Порівняльний огляд систем оцінки вищої освіти у країнах Східної Європи і СНД: ліцензