип’якевич І. П запевняє, що новий театр, за європейськими зразками, Україна побачила вже при кінці 18- початку 19 століття. Новий український театр виник, як і вся нова українська література, на тлі занепаду феодально-кріпосницького ладу і появи нових соціально-культурних відносин у суспільстві. Українські шкільні театри, які досягли піку свого розвитку в першій половині XVIII століття, зникли вже у середині століття внаслідок заборони, а також реорганізації духовної академії. Але традиції шкільного театру після його занепаду не зникли, трансформувавшись у вертепи, ярмаркові балагани, а з кінця XVIII століття – у поміщицькі кріпацькі театри, що, працювали на репертуарі російському. У першій половині XIX століття починають утворюватися постійні театри у різних містах: у Києві (1805 p.), Одесі (1804 p.), Полтаві (1810 p.), Харкові (1812 р.), Ніжині (1826 p.), Катеринославі (1847 p.), Чернігові (1853р.). Почали організовуватися колективи артистів, у їх середовищі виховуються видатні театральні діячі того часу. Із 1818 по 1821 роки на Україні постійно працював відомий російський артист М. С. Щепкін (1788-1863 pp.), а в 30 -х роках розпочав свою діяльність видатний український артист К. Т.Соленик (1811-1851 pp.). У розвитку театру і драматургії дедалі більшого значення набували п'єси Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Фонвізіна, а також перекладний західноєвропейський та польський репертуар. Усе це сприяло піднесенню українського театрального мистецтва. Під впливом російського театрального мистецтва в репертуарі українського театру починають з'являтися п'єси з народного життя, широкого визнання набуває реалістична гра акторів. Передові діячі театру прагнули зробити його засобом громадського виховання, боротьби проти соціальних вад, що були породжені кріпосницькою дійсністю.

Важливо відзначити, що твори української драматургії виставлялися тоді досить широко і в російських театрах, зокрема і в імператорських – Московському Малому та Петербургзькому Александринському.

Окремо слід спинитись на жанрі водевіля, який на Україні розробляли І. Котляревський, В. Гоголь, Г. Квітка-Основ*яненко та їх наступники. Перші зразки цього жанру виникли в Росії та на Україні майже одночасно (в другому десятиріччі 19 ст). Водевіль український в основному розвиває традиції інтермедії, народного анекдота і тяжіє до одноактної побутової сценки. Персонажі живі, взяті з життя постаті українських селян, чумаків, чиновників, російських солдатів тощо. Український водевіль першої половини 19 ст., обмежившись тематикою сільського життя, розробив її реалістично, дав вдячний матеріал митцям сцени для змалювання типових характерів тогочасної дійсності.

Історичною датою у становленні нового українського театру можна вважати 1819 рік, коли на сцені полтавського театру були поставлені перші "українські опери" "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" І. П. Котляревського. Але це був лише перший крок на шляху становлення нового українського національного театру. Своєї сили він набув у 80-х роках завдяки плеяді артистів і драматургів, які стали корифеями української сцени.

Першими спробами історичного жанру в новій українській драматургії були трагедії М. Костомарова. Значного політичного звучання набрала його трагедія «Кремуций Корд» (написана в 1849 р. російською мовою, як відгук на процес над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства). Хоч автор і поклав в основу трагедії події з римської історії, своїми ідеями вона була співзвучна з політичною ситуацією в тогочасній росії. Створюючи трагедії «Сава Чалий», «Переяславська ніч» і «Украинские сцены из 1649 года», автор також мав намір розширити коло жанрів української драматургії. В основу «Сави Чалого» він поклав сюжет народної пісні, дві інші трагедії присвятив подіям періоду визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. «Украинские сцены…», певною мірою, йшли від жанру історичної хроніки, «Переяславська ніч» являла собою спробу наслідувати композицію і прийоми античної трагедії, аж до введення в події хору. Проте, обмежений буржуазно-ліберальним світоглядом, Костомаров не спромігся розкрити соціальні суперечності дійсності, його трагедії хибували на суб*єктивізм.

