Український театральний романтизм. Романтичні комедії та драми першої половини хіх ст.

Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм). Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку.

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії».

На початку 70-х років професіонально заявили про себе на сцені видатні митці українського театру М. Кропивницький (перший акторський виступ 1871 р. у виставі «Сватання на Гончарівці»), М. Старицький та М. Лисенко, чиї нові музичні

вистави «Різдвяна ніч» і «Чорноморці» були ще у жанрі комічних опер. Однак вони вже здійснували поворот у репертуарі до драм і комедій, які традиційно називають побутовими. Причому режисура М. Старицького відзначалася рідкісним умінням знайти багато «мальовничості, привабної для ока, і мелодійності в читанню ролів», «малювати живими людьми при світлі рампи сценічні картини». Це позначилося й на стилі Старицького-драматурга. Згодом у Харкові Кропивницький виставив свою першу мелодраму «Дай серцеві волю, заведе в неволю». То був початок нового етапу в історії українського театру й драматургії: «І в мелодрамі Кропивницького, і в обох постановках Старицького ще дуже багато полягало в музиці, співах, хорах і танцях, але побутові мотиви більше входили на сцену, ніби в театрі чулися нові слова, вони одушевлювали виконавців, вони приваблювали до театру глядачів».

У центрі уваги національних авторів першої половини ХІХ ст.: І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») – опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою

(«Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы»,

«Щельменко-денщик», «Щельменко – волостной писарь»).

Шевченко і театр. Театральні враження та контакти Т.Шевченка.

Широкими та різнохарактерними були інтереси Шевченка, пов’язані з театром: ідейно виразними і художньо значимими – його п’єси й драматичні поеми; глибокими теоретичні погляди на мистецтво сцени.

Роки перебування в Петербурзі дали поетові неоцінимо багато і щодо безпосередньо знайомства з російською театральною культурою та її діячами, і щодо формування художніх смаків та поглядів

Враження від театрального життя столиці були такими сильними, а боротьба на літературно-мистецькій ділянці того часу стосувалась таких актуальних питань навколишньої дійсності, що стояти осторонь молодий Шевченко не міг.

Мистецтво вітчизняного демократичного театру 30-40х років слідом за літературою підіймалось як могутня ідейна сила в боротьбі з ідеологією кріпосництва.. Спостережливий і допитливий Шевченко взяв активну участь у боротьбі на боці тих, хто відстоював революційні погляди як на явища суспільного життя, так і на художні явища.

Живучи у Петербурзі понад тридцять років, перебуваючи у колі прогресивної петербурзької інтелігенції (в їх числі М. Глінка, В. Бєлінський) Шевченко не міг щільно не зіткнутися з театральним життям, з діячами тодішньої російської сцени.

Багатий на спогади і фактичні історичні дані щоденник поета, а також ряд його автобіографічних повістей – свідчення глибоких і безпосередніх зв’язків Шевченка з театральною культурою, а такох вплив різноманітних мистецьких явищ на його театрально-естетичні погляди.

Шевченко любив Пушкіна, читав і бачив на сцені його драматичні твори. Листування і особливо записи в щоденнику прямо вказують на обізнаність драм автора («Сцены из рыцарских времен», «Каменный гость»), на цікавість до драматичної поеми «Анджело». Відомо, що Шевченко стикався із сценічним втіленням творів Пушкіна («Моцарт і Сальєрі», «Руслан і Людмила», «Цигани», «Скупий лицар» і тд). Все це свідчить про розуміння Шевченка творчого кредо Пушкіна та його ідейних задумів окремих його драматичних творів. Цілком очевидно, що в Шевченка ще в перший період перебування його в Петербурзі і не могло не відіграти важливої ролі в дальшому формуванні його естетичних поглядів.

Рішуче зміцнила цей зв'язок, збудила особливий інтерес Шевченка до театру, глибоко переконала його в ідейно-політичній і художньо виховній силі мистецтва сцени драматургія Грибоєдова і Гоголя. У 1831 році, коли Шевченко переїхав до Петербурга, на сцені Александринського театру йшла вистава на 4 дії «Горе от ума», а в квітні 1836 відбулась прем’єра «Ревізора», обидві події мали виняткове значення в історії вітчизняної театральної культури. У двох виставах була певна провокативність, тому навколо них точилась гостра полеміка. На жаль, не збереглось даних, що засвідчували б про те, що Шевченко був присутній на обидвох показах, проте він добре знав тексти і розумів усю потужність ідейного задуму у п’єсах.

Про вагомість Грибоєдова і Гоголя у житті Шевченка свідчить його писемна діяльність. Грибоєдова Тарас Григорович називає «безсмертним поетом», а Гоголю, під впливом прочитаної сатири «Ревізор», присвячує вірш, який так і називається «Гоголю», тут він висловлює сумні думки з приводу темноти сучасного суспільства:

«Всі оглухли – похилились

В кайданах…байдуже…

Ти смієшся, а я плачу

Великий мій друже»

Вражений сатиричною і художньою силою комедії, поет читає «Мертві душі» і робить висновок – «Безсмертний твір».

Не випадковим був і факт високої оцінки Шевченком творчості Островського. Він вважав драматурга борцем та викривачем «темного царства».

У Грибоєдова, Гоголя і Островського Шевченка приваблювало те, що ріднило їхню творчість, що надавало громадсько-політичного звучання їхнім творам: життєва правдивість, реалізм, сатиричність величезної викривальної сили.

Ще однією людиною мистецтва, яка була вагомою у житті Шевченка був Щепкін – реформатор сценічного мистецтва і основоположник реалістичної естетики вітчизняної театральної культури. Для Тараса Григоровича така діяльність була нічим іншим як символом великої гуманності і правди. У сценічних творіннях актора поет бачив підтвердження життєправдивої основи його театрального мистецтва, глибоко реалістичний метод, завдяки якому художник сцени, як ніхто досі, розкривав внутрішнє єство зображуваного образу, викликаючи до нього у глядача схвальне почуття або презирство.

Щепкінський Михайло Чупрун в «Москалі-чарівнику» Котляревського, бачений Шевченком ще на петербурзькій сцені, зміцнив віру поета в духовну красу і багатство українського народу, в невичерпне джерело його талантів, в його нестримне бажання розірвати пута неволі.

Познайомившись з поетом ще наприкінці 30-х років, точніше, мабуть у 1838 році, в один із перших приїздів актора на гастролі до Петербурга. Щепкін сприяв зближенню молодого поета і художника з передовими колами художньо-театральної інтелігенції обох столиць. Він же вводить і тримає Шевченка-драматурга в курсі гострої боротьби, яка розгорталася саме тоді навколо питань творення національної російської реалістичної театральної культури.

Міцні і нерозривні зв’язки Шевченка і Щепкіна спричинилися до щоразу глибшого розуміння поетом благотворного впливу передової російської думки і театральної культури на прогресивний розвиток театру поневолених народів Російської імперії, а також демократичний напрям в українському театрі. У розмовах поет і актор неодноразово піднімали питання розвитку мистецтва на теренах України та роздумували про його майбутнє.

У творах, а саме в літературі та драматургії Котляревського та Квітки-Основ’яненка, п’єси яких з успіхом ішли на драматичній сцені російської столиці, Шевченко бачив початок могутнього піднесення національної демократичної театральної культури.

Щепкін, Гулак-Артемовський, Григор’єв, Каратигін і Самойлов – в Росії; той же Щепкін, а також Соленик, Дрейсінг, Нальотова та інші – на Україні, гаряче підтримували нові і свіжі паростки української реалічтиної драматургії, утверджували її своїм мистецтвом, пропагували серед російських глядачів. Шевченко був не тільки свідком цього процесу становлення національно-демократичного театру, він свідомо і активно сам вступав, як драматург, у боротьбу за дальший його розвиток по шляху реалізму.

