Харківська школа романтиків та її роль у становленні українського романтизму

Як Харківська школа романтиків відіграла посутню роль у становленні й формуванні українського романтизму. її діяльність варто вивчати на прикладі творчості трьох поколінь харківських романтиків. Ми встановили, що під впливом літературної атмосфери Харківського університету, народної поезії та діяльності гуртка І. Срезневського сформувався і зріс талант представника першого покоління харківської школи романтиків Л. Боровиковського.
Як поет-романтик Л. Боровиковський багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Він утвердив жанр фольклорно-побутової балади («Молодиця», «Убійство», «Рибалка»), казково-фантастичної балади («Маруся», Чарівниця», «Гайдамаки»), побутову баладу із домішками історично-соціального типу сюжету («Молодиця», «Вивідка»). Більшість творів письменника тематично оберталася у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв'язаної із смертю одного з героїв («Молодиця», «Маруся», «Чарівниця»).
Безфабульність історичної лірики, що була притаманна практиці літературного гуртка І. Срезневського, Л. Боровиковський втілює у таких поезіях як «Палій», «Козак», «Дніпр».
Творчість літературного гуртка І. Срезневського та Л. Боровиковського підготувала ґрунт для якісно нового етапу в історії українського романтизму, який сформували А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко, Н. Забіла.
А. Метлинський вважав поезію суб'єктивним відображенням об'єктивного світу, яке творить новий світ, саме життя. У своїй творчості він дотримувався постулату Ф. Шилінга про те, що народна міфологія є необхідною умовою і вихідним матеріалом будь-якого мистецтва, тому його твори утверджують неперевершеність буття, в розумінні умовності межі між життям і смертю. Це положення базується на романтичному твердженні про тісний зв'язок органічної та неорганічної природи, про єдність усіх космічних сил («Розмова з покійником», «Кладовище»).
А Метлинський увів українську поезію в коло проблем загальнонаціонального значення. Для його поезії характерне трагічне сприйняття світу. Національно-патріотична тема, героїчна тематика забарвлена в похмурі тони, насичена потойбічною фантастикою. Його поезія — це поминальний плач за свободою України, пророкуванням загибелі національного життя, де апокаліптична картина загибелі рідної мови асоціюється із настанням загальної німоти й загибелі цілого світу.
Художні особливості творчості третього покоління харківської школи романтиків ми розглянемо на прикладі поетичних шукань Я. Щоголева з огляду на те, що він несправедливо був забутий критиками і науковцями.
Незважаючи на містку інкрустацію своїх сюжетів точними й колоритними реалістично-натуралістичними деталями, Я. Щоголів у «Ворсклі» та «Слобожанщині» виступив продовжувачем засад найбільш похмурого романтизму. Поет немов відділений від своїх персонажів незримою прірвою, яка допускає скорботу й жаль, тепле почуття, але виключає можливість пошуку іншого ходу подій, крім визначених фатумом. Соціально-політичні, громадські інтереси людини не дуже цікавили поета. Він зображав людину переважно в натурфілософському, метафізичному плані — передусім у невідворотності вікових змін, прямуванні до смерті, втраті ілюзій, загибелі всього дорогого («Покій»).
Загалом харківська школа романтиків принесла в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявився в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу.

В українську літературу Левко Боровиковський увійшов як визначний поет-романтик, який утвердив жанр літературної балади. Успішно розробляв він й інші жанри романтичної лірики, а також коротку байку-гумореску. Його творчий досвід у цих жанрах використали письменники наступних поколінь. Байкарська творчість Боровиковського позитивно вплинула на дальший розвиток цього жанру в українському письменстві. Творчість Левка Боровиковського — помітний крок уперед в розвитку нової української літератури. Мотиви трагічного кохання, тема народного співця, характерні для деяких творів Боровиковського «Молодиця», «Бандурист»), простежуються і в ранніх творах Шевченка («Причинна», «Перебендя»).

Більшість байок Боровиковського присвячено побутовій тематиці, проблемам загальнолюдської моралі. Для розкриття цих тем поет бере народні гуморески, прислів'я, приказки. На основі народних прислів'їв та приповідок написано такі твори, як «Москаль і Мотря», «Свій дім — своя воля», «Йолоп Клим», «Жевжик», «Хома», «Учитель», «Злодій», «Потакач» та інші.

Л. Боровиковський — талановитий послідовник Івана Котляревського. Він опирався на кращі традиції стилю автора "Енеїди". Героїчний образ козака Енея знайшов дальший розвиток у ліро-епічних творах Боровиковського — баладах "Козак", "Палій" та ін. Він був поетом народним, відданим ідеї дальшого розвитку української літератури.

