Твори Т. Шевченка у репертуарі сучасних українських театрів.

«Посланіє» (Львів)

«Відьма» (Чернігів)

«Гайдамаки»,(Харків, Черкаси, Закарпаття (будуть ставити)),

«Назар Стодоля» (Київ ім. Франка, Черкаси, Львів (заньковецької), Полтава, Дніпропетровськ, Вінниця, Суми, Луцьк)

«Мати-наймичка» (Львів ім..Л.Українки),

«Невольник» (Львів ім.. Заньковецької)

 

А також ряд інших аматорських театрів, котрі використовують класику у творчості, наприклад

Поетичний театр «Орфей» («Назар Стодоля»), Народний аматорський театр пластичної драми «Театральна майстерня» («Відьма»).

29.„Назар Стодоля”. Конфлікт. Образи. Перші постановки і найвідоміші виконавці головних ролей.

П’єса «Назар Стодоля» була написана в 1843 році. У цьому творі, як і у ранніх своїх драматичних спробах, поет використовує матеріал про далеке минуле України (дія відбувається в XVII ст..). Проте трві основоположника української реалістичної драматургії був глибоко соціальним і злобуденним.ю торкався класової боротьби. Адже звичайний побутовий конфлікт між Хомою, який хоче віддати дочку за багатого полковника.ю і люблячими один одного Галею і Назаром у творі Шевченка переростає в соціальний конфлікт між багатими і бідними.

Шевченко реалістично показав ворожнечу між експлуататорською козацькою верхівкою (Хома Кичатий) і бідняцькими верствами козацтва (Назар, Гнат). Викрити Хому з його лицемірством, користолюбством, ненажерливістю, показати боротьбу з несправедливістю і косністю сміливого і щирого у своїх почуттях Назара – ось те основне, чому було підпорядковане в пєсі все: любовна інтрига Хоми і Стехи, дружба Назара і Гната та інші, здавалось би другорядні сюжетні лінії.

Повнокровні, живі образи створив Тарас Григоровичу цій п’єсі. Причому характери герої, їх вчинки обумовлені соціальним становищем. Для багатого, жорстокого навіть до своєї дочки Хоми Кичатого основне – нажива, от чому він хоче віддати Галю за багатого полковника і не визнає бідного Назара. Зовсім інші Гнат і Назар – прості козаки, які борються за моральну свободу, за справжню любов, що перемагає розрахунок. Чесний, правдивий Гнат – щирий патріот, він готовий віддати життя за батьківщину, готовий допомогти другові. Цей образ перегукується з образом Миколи з п’єси Котляревського «Наталка Полтавка». Він знайде свій розвиток у багатьох образах інших українських класиків другої половини ХІХ століття. Зокрема в образі Івана Непокритого з драми Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю».

Волелюбним показує Шевченко головного героя п’єси Назара, який сміливо бореться проти несправедливості і мріє про той край, де не буде полковників і таких ненажер, як Хома, а буде тільки «одна воля та щастя». Кохана Назара – Галя, мрійлива, трохи романтична дівчина, але і внеї вистачає сили вступити в боротьбу за своє щастя. Хома в кінці п’єси з жорстокого властолюбця перетворюється на жалюгідного нікчему, що навколішках благає Назара пощадити його.

Пєса в першому варіанті закінчувалась убивством Хоми Кичатого Гнатом. Пізніше Шевченко переробив фінал (очевидно з цензури міркувань) і п’єса закінчувалась сценою каяття Хоми. Так п’єса і була надрукована в журналі «Основа» після смерті поета.

Високі художні якості, реалізм, глибоко соціальна суть п’єси «Назар Стодоля» сприяли тому, що цей твір відіграв величезну роль у розвитку української драматургії і театральної культури в цілому. Поява його на сцені внесла багато нового в режисуру українського театру.

Сценічне втілення

У 1877 році Московський Малий театр здійснює постановку драми Шевченка. Це була перша вистава «Назара Стодолі» на професійній сцені. Передовий російський театр поставив на сцені п’єсу, автором якої був один з найнебезпечніших для самодержавства представників революційно-демократичної думки.

