Еволюція творчості Т. Шевченка від 30-х до 60-х рр. XIX ст.

(перехід від романтизму до реалізму)

Навчаючись в Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. У 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію "Никита Гайдай", з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму "Невеста" (зберігся фрагмент "Песня караульного у тюрьмы"). В 1842 р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою "Слепая". У цьому ж році створює історичну поему "Гамалія" (вийшла окремою книгою в 1844р.). Кінцем лютого 1843 р. датована історично-побутова драма "Назар Стодоля" (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844-1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі. У 1844р. вийшло друге видання "Кобзаря". Всі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як "мужицький поет" і поет-патріот. У ранніх творах (інколи і в пізніших) Шевченко переважно схилявся до романтики: в них бачимо його інтерес до незвичайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, піднесений стиль мови, деяку розчуленість, навіть сентиментальність, захоплення історичним минулим, а це якраз основні риси романтизму. Поступово посилюються реалістичні мотиви в романтизмі Шевченка, він вносить у нього елементи соціальної сатири. Основа естетичної платформи Шевченка — правдиве зображення дійсності та висока художність, сміливе викриття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови демократичної держави. Отже, Шевченко був романтиком і реалістом одночасно; в молодості, яка схиляє до романтики, писав і реалістичні твори («Катерина»), а в зрілому віці — і романтичні («Царі», «Давидові псалми»). Часто в одному творі тісно взаємодіють і романтизм, і реалізм («Гайдамаки»). Ці два методи тісно переплітаються в усій творчості Шевченка, джерелами якої були тогочасна дійсність, фольклор і літературні традиції. Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П. С"). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Ще з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінценосцям ("Царі").

19. "Кобзар" Т. Шевченка, виданий 1840 р. Історія видання.

18 квітня 1840 року вийшла друком перша збірка «Кобзаря» в Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу.

У збірку ввійшло 8 творів: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «Нащо мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», що написана спеціально для цього збірника і є як би епіграфом не тільки до цього видання, але і до усієї творчості Тараса Шевченка. Українська поезія ще не знала такої художньої майстерності, непідробної природності, щирого ліризму. Пізніше Іван Франко писав: «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 року в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Наступного року вийшла історична поема Тараса Шевченка «Гайдамаки» (написана в 1839—1841 роках) і тому враження, яке справив «Кобзар», підсилилося. Після видання цієї збірки Тараса Шевченка почали називати кобзарем. Навіть сам Тарас Шевченко після своїх деяких повістей починав підписуватись «Кобзар Дармограй».Зі всіх прижиттєвих видань творів перший «Кобзар» мав найпривабливіший вигляд: хороший папір, зручний формат, чіткий шрифт. Примітна особливість цього «Кобзаря» — офорт на початку книги за малюнком Василя Штернберга: народний співак — кобзар із хлопчиком-поводирем. Це не ілюстрація до окремого твору, а узагальнений образ кобзаря, який і дав назву збірці. Вихід цього «Кобзаря», навіть урізаного царською цензурою, — подія величезного літературного і національного значення. В світі збереглося лише кілька екземплярів «Кобзаря» Т. Г. Шевченка 1840 року. Перше видання «Кобзаря» надруковане російською транслітерацією української мови.

20. "Катерина" – соціальна поема Т. Шевченка про трагедію жінки.

До соціально-побутових поем першого періоду належать три твори Т. Г. Шевченка: поема «Катерина», присвячена В. А. Жуковському на честь викупу з кріпацтва, не надрукована за життя Кобзаря поема «Слепая» та незавершена поема «Мар'яна-черниця».Цими творами Т. Г. Шевченко відкриває власну галерею неповторних жіночих образів

Поема «Катерина», передбачає детальний аналіз. Тема зганьблення паном простої селянської дівчини не була новою у тогочасній літературі. Але Шевченко розкриває її по-новому. Страждання жінки обумовлені соціальними обставинами. Катерина народила сина від москаля, односельці цураються її, а батьки виганяють із дому. Жінка йде шукати свого коханого, а коли він відмовився від неї й сина, кінчає життя самогубством. Автор застерігає дівчат від москалів, бо вони — «чужі люди».Катерини не тільки в тому, що вона проста селянка, а її обранець належить до панівного класу, а в тому, що героїня є носієм української ментальності, де жінці відводиться рівне з чоловіком місце у громадському і родинному житті.
Шевченко влучно передає психологічний стан Катерини. їй важко покидати рідну домівку. Знаючи, що назад для неї дороги немає, молода жінка бере у вузлик грудочку рідної землі.
Катря не принижується, не намагається вмилостивити батьків, а мужньо приймає винесений вирок. Скільки гідності у її словах і вчинках... її вибачення перед батьками є визнанням провини перед ними. Адже батьки довіряли їй. А Катерина не зуміла скористатись цими правами і народила позашлюбну дитину.
Гідно тримаючись під глузливими жартами москалів, Катерина продовжує пошуки батька своєї дитини, вже не сподіваючись на щастя для себе, її пошуки — задля сина. Під час зустрічі з коханим перед нами інша Катерина, ніжна і любляча. Вона не докоряє своєму Іванові за те, що терпіла голод і образи, а, стоячи боса на снігу, намагається повернути його своєю ніжністю і любов'ю. І лише зрозумівши, що її зраджено, Катря змушена принижуватись перед офіцером задля сина. Катерина здатна на самопожертву заради своєї дитини, але, відчувши себе покинутою, вона не знаходить собі місця в житті, і навіть материнські почуття не зв'язують її зі світом. Батьки Катерини виховували доньку з погляду української національної свідомості.
Про рівні права чоловіка й жінки в українській сім'ї говорить і той факт, що з Катрею говорить мати, а батько сидить непорушно, проте останні слова батька свідчать, що це рішення належить їм обом. Згідно з неписаним, але непорушним законом народної моралі батьки повинні покарати свою доньку, хоча знають, що на старість залишаться самотніми, а можливо, і передчасно зійдуть у могилу, бо не можуть витримати ганьби. Значне місце у творі відведено ліричним відступам. У них міститься оцінка подій, описаних у творі, і філософські роздуми поета з виходом до сфери соціального й індивідуально-особистого. Складається враження, що ліричні відступи є чимось набагато більшим, ніж звичайним початком чи завершенням чергового сюжетного циклу. Надзвичайне напруження ліричних роздумів дозволяє поетові без особливих перешкод вільно переходити від Катерининого горя до горя соціального, від особистого болю до загальнолюдських проблем.
Підсумовуючи, слід зазначити, що «Катерина» —це соціально-побутова ліро-епічна поема. Жанр поеми складний, оскільки крім епічної побудови сюжету включає і ліричні авторські відступи, і численні потекстові авторські ремарки, проте «Катерина» являє собою цілісний твір, сюжетно-композиційна структура якого і душевні переживання героїв та автора є невіддільними компонентами єдиного цілого. Поема складається з п'яти розділів, що вмотивовано послідовністю викладення сюжетної канви як лінії, на яку накладаються побічні мотиви. Кожний розділ твору відзначається композиційною завершеністю і наявними контурами самостійного закінченого сюжету.

21. "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ’яненка – художнє трактування національних міфологем.

