ТОП 10:

Роль І.П.Котляревського у розвитку української літератури.



Роль І.П.Котляревського у розвитку української літератури.

 

В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Петрович Котляревський, класик нової української літератури, видатний письменник-реаліст, автор славнозвісної "Енеїди" і "Наталки Полтавки"

Літературна, наукова і педагогічна діяльність І. П. Котляревського пройнята гуманізмом, життєвою мудрістю. Це був справді новатор у найширшому розумінні цього слова. Поет утверджував духовний ідеал народу, відстоював і викривав усе вороже й чуже народній моралі. Характерною рисою І.П.Котляревського є глибоке знання життя народу, його характеру, національної вдачі, діяльна любов до всього, що входить у поняття “вітчизна”, що розвивав і зміцнив це поняття. У його творах ставилися важливі громадянські, морально-етичні проблеми епохи і розв'язувалися вони з передових позицій. Широке громадянське звучання творчості Котляревського сприяло розхитуванню всього заснованого на гнобленні, здирстві, на знущанні з простого люду.

Значення Котляревського як зачинателя української літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше про­никнення в життя народу, на осмислення його історичної долі.Оригінальність і суспільне значення таланту автора “Енеїди” прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І.Я.Франко. Творчість І.П.Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу.

Значення “Енеїди” й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Образи творів Котляревського живуть у сучасному живопису, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Ім’я творця славнозвісної “Енеїди” стало уславленим, твори – невмирущими.

Велика заслуга І. П. Котляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.

Незаперечним мірилом значення творчості і діяльності Котляревського є його популярність за межами своєї землі. Про нього писали чеські та польські журнали вже з 1906 року; дещо пізніше заговорила про це преса Англії, Франції та Італії.

Творчість Котляревського має і виховне значення. На його творах вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

 

Т.Шевченко, М.Вороний і О.Білецький про І.Котляревського.

«Доборолась Україна до самого краю», — писав її геній Тарас Шевченко. І раптом серед мертвої тиші лунає сміх — зневажливий, саркастичний, життєствердний сміх. Той сміх пробудив у душах людей не тільки почуття гідності, але й повернув віру в себе, у свою неповторність і значущість.

 

Мабуть, жоден народ у світі не наділяє такими повноваженнями своїх митців, як український. Особливо це стосується літераторів. Слово завжди було в особливій пошані у нашої громадськості, а тому письменники і поети сприймалися громадською думкою майже як пророки. Зрештою, осягаючи нашу історію і зупиняючись на реаліях сьогодення, ми переконуємося: в тому, що незалежна Україна відбулася, — найперша заслуга нашого письменництва. Отже, розглядаючи І.Котляревського лише як літератора, годі й думати про повноту сприйняття цієї суспільної постаті. Тільки мірки громадсько-літературні здатні реально показати його масштабність і значення. Т.Г.Шевченко лише двома рядками про свого великого попередника зумів передати його історичну вагу і значущість. І.П.Котляревський Всю славу козацьку, за словом єдиним, Переніс в убогу хату сироти.

Сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна хрестоматія народного життя, панорама побуту і звичаїв.

За словами О.Білецького, «сила і причина довговічності цього твору — в єдності авторського задуму і стилю. Ця єдність — у надзвичайно життєствердному, оптимістичному стихійно-реалістичному світовідчутті, яким пройнято поему». Вона «стала першою друкованою пам’яткою української літератури, що немовби завершувала період довгого «підспудного» життя і в той же час відкривала перспективи нового розвитку, і, незважаючи на свою комічну зовнішність, була серйозною за своїм громадським значенням».

Глибоким патріотизмом пройнятий вірш Миколи Вороного «На свято відкриття пам'ятника Іванові Котляревському», в якому автора «Енеїди» піднесено на високий п'єдестал пошани, бо його служіння рідному слову — то справжній громадянський подвиг, який поклав початок відродженню національної ідеї.

У вірші «На вічну пам'ять Котляревському» Т.Г. Шевченко, називаючи письменника «праведною душею», пророкував невмирущу славу його імені: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть.

Шевченкові слова стали пророчими.

Більше 200 років минуло з часу появи «Енеїди» Котляревського, але й сьогодні цей твір є не тільки фактом історії літератури, а живим явищем сучасної культури, яке допомагає нам відчувати безперервність буття в його історичному розвитку, збагачує наші уявлення просвіту просторі й часі, примножує особистий досвід, дає естетичне задоволення, пробуджує і розвиває нашу самосвідомість.