В галузі сценічного мистецтва, зокрема мистецтва актора, новий український театр зустрівся з двома тенденціями. Перша йшла від мистецтва народних лицедіїв, від манери виконання інтермедій, побутових сценок, від аматорських вистав. Саме на розвитку її принципів М. Щепкін будував положення своєї реформи сценічного мистецтва. Друга тенденція спиралась на сценічні канони класицистичної школи акторського виконання. Джерела її – мистецтво столичних акторів, які брали за взірець класицистичний театр Франції, гастролі німецьких та інших труп в Росії, гру польських труп на Правобережжі України, яка згодом витіснялась реалістичною драматургією.

Особливості п'єси

Поштовхом для написання «Наталки Полтавки» для Котляревського стала п'єса «Козак-стихотворец» О. О. Шаховського, у якій було зображено тогочасне українське сільське життя. Але автор був погано знайомий з реальним побутом українців, тому допустився багатьох помилок, через що полтавчани були дуже розчаровані у театрі. Тому Котляревський вирішив виправити це становище, написавши правдиву п'єсу.

Жанр твору, за визначенням І. Котляревського — опера малороссийская у 2-х діях.

Котляревський вперше в новій українській літературі вводить образ жінки-страдниці — мати Наталки, Терпилиха, що своєрідно відображуються у її імені. За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоко національна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії, у якому поєдналися ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму. Іван Котляревський так визначив жанр: «Опера малоросійська у двох діях», що передбачає багато музики та пісень.

 

Сюжет

«Наталка Полтавка» — це драма кохання бідної української дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя. Твір має соціальну спрямованість, адже перешкодою на шляху до одруження Наталки з Петром стає майнова нерівність.

 

Дія твору відбувається у полтавському селі. Зав'язка сюжету — це зустріч Наталки з возним, який пропонує їй одружитися з ним. Наталка не хоче й думати про таке одруження, бо вона чекає на Петра, який пішов на заробітки.

 

Конфлікт п'єси досягає кульмінації, коли Наталка категорично відмовляється одружуватися з возним, а Петро радить скоритися матері і пропонує їй усі зароблені гроші. Возний, якого розчулив такий акт самопожертви, зрікається Наталки на користь Петра.

 

Отже, тематикою «Наталки Полтавки» є показ соціальної нерівності, життя селян, бурлаків та чиновників, відтворення сільських звичаїв. Загалом мотив п'єси — розлука з коханим-бідняком та одруження з багатим нелюбом — був досить характерним для більшості тогочасних європейських мелодрам.

 

Композиційна побудова «Наталки Полтавки» є надзвичайно простою. Дія в п'єсі розвивається надзвичайно природно, легко й динамічно, по висхідній лінії, без зайвих сцен і картин, які б гальмували її, затримували розгортання сюжетної лінії. Відчувається органічна єдність усіх сцен у п'єсі, їх тісний взаємозв'язок. Жодну, навіть найнезначнішу сценку не можна вилучити, бо без неї п'єса багато б втратила: адже кожна дія, кожна репліка несе певне ідейно-художнє навантаження.

 

З композиційного погляду важливу роль відіграють уведені у п'єсу пісні: вони допомагають глибше і виразніше розкрити характери дійових осіб, сприяють розгортанню основної сюжетної лінії, розвитку конфлікту.

 

Певну композиційну роль відіграють і ремарки — авторські пояснення, зауваження в тексті драматичного твору за ходом дії, про час і обстановку на сцені, поведінку дійових осіб, міміку, жести, інтонацію тощо. У «Наталці Полтавці» вони лаконічні, але досить виразні.

Батьки Наталки взяли до себе в приймаки (всиновили) Петра. Наталка з Петром закохалися і батько вигнав Петра з дому. Петро змушений був йти в наймити. Батько Наталки помирає і бідна вдова Терпелиха продає маєток, забирає доньку й купує невеличку хатину у селі. Приходить час, коли возний Тетерваковський сватається до Наталки. Вона цього не бажає, оскільки закохана у Петра. Мати разом з сільським виборним Макогоненком умовляють Наталку, щоб та прийняла пропозицію Тетерваковського, бо тоді родина переживала скрутні часи. Коли старости завітали до Наталки, вона зі сльозами на очах їм пов'язала рушники. В той час Петро, вже вільний, опинився в цьому селі. Він випадково знайомиться з Миколою (той був сиротою та родичем Терпелів). Микола розповідає все Петру. Тож коли возний та виборний виходять з хатини (вже перев'язані рушниками) Микола повідомляє Наталці про те, що повернувся її коханий. Біля хатини возний зустрічається з Петром, з хатини вибігає Наталка, говорить, що кохає Петра. Тетерваковський, вражений тим, що Петро дуже кохає Наталку, і заради неї готовий на все, прощає і благословляє їх.