Як зазначає В. Шевчук, другий струмінь розвитку фольклорно-фантастичної прози пов’язаний з іменем Г. Квітки-Основ’яненка. Чи не найяскравіший твір письменника – «Конотопська відьма» – виявив його замилування химерністю народної фантазії. У цьому творі Г. Квітка-Основ’яненко подає нам ретельний опис жінки-демона з Конотопа, про що В. Даль зазначав: «Весь домашній побут відьми, начиння, хазяйство, описані найправдивіше й найдокладніше, як поголос і повір’я народні про це розповідають».Г. Квітка-Основ’яненко своєрідно знайомить читача з відьмою. Перші два розділи повісті ніби готують місце для розгортання подій, пов’язаних з проявами відьомства у Конотопі. Спочатку знаходимо описи, характеристики відьом у діалогах козацької старшини. І тільки згодом на «сцену» виходить відьма, але не одна, а аж сім. І тільки третьою у переліку виявляється головна героїня повісті – відьма Явдоха Зубиха: «Стара-стара та престаренна!. вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а в саму глупу північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане старітися і до схід сонця вп’ять стане така стара, як була вчора. Так вона як помолодіє, то й надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, тай піде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоїть, кого задума!».Зав’язкою у творі є сцена топлення відьом – своєрідний тест. Читач постійно у напрузі, чекаючи і сподіваючись, що кожна нова жертва «відьмоборців» виявиться справжньою героїнею твору. І тут привертає до себе увагу своєрідна поведінка Явдохи Зубихи. Вона відверто глузує зі своїх «потопителів», запрошує їх до купелі. Потім напускає ману на екзекуторів, і ті, натхнені і засліплені люттю, карають різками… вербову колоду. Сама ж відьма, насміхаючись з людей, примовляє казочку і регочеться. У такому промовистому епізоді Г. Квітка-Основ’яненко спромігся показати не лише страшну «нечисту» силу відьми, а й невігластво та тупуватість високопоставленого чиновництва Конотопа.Письменник зробив цікаве подвійне вичленовування постаті відьми: спочатку з масиву інших конотопських «відьом», а вже потім – з усього громадського середовища містечка. Така увага до Явдохи Зубихи поступово загострюється, і відьма врешті стає центральною постаттю в повісті.Зважаючи на особливе місце відьми у природі, письменник переносить роль медіуму у сферу людських стосунків: саме відьмі призначено за допомогою чарів одружити Забрьоху з Оленою Хорунжівною. Але розумна жінка-демон (у народних віруваннях усі відьми однозначно мудрі!) чинить усе на свій смак. Згадується Явдоха Зубиха як страшна і небезпечна, а водночас добра й симпатична істота. Однак при всій своїй прихильності до цього образу, письменник змушений покарати відьму, мабуть лише з тому, що в народних уявленнях ця істота, зазвичай, є вічним носієм зла. І згодом виявляється, що покарані всі: сотник – сімейним «щастям», писар – втратою посади, сама Зубиха – лютим кінцем: «Собаці собача смерть». Таке змалювання в сатиричному плані атмосфери темноти і тупості оточення Явдохи Зубихи, майстерно виписаний образ «відьми», як і химерність сюжету, підносять повість-казку на високий рівень художності.

22. "Щоденник" Т. Шевченка – пам’ятка літературної та соціально-філософської свідомості письменника(«Журнал»)
Цінним документом для вивчення біографії Т. Г. Шевченка та його поглядів є щоденник, розпочатий 12 червня 1857 р. і закінчений 20 травня 1858 р. в Петербурзі. Оскільки писати відкрито для поета було ще ризиковано, а звістка про близьке звільнення пробудила нову енергію до творчості, щоденник він називав то «памятной книгой», то «записной тетрадью», то «журналом».
Щодня Т. Шевченко записував у щоденник свої враження, плани, спогади, наміри. У щоденнику з'являються роздуми про літературу, мистецтво, соціально-політичні події.
Завдяки щоденнику читачі дізнаються, що майже до останніх днів перебування у фортеці поетові доводилось нести тягар військової служби, а офіцери Новопетровського укріплення постають перед нами бандою розбійників. Лише з червня 1857 р. Шевченкові було дозволено не ночувати в казармі і наймати замість себе в караул інших солдатів.
У «Журналі» поет висловив негативне ставлення до підготовки селянської реформи, оскільки єдиним правильним шляхом до волі він вважав селянську революцію. Тому так прихильно відгукується Тарас Шевченко на всі, навіть найменші, антикріпосницькі виступи селян.

У Шевченковому «Журналі» сам по собі хиткий жанр щоденника стає ще більш захитаним: цей бо текст трохи щоденник, трохи подорожній нотатник, трохи «альбом», а трохи якась антологія.Текст складний і остаточно таємничий. Загально беручи, цей текст — літературний твір, що у ньому «актуальність» віддалена у мистецтво, а «інтимність» — це засіб літературної гри.Вже на перших сторінках Шевченко заявляє, що «сатана так і шепоче на вухо: «пиши, абищо бреши, скільки душі завгодно. Хто тебе буде перевіряти? І в шканечних [морських] журналах брешуть, а в такому, хатньому, і Бог велів». Коли б я свій журнал до друку лагодив, то хто зна, чи не спокусив би лукавий ворог правди, але я, як сказав поет наш: «Пишу не для мгновенной славы,Для развлеченья, для забавы,Для милых искренних друзей,Для памяти минувших дней.»

Шевченкові було природніше писати свій щоденник російською мовою, бо він жив у чужому середовищі, «де урядовою й товариською мовою була мова російська. Висловлювати нею думки стало для нього річчю звичайною».Шевченко писав свій «Журнал» в особливо неспокійний період життя: чекання на офіційний документ звільнення з Новопетровської кріпости, щодо дозволу жити в Петербурзі. Отже, текст можна умовно поділити на чотири частини, залежно від даних умов його писання: 1) Новопетровське; 2) плавба Волгою до Нижнього Новгороду; 3) Нижній Новгород; 4) Москва і Перербурґ. Ці частини можна, на вищому рівні, поєднати у дві пари: перша й друга — наближення до спокуси, третя й четверта — боротьба зі спокусою. Стиль «Журналу» не тільки уважно опрацьований, але іноді зухвало висувається наперед, заставляючи нас зупинятися і його подивляти. Стиль особливо кидається ввічі у перших двох частинах. Та навіть у коротких записах четвертої частини помітне уважне стилістичне опрацювання.Хоч цілому «Журналі» переважає лагідний розповідний клімат, кожна з його частин стилістично дещо відмінна від інших. Надиво мало у «Журналі» ліричних, «поетичних» пасажів. Найбільше їх у описах поетової туги за батьківщиною й прямих звертаннях до України.Притаманний «Журналові» лагідно-розповідний, злегка іронічний тон іноді обривається блискавично-громовим гнівом.Текст постійно оживлений риторичними звертаннями-апострофами, короткими інвективними вигуками, запитаннями. Щодо спогадів, то вони трапляються надиво часто у першій частині «Журналу», саме коли поет чекає на визволення і, отже, на краще майбутнє. Неформальний, зненацька зронений «фейлетон» зустрічаємо в «Журналі» дуже часто. Окрему категорію обрамованих текстів складають «політичний трактат», «рецензія» й «есей».В «Журналі» трапляються повно розгорнені есеї. Особливо цікавим є критичний есей про теорію естетики польського мистця, філософа та політичного діяча Кароля Лібельта, що в ньому знайдемо найповніше викладене естетичне кредо самого Шевченка. Я не можу зупинятися на подиву гідній тематичній різноманітності цих «есеїв» чи музичних або театральних «рецензій». Доведеться тільки підкреслити, що всі ті стилістичні засоби й вибагливі елементи текстуальної побудови, згадані тут, негайно переростають вимоги інтимного щоденника. В «Журналі» є дуже багато про театр. Та навіть у пасажах, що не зв’язані з театром, Шевченко називає себе «лицедієм». Можна сказати, що текст цієї книжки — це своєрідна сцена, на якій єдиний актор виконує всі ролі п’єси, що її він сам для себе написав. Шевченкове «я» відразу опановує кожну клітину тексту «Журналу». Воно стоїть у центрі чи не кожного запису. Ось що цікаве: в «Журналі» авторове «я» спостерігане самим собою неначе зовні і подане читачеві посередньо, себто писане, майже так, як поданий герой у першій особі в якомусь оповіданні чи, скоріше, романі. До того, «я» майже завжди відзеркалене в обставинах, що в них герой перебуває. З цього виходить, що поетове «я» тимчасово, для гри, розколюється надвоє: на «я», яке спостерігає, і на «я», яке діє.

Щодо своєї української поезії, то Шевченко іноді говорить про неї теж із притаманною йому самоіронією.Як би там не було, немає сумніву, що «Журнал» породила приємність від писання. І ця гра помітна всюди. «Журнал» читається сьогодні не як щоденник (або, точніше, не тільки як щоденник), а якась експериментальна, «постмодерністична» повість, що в ній, особливо в її четвертій частині, коли героєві загрожує остаточне розсіяння, включений і «піджанр» щоденника.