 

І.Котляревський і Перша вітчизняна війна 1812 р.

І.П.Котляревський 12 років перебував на військовій службі в російській армії і в 1808 році вийшов у відставку в чині штабс-капітана.

Під час російсько-французької війни 1812 р. генерал-губернатор князь Я. Лобанов-Ростовський, знаючи Котляревського як досвідченого військового, доручив йому сформувати козацький кінний полк.За сумлінне виконання цього завдання Котляревського було нагороджено пам ятною медаллю, встановленою на честь переможного завершення Вітчизняної війни 1812 року. Сам котляревський не приймав безпосередньої участі в боях. Із відповідальним завданням поет упорався за 17 днів, але стосовно себе особисто подав прохання, щоб його залишили наглядати за Будинком виховання дітей бідних дворян. Прохання задовольнили, й Іван Котляревський передав новостворений полк іншому командирові.

Після розгрому наполеонівської армії котляревському не раз доводилось виконувати доручення воєнного характеру. У 1813—1814 pp. Іван Котляревський, виконуючи доручення того самого генерал-губернатора, їздив з депешами у ставку російської армії до Дрездена й Петербурга.

Після закінчення війни з Наполеоном Котляревський з запалом віддається театральній діяльності. У 1816 р. його було призначено директором Полтавського театру.

 

Котляревський і Щепкін

У 1816 pоцi I.П. Котляревського було призначено директором Полтавського театру. Зрозумівши, який величезний талант у актора-крiпака Щепкiна, що виступав у складі гастролюючої в Полтаві трупи Штейна, він близько сходиться з ним, допомагає викупити актора з кріпацтва. В цей час Котляревський пише п’єси "Наталка Полтавка" i "Москаль-чарiвник", якi дали початок новій українській драматургії, та були з успіхом поставлені у 1819 pоцi на сцені Полтавського театру. Спільна театральна дiяльнiсть Котляревського i Щепкiна протягом чотирьох рокiв (1818-1821) дає вiдчутнi результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього шириться добра слава. Щепкінпісля короткочасного перебування в трупі І. Штейна дебютував 1822 в моск. театрі (від 1824 Малий Театр), де й залишився до кінця свого життя, зазнавши особливої слави в драмах Грибоєдова та Гоголя. В укр. репертуарі був першим Виборним та Чупруном у п'єсах Котляревського «Наталка-Полтавка» та «Москаль-Чарівник», що лишилися кращими в його репертуарі. Щепкін був приятелем Т. Шевченка і на його честь ставив «Москаля-Чарівника» в Нижньому Новгороді 1857. Шевченко подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти».

Левко Боровиковський

Боровиковський Левко Іванович (22. 02. 1806, с. Мелюшки Хорольського пов. Полтавської губ., Хорольського р-ну Полтавської обл. — 06.12.1889) — український поет-романтик і байкар, фольклорист, етнограф, філолог. Опрацьовував фольклорні сюжети, звертався до народної поетики та ритміки. Народився в родині дрібного поміщика. Дід поета, миргородець Лука Боровик, походив із старовинного козацького роду. Він добре малював і грав на гуслях. Свій хист передав дітям. Відомим портретистом був його син В. Л. Боровиковский, у якого деякий час вчився живопису молодший брат — батько поета. Левко Іванович із своїми синами також захоплювався малюванням. Усе це дало підставу селянам по-вуличному називати Боровиковських Маляренками, а куток, де вони мешкали, — Маляренківщиною. Читати й писати він навчився вдома. Повітове училище в м. Хорол (1818—1822), Полтавська гімназія (1822—1826) — такі наступні етапи його навчання (серед викладачів був учитель російської словесності І. Г. Бутков). У 1826 р. Л. Боровиковський вступив до Харківського університету на етико-філологічний відділ філософського факультету. Особливий вплив на юнака справив український поет П. Гулак-Артемовський, який викладав тут російську історію, польську мову і статистику, керував студентським літературним гуртком. Старший брат поета зазначив у своїх спогадах, що в університеті тоді панували «холодна байдужість і мертвотний формалізм», які убивали творчу думку молоді. Так, коли в «Вестнике Европы» з’явилась перекладена Боровиковським балада А. Міцкевича «Фарис» із схвальним відгуком, то автор перекладу мав неприємності від інспектора, оскільки без його відома студенти не мали права друкувати свої твори. У студентські роки з’являються перші оригінальні твори поета: у 1828 р. «Вестник Европы» надрукував його поему-билину «Пир Владимира Великого» і баладу «Молодиця», які були написані у виразно романтичному стилі. Після закінчення університету в 1830 р. «со степенью кандидата за отличие» Л. Боровиковський викладає в Курській гімназії історію, а згодом — латинську мову. Пізніше його було переведено в Новочеркаську гімназію, а потім — у Полтавську та місцевий Інститут шляхетних дівчат. Серед його учнів були кирило-мефодійовець І. Посяда і майбутній байкар Л. Глібов. Це був період найпліднішої творчої праці Л. Боровиковського. Крім романтичних поезій, з-під його пера вийшло багато байок, він працював над укладанням словника української мови, записував зразки народної творчості. За своє творче життя поет написав понад 250 байок, 24 балади і думи, в основу яких покладено народні перекази, повір’я; переклав російською мовою низку творів А. Міцкевича, підготував до друку 15 українських народних пісень і 1200 прислів’їв і приказок. Він записував народні перекази, повір’я, забобони, а також способи простонародного лікування різних хвороб тощо. У 1852 р. в Києві було видано збірку Л. Боровиковського «Байки і прибаютки». Пізніше окремі його твори зрідка друкувались у різних виданнях. Відомостей про останні роки життя Л. Боровиковського майже немає. Поховано поета в рідних Мелюшках.