В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси.
Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою та розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.).
Костомаров поетизує козацьку славу України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та ін.).

Митець одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»). Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби.

Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість із часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського життя 17—18 ст. Після смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)».

М. І. Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.

Вірші В. Забіли були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні, наприклад, «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку», покладені на музику М. Глинкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та ін. Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня з її образним і мовним багатством. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» та ін.) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні вірші, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим.

Українська народна пісня і твори поетів «української школи» витиснули свій вплив у поетичній творчості Амвросія Метлинського.

У своїх поезіях оспівав українські степи, високі могили — свідки минулого, кобзарів-бандуристів, українське козацтво, даючи вислів гарячій любові до України. Тужні згадки про минуле України розсипані в його поезіях «Підземна церква», «Рідна мова», «Спис», «Чарка» та ін. Любов до рідного краю знайшла гарний вислів у «Розмові з покійниками”.

Поезія Метлинського овіяна смутком та тугою. Поет часто лине думкою в минуле, сумує за козацькою славою, по якій, як одинокі свідки, полишилися високі могили, розсіяні по українських степах. Туга і жаль за тією буйною старовиною, за блискучим принадним минулим добувають часто із його бандури безнадійні тони.

49. Цикл поезій "В казематі" — цикл поезій Тараса Шевченка, написаних, крім вірша «Згадайте, братія моя», в казематі «Третього відділу» вПетербурзі під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського братства між 17 квітням і 30 травням 1847.

Вірші циклу

У казематі написано тринадцять поезій: «Ой одна я, одна», «За байраком байрак», «Мені однаково, чи буду», «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу?», «Ой три шляхи широкії», «Н. Костомарову», «Садок вишневий коло хати», «Не спалося, — а ніч, як море», «Рано-вранці новобранці», «Неволі тяжко, хоча й волі», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Косар» (назви подаються за редакцією в «Більшій книжці»). Первісний варіант цих творів — в окремому автографі (зберігається в інституті літератури імені Тараса Шевченка АН України). Весь цикл Шевченко переписав до «Малої книжки» (захалявної книжечки 1847) в Орській фортеці, додавши як заспів новостворений вірш «Згадайте, братія моя». До "Більшої книжки поет вніс цикл у Москві 18 березня 1858, надавши йому назви й присвяти «В казематі. Моїм соузникам посвящаю». Вірш «Не спалося, — а ніч, як море» до «Більшої книжки» не переписано.

Публікування

Протягом 1858—1867 рр. всі вірші циклу опубліковано в різних виданнях. Казематним циклом розпочинається новий період творчості Тараса Шевченка — від арешту 1847 до звільнення з заслання.

Характер і художні особливості циклу

У циклі — думки, настрої, життєві спостереження Шевченка, характерні й для наступних поезій періоду заслання. Тут уперше з'являються мотиви неволі, в яких настрої туги за батьківщиною поєднуються з утвердженням незламності переконань і поглядів поета. За жанровими формамим цикл — ліричні медитації, алегорії, ідилії, варіації на народнопісенні мотиви, романтичні балади, віршовані діалоги тощо.

Взагалі, поезії з цього циклу перейняті сумом і самотністю, навіть приреченість та розпач часом проглядають крізь рядки. Можливо, заслання зламало поета, покріпачило його дух? У жодному разі. Прямим свідченням безсмертя сили духу Кобзаря здається мені вірш «Садок вишневий коло хати». Така з дитинства відома поезія. Та коли б усі читачі знали, за яких умов вона була написана... Навіть у холодному та сірому казематі Т. Шевченко не втрачає духовного зв'язку зі своєю Батьківщиною, якогось по-справжньому містичного зв'язку. Він пише твір про прекрасну природу рідного краю, який далеко від нього. Хоча навряд чи правильно буде говорити, що Україна була далеко. Чи міг би Тарас Шевченко створити таку поезію, не маючи України зовсім близько — у своєму серці?..

Інша не менш відома поезія цього періоду — «Мені однаково...» Цей твір викликає у мене справжнє захоплення, бо не кожна людина може ставити долю своєї країни вище за свою особисту. Ліричний герой цілком щиро говорить про свою байдужість до власної долі, до своєї прижиттєвої та посмертної слави, аби тільки його народ був щасливим. Він переймається не своїм життям, а загрозою, що нависає над рідною землею в образі «злих людей», «лукавих»... Насправді, коли згадувати історичні події пошевченківських часів і аж до сьогодні, пересторога поета не видається такою вже безпідставною.