 

23.Актуальність інвективи "Кавказ" Т. Шевченка.

Поема «Кавказ», що була написана Т. Шевченком у 1845 році,— вершина політичної поезії. Тематично та ідейно вона пов'язана з поемою «Сон». Намічена в «Сні» тема викриття царизму як носія колоніального гноблення народів стає провідною у складному ідейно-тематичному комплексі «Кавказу». Ми часто називаємо «Кавказ» поемою, мабуть, через ту масштабність Шевченкових понять «людина — народ»; насправді, за жанром цей твір, швидше,— вірш-роздум, інвектива. У творі немає сюжету у розумінні становлення характерів і їх взаємин, немає і самих характерів персонажів, епічних картин, твір суцільно ліричний, він являє собою «немов один величезний вибух чуття».
Але значущість висунутих у «Кавказі» ідей, масштабність узагальнень, широта охоплення найтиповіших обставин самодержавно-кріпосницької системи дають підстави називати твір політичною, сатиричною поемою, в якій в єдине художнє ціле поєднані й сатира на самодержавство, і гімн волі, й реквієм другові, що загинув. Поема «Кавказ» присвячена Якову де Бальмену — щирому приятелеві Шевченка, який загинув на Кавказі у війні проти горців у 1845 році. Вперше надруковано поему у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко, запрещенные в России», що вийшла в Лейпцигу 1859 року.
Крім початкових рядків «За горами гори хмарою повиті», у поемі немає поетичних описів кавказької природи. В уяві поета-гуманіста Кавказ вимальовується країною, де гори «засіяні горем, кров’ю политі».
З Кавказом пов'язаний міфічний образ Прометея, оригінально переосмислений поетом. Прометей у Шевченка — це народ, безсмертя Прометея — безсмертя народу, де гранично узагальнений символ нескореності народу і невмирущості його волелюбних прагнень.
Одразу після заспіву йде монолог, звернений до Бога. Збірний ліричний герой («ми», «нам») немов не наважується «стати на прю», а насправді засуджує «діла» Бога, внаслідок яких «кати знущаються над нами, а правда наша п'яна спить». Правда у Шевченка — синонім волі. Вона спить, а «нам тільки плакать, плакать, плакать і хліб насущний замісить кровавим потом і сльозами». А справжня правда полягає в тому, що все в суспільстві залежить від людей. Шевченків «Кавказ» по-своєму поглиблює викривальний пафос і характеристику самодержавно-кріпосницької системи. Для зображення потворності й огидності самодержавства Шевченко використовує засоби контрасту й антитези,політичну метафору,персоніфікацію, повторення ключового слова.Звинувачення пронизує увесь твір, стає гостросатиричним, нищівним, викривальним.. Поема «Кавказ» вражає своєю художньою довершеністю. Великий Кобзар був першопроходцем нових тем, нових образів. Він примушує замислитися над суттю художніх відкриттів, шляхів до них, над таїнством творчості.

24. Байкарство Є. Гребінки та П. Гулака-Артемовського.

Творчий доробок Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790-1865) представлений байками-казками, байками-приказками та власне байками. Незаперечним вважається вплив на байкаря польського письменника-класициста XVIII ст. Ігнація Красіцького.

У 1818 р. в «Украинском вестнике» була надрукована байка-казка П.Гулака-Артемовського «Пан та Собака», якою, на думку І.Франка, він «добув собі відразу почесне місце в українському письменстві».

В основу «казки» (як визначив жанр цієї байки сам автор) покладена сюжетна схема чотирирядкової байки «Pan i Pies». Розгорнувши побутові картини, увівши комічно-драматичні ситуації, діалоги й розлогу мораль, П. Гулак-Артемовський розширив «приповістку» польського письменника до 183 рядків, надавши твору виразнго протипанського звучання. У ньому порушувалися злободенні питання суспільноо життя: безправне становище кріпаків, сваволя і зловживання владою панів.

