ТОП 10:

Поезія П. Куліша від зб. “Досвідки” до зб. “Хуторна поезія” і “Дзвін”.



П.Куліш, як прозаїк, не тільки виявив значне мистецьке обдарування, а й показав себе новатором, здатним прокладати нові шляхи в літературі. Проте його поетичний талант виявився помітно слабшим – спосіб образного мислення, світобачення й світовідтворення, – очевидно, більше відповідали епічному типу творчості. Поетична спадщина Куліша – 5 збірок оригінальних творів громадянської інтимної лірики, поем, перекладів світової класики. Першу і найкращу поетичну збірку Куліша – “Досвітки” (1862) складали переважно вірші та поеми про минуле України, про визвольну боротьбу народу проти іноземних поневолювачів (поеми “Кумейки”, “Солоница”). До історичного минулого, уславлення старовини, народних героїв поет звертається і в ліричних поезіях збірки “Досвітки”. У віршах звучать оптимістичні мотиви, віра у краще майбутнє України, любов до рідного народу, його мови (“Заспів”). Друга збірка – “Хуторна поезія” вийшла аж через двадцять років (1882), що можна пояснити перипетіями життя поета, його захопленням науковими історичними дослідженнями. У збірці Куліш знову звертається до історичного минулого України, помилково уславлює “просвіщенницьку” діяльність російських монархів Петра І та Катерини ІІ, засуджує народно-визвольну боротьбу Українського народу, натомість перебільшує роль культурно-просвітницької діяльності у визволенні його з-під соціального і національного гніту (“Ключ розуміння”). В окремих творах “Хуторної поезії” Куліш роздумує над призначення мистецтва і ролі митця в житті народу. (“До музи”, “Рідне слово”, “Молитва”, “Епілог”). Збірка “Хуторна поезія” особлива тим, що в ній поет відходить від наслідування поетики Великого Кобзаря, звертається до віршових форм, поширених у західноєвропейській літературі. Особливе місце у збірці займає вірш “Рідне слово”. В утвердженні рідної мови поет бачить запоруку відродження, розквіту української нації. У третій поетичній збірці – “Дзвін” (1893) продовжені ідеї та мотиви віршів “Хуторної поезії”. Виразно звучить тема митця, тема власної ролі поета (“Піонер”, “До кобзи та до музи”, “Поетові”, “Муза” та ін.). Ці поезії близькі до народнопісенної творчості, перейняті оптимізмом, передчуттям прийдешніх змін на краще, почуттям власного громадянського обов’язку, любові до Вітчизни, до рідної мови, до простого люду. Збірка містить низку чудових зразків інтимної лірики. Це в основному вірші, присвячені Олександрі Білозерській – дружині поета: “Дивлюсь на срібний волос твій, кохана”, “Чолом і ралець моїй знаній”, “Дума про найвищий дар” та ін. Вірші інтимної лірики позначені великою силою почуття, щирістю, схвильованістю, сумом за минулими роками. Вже після смерті поета (1902) вийшла збірка “Хуторні недогарки”, до якої увійшли справді “недогарки” – відновлені поетом твори, тексти яких згоріли під час пожежі (уривки з поем, драматична поема “Нагай”). Справжнім громадянським і мистецьким подвигом на терені української національної культури була перекладницька діяльність Пантелеймона Куліша. У роки валуєвщини та горезвісного Емського акту перекладати шедеври світової літератури тоді упослідженою, проскрибованою українською мовою – це був воістину вияв мужності і мистецьким новаторством. Своєю перекладницькою діяльністю Куліш твердо ставив українську літературу в коло літератури світової, доводив, що українською мовою можна відтворити всі багатства світової культури, всю глибину художньої мислі, що українська література цілком природно, на рівних, як своє приймає в себе вершини світового красного письменства. Українські переклади і переспіви О.Пушкіна, І.Нікітіна, О.Кольцова, А.Фета, В.Шекспіра, Й.Гете, Ф.Шіллера, Дж.Байрона, Г.Гейне склали п’яту поетичну збірку Куліша “Позичена Кобза” (1897). Новаторство Куліша-поета виявилось і в тому, що він впровадив у практику української літератури світові класичні версифікаційні форми в усіх галузях віршотворення строфічних, ритмомелодичних, жанрових, стильових. Це особливо стосується такої складної канонічної форми вірша, як сонет, яку Куліш утвердив в українському письменстві, довівши її до рівня завершеності.

