Організаторська діяльність Є. Гребінки та Г. Квітки-Основ’яненка для розширення можливостей нової української літератури.

З кінця 30-х років Є. Гребінка виступає як невтомний організатор українських літературних сил. Він домовляється з А. Краєвським про щорічне видання українською мовою чотирьох «Литературных прибавлений» до «Отечественных записок». Особисто, а також через Г. Квітку-Основ'яненка Є. Гребінка звертається до І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Афанасьєва-Чужбинського з проханням надсилати твори до видання. Однак з цензурних причин вдалося видати 1841 р. лише альманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані окремі твори 1. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли, Т. Шевченка та інших авторів, добірка українських народних пісень тощо. Велику допомогу у підготовці матеріалів для альманаху надавав Є. Гребінці Т. Шевченко. У «Ластівці» були вміщені також два напівбелетристичні нариси укладача (передмова «Так собі до земляків» і післямова «До зобачення»), написані у формі бурлескної стилізації і позначені споглядально-консервативним характером, зокрема у трактуванні принципу народності. Не випадково вони викликали негативні відгуки літературної критики, зокрема В. Бєлінського. Загалом же видання в Петербурзі в ті часи українського альманаху було, безперечно, важливою подією, що зумовило пожвавлення українського літературного і культурного життя.
Г. Квітка виявляв надзвичайну ініціативність і активність у громадсько-культурному житті Харкова. З успіхом він грав в основ'янському аматорському театрі, який славився на всю округу, роз'їжджаючи виставами по ярмарках; з часу заснування Харківського професійного театру Квітка перебував у творчій співдружності з його талановитим колективом, до якого в різний час належали М. С. Щепкін, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська, чиє сценічне життя пов'язане З драматургією Квітки. Відомо, що Григорій Федорович писав і музичні твори, грав на флейті та фортепіано на вечорах, які з 10-х років влаштовувала інтелігенція університетського міста. Г. Квітка став ініціатором заснування в Харкові Товариства благодіяння та Інституту благородних дівиць, одним з організаторів і видавців першого на Україні науково-літературного журналу «Украинский вестник». Письменникові належить ініціатива видання харківських альманахів «Утренняя звезда», «Молодик», першої збірки українських прислів'їв та приказок.
У своїй службовій та громадсько-просвітительській діяльності Квітка з гуманістичних позицій виступав проти зловживань і жорстокості представників панівного класу, захищав гноблених та кривджених, зокрема селян-кріпаків, «стягував» з багатших земляків пожертвування на культурно-освітні потреби,— і це викликало нападки на нього з боку реакційних губернських кіл. За свої сатирично-викривальні твори письменник зазнавав переслідування реакційної преси, а також певної частини харківського дворянства, яке пізнавало себе в сатиричних образах його комедій та повістей. «Вышла «Козир-дівкя»,— писав Квітка-Основ'яненко в одному з листів,— й судья сердится на меня, что он никогда бубликов не прпнпмает от просителей; за «Дворянские вибори» й теперь каждьій исправник сьесть меня готов». Губернська знать вдавалася до різних інсинуацій проти письменника, писала на нього доноси. «Усилили слухи,—повідомляє він,— что государь не благоволит ко мне, а Бенкендорф употребит все, чтоб меня не допустить служить нигде».

 

З кінця 20-х, а особливо в 30-х роках XIX ст. активізуються творчі зв'язки Квітки-Основ'яненка з багатьма українськими літераторами — П. Гулаком-Артемовським, гуртком харківських романтиків, Є. Гребінкою, Т. Шевченком, представниками російської культури й літератури — С. Аксаковим, М. Погодіним, В. Далем, В. Жуковським, П. Плетньовим, А. Краєвським, Ф. Коні. Ці взаємини, підтримка друзів по перу підносили творчий тонус письменника, сприяли його виходу на широкі простори вітчизняної літератури.