Засвідчивши у поетичних своїх творіннях («До Основ’яненка», «На вічну пам'ять Котляревському», «Гоголю», «Заворожи мені, волхве» - Щепкіну) глибокі симпатії до видатних діячів вітчизняної культури, Шевченко виступає з рядом драматургічних задумів; через загальновідомі причини (переслідування, арешт, заслання) не всі з них пощастило поетові творчо реалізувати (залишились для нас невідомими п’єси «Наречена», «Сліпа», «Данило Рева»), проте уцілілі драми «Назар Стодоля» та «Никита Гайдай» (в уривку) свідчать, якої ідейно-художньої сили досягав драматичний талант великого поета України.

Драматичністю позначена також і поезія Шевченка, особливо такі поеми як «Наймичка», «Відьма», «Гайдамаки, «Сотник», Великий льох», «Катерина» та ін.

На очах Шевченка, коли він ще був у Петербурзі, почалась театральна реформа сценічного мистецтва, згодом вона досягла і провінцій, в чому переконався поет повертаючись із заслання. Реалістичні принципи мистецтва сцени активно витискали рутину і штампи, вимагаючи у акторів мислі, почуття та праці в процесі творення образу. Заклик відтворювати «правду життя» руйнував канони класицистичного аристократично-придворного театру й уже відчутно впливав на театральне мистецтво далеких провінцій.

Саме пораду Щепкіна артистам нижегородської трупи, де в свій час перебував Шевченко і Щепкін, «серйозно трудитися» поет вписує в одну зі своїх рецензій. (Шевченко після заслання активно займався театральною критикою у Новгороді. Його роботи є цілком ґрунтовними та свідчать про тонке розуміння Шевченком сценічного твору та його мистецьких особливостей).

Повертаючись нарешті до Москви та Петербурга, Шевченко не втрачає інтерес до театру. Навпаки, з ним він не пориває до останніх днів свого життя. Мов заключним акордом у великій пристрасті Шевченка до театру, було його знайомство і дружба з Айра Олдріджем.

Гастролі Айра олдріджа в Петербурзі і зустрічі з великим актором були святом для поета. Трагік приїхав до Петербурга після тріумфального турне по багатьох країнах світу. Він виступав у шекспірівському репертуарі, почавши гастролі спектаклем «Отелло». І вже це одне повинно було привернути увагу Шевченка. Великий актор жив на сцені у образах Шекспіра. І те сценічне життя було торжеством блискучого таланту і праці, важкої повсякденної праці актора, до якої кликав Щепкін і поза якою не уявляв мистецтва Шевченко.

У цьому органічна близькість театральних поглядів Шевченка з ідеями і естетикою великого актора Щепкіна. Шевченко теж критично ставився до акторів, мистецтво яких полягало в «голосній» декламації, він надавав перевагу простоті та природності у виголошенні тексту. Зразком в цьому для Шевченка був Щепкін. Поета приваблювали актори природьної гри, обдаровані визначним темпераментом, актори творчої пристрасті і сумлінної праці. Такими для Шевченка були Щепкін і Соленик, Садовський і Олдрідж. Це були актори-реалісти.

Шевченко виступає проти «легкості» в творчості актора, звуження таланту одним амплуа. Воно умертвляє у ньому талант, унеможливлює реалістично-художніх образів. Цьому згубному шляху Шевченко протиставляє працю, серйозне «вдумання» в роль, творчий процес, який збагачує коло спостережень, уявлень, розвиває акторську умілість.

Шевченко-художник не раз відзначає необхідність реалістичного костюма в театрі. Згадуючи про виставу у Петербурзі ще до заслання поет розповідає про ефект,що його викликав у глядачів реальний костюм жебрака, одягнений на виконавцю цієї ролі Каратигіна художником Брюлловим: «Публика бесновалась, сама не знала отчого! Что значит костюм для хорошого актера». Це не випадкова думка,а принципова вимога Шевченка до театру.

Погляди і творча діяльність Щепкіна і Шевченка в галузі мистецтва визначили дальші нові шляхи розвитку вітчизняної театральної культури другої половини ХІХ ст. Драматична українська література і сценічна практика українського театру того часу йшли вже під знаком боротьби за розвиток Шевченкових традицій в літературі, за утвердежння принципів його театральної естетики.