Мала проза П. Куліша – поєднання етнографічного реалізму з аналітичним.

Мала проза письменника, тобто його україномовні оповідання, - особливо наближені до народної творчості. Дослідження фольклору безпосередньо позначилися на літературних інтересах письменника, на виборі сюжетів, мові, засобах образності творів. Користуючись фольклорним матеріалом, П. Куліш створив таку наскрізь оригінальну, згармонізовану цілісність, де досить часто бачимо не лише і не стільки прояви національного буття у певний період, скільки вираження народного ідеалу національного облаштування світу. Шляхом олітературення фольклорних розповідних жанрів письменник виробив свій тип опов ідання, що ніби стоїть на межі фольклорного та літературного. Окремі ж його опов ідання за жанром суто авторські, хоч і зберігають народнопоетичну структуру оповіді.Говорячи про відображення ідеалу національного образу світу в малій прозі П. Кул і ша, не можна оминути увагою його оповідання-ідилії «Орися» та «Дівоче серце», романтичне оповідання-баладу «Гордовита пара», морально-повчальні твори «Потомки українського гайдамацтва» та «Про злод ія в селі Га ківниці», анекдотичного плану опов ідання «Сіра кобила» та «Очаківська біда», історич­ного - «Січові гості» та «Мартин Гак». У цих творах автор апелює до часів козацтва, а отже, зображує окремі сторо­ни національного буття, і ці реалії є ніби певними складовими ідеального образу світу у той період.

Аналітичність - риса художнього твору, коли автор не тільки моделює дійсність, а й намагається на рівні логіки проаналізувати події, з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки, дати пояснення. За структурою усі оповідання мають форму народної розповіді. Іноді письменник прямо на це вказує, даючи відповідний підзаголовок («Бабусине оповідання», «Споминки старого діда»). Введення у текст таким чином особи оповідача передбачає не лише показ народного світосприйняття й естетичного світоба­чення, але й наявність своєрідного очевидця - один із засобів принципу правдивості; розповідь набуває більшої переконливості, зосереджується на народних мораль­но-етичних засадах, показує найкращі риси духовної куль­тури народу, котрого письменник бачить як носія високих моральних якостей і національних традицій. Відзначаючи особливості стилю оповідання-ідилії П. Кул і ша «Орися», Є. Нахлік влучно назвав його «маг леньким шедевром на зорі нової української прози»1. У цьому творі бачимо ніби втілення національної мрії про реальне життя, зідеалізовано навіть звичайний побут. Ідеалізація як форма здійснення бажано то, як оптимістична віра у краще майбутнє є нет від'ємною рисою українського національного світогляду. В оповіданні, як і в окремих жанрах фольклору, фактично відсутній реальний життєвий конфлікт. Існуюче висвіт­люється як здійснення бажаного, а бажане переходить у реальність. Романтично-ідеалізованим у творі є все: по­бут, стосунки у сім'ї і ставлення людини до природи, зовнішня і душевна краса героїв, високість їхніх почуттів.

Аналогічного, уже згаданого прийому портретування дотримується автор і в оповіданні «Гордовита пара», ви­ражаючи саме національний ідеал краси зовнішньої. Опис головної героїні ніби вихоплений з уст бабусі-опові- дачки: «Така була та Маруся Ковбанівна. Скине оком - наче до тебе заговорить, а заговорить - наче за грає. Морально-повчальні оповідання письменника «По­томки українського гайдамацтва» та «Про злодія в селі Га­ківниці», а також історичні твори «Січові гості» та «Мартин Гак» з одного боку є відображення народного ставлення до зображуваних подій, що відбуваються в тогочасному суспільстві, до гайдамацтва, а з другого - є виразом ідей та переконань самого автора, які лише доповнюють націо­нальну картину буття. Особливо рельєфно і по-народному змальовано тут образ козака-лицаря.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.93.75.30 (0.005 с.)