Дія твору розгортається між трьома персонажами – Рябком, Паном та слугою Явтухом. Головний персонаж – дворовий пес Рябко – алегорія кріпака та його підневільне становище. Він ретельно виконує свою повинність, не спить вночі, охороняючи панське добро, наївно сподіваючись, що чесною працею заслужить людяне ставлення до себе. Проте його Пан, напередодні програвши в карти, не спить всю ніч, а гавкання Рябка збільшує його злість, яку він зганяє на собаці.

Байка-казка «Солопій та Хівря, або горох при дорозі» («Украинский вестник», 1819) написана за таким же принципом, як «Пан і Собака»: автор розгорнув до просторої оповіді приповістку І.Красіцького «Groch pri drodze». П.Гулак-Артемовський висміяв безглузді господарські нововведення сучасників, зокрема В.Каразіна, про що свідчать слова байки: «Як локшину кришить для війська із паперу». У гумористично-сатиричному плані автор показує жадібного та недалекоглядного Солопія, який, незважаючи на поради Хіврі, посіяв горох між пшеницею і житом, через що втратив і горох, і жито, і пшеницю, а сам пішов по світу з торбами.

«Серед недоліків байки – надуживання згрубілої лексики (прокльони Солопія), підкреслена простакуватість, надмірна деталізація».

«Побрехенькою» «Тюхтій та Чванько» («Украинский вестник», 1819) П.Гулак-Артемовський висміяв бездарних віршомазів, писання яких не має художнього значення. Чотирирядкові байки-приказки «Дурень і Розумний», «Лікар і Здоров’я», «Цікавий і Мовчун» є, по суті, перекладами творів І.Красіцького на побутові теми. Твори були написані 1 грудня 1812 р. і стали першими байками-приказками в новій українській літературі.

За основу останніх байок П.Гулака-Артемовського «Батько та Син», «Дві пташки в клітці», «Рибка» (1827) також взяті твори польського байкаря. На відміну від байок-казок, вони не переобтяжені побутовими подробицями.

Отже, байки П.Гулака-Артемовського збагатили українську літературу новими темами, образами та жанровими різновидами. Їм притаманні народність, реалістичність, побутова деталізація, подекуди – риси бурлескного стилю.

 

Гребінка написав 27 байок,які вміщені у збірці «Малороссийские приказки» (Петербург, 1834) і, які здобули високу оцінку вже серед його сучасників П.Куліша та М.Костомарова.

І.Франко вважав Є.Гребінку найкращим українським байкарем, а М.Зеров писав, що Гребінчині «Приказки» «становлять перший етап у розвитку української байки». В основу його творів покладені відомі сюжети байок, здебільшого байок І.Крилова, й українські народні анекдоти, прислів’я, приказки. Досвід російського байкаря допоміг Є.Гребінці створити реалістичні образи, надати байкам соціального звучання, а зв’язок із фольклором визначив їхній національний колорит, простоту. Є.Гребінка розробляв у байках суспільно-побутові та морально-етичні теми. До перших належить викриття несправедливості суду («Ведмежий суд»), здирства й кругової поруки чиновників («Рибалка»), сваволі владних («Будяк та Коноплиночка»). Автор стверджує, моральну вищість простого народу над панами («Пшениця», «Ячмінь»). Ідея протилежності інтересів простих трудівників і панів розкрита в байках «Рожа да Хміль», «Школяр Денис», «Вовк і Огонь». У байках на морально-етичні теми Є.Гребінка засуджує хвалькуватість, чванство («Дядько на дзвіниці», «Ворона і ягня», «Могилини родини»), подружню невірність («Грішник»), егоїзм («Горобці та Вишня») тощо.

Особливостями поетики байкарських творів Є.Гребінки є такі:

1) виклад матеріалу ведеться устами простої людини. Більшість байок подається у формі монологу селянина, дядька, звернення якого до читачів створює атмосферу довіри («Злий Кінь», «Рибалка», «Горобці та Вишня», «Хлопці» та ін.). Проте деякі твори побудовані у формі діалогу («Ячмінь», «Зозуля та Cнігир», «Соловей»)

2) індивідуалізація мови персонажів, що глибше розкриває їхню вдачу.