Микола Костомаров

Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] — український і російський історик, громадсько-політичний і культурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист, член-кореспондент Петербурзької АН з 1876р.В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси. Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.). Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та ін.). Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»), п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби. Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими мотивами. Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість з часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського життя 17—18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)».М. І. Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії. Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні. Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.

Лірика Боровиковського.

Боровиковський, Левко Іванович - поет, піонер українського романтизму.

Походив з того ж козацького роду, що й видатний художник Володимир Боровиковський (класик живопису доводився йому дядьком). Виріс усебічно обдарованою людиною, але не щасливої долі. Вчився у Хорольському повітовому училищі (1819—1822 pp.), Першій полтавській гімназії (1822—1826 pp.). Харківському університеті (1826—1830 pp.). Створив літературні твори, які стали окрасою української романтичної поезії. До Т. Шевченка був найвідомішим на Україні автором романтичних балад. Талановитий лірик виконав в українській поезії реформаторську функцію, довівши, що не лише "смішне й низьке", а й "високе" можна передавати українською мовою. Упродовж свого життя написав 24 балади і думи, 20 пісень, 26 п'єс, понад 600 байок, зібрав близько 1200 зразків народної творчості. Кращими в доробку поета вважаються ліричні твори кінця 1820-х — поч. 1830-х рр.: балада "Маруся" (1829 p.), поезії "Бандурист" (1830 p.), "Ледащо" (1830 p.), "Чарівниця" (1831 p.), "Козак" (1831 p.), "Вивідка" (1834 p.). Друкувався переважно в часописах і альманахах. Єдиною книгою, що вийшла за життя автора, була збірка "Байки і прибаютки", видана А. Метлинським у 1852 p. Деякі балади і думи досі не розшукано. Після закінчення університету працював викладачем в навчальних закладах Росії. В 1838 p. переїхав до Полтави, де викладав у гімназії й інституті шляхетних панн. У зв'язку з психічним захворюванням на поч. 1850-х рр. був змушений вийти у відставку, потім усамітнився в рідному селі

 

35.Народницька концепція нової української літератури. ( книжка)

 

 

Ліризація байки Л. Глібова.

