Харківська школа романтиків(виникнення)

На початку XIX століття Харків став першим центром справжнього літературний) життя в країні. Сталося це завдяки відкриттю в нашому місті 1805 року університету, з якого починається нова ера в історії Слобожанщини, і, як вважав його засновник В. Н. Каразін, "Харків для Вітчизни стане тим, чим Афіни були для Греції". На той час Україна втратила всі свої колишні вольності і перетворилася на звичайну провінцію Росії. За таких умов у 30-х роках XIX століття в Харкові з'являється гурток, який об'єднав бажаючих працювати в наукових галузях і літературі для того, щоб не дати імперським чиновникам остаточно знищити українську культуру. Він одержав назву "Харківської школи романтиків", складався переважно з людей, безпосередньо пов'язаних з університетом, і став видатним явищем у суспільному житті. До його складу увійшли Л. І. Боровиковський, А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров, І. І. Срезневський, Я. І. Щоголів та інші. Треба зазначити, що на той час епоха класицизму вже закінчилась, а провідним напрямом у російській та європейській літературі став романтизм. Тому до "Харківської школи романтиків" тяжіла більшість російських і українських письменників. Вони виявляли великий інтерес до історії України, національних традицій, фольклору. Одним з найактивніших членів "Школи" був Микола Костомаров, історик, політичний діяч, письменник, поет. Це його перу належить "Книга буття українського народу" - найважливіший програмний твір Кирило-Мефодіївського братства. Перший друкований твір Костомарова - трагедія "Сава Чалий" (1838), написана на матеріалі історичної думи. Пізніше він видає "Українські балади" (1839), збірник українських поезій "Вітка" (1840) і останню публікацію харківського періоду - трагедію "Переяславська ніч", надруковану в альманасі "Сніп" 1841 року. Амвросій Метлинський, професор "русского языка и словесности", у своїх творах, які він підписував псевдонімом "А. Могила", оспівував улюблені образи: козака, гайдамаку, чумака, "стару бабусеньку", яка "мне кохала, піснями пеленала, рідним словом кормила, рідній мові учила". Тугою за славним минулим рідного краю були сповнені його "Думки і пісні та ще дещо", видані у 1839 році. Як у цій першій збірці Метлинського, так і в інших символами славних часів минувшини виступають старець, гетьман, могили, списи рушниці, бандури, степ, вітер та інше. Найстарішим з гуртка "харківських романтиків" був Ізмаїл Срезневський, який разом з І. В. Розновщенком видав у 1831 році "Український альманах". Пізніше, у 1833-1838 роках, вийшли у світ шість збірників "Запорожской старины". Думи, вміщені в них, являють собою найкращі зразки українського епосу. Крім того, літературний матеріал "Запорожской старины" став безцінним джерелом у дослідженнях української старовини. Левко Боровиковський відомий нам як автор поеми "Маруся", яку він написав, скориставшись із сюжетів балад Г. А. Бюргера "Леонора" (1773) і Жуковського "Светлана" (1808-1812). Український поет-ро-мантик Боровиковський заново переказує баладу, насичуючи її мотивами національного фольклору. До уславлених "харківських романтиків" належить і поет Яків Щоголів. Як Г. Квітці-Основ'яненку, нашому знаменитому землякові, здавалося, що нема народу красивішого, аніж у харківських слободах, так і для Щоголева рідні краєвиди були найчарівнішими у світі. У дубових гаях над Ворсклою він ладен був бачити "ліси з тропічного світу", а своїм першим збіркам він дав назви, продиктовані любов'ю до рідної землі, - "Ворскло" (1883), "Слобожанщина" (1888). Передавши романтичні ідеали наступному поколінню поетів, самі учасники гуртка згодом відійшли від творчої праці. Гурток "харківських романтиків" розпався, але він дав поштовх утворенню цілої літературної школи і назавжди уславив історію літературного Харкова.

Левко Боровиковський

Боровиковський Левко Іванович (22. 02. 1806, с. Мелюшки Хорольського пов. Полтавської губ., Хорольського р-ну Полтавської обл. — 06.12.1889) — український поет-романтик і байкар, фольклорист, етнограф, філолог. Опрацьовував фольклорні сюжети, звертався до народної поетики та ритміки. Народився в родині дрібного поміщика. Дід поета, миргородець Лука Боровик, походив із старовинного козацького роду. Він добре малював і грав на гуслях. Свій хист передав дітям. Відомим портретистом був його син В. Л. Боровиковский, у якого деякий час вчився живопису молодший брат — батько поета. Левко Іванович із своїми синами також захоплювався малюванням. Усе це дало підставу селянам по-вуличному називати Боровиковських Маляренками, а куток, де вони мешкали, — Маляренківщиною. Читати й писати він навчився вдома. Повітове училище в м. Хорол (1818—1822), Полтавська гімназія (1822—1826) — такі наступні етапи його навчання (серед викладачів був учитель російської словесності І. Г. Бутков). У 1826 р. Л. Боровиковський вступив до Харківського університету на етико-філологічний відділ філософського факультету. Особливий вплив на юнака справив український поет П. Гулак-Артемовський, який викладав тут російську історію, польську мову і статистику, керував студентським літературним гуртком. Старший брат поета зазначив у своїх спогадах, що в університеті тоді панували «холодна байдужість і мертвотний формалізм», які убивали творчу думку молоді. Так, коли в «Вестнике Европы» з’явилась перекладена Боровиковським балада А. Міцкевича «Фарис» із схвальним відгуком, то автор перекладу мав неприємності від інспектора, оскільки без його відома студенти не мали права друкувати свої твори. У студентські роки з’являються перші оригінальні твори поета: у 1828 р. «Вестник Европы» надрукував його поему-билину «Пир Владимира Великого» і баладу «Молодиця», які були написані у виразно романтичному стилі. Після закінчення університету в 1830 р. «со степенью кандидата за отличие» Л. Боровиковський викладає в Курській гімназії історію, а згодом — латинську мову. Пізніше його було переведено в Новочеркаську гімназію, а потім — у Полтавську та місцевий Інститут шляхетних дівчат. Серед його учнів були кирило-мефодійовець І. Посяда і майбутній байкар Л. Глібов. Це був період найпліднішої творчої праці Л. Боровиковського. Крім романтичних поезій, з-під його пера вийшло багато байок, він працював над укладанням словника української мови, записував зразки народної творчості. За своє творче життя поет написав понад 250 байок, 24 балади і думи, в основу яких покладено народні перекази, повір’я; переклав російською мовою низку творів А. Міцкевича, підготував до друку 15 українських народних пісень і 1200 прислів’їв і приказок. Він записував народні перекази, повір’я, забобони, а також способи простонародного лікування різних хвороб тощо. У 1852 р. в Києві було видано збірку Л. Боровиковського «Байки і прибаютки». Пізніше окремі його твори зрідка друкувались у різних виданнях. Відомостей про останні роки життя Л. Боровиковського майже немає. Поховано поета в рідних Мелюшках.

Микола Костомаров

Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] — український і російський історик, громадсько-політичний і культурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист, член-кореспондент Петербурзької АН з 1876р.В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси. Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.). Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та ін.). Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»), п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби. Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими мотивами. Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість з часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського життя 17—18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)».М. І. Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії. Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні. Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.