Для Малого театру п’єса Шевченка була одним з тих творів, які утверджували дальші реалістичні шляхи розвитку мистецтва. А саме за народні засади в мистецтві і робовся цей знаменитий колектив. Успіх спектаклю, який відбувся 22.02.1877 року, був надзвичайний І це не дивно, адже в ньому взяли участь такі визначні актори, як Федотова (Галя), Нікуліна-Косицька (Стеха), Живокіні (Гнат), Решимов (Назар).

Цінним у постановці Малого театру було те, що актори зуміли правдиво, глибоко розкрити образи представників українського народу, правильно донесли соціальну суть різних характерів, як це і почав робити у свій час Щепкін. Московські глядачі побачили у виставі живих людей з їх пристрастями, радощами і горем, з їх інтересами та устремліннями.

Вистава «Назар Стодоля» у Московському Малому театрі пройшла кілька разів, після чого ця п’єса стала відомою і з успіхом йшла в багатьох провінційних російських трупах.

 

Новий період у сценічній історії «Назара Стодолі» починається з 1882 року. У цьому році після довгої і упертої боротьби відомий драматург і діяч театру Марко Кропивницький організовує першу професійну трупу корифеїв, куди ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, а в 1883 році – П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, яким судилось прославити народно-демократичне українське театральне мистецтво.

Ось у цьому театрі однією з перших вистав поряд з безсмертною «Наталкою Полтавкою» була поставлена Кропивницьким п’єса «Назар Стодоля». Це була значна подія не тільки тому, що це була перша постановка твору Шевченка на професійній українській сцені, а й тому що Кропивницький вперше глибоко розкрив соціальний зміст п’єси, дав ґрунтовний аналіз образів, відтворив правдиве життя і побут українського народу тих часів.

Готуючи «Назара Стодолю» Кропивницький вперше в історії режисури українського театру поставив питання про конкретно історичне оформлення спектаклю. До цього існувала стандартизація оформлення (традиційний задник із ставком, вербами, вітряком і хатою на передньому плані) будь-якої вистави. Працюючи над п’єсою Шевченка Кропивницький починає боротьбу за історично правдиву інтерпретацію на сцені (в декораціях, одязі, гримі), за ансамблю, де окремі індивідуальності не бліднуть у масі, а допомагають розкриттю задуму п’єси. Нарешті в роботі над «Назаром Стодолею» Кропивницький-режисер проявив себе як прекрасний постановник масових сцен (раніше це питання не було відкритим).

Працюючи над шевченковими образами, актори удосконалювали свою майстерність, тим більше, що Кропивницький як режисер тут, може чи не перший, шукаючи правдивого показу подій, вимагав від виконавців вдумливого, усестороннього аналізу ролі.

У роботі над сценічним втіленням «Назара Стодолі» у кожного з акторів була улюблена роль. Так, М. Кропивницький виконав роль Хоми Кичатого. Кичатий у його виконанні був зображений жорстоким, хитрим і лицемірним кар’єристом. Це була людина охоплена жадобою влади. І. Мар’яненко згадує про Кропивницького: «У розгортанні дії роль окреслювалась широкими рєпінськими мазками. Соковитий голос, упевнена поведінка, тонкі, правдиві психологічні переходи характеризували гру видатного майстра.»

Для відомого драматурга І. Карпенка-Карого, роль Гната Карого була першою в його творчій біографії, від якої він і взяв собі псевдонім. Майстерно виконував роль Гната брат Карпенка-Карого Панас Саксаганський. Будучи блискучим характерним комедійним актором, П. Саксаганський у ролі Гната виявив здібності актора великого драматичного таланту. Неперевершені образи Назара і Галі були створені М. Садовським і М. Заньковецькою.

На особливому місці стояла у Заньковецької роль Галі, як і вся п’єса «Назар Стодоля», яку вона називала улюбленою «батьковою казкою». Захопленими відгуками зустрічали гру Заньковецької у п’єсі Шевченка критики. Особливо чудово проходила у актриси сцена з Назаром в 3-ій дії, коли вони, чекаючи Гната, сидять у напівзруйнованій корчмі. Холодно, навкруги вітер і сніг, але їм байдуже. Велика любов та мрії про майбутнє зігрівають закоханих.

 

Ще однією інтерпретацією п’єси Кобзаря є вистава Київського академічного театру ім.. І. Франка, здійснена в 1951 році. Постановник цього спектаклю А. Бучма говорив: «Нас приваблює в ньому (творі Шевченка) дух волелюбності, глибока народність, віра в сили народні.»