 

Музичне оформлення

 

Над музичним оформленням п'єси працювали Анатолій Барсицький, Алоїз Єдлічка, Опанас Маркович, Микола Васильєв, Володимир Йориш та інші. Однойменна опера Миколи Лисенка, написана за мотивами поеми і вперше поставлена у 1889 році стала класикою українського оперного мистецтва.

 

П'єса І. Котляревського привертала увагу читачів та глядачів красою зображених народних характерів, пісенністю їхньої мови. Шляхом індивідуалізації мови драматургові вдалося чітко окреслити психологічні типи персонажів. Так, мова возного й виборного викликає посмішку своєю перекрученістю, напускною вченістю.

П'єсі притаманні елементи сентименталізму, що розвивався на той час у літературі, — звернення до людських почуттів, змалювання їхньої сили й глибини. У дусі сентименталізму написано й кінцівку: возний відмовляється від Наталки.

Через певний час після написання п'єси з'явилися її переробки. Так, Іван Озаркевич у 1848 році опублікував у Чернівцях п'єсу «Дівка на виданню, або На милування нема силування», сюжет якої достеменно повторює «Наталку Полтавку», однак дію перенесено до Коломиї, а головну героїню перейменовано на Анничку. Того ж року п'єсу було виставлено у Львові та Коломиї.

 

Сценічна історія
Впершее «Наталка Полтавка» була поставлена 22 липня 1819 року в Полтаві за участю видатного актора Михайла Щепкіна, який тоді працював у трупі Штейна.
Ця п'єса досить швидко набула популярності. Багато в чому – завдячуючи першій трупі акторів, які грали в цій п'єсі. Зокрема, Михайло Щепкін один з перших виконував у постановці головну роль і для багатьох поколінь театральних поціновувачів закріпив образ виборного Макагоненка. Популярність п'єси була настільки великою, що «Наталка Полтавка» завжди збирала аншлаг.
Газети писали, що якщо немає в театрі збору, став «Наталку Полтавку» – буде аншлаг. Полтавський театр починає свій театральний сезон «Наталкою Полтавкою», і закінчує нею

21 січня 1821 року «Наталка Полтавка» вперше була поставлена у Харківському театрі. Але перед виставою у Харкові виникли деякі труднощі: для постановки був необхідний цензурний дозвіл, оскільки дозвіл князя Рєпніна поширювався лише на Полтавську губернію. Але трупа вийшла зі складного становища. За порадою Григорія Квітки-Основ'яненка трупа проанонсувала якусь відому старовинну п'єсу, а напередодні вистави, зіславшись на «хворобу» когось з артистів, попросила офіційного дозволу поставити «Наталку Полтавку», яку нібито довелось готувати поспіхом. Мета була досягнута —«Наталка Полтавка» відгриміла у Харкові.

 

Проте вперше надрукована п'єса «Наталка Полтавка» була лише у 1838 році. Професор Харківського і Петербурзького університетів, академік Ізмаїл Срезневський надрукував її в «Украинском сборнике», який він почав тоді видавати.

 

З великим успіхом п'єса йшла на сценах Петербурга, Москви, Талліна, Вільнюса, Мінська, Варшави, у Середній Азії та на Кавказі. її ставили російські трупи. У Варшаві на прохання глядачів виставу показували двічі на день при переповненому залі, «Наталку Полтавку» було перекладено литовською мовою, і вона увійшла у репертуар литовських театрів. Проте найбільшою популярністю цей твір користувався у Чехії, Словаччині та Болгарії — як в перекладах, так і в оригіналі «Наталку» там ставили сотні разів.

 

«Наталка Полтавка» з успіхом облетіла увесь світ, її з теплотою вітали найбільші міста Старого та Нового Світу. Пісні з п'єси навіть міцно увійшли у репертуар відомого співака Поля Робсона, і у його виконанні звучали зі сцен найбільших театрів світу.