Ліризм — особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря. Ліричні мотиви зустрічалися також у Крилова і Гребінки («Утята та Степ»). Проте тільки у Глібова ліризм набирав характеру тенденції, він спрямований передусім на поглиблення основного смислу байки. Глібов показав у ряді байок, що за нових соціально-економічних умов, після реформи 1861 p., огидні явища феодально-кріпосницького суспільства були ще досить живучі. Залишились ті самі хижаки-поміщики. Але тепер пани грабують селян «по-новому», з «позицій» запроваджених земств («Громада», «Вед-мідь-пасічник», «Вовк та Зозуля», «Собака й Кінь» та ін.). Нищівну характеристику дає Глібов у байках «Щука», «Пан на всю губу», «Лисиця і Ховрах» тогочасному судочинству, де він показав продажність і підступність суду. У кращій частині свого доробку Л. Глібов виявив себе уважним художником, знавцем суспільних явищ сучасної йому дійсності, зумів засобами поетичного слова передати значні зміни, що відбувалися в соціально-економічному житті країни напередодні та після реформи, зокрема класове розшарування на селі, занепад поміщицьких господарств. Яскраву картину банкрутства кріпосників, приреченості дворянства відтворив він у байці «Мірошник», де вістря своєї сатири спрямував проти недбайливих панів, які в умовах занепаду кріпосницької системи терплять повне банкрутство. Мораль байки — осуд не тільки одного Хоми, а всієї тогочасної розтлінної системи, за якої пани «без діла сотні всюди сують. А за недогарок вони людей і лають, і мордують». У цих словах велика правда тогочасного життя та й нинішнього, бо скільки безгосподарних імущих правитимуть країною, стільки не вибратись їй з руїни. З нещадною іронією письменник сказав про них: «Та й диво, що у їх хазяйство піде все на сміх!»

У байках, написаних протягом 70—90-х років, Глібов поряд зі старими темами порушував і нові. Поглиблювалось його світобачення, урізноманітнювалась галерея образів, засоби реалістичного зображення дійсності, зміцнювався зв'язок з народною творчістю. Байкарський доробок Глібова цього періоду органічно вливався в загальне річище розвитку української літератури. Байкар розкривав жорстокість урядовців, тупість титулованих царських чиновників, поміщиків-самодурів («Лев на облаві», «Жаби», «Кундель» та ін.), гостро висміював владу «золотого мішка» («Скоробагатько», «Сила»), суспільний індиферентизм консерваторів і ретроградів («Мальований Стовп»). Засуджуючи соціальну несправедливість, поет продовжував утверджувати чесність і працьовитість простих людей, їхню моральну вищість над експлуататорами.

Незаперечні заслуги Глібова в розвитку поетики байки. Він сміливо розсунув її жанрові межі, урізноманітнив форми, вперше в українській літературі збагатив байку рисами пісні й балади, демонструючи широкі, невичерпні можливості цього найтради-ційнішого літературного жанру.

 

Любовна лірика Ю. Федьковича перейнята болем розлуки. Це пов'язано із біографічними фактами. Попри взаємне кохання, через соціальні умовності та примус батьків дівчини Юрію Федьковичу не судилося особистого щастя, до кінця життя він не зміг позбутись болю від втрати коханої.

Поезії Ю. Федьковича дуже сподобалися мені. Вони мелодійні, перейняті глибокими непідробними почуттями, самобутні і безмежно щирі. У своїх віршах поет відкриває свою душу, а уважний читач не може не зреагувати на це відповідним сприйняттям цих поезій.

Роль І.П.Котляревського у розвитку української літератури.

 

В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Петрович Котляревський, класик нової української літератури, видатний письменник-реаліст, автор славнозвісної "Енеїди" і "Наталки Полтавки"

Літературна, наукова і педагогічна діяльність І. П. Котляревського пройнята гуманізмом, життєвою мудрістю. Це був справді новатор у найширшому розумінні цього слова. Поет утверджував духовний ідеал народу, відстоював і викривав усе вороже й чуже народній моралі. Характерною рисою І.П.Котляревського є глибоке знання життя народу, його характеру, національної вдачі, діяльна любов до всього, що входить у поняття “вітчизна”, що розвивав і зміцнив це поняття. У його творах ставилися важливі громадянські, морально-етичні проблеми епохи і розв'язувалися вони з передових позицій. Широке громадянське звучання творчості Котляревського сприяло розхитуванню всього заснованого на гнобленні, здирстві, на знущанні з простого люду.

Значення Котляревського як зачинателя української літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше про­никнення в життя народу, на осмислення його історичної долі.Оригінальність і суспільне значення таланту автора “Енеїди” прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І.Я.Франко. Творчість І.П.Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу.

Значення “Енеїди” й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Образи творів Котляревського живуть у сучасному живопису, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Ім’я творця славнозвісної “Енеїди” стало уславленим, твори – невмирущими.

Велика заслуга І. П. Котляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.

Незаперечним мірилом значення творчості і діяльності Котляревського є його популярність за межами своєї землі. Про нього писали чеські та польські журнали вже з 1906 року; дещо пізніше заговорила про це преса Англії, Франції та Італії.

Творчість Котляревського має і виховне значення. На його творах вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.226.234.20 (0.017 с.)