І дійсно, спектакль франківців «Назар Стодоля» був піснею про силу і непереможність волелюбного народу. У ньому була показана вся гострота соціальної боротьби суспільства – боротьба бідняцьких верств козацтва з багатіями. Любов Галі (арт. Г. Яблонська) і Назара (арт. П. Сергієнко) розвивалася на фоні основного конфлікту між заможним, користолюбним, жорстоким багатієм Хомою (арт. П. Пастушков) і чесними, мужніми, відважними козаками Назаром і Гонтою. Саме цей конфлікт, який не може розв’язатися мирно, стояв в центрі вистави. І тому цілком правильним і закономірним був фінал спектаклю, так вдало знайдений режисерами А. Бучмою і Л. Дубовиком.

У фіналі п’єси Хома, опинившись у скрутному становищі, готовий простити Назара і Галю. Але вони не вірять у розпач Кичатого і йдуть геть від нього, навіть не кинувши останнього погляду. Таким чином, не про випадковий щасливий кінець драми двох люблячих сердець розповідає театр, а про закономірне для власницького світу корисливе і черстве ставлення до людського почуття.

Вистава відзначилась хорошим ансамблем. Особливості національного побуту передавались у ній не тільки показом конкретної обстановки, не тільки через одяг і гри, а і через народні танці, які було чудово поставлено. Також у виставі взяли участь учасники українського хору.

Також постановку п’єси Шевченка здійснювали:

Харківський театр опери і балету (опера «Назар Стодоля», К. Данькевича)

Львівський театр червоно прапора ім.. М. Заньковецької;

30. Поема Т. Шевченка „Гайдамаки”. Сюжет, проблематика, конфлікт. Місце „Гайдамаків” у театрі ХХ ст.

«Гайдамани» вершина ранньої творчості Т. Г. Шевченка. Ця поема знаменує перехідний період у творчості Кобзаря: від маленьких ліричних творів до великого ліро-епічного полотна, у якому поет по новому осмислює дійсність. Історичною основою поеми є події народного повстання, спричинені жахливими соціальними та національно-релігійними умовами.

У Поемі Шевченка надана розгорнута картина гайдамацького руху 1768 року на Правобережній Україні, до того ж тема визвольного руху має подвійну перспективу: з одного боку – священна дія, яка може служити прикладом національної свідомості; друга – неконтрольована сліпа сила повсталого народу. З одного боку, поет позитивно ставиться до Коліївщини, як каральної сили за злодійство конфедератів, а з іншого – засуджує криваву розправу гайдамаків. Поет стоїть на позиції єднання слов’янських народів, але з болем сприймає забуття онуками історичного минулого України.

Жанр: ліро-епічна поема (революційно-романтична, соціальна, історико-героїчна; перший український історичний роман у віршах)

Тема: показ лицарської звитяги українців під час національно-визвольного руху проти свавілля шляхти й корчмарів, зображення сили й працьовитості українського народу, його волелюбності і моральної краси.

Ідея: звеличення національно-визвольного руху України та лицарів Коліївщини, осуд шляхетського свавілля; заклик до знищення національного і соціального гніту.

 

Композиційно поема «Гайдамаки» складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу («Інтродукція»), десяти розділів та епілогу. Важливе значення має також така частина твору як «Передмова» (насправді – післямова), жартівливе звернення до передплатників поеми («Панове субскрибенти») та «Примітки» складені самим Шевченком.

Лірично-філософський вступ до поеми являє собою роздуми автора про швидкоплинність життя, про нескінченні зміни у природі і людському житті. Поет вважає, що «все йде, все минає», але вічними залишаються волелюбні прагнення народу. Також він висловив своє ставлення і до можливих нападок критики на «Гайдамаків». Таким чином, у вступі автор висловив власні ідейно-естетичні позиції як співець цілого народу та його представник.

Основна частина розпочинається «Інтродукцією», де автор дав оцінку національному, релігійному і класовому стану тогочасної Польської держави. «Інтродукція» є своєрідною експозицією твору. У поемі простежуються дві сюжетні лінії, перша (основна) – змальовує підготовку та хід повстання «Коліївщина», друга – історія кохання Яреми та Оксани. Кульмінаційним моментом першої лінії є розділ «Гонта в Умані», другої – «Червони букет.»