 

Микола Лисенко написав музику до опери «Наталка Полтавка»,

 

Сьогодні «Наталка Полтавка» з успіхом іде на сценах Італії, Німеччини, Англії, Сполучених Штатів та багатьох інших країн. Усе це свідчить про те, що цей твір є перлиною української літератури, який і зараз захоплює глядачів.

Образи твору

У п'єсі всього шість дійових осіб, і кожна займає важливе місце в розгортанні дії. Усі вони поділяються на дві цілком протилежні групи: позитивні (Наталка, Петро, Терпилиха й Микола) і негативні (возний Тетерваковський і виборний Макогоненко).

Значення твору

П'єса І. П. Котляревського «Наталка Полтавка» поклала початок новій українській драматургії і зробила свій відчутний внесок у розвиток театру Росії, Білорусії, Молдови. Ця перша соціально-побутова драма стала підґрунтям пізнішим драматичним творам Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Я. Кухаренка та ін. Від неї ж пішли і основи оперного мистецтва.

 

«Наталка Полтавка» здобула високу оцінку видатних вітчизняних та зарубіжних режисерів, драматургів, композиторів, митців. Великий угорський композитор Ференц Ліст зробив для пісні «Віють вітри» нову інструментовку. Видатний чеський вчений та поет Вацлав Ганка відзначив народність п'єси і цільність характерів. Високу оцінку здобула «Наталка Полтавка» і у видатних режисерів Костянтина Станіславського та Леся Курбаса. «Найкращою оздобою української сцени» назвав п'єсу італійський вчений Анджело де Губернатіс, автор 23-томної історії світової літератури.

 

У «Наталці Полтавці» зіграли такі корифеї української сцени, як М. Садовський, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, М. Садовська та інші видатні актори.

7. „Москаль-чарівник”. Жанрові особливості. Сценічна історія.

«Москаль-чарівник» — п'єса, яка була написана видатним українським письменником Іваном Петровичем Котляревським у 1819 році. Вперше видана в «Українському збірнику», 1841 року в Москві І. І. Срезневським.

Вперше п'єса поставлена на сцені Полтавського театру. Відомо, що у 1820-их «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» з величезним успіхом пройшли в Санкт-Петербурзі в Олександрівському театрі та в Малому театрі, що в Москві.

1995 року на кіностудії ім. О. Довженка було знято фільм «Москаль-чарівник», де в головних ролях знялися Богдан Бенюк (Лихой) і Руслана Писанка(Тетяна).

8. Поема І. Котляревського „Енеїда”. Сюжет. Типи героїв. Інсценізації та постановки твору на сцені.

«Енеї́да» — українська бурлескно-травестійна поема, написана письменником Іваном Котляревським, на сюжет однойменної класичної поеми римського поета Вергілія. Складається з шести частин. Написана чотиристопним ямбом. Розповідає про пригоди троянського отамана Енея, який після зруйнування батьківщини ворогами, за кілька років поневірянь, разом зі своїм козацьким військом засновує омріяну державу в Римі, майбутню імперію. Поема написана в добу становлення романтизму і націоналізму в Європі, на тлі ностальгії частини української еліти за козацькою державою, ліквідованою Росією в 1775–1786 роках. «Енеїда» — перша пам'ятка українського письменства, що була укладена розмовною українською мовою. Поема започаткувала становлення нової української літератури. Перші три частини поеми були видані в 1798 році, в Санкт-Петербурзі, без відома автора, під назвою: «Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Повністю «Енеїда» вийшла в світ після смерті Котляревського, в 1842 році. Поема є першокласним джерелом з українознавства, українського побуту та культури 18 століття.
Сюжет

І

Після знищення Трої греками Еней тікає з ватагою троянців морем. Юнона, яка не любила Енея, сина Венери, побігла до бога вітрів Еола, щоби той здійняв буревій і потопив троянців. Еол розпустив вітри й зробив страшну бурю. Але Еней дав богові моря Нептунові хабаря і буря стихла. Венера, хвилюючись за сина, пішла жалітися на Юнону до батька Зевса. Той сказав, що доля Енея вже вирішена — він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину весь світ погонить» і «всім їм буде ватажок». Після тривалих поневірянь троянці дісталися Карфагена, де правила Дідона. Цариця закохалася в Енея і гуляла з ним так, що той забув про свою головну мету — будівництво Риму. Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив це, розлютився і послав Меркурія нагадати Енеєві про його призначення. Еней з троянцями вночі втік з Карфагену, а Дідона з горя себе спалила.