3) наявність у низці байок описово-побутового вступу; скажімо, у байці «Рибалка» автор висміює захоплення провінційного панства «іноземщиною»:

4) етнографізм: наприклад, перелік страв на столі у Мірошника нагадує подібні описи в «Енеїді» І.Котляревського.

5) деталізація оповіді;

6) окреслення часопростору.

Твори Є.Гребінки становлять новий етап у розвитку української байки. У них виявилися такі риси просвітницького реалізму, як насичення соціальним і національно-побутовим змістом, викриття беззаконня й несправедливості, надія на перевиховання панства, звеличення моральних якостей простих селян, національний колорит.

 

25. Біблійні мотиви у поезії Т. Шевченка.

Пiсля прочитання творiв Т. Шевченка було б помилково вважати, що письменник обмежувався лише близькими йому темами, а також сюжетами з життя рiдного йому селянства. Автор добре знав надбання свiтовоï культури, i це давало йому можливiсть звертатись до будь-якоï з iсторичних епох, робити своï (до
речi, смiливi) висновки. Коли вiн говорить про криваву боротьбу повстанцiв, то пригадує подiï Варфоломiïвськоï ночi, а коли розповiдає про неофiтiв, то порiвнює ïх з декабристами.Отже, як бачимо, Шевченко часто звертався до бiблiйних мотивiв, до псалмiв староєврейських пророкiв. Саме звiдси вiн брав теми для своïх творiв, епiграфи. У псалмах та легендах євангельських поет-демократ бачив багато справжньоï поезiï. Звiдси i черпав вiн матерiал для своïх творiв, переспiвував ïх. Шевченко звертався до Бiблiï як до лiтературного твору, а не як до святого письма; звiдси вiн брав образи, мотиви i сюжети, створюючи поезiï актуального громадського спрямування - антицарського, антикрiпосницького, революцiйного змiсту. Такi твори, як "Подражанiє 11 псалму", "Марiя", "Осiя, глава XVI", "Царi", "Подражанiє Iєзекiïлю", "Iсайя. Глава 35" мають одверто революцiйний змiст. У образi Бога вiн показує iдеал святостi, а Марiя - рiдна мати, мати земля, ненька-Украïна. У образах нiмих рабiв автор зображує простий люд, який терпляче зносить всi знущання панiвноï верхiвки. У творi бiблiйного змiсту Шевченко вкладає свiй змiст - вiн пророкує щасливе майбутнє, висловлює своï надiï i сподiвання на загибель експлуататорського ладу. Як поет-революцiонер, вiн не може не закликати до боротьби за свободу. Тому i вiдстоює народнi мрiï, пророкує всенародну розправу над гнобителями.

Тарас Григорович Шевченко був захоплений Біблією. Епіграфи багатьох Шевченківських поем, зокрема «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим…», взяті з Біблії, бо відображають основну ідею твору, співзвучні із задумом автора. Поет прославляє Христа як Спасителя світу, як Месію за те, що Бог учить, «як на світі жить, людей любить, за правду стать, за правду згинуть».

У вірші «Полякам» Шевченко пише: «І знову іменем Христовим ми оновим наш тихий рай».В алегоричну картину пророцтв Ісаії автор вкладає дещо інший, більш конкретний зміст, адже він серцем уболіває за поневолений, пригноблений і зневажений царями, поміщиками український народ. Ось тому йому хочеться, щоб «воздали» «злодіям за злая» і «владики» не знайшли дороги в нове, справедливе суспільство.

У поезії «Злоначинающих спини…» письменник звертається до Бога з молитвою-проханням.У багатьох творах Шевченка поняття «Бог» і «правда» — синоніми.У поемі Т. Г. Шевченка «Неофіти» апостол Петро передає неофітові євангельські істини — слова про «любов, і правду, і добро», і юнак-неофіт стає Христовим воїном, проповідником Христового вчення. Висновок. Знання Біблії, захоплення викладеними в ній загальнолюдськими істинами, красою та глибиною алегоричного змісту, поданого у високохудожній формі, дозволили Шевченкові збагатити свою творчість численними біблійними образами й темами, які під пером майстра наповнилися новим змістом.Тараса Григоровича Шевченка справедливо називають народним поетом, нашим національним пророком.