Головний герой поеми – повсталий народ. Таким чином, поет показує не лише масовість гайдамацького руху, а й соціальну і національну неоднорідність повстанців, адже до боротьби залучились не лише багаті і бідні українці, а й люди інших національностей (волохи та молдавани).

Важливу роль у гайдамацькому повстанні грають кобзарі, образи яких поет вводить у твір. Так, кобзар Волох не тільки прославляє козацького ватажка Залізняка, а й збуджує маси, закликаючи до боротьби.

Яскраво змальовані образи ватажків повстання. Влучну характеристику Залізняка дає той же Волох, називаючи його козацьким батьком, орлом сизокрилим, найбільшим багатством якого є: «степ і море; і скрізь битий шлях», бо немає в нього «ні оселі, ні саду, ні ставу». А образ Гонти найповніше відбитий в розділі «Гонта в Умані», де розповідається про вбивство Гонтою власних дітей. У цьому розділі автор відтворив народні погляди на вірність присяги.

Глибоко психологічний епізод вбивства Гонтою дітей розкриває безмежне батьківське горе. Драматизм твору загострюється і в епізоді поховання дітей. Виривши могилу ножем, Гонта ховає дітей так, як ховали козаків, накривши очі червоною китайкою. Отже і Залізняк, і Гонта мужні й рішучі народні ватажки, які завжди з народом.

Типовим представником повсталої маси є Ярема, образ якого подано в розвитку його особистості. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не має прізвища, Ярема зростає до народного месника.

Заключний монолог Яреми містить мотив-тему, що посідає важливе місце у поемі, тему пам’яті, нетлінності національної історії. «Хто-небудь згадає – каже герой. Автор-оповідач, який охоплює усі часові площини, стверджує протилежне: «Ніхто не згадає». Байдужості онуків протиставляється вірність їхній пам’яті самого автора. Взагалі, образ Яреми тісно пов'язаний з образом автора-оповідача, оскільки в ліричних відступах є ряд вислові які належать як Яремі, так і оповідачу.

У творі діють дві символічні постаті Яреми, що єдиний залишився живим і,єдиного нащадка, автора-оповідача, який про козацьку справу розповість своїм нащадкам.

Зростання особистості Яреми автор показує в динаміці. Спочатку перед нами бідняк, який прагне збагатитись аби зрівняти з багатою коханою дівчиною, проте згодом перед нами повстає зовсім інший Ярема, який здатний на помсту. Визволивши Оксану від конфедератів, Ярема одразу повертається до повстанців, так само він чинить і після вінчання, бо інтереси повсталого народу для нього понад усе.

В «Епілозі» образ поля, засіяного житом, є символічним натяком на те, що надалі слов’янські народи бративатимуться.

Сценічне втілення

На сцені Першого радянського театру, якому було присвячене імя Т. Шевченка (нині Дніпропетровський) у 1920 році, у дні Шевченківських роковин була здійснена постановка «Гайдамаків». Трупа даного театру складалась з колишніх акторів Молодого та Державного драматичного театрів. Режисером «Гайдамаків» був Л. Курбас.

Ряд яскравих реалістичних образів було створено тоді ще молодими, а нині прославленими українськими митцями. Так Гонту грав І. Мар’яненко, Залізняка – Д. Антонович, Кобзаря – В. Василько. Цінним було те, що основним героєм спектаклю був український народ, який піднявся на повстання. Вистава була оригінальна за формою. У ній були використані елементи античного театру, яскраво поставлені масові сцени. Дія починалась прологом. На сцену виходило 10 дівчат, одягнених у сірі свитки, які читали рядки з шевченківської поезії. Вони символізували Україну. Протягом всієї вистави цей хор втручався в дію, висловлював своє ставлення до персонажів і подій.

Спектакль був пристрасний, сповнений пафосу, революційної романтики і дуже гаряче сприймався глядачами. Його успіху сприяли і художнє оформлення, виконане талановитим художником К. Ельва і музика композиторів М. Лисинка, К. Стеценка і Р. Глієра.