І І
Троянці пропливли морем і пристали до Сицілії, де правив цар Ацест. Сицилійці прийняли їх гостинно. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Під час троянського бенкету та ігрищ, Юнона послала свою служницю на землю, яка намовила троянських баб спалити човни. Сталася велика пожежа. Еней розлютився і заходився лаяти богів, просячи дощу. Дощ пішов і частина кораблів уціліла. Еней із горя ліг спати і побачив уві сні батька. Анхіз пообіцяв, що все буде добре і попрохав навідатись до нього в пекло.

ІІІ
Покинувши Сицілію троянці довго пливли по морю, аж поки не пристали до Кумської землі. Еней вирушив шукати дорогу до пекла й зустрів Сівіллу-віщунку. Вона пообіцяла відвести Енея до пекла, в обмін на хабар богу сонця Фебові та подарунок їй самій. Вони обоє спустилися по вулиці у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли чума, війна, холод, голод й інші лиха. На річці Стікс перевіз Енея та Сивіллу до пекла. Біля входу їх зустрів страшний Цербер, якому віщунка кинула хліба. У пеклі мучилися грішники: пани, брехуни, скупі, дурні батьки…Еней зустрів у пеклі Дідону і вбитих земляків-троянців. Нарешті він зустрівся з батьком, і той сказав, що від Енея буде «великий і завзятий рід», що «всім світом буде управляти».

IV

Посідавши в човни, троянці на чолі з Енеєм пливуть далі.Поромщик бачить острів, на якому править жорстока цариця Цирцея, яка перетворює людей в тварин. Острів ніяк не можна було оминути. Еней звертається до Еола і просить відвернути біду. Еол допомагає і військо продовжує свою подорож.

Еней зі своїми троянцями припливає на острів, де правив цар Латин. Разом зі своєю дружиною Аматою він збирається видати дочку Лавинію заміж за царя Турна. Еней тим часом відправляє воїнів на розвідку. Ті повідомляють йому, що місцеві говорять на латині. Еней зі своїм військом починає читати "Піярськую граматку" та вивчає латинь за тиждень. Потім Еней посилає царю гостинців і той приймає козаків з почестями, бажаючи, щоб Еней став його зятем. А тим часом Юнона, бачачи, що Еней розпустився, збирається його провчити. Богиня підсилає Фурію Тезіфону, яка вселяється спочатку в Амату, а "потім і Турна навістила". Турн же бачить сон, в якому його майбутня наречена обирає за нареченого Енея. Ображений він посилає лист царю Латину, оголошуючи війну. Енейове військо випадково спускає хортів на собачку Аматиної няньки. Та починає налаштовувати людей проти Енея. Народ Латини готується до війни.

V
Еней вирішує шукати допомоги у аркадян. Евандр- цар аркадян, Паллант – його син. Венера ж очаровує Вулкана- коваля, щоб той зробив міцну зброю для Енея.

Евандр посилає власного сина начальником війська, щоб той навчився хоробрості та досвіду. У свою чергу Юнона сповістила Турна коли Еней збирається нападати. Низ та Евріал – найманці троянського війська, які проявили величезну хоробрість – пробралися у табір рутульців та вирізали багато ворогів. Їх обох вбили. Троянці навалилися на Турна, той почав втікати.

VI

Розгнівавшись на богів за їх втручання, Зевс забороняє богам робити щось на користь будь-якої зі сторін. Венера приходить до верховного бога, починає підлещуватись до нього і сварити Юнону. Юнона., почувши це, розпочинає сварку.

Еней, в цей час пливе на кораблі разом з Паллантом на допомогу троянцям. Коли всі поснули, він думає про те, як можна перемогти Турна. Раптом він бачить у воді мавку. Вона розповідає йому про те, що Турн зі своїми воїнами вже почали бій проти троянців і ледве не спалили їх флот. Еней спішить на поміч "своїм" і відразу ж кидається в бій. Турн вбиває відважного Палланта. Іул "Енеєві лепорт подав", розповів, що сталось за його відсутності.