 

37. Переборення "котляревщини" у творчості І. Котляревського та його епігонів – Я. Кухаренка, П. Білецького-Носенка, К. Думитрашка та ін.
Україні ж вплив І.Котляревського на подальший розвиток української літератури був величезним. З’явилась значна група його послідовників, яка потім з легкої руки П.Куліша одержала зневажливу назву «котляревщина». У творчості цих письменників (К.Думитрашко, П.Коре-ницький, Степан Шереперя, С.Александров, К.Тополя, О.Рудиковський, М.Макаров-ський, Я.Кухаренко, В.Гоголь, К.Пузина, Г.Кошиць-Квітницький та ін.) бурлеск зазнав значних змін внаслідок відмінностей їх ідеологічних переконань та художніх уявлень. Часто ідейно-естетична орієнтація цих письменників мала тенденцію до національної замкненості, була позбавлена того високого загальнолюдського сенсу й актуальності, які притаманні І.Котляревському. Їх образність часто обмежувалась народною символікою, стилістика - сміховою стилістикою народного свята тощо. До того ж, «котляревщина» як літературне явище не була однорідною ні за ідеологічною, ні за художньою спрямованістю, отже введений П.Кулішем[vi] термін можна вважати історично перехідним, оскільки при сьогочасному розумінні літературного процесу початку ХІХ століття, «котляревщина» швидше сприяє аналітичній плутанині, ніж сприяє позитивному руху думки. П.Куліш ввів це поняття як зневажливе узагальнення великої кількості творів української літератури початку ХІХ століття (перших трьох десятиріч) та їх авторів, які були пов’язані традицією або свідомим наслідуванням з бурлескно-травестійним стилем тієї епохи чи то з індивідуальною письменницькою манерою І.Котляревського. Термін «котляревщина» залишив слід в літературознавчих рецепціях. Часто оцінювалась не його доцільність, а - термінологічне наповнення. Відомо багато спроб визначення естетичної сутності «котляревщини». Синтетичне визначення цього поняття прагнув зробити М.Зеров, виділяючи такі основні риси цього явища: 1) провінційно-обивательська природа письменника; 2) образна, конкретна, з нахилом до вульгарності мова; 3) грубо-гумористичне трактування народного побуту[vii]. У вітчизняній науці співіснують два тлумачення поняття «котляревщина»: 1) як явища, викликаного до життя творчістю І.Котляревського, яке призвело до ідейно-художнього виродження його здобутків (С.Єфремов, І.Айзеншток, П.Волинський); 2) як явища, породженого спільною і для І. Котляревського культурною традицією й вироджувалося у зв’язку з виродженням цієї традиції (М.Максимович, А.Музичка, В.Науменко та ін.). «Котляревщина», як вже згадувалось, не була однорідною, мала різні тенденції розвитку, що зумовлювалось полісемантичною природою її родового джерела - народної сміхової культури. Вона зазнала занепаду шляхом переродження (а не виродження) в залежності від ідейно-естетичних уподобань авторів. Всі твори письменників цього напряму істотно відрізняються від «Енеїди» тим, що підсвідомо зраджують ті головні світоглядні критерії, які перенесені в літературну форму з архаїчного бурлеску І.Котляревським, а саме: втрачаються здорове, оптимістичне, життєствердне начало буття, людяність, сміх як форма «олюднення». Твори починають тяжіти до самодостатнього етнографізму («Наталя», «Гарасько» М.Макаровського, «Чари» К.Тополі, «Вечорниці» П.Кореницького), до алегорій окремих політичних моментів історії України («Харко» Я.Кухаренка, «Вакула Чмир» і «Варшава» невідомих авторів), до забавки задля забавки («Жабомишодраківка» К.Думитрашка, «Горпинида» П.Білецького-Носенка, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В.Дмитренка), до інтелектуалізму («Перстень», «Калиф на час» Є.Гребінки, псалми П.Гулака-Артемовського), до сатири в традиціях давньої української літератури, сатири, яка спрямована на морально-етичне переродження всього порочного («Ода - малороссийский крестьянин» К.Пузини, деякі вірші К.Тополі, О.Рудиковського). Але сатира не стає провідним напрямом еволюції бурлескно-травестійних форм на початку ХІХ століття. В цілому письменники так званої «котляревщини» не прагнули до створення позитивного народного героя, подібного до Енея. Але ж метою бурлескно-травестійної літератури будь-якого з народів, де вона існувала, навряд чи можна визнати створення галереї позитивних народних типів, і лише на цій підставі не слід, мабуть, визначати цілий напрям розвитку літератури як безперспективний.