Поезія періоду заслання, цикл «В казематі» — свідчення непростих часів з життя Т. Шевченка, але водночас і свідчення незламності його духу, незгасної любові до України і віри в її майбутнє.

50 Літературна та національно-суспільна ситуація в Україні ІІ пол. ХІХ ст.
Початком нової доби в українській літературі було опублікування “Енеїди” Котляревського в 1798 р. на світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. Як народний подвиг Тарас Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження. Чільне місце в українській літературі ХІХ ст. посідає П. Куліш – поет, прозаїк, журналіст, літературний критик. Підтверджували нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50-60-х р. зокрема авторка “Народних оповідань” Марко Вовчок, поети С.Руданський та Л.Глібов. Політичний внесок у розвиток української поезії зробили Грабовський, Самійленко. Найвідоміші здобутки української літератури пов'язані з діяльністю І.Франка. його творчість стала основою комплексного вивчення зв’язків української та світової культури.

Щоб оживити літературу та привернути народній мові назад права, до літературного життя, університетська молодь розпочала видавати часопис “Вечерниці” (1862). Коли “Вечерниці” перестали виходити Ксенофонт Климович почав видавати літературно-політичний місячник “Мета”, а також “Руську Читальню”.

Дуже важливою подією в розвитку української культури було заснування в 1868 р. товариства “Просвіта”, котре мало зайнятися поширенням та поглибленням всенародної освіти. “Просвіта” постала тому, що “Галицько-Руська Матиця” не сповнювала свого завдання, бо її провідники захопилися кличем об’єднання.

Літературна спадщина Куліша дуже багата й дуже різноманітна. З метою розвинути українське слово, поставити українську мову на рівному поземі з іншими європейськими працював Куліш у різних напрямках, кидався на різні ділянки літературної творчості. Відомі його твори: “Чорна рада”, “Орися”, “Мартин Рак”, “Брати”. Т.Шевченко – геніальний український поет, національна гордість народу. Шевченко вдарив у перших своїх творах у струни романтизму. Але його геній скоро порвав усякі пута, і його поезія не тільки втягнула в себе весь зміст українського національного життя, але звернула це життя на інші шляхи. Передусім вслухалася Шевченкова муза в гомін тих ключів, що їх голосили тоді найсвітліші одиниці з-посеред українського громадянства, які знайшли в ідеології та програмі Кирило-Мефодіївського товариства, яке постало в Києві 1846 р.

Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й розцвіла. Із зростанням числа випускників українських університетів збільшувалася також кількість авторів та коло читачів.

Українські романтики збагатили досягнення української літератури тим, що внесли до неї культ минувшини. Заслуга всіх тих письменників була в тому, що вони показали здатність української мови до літературного життя, поважно заглянули в побут і душу селянина, виплекали й поширили любов до рідної мови й рідного народу і звеличили минуле України.

На переломі XIX та XX століть, встановлювався зв'язок між
Україною, що була під окупацією Росії, і тими землями, що були
під окупацією Австрії.'"

в) Закарпаття. У ХУГ ст. Закарпаття ввесь час примушень
було брати участь у боротьбі сусідів. Після перемоги Угорщини
в 1526 році, його поділено між трьома сусідами: Австрією, Туреччи-
ною та Семигородом. Закарпатська Україна стала територією, на
якій точилася боротьба Австрії з Семигородом, Західне Підкар-
паття – Пряшівщина та Ужгородщина – перебувало під зверхні-
стю Австрії, а східне – Семигороду Країна була зруйнована, міста
занепали. Єдиним позитивним явищем було те, що зменшився тягар
панщини, а в горах її не було зовсім. Це стало причиною припливу
до Закарпаття переселенців із Галичини.

Протягом XVII ст. на Закарпатті розвивалася своєрідна куль-
тура; вживалися богослужбові книги київського та львівською дру-
ку; творилася місцева релігійна література, апокрифи, легенди, по-
лемічно-апологетичні літописи (наприклад, Гукливський літопис)
середньовічні повісті, вірші. Власного друку не було і перші книгг
друкували в Тернові. Закарпатське письменство вживало народньо;
мови і мало релігійний характер.

XVIII ст. було добою відносного спокою. Правління Марії Тере-
зії та Йосифа 11 позначилися пільгами для селян; «урбарегулябія'
1766 року обмежила панщину, а 1785 року скасовано підданство се-
лян. Проте, після смерти Йосифа II, його наступник, Леопольд, від-
новив кріпацтво, яке тривало до 1848 року. Посилення панщини
викликало рух опришків, повстанців, які ховалися в горах і звідти
вчиняли напади та грабували поміщицькі садиби.