Зевс (у творі Зевес), напившись, пішов вибачатись до дружини Юнони. Та, своєю хитрістю обманула бога, приспала його. Юнона обернулась в подобу Енея і виманивши Турна, заманила його на корабель, щоб він поплив додому і не загинув.

На наступний день Еней поховав загиблих. До нього прийшли посланці з Латини. Він говорить їм, що воює не проти Латина,а проти Турна і пропонує влаштувати поєдинок один на один з ним. Послам це сподобалось і вони передали Енеєві слова Латину і Турну. Останній нехотя готується до двобою. Амата виступає проти одруження дочки і Турна, адже таємно в нього закохана.

Наступного дня обидві сторони зайняли позиції, щоб подивитись на бій. Юнона посилає на поміч Турну його сестру - Ютурну. Вона знову розпочинає поєдинок між троянцями та рутульцями. Енея поранено. Венера збирає для нього всілякі зілля, що допомагають вилікувати рану.

Думаючи, що Турн загинув, Амата вирішує повіситись. Ця звістка всіх сполошила. Еней виходить на двобій з Турном, вибиває йому з рук меча. Юнона, рукою Ютурни, дає Турну меча. За це, Зевс сварить Юнону і говорить: "Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олімпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які кажу пекти я вам". Двобій продовжується. Зваливши Турна на землю, Еней збирається його вбити, але слова рутульця його розчулюють. Раптом він бачить обладунки Палланта на тілі Турна і, все ж таки, вбиває його.
Характеристика героїв:

 

Імена героїв, географічні назви. Українські імена змішуються з античними, деякі з останніх «українізуються». Еней —

 

Енеєчко, Анхизович, Анхизенко; Лавінія — Лавіса, Лавісонька; Евріал — Еврусь тощо. Поряд з назвами місцевостей і поселень Стародавніх Греції та Риму згадуються й українські.

Дійові особи:
Олімпійські боги:

• Зевс (Зевес або Юпітер) — верховний бог, бог блискавки і грому.

• Юнона (Гера) — богиня шлюбу, його дружина.

• Венера (Афродита) — богиня кохання, побічна дочка Зевса, мати Енея.

• Еол — бог вітрів, брат Зевса.

• Нептун — бог моря, брат Зевса.

• Вулкан — бог вогню, покровитель ковалів, чоловік Венери.

• Меркурій — бог торгівлі, посланець богів, син Зевса.

 

Земні герої:

 

Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза.

Анхіз — цар Трої, батько Енея.

Низ та Евріал — троянські воїни.

Дідона — цариця Карфагена.

Латин — цар Латинської землі.

Амата — його дружина.

Лавінія (Лавіся) — їх дочка.

Турн — цар рутульський.

Еванд — цар аркадський.

Палант — його син.

Сівілла — жриця бога сонця Феба.

9. Драматургія І. Котляревського в оцінці провідних істориків театру та театральних діячів

10. Драматургія послідовників І. Котляревського, її роль у розвитку українського професійного театру
Звісно, послідовниками Котляревського були ті, хто, продовжуючи бурлескну традицію, складав поеми у стилі «>Горпиниди» П.Белецкого-Носенко чи «>Жабомишодраківки» (Війни мишей і жабок) До.Думитрашкова. Нікому їх бракувало тієї широти синтезу, заснованого на глибокому знанні народного побуту, ні тієї справдірубенсовской мощі, з якою створювалися образи, ні першогоостросатирического підтексту, який був у Котляревського. Тільки лише їм вдалося своєї поемою проспівати першу пісню про Україну, зробити це велика річ, про яку з такою теплотою згадував молодий Шевченка, звертаючись до Котляревському:

...>ти Усю славукозацьку по словуединим

>Переніс вубогу хатусироти.

У процесі створення стиль поеми Котляревського змінювався. У світлі останніх своїх частинах вона дедалі більше наближалася, відходячи від жанру «травестії», до типулиро-епической поеми, не цураючись авторських відступів і між строєм мови іноді нагадуючи твори великих російських поетів пізнішої пори. Коли ми читаємо у Котляревського:

>Хто бивши,хторізав,хто коловши,—

ми можемо згадати Пушкіна:

Швед, російський коле, рубає, ріже.

Або, читаючи опис війська, відпочивальника вночі напередодні бою підготовки до до нового бою:

...>дехтоспатиукладався,

Ахто под буркоювитягавсь,

>Онучіінші полоскали,

>Другіі, лежачи,розмовляли,

Ахтопрудився укабиць, — ми можемо згадати вірші з «Бородіно» М. Ю. Лермонтова:

Хто ківер чистив, весь побитий,

Хто багнет точив, побурчавши сердито...

Звісно, про будь-яке «взаємодії» і «взаємовпливі» не може йти мова. Але традиції XVIII століття - усе більш втрачали своєю владою над Котляревським. Він із них вийшов, він у своєї поемі найповніше та досконале їх вираз. І тоді водночас він свідомо чи несвідомо від нього відіпхнувся, та її «Енеїда» стала як чудовим епілогом старовинної українських літераторів, а й блискучим прологом нової, демократичної українських літераторів ХІХ століття.

Г. Квітки - Основ’яненка.

Г. Квітка-Основ'яненко представив жанри комічної опери, драми, водевіля. «Сватання на Гончарівці» — перша п'єса серед «малоросійських опер» після «Наталки Полтавки» І. Котляревського. В основі сюжету — соціальний конфлікт: багач Кандзюба хоче одружити свого придуркуватого сина Стецька з Уляною, донькою Прокопа Шкурата й Одарки. У тканину п'єси органічно введені українські пісні, обряди, танці. Широке використання фольклору, обряду сватання, сцен народного життя надало комедії неповторного національного колориту. Музику до цієї опери написав композитор Кирило Стеценко.

 

У його оперній творчості так само як і у прозі був присутній сентименталізм і реалізм.

- Поняття про сентименталізм, реалізм у творчості Квітки…

Бажання довести недоброзичливцям можливість творити українською мовою «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне», щоб розчулити читача, спонукало Г. Квітку-Основ'яненка утвердити в українській літературі сентименталізм як мистецький напрям. Письменник звернувся до основних мовно-стилістичних засобів сентименталізму: ліризму, пестливих форм слів, прекрасних українських пейзажів, чутливих і ніжних натур, зворушливих драматичних ситуацій, народних обрядів і звичаїв.

У світовій літературі сентименталізм виник у другій половині XVIII ст. і замінив класицизм як його заперечення: замість королів, рицарів, імператорів героями творів стали вихідці з низів — селяни, ремісники; поглиблюється зв'язок з усною народною творчістю. Для сентименталізму характерні такі ознаки:

• підвищений інтерес до людських почуттів, співчутливий тон розповіді, який змушує читача розчулитися й плакати над долею героїв;

• проста композиція твору, у якій сюжет розгортається послідовно;

• герої ідеальні, наділені зовнішньою і внутрішньою вродою, позбавлені негативних рис;

• персонажі з простого народу;

• змалювання побуту й звичаїв простих людей, акцент на їхній моральній вищості над панами;

• нездоланні перешкоди на шляху закоханих;

• увага до описів природи;

• наявність пророчої деталі чи епізоду, що натякає на трагічний кінець;

• дуже часто смерть героя від стихійного лиха, хвороби, нещасного випадку.

В українській літературі сентименталізм представлено більшою чи меншою мірою повістями Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», «Добре роби, добре й буде», «Козир-дівка», «Перекотиполе», «Божі діти».

 

Григорій Квітка-Основ'яненко теоретично осмислив і практично застосував у власній художній творчості новий на той час літературний напрям — просвітительський реалізм: «Пиши про людей, бачених тобою, а не вигадуй характерів небувалих, неприродніх, дивних, диких, жахливих».

Як вам відомо, основною ознакою реалізму, одного з найпоширеніших ідейно-художніх напрямів у світовій літературі XIX ст., є зображення конкретної дійсності, суспільних проблем буття — моралі, економіки, політики, побуту, взаємин людини й суспільства, середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу, характеру особистості, героя художнього твору.

Теми й прототипи образів Г. Квітка-Основ'яненко брав із народного життя: «Пишу, що зустрінеться мені;...от і виходять мої Марусі, Оксани, Науми, Мирони, Сотниківни...» Письменник першим реалістично, із сентиментальними відтінками або в бурлескному стилі змалював життя простих селян, їхній побут, звичаї, використовуючи живу розмовну народну мову, фольклор, сатиричним пером викривав недоліки суспільного життя, людські вади.

 

Історичний контекст

Українська дворянська еліта в час Великої Руїни асимілювалася в імперську російську культуру й державну службу. Пани свідомо втратили свою національну належність: їхньою рідною мовою стала російська, вони активно впроваджували французьку мову, європейські традиції та звичаї у своє життя. Більшість із дворян вважала українську мову «мужицькою», непридатною для створення серйозної літератури, а лише для написання творів бурлескного, гумористичного, жартівливого характеру, усіляко принижуючи українську мову, уважаючи її діалектом великоруської. «Зусилля воскресити малоросійську мову й створити малоросійську літературу майже даремні», «малоросійські музи і в прозі, і в поезії говорять чудернацькою мовою, не схожою на жодну людську», «малоросійську словесність... даремно намагається створити дехто з уродженців Малоросії» — це деякі фрагменти з тогочасної періодики.

Григорій Квітка-Основ'яненко, активно заперечуючи думки про обмеженість української мови, своєю творчістю довів її великі можливості для вираження найпотаємніших людських почуттів: «Мова, яка має свою граматику, свої правила, свої звороти в мовленні, котрі не можна наслідувати, пояснити іншою мовою; а його [народу] поезія? Хай спробують передати всю силу, усю велич, вишуканість іншою мовою! Тепер про малоросійську літературу. Вона розвивається і буде жити».

18. „Сватання на Гончарівці”: нові теми, жанрово-стилістичні особливості.

Жанр: Малоросійська опера у трьох діях.

Задовольняючи потреби розвитку української театральної культури, Квітка-Основ’яненко створює сповнену іскристого гумору, життєво правдивих, жвавих жанрових сцен соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835). У цій першій українській комедії поєднуються жанрові риси комедії, комічної опери, інтермедії, міщанської драми, водевілю. В характері соціально-побутового конфлікту й принципах побудови комедія зорієнтована на «Наталку Полтавку» Котляревського. Водевільні прийоми й ситуації мають явний генетичний зв’язок із водевілем Котляревського «Москаль-чарівник». Роль побутових типів, комедійно-буфонадний характер показу їхніх взаємин – це трансформація комедійних жанрових елементів українських інтермедій ХVІІ-ХVІІІ ст. й жартівливих народних пісень (наприклад, пісні «Била жінка мужика»).

Створюючи веселу комедію ситуацій і характерів, драматург застосовує чимало різноманітних літературних і фольклорних прийомів комічного: вдається до буфонадних сцен, ефекту несподіваності, комедійного самовикриття персонажа, вдається до прийомів алогізму вчинків і мовлення, до шаржування й гротеску, до пісень-нісенітниць.

19. „Шельменко-денщик”. Нові теми. Жанрово-стилістичні особливості.

 

Найвищим досягненням Квітки в драматургії є двомовна соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана російською мовою, центральний персонаж – Шельменко – говорить по-українськи).

Поєднавши жанрові елементи комедії інтриги (фабула про влаштоване хитрим денщиком таємне одруження офіцера з дочкою багатого поміщика), комедії звичаїв (зображення поміщицького середовища), майстерно користуючись комізмом слова, образу, ситуації, народними засобами сміху, драматург створює захопливий сюжет про те, як спритний, кмітливий та винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду, денщик перехитрює обмежених і будючних панів та ще й глузує з них. У мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється характерна для народних анекдотів і новел ідея про селянина чи слугу, які завдяки природній кмітливості, а то й лукавству, беруть гору над тупоголовими панами.

20. „Бой-жінка”: жанрові особливості, образи. Сценічна історія.

Традиції «Москаля-чарівника» відчуваються і в водевілі «Бой-жінка» (1829) Г. Квітки-Основ'яненка, який ще за життя автора з успіхом ставився на харківській сцені, а пізніше на сценах Петербурга та інших міст (опублікований лише 1893 р.). В ньому у фарсовій манері розробляється сюжет про «перевиховання» жартівливою й дотепною молодицею Настею свого «прибитого на цвіту» ревнивого чоловіка Потапа. Квітка першим в українській драматургії використав тут прийом перевдягання і невпізнання, дав зразок водевілю-інтриги. «Бой-жінка», як і інші українські водевілі першої половини XIX століття, має щасливу розв'язку