38. Постать Т. Шевченка в українській літературі та в національній свідомості.
Т. Г. Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено. Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор «Кобзаря» виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури більша, ніж роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.
Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Глибинний ідейно-естетичний вплив Шевченка, що виходить далеко за рамки вузькоформального впливу, позначився на творчості чи не всіх українських письменників.
Вихований в силовому полі романтичної європейської культури, імпульсивний романтик і лірик навіть за вдачею, він приніс у світову літературу свій індивідуальний тип романтичної творчої системи, позначений синкретизмом стилів, природною реалістичністю світосприйняття. З творів Шевченка перед європейським читачем поставав неповторний, яскраво національний образ України й образ великого поета, що став символічним уособленням українця та його світу. «Давши людству краще з українського, він в той же час дав українському краще з вселюдського — в самому рівні і якості своєї думки, свого слова».Поезія Шевченка і його постать ніколи не були для українців обмеженими тільки рамками літератури чи й навіть культури,— Шевченко є явищем української духовності, могутнім джерелом національної самосвідомості, учасником історичного життя народу, порадником, Батьком, навіть пророком майбутнього та апостолом правди, символом України. Україна була для нього всім, і він є нині всім для українців.

 

39. Просвітницько-реалістичні принципи "Малоросских повестей" Г. Квітки-Основ’яненка,. Гумористичні оповідання й повісті: "Салдацький патрет", "Мертвецький великдень" та ін. – поєднання в них реалізму та фантастики.

Після першої повісті «Маруся» (1832) Квітка створює ще ряд повістей і оповідань, що вийшли двома збірками («Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком»; книга перша — 1834 p., книга друга — 1836— 1837 pp.). Поява повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності. Усі ці повісті й оповідання були рішучим кроком літератури (не тільки української) до «теми народу», до світу життя простого трудівника. У них центральними позитивними героями виступають люди хліборобської праці, яким досі відводилося мало місця в світовій літературі й які зображувалися переважно в комічному плані або у вигляді сентиментальних «пейзанів». Ці твори написані в формі широкої, неквапливої, докладної розповіді Грицька Основ'яненка — мудрого старожила з харківської околиці, людини з народу для слухачів зі свого ж таки демократичного середовища. В ній успадковані від народних оповідачів щирість і довірливість тону, майстерне володіння фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю. Вдається Квітка-Основ'яненко — найчастіше в гумористичних творах — і до простакуватого тону розповіді, часом — до бурлескної, в деяких місцях шаржованої, стильової манери. Вже в самій назві двох книжок «Малороссийских повестей» відбилася «вирішальна особливість поетики» прози письменника: «усі ці твори «розповідаються», а не пишуться».
Художня проза Квітки-Основ'яненка поділяється на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання та повість; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький великдень» (1833), «От тобі і скарб» (1834), «Пархімове снідання» (1841), «Підбрехач» (1843), а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833).
Письменник виробив свій специфічний жанр оповідання переважно шляхом олітературення фольклорних оповідних жанрів, створення нової жанрової структури на межі двох художньо-естетичних систем — фольклорної та літературної; художня природа його оповідань (усі вони написані за народнопоетичними сюжетами, мотивами) великою мірою визначається жанровими ознаками тих фольклорних творів, які покладені письменником в основу. Це оповідання-анекдот («Салдацький патрет», «Пархімове снідання», «Підбрехач»), фантастичне оповідання («Мертвецький великдень», «От тобі і скарб»), оповідання-притча («Перекотиполе»; 1840), оповідання новелістичного характеру («Малоросійська биль»).
Майстерно написане оригінальне за жанровою структурою оповідання «Салдацький патрет» полемічно спрямоване проти шовіністичних кіл, які недоброзичливо та некомпетентно судили про українську літературу, особливо про твори з життя селянства, написані українською мовою. «Салдацький патрет» — твір ще значною мірою пошуковий щодо художніх принципів, стилю, жанру. І до цього часу простежується різнобій у характеристиках його художніх достоїнств, жанрової природи. Так, існує думка, що в цьому оповіданні ще немає «композиційної єдності», «композиції як показника художнього завершення цілого», що «жанр «Салдацького патрета» визначити важко, бо це, власне, ще не жанр, а його прообраз. Звідси — неоднозначність, мозаїчність, що виявляється на всіх рівнях»18. І. Денисюк пише, що в «Салдацькому патреті» «відчувається авторське почуття композиції», і так визначає жанр цього твору: «Ми приймаємо перше оповідання Квітки-Основ'яненка як жанр анекдота, схрещеного з образком. Анекдот дав фабульну гостроту й дотепність, образок — мальовничість тла та його широчінь і певну настроєву атмосферу. Майстерно та докладно виписане тло превалює над мораллю цього твору»19.

В композиційній організації твору письменник орієнтується також на народну казку про різнотипні пригоди героя й на літературні твори з ланцюговою композицією. В жанровій структурі «Салдацького патрета» наявний також алегоризм байкового типу, що дає підстави для визначення жанру цього твору як «оповідання-байки»20. На відміну від анекдоту в «Салдацькому патреті» як літературному оповіданні наявні більш складна композиція, поетапне нарощування події, неквапливість розгортання фабули, велика кількість персонажів та їх характеристик, деталізація обставин дії за рахунок інформації про суспільні й побутові явища.

Оповідання «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач» написані за фольклорними мотивами й підпорядковані головним чином морально-виховним завданням; дотепний гумор, етнопедагогічна мудрість їх спрямовані проти пияцтва, неробства, брехливості, обмеженості, намагання розжитися нетрудовим способом. В окремих місцях робляться різкі випади проти хабарництва, станової нерівності, панського паразитизму, своєкорисливих церковників. Критерієм сатиричної характеристики дійсності виступає народна точка зору, простонародне світорозуміння.

 

40. Рання творчість Т. Шевченка (романтична тональність балад "Причинна", "Тополя", "Лілея" та ін.).
Навчаючись в Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. У 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію "Никита Гайдай", з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму "Невеста" (зберігся фрагмент "Песня караульного у тюрьмы"). В 1842 р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою "Слепая". У цьому ж році створює історичну поему "Гамалія" (вийшла окремою книгою в 1844р.). Кінцем лютого 1843 р. датована історично-побутова драма "Назар Стодоля" (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844-1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі. У 1844р. вийшло друге видання "Кобзаря". Всі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як "мужицький поет" і поет-патріот. У ранніх творах (інколи і в пізніших) Шевченко переважно схилявся до романтики: в них бачимо його інтерес до незвичайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, піднесений стиль мови, деяку розчуленість, навіть сентиментальність, захоплення історичним минулим, а це якраз основні риси романтизму. Поступово посилюються реалістичні мотиви в романтизмі Шевченка, він вносить у нього елементи соціальної сатири. Основа естетичної платформи Шевченка— правдиве зображення дійсності та висока художність, сміливе викриття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови демократичної держави. Отже, Шевченко був романтиком і реалістом одночасно; в молодості, яка схиляє до романтики, писав і реалістичні твори («Катерина»), а в зрілому віці— і романтичні («Царі», «Давидові псалми»). Часто в одному творі тісно взаємодіють і романтизм, і реалізм («Гайдамаки»). Ці два методи тісно переплітаються в усій творчості Шевченка, джерелами якої були тогочасна дійсність, фольклор і літературні традиції.Народна пісня— одне з основних джерел «Кобзаря». Пісні матері, оповіді діда, односельців, народнопісенна творчість навіяли поетові балади «Причинна», «Тополя», поеми «Сова», «Сліпий», «Наймичка», «Відьма», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», сотні поезій.Українська література попередніх століть (творчість Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, Боровиковського, Метлинського, Костомарова) та красне письменство інших народів також мали вплив на формування літературних смаків Шевченка. Йдеться передусім про російську і польську літератури. Проте основне джерело його творів— життя народу, зокрема покріпачених селян. 3 дитинства увібрав поет у себе пекучі народні болі, кущ радощі й високі, багатьма поколіннями вистраждані мрії.Чималий вплив, особливо на ранню творчість Шевченка, мали збірки пісень Михайла Максимовича, Миколи Цертелєва, Амвросія Метлинського, «Історія Русів», «Запорозька старовина» Ізмаїла Срезневського, наукові праці з історії України М. Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, козацькі літописи, зокрема «Літопис Величка».