У XIX ст. на Закарпатті було багато інтелектуальних сил, як:
не знаходили відповідного становища на батьківщині іі переходили
до Галичини або до Росії. Так до Львова переїхали – П. Подій ть
1. Земанчик – професори Львівського університету, а М. Балудян-
ський, 1. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович працювали в Росії
і на Україні. Поволі в закарпатській літературі творилася нова но-
ва, далека від народньої. Найвидатнішою особою цієї доби був істо-
рик і церковний діяч Михайло Лучкай-Поп.

Революційний рух 1848 року захопив і Закарпаття. Угорські пов-
станці вели агітацію серед закарпатської молоді, заохочуючи її при-
єднуватися до них і навіть забираючи їх силою до своїх загонів. Ба-
гато українців із Закарпаття тікали до Галичини. Руська Головна
Рада видала відозву до закарпатських українців, в якій перестері-
гала їх проти союзу з угорцями. У той же час повстанці загрожу-
вали Закарпатській Україні долею Содому Н Гоморри, якщо вона їх
не підтримає. Тоді закарпатські селяни розпочали партизанську
війну проти угорців, що нищили та палили їхні хати. Року 1849
закарпатська інтелігенція звернулася до австрійського цісаря та до
Головної Руської Ради з заявами, в яких писала про своє бажання відділитися від угорців і прилучитися до Галичини. Головна Руська
Рада у своїй відповіді закликала закарпатських українців трима-
тися спільно й підтримувати Австрію проти угорських повстанців.
Проте, австрійський уряд не виправдав надій українців, що його
рятували.'"

Наступна доба історії Закарпатської України зв'язана з діяльні-
стю А. Добрянського, який все своє життя присвятив захистові не-
угорських народів. Він виступав послом від Закарпаття на Слов'ян-
ському З'їзді в Празі та на зборах Головної Руської Ради в 1848
році. Після здушення угорського повстання австрійський уряд приз-
начив А. Добрянського комісаром на Закарпатті. За його ініціяти-
вою, 1849 року делегація закарпатських українців висловила ціса-
реві свої побажання, серед них головне – розподіл Угорщини на
дистрикти за національністю. Уряд взяв до уваги цю петицію і ви-
ділив «Руський дистрикт» з осередком в Ужгороді, а Добрянського
призначив на намісника.

А. Добрянський призначав українців на високі пости, вводив
українську мову в школах і установах. Почалося відродження лі-
тератури, появились видатні письменники-патріоти, які писали
українською мовою – О. Духнович, Є. Фенцик; Д. Балудянський
видає церковну історію. Засновано літературні товариства: «Пря-
шевское литературное общество», в Ужгороді – «Общество Васи-
лия Великого». Проте, великим лихом стало ширення москвофіль-
ства, яке підігрівалося воєнними перемогами Росії і допомогою ро-
сійських добродійних товариств; розвивалося так зване «язичіс» –
штучна книжна мова москвофілів, у якій безсистемне поєднувались
лексичні та граматичні елементи живої української мови. Москво-
фільство ширилося серед інтелігенції, поглиблюючи прірву між нею
і селянством.

Року 1867 Австрія, розбита Прусією, визнала права Угорщини
на самоурядування. Закарпатська Україна опинилася під владою
Угорщини. Угорці металися на українцях за погроми, вчинені ро-
сійським військом 1849 року. Ці переслідування викликали руїну
Закарпаття і штовхали українців до москвофілів. Яскравим пред-
ставником москвофільства, або русофільства був 1. Раковський, ві-
цедиректор Ужгородської семінарії, редактор «Газети Церковної»
та упорядник низки підручників, у яких він доводив, що нема ні
українського народу, ні української мови, а є тільки єдиний росій-
ський народ і єдина російська мова.'"

1870-го року завітав до Закарпатської України М. Драгоманов і
пізніше в «Австро-руських споминах...«яскраво змалював невідрадну картину життя закарпатських українців, називаючи їх «ране-
ними братами». Аналізуючи причини москвофільства на Закар-
патті, Драгоманов підкреслював, що причина його зрозуміла; це праг-
нення власної держави і протест проти мадяризації України. Два
факти підсилили москвофільство: кар'єра, яку зробили в Росії за-
карпатці – Балудянський, Орлай та інші, і – російська окупація
1849 року, яка показала силу Росії.

Так наприкінці XIX ст. Закарпатська Україна була найбільше
занедбаною серед усіх українських земель.