В міркуваннях Л. Курбаса особливу увагу привертають слова про чільне місце музики в експресіоністичній виставі. «Гайдамаки» засвідчили це якнайкраще: музиці у структурі вистави належала провідна роль. Свого часу на Курбасівську пропозицію співпраці відгукнувся відомий композитор Р. Глієр, який написав «шість номерів: увертюру, пролог-пантоміму, пантоміму зустрічі Яреми і Оксани, фінал першої дії, антракт перед третьою дією, сцена бою, а також усе оркестрував. Всі ці номери є оригінальними симфонічними творами, і саме вони відіграли велику роль у музичній атмосфері постановки». За В. Васильком, Л. Курбас крім того використав у виставі три пісні М. Лисенка: «Ой, літа орел», «Пісня про Швачку», «Од села до села», пісня К. Стеценка «Гей, нащо ви славні брати гайдамаки, засіяли трупом степи і байраки» та пісню «А в нашого Галайди» Н. Прусліна (після від’їзду Р. Глієра з Києва він довершив музичну редакцію «Гайдамаків» і диригував оркестром під час цієї вистави).

Новаторський характер музичного вирішення «Гайдамаків» був очевидним, так само як нові режисерські підходи до музики в структурі сценічної дії. Цей мистецький «урок» в цілому виявився не марним для національної сцени, його засвоїли й далі розвинули інші митці.

Зоровий образ поеми Шевченка був утворений у прийомах умовного середовища: на кону знаходився невисокий станок – простий і лаконічний, що тягнувся з куліса в кулісу, відділяючи перші дрі третини сцени від ще однієї, задньої. Вся конструкція складалася з трьох сегментів; два бічних поєднувалися сходинками з третім – центральним. Від нього декілька сходинок спускалися в підлогу. Задня частина була задрапірована сірим солотном.

У першому варіанті «Гайдамаків» уярмлені селяни витягали на сцену ще й карету (правильніше сказати «знак карети», бо вона була необ’ємною, намальованою на фанері). Пані, яка їхала в цій кареті теж була «знаком» і називалася Польщею. А весь цей епізод – пантоміма «Поневолення» - мала дати узагальнений образ народного страждання. Карета та Польща у подальших сценах не з’являлись. Згодом Л. Курбас від них відмовився.

Надзвичайно складною та різноманітною виявилась світлова партитура вистави. Ю. Бобошко слушно назвав світло в «Гайдамаках» «композиційним інструментом у руках режисера». Він першим зауважив певну знакову сутність світлової колористики вистави: «Спалахи червоного світла зображалаи пожежі, що спалахували на панських маєтках на шляху повстанських загонів. Зелене світло у поєднанні з музикою передавало настрій ліричних сцен, синє – тривожну атмосферу потаємних зібрань, червоне – невгамовну лють «Червоного бенкету».

Знаковим у «Гайдамаках»було не лише світло, а й костюми – двох типів. Перший історичний (уявлення про одяг гайдамаччини). Так були вбрані майже всі персонажі вистави. Виняток складали 10 жінок в однакових сірих довгих селянських свитках – другий тип. Монохронність цих строїв «руйнувалася» кольоровими крайками та стрічками на головах жінок. Перуки у них були однаковими – темно-попелястими, заплетеними в одну косу.

Ці жінки утворювали хор «Гайдамаків» і називалися Десять слів поета. Їхні функції важко окреслити однозначно. В. Василько писав: «Жінки не тільки оповідали, що діялось між окремими діями чи епізодами, вони давали оцінку подіям, радили дійовим особам, як їм вчиняти, обороняли їх. Дуже рідко вони відігравали роль «живої декорації», ставали всі в ряд стіною, поза якою вбігали на сцену конфедерати. З-поза їхніх спин конфедерати вигукували свої вимоги відчинити двері і потім, розштовхуючи цей ряд жінок, ніби ламаючи двері, вдиралися в корчму Лейби. І Тільки в деяких моментах п’єси ці 10 жінок стояли осторонь, зовсім не втручаючись в дію.»

Варто відзначити, що роль жінок не обмежувалась призначенням «авторських ремарок». Десять слів поета були, сказати б, «поза історичними», вічним народом, чиє ставлення до змальованих подій суттєво відрізнялося від того, що своїми вчинками стверджували самі герої – представними народу «історичного».

Інші постановки «Гайдамаків»:

Київський театр ім.. І. Франка (1922, Г. Юра);

Львівський театр червоно прапора ім.. М. Заньковецької (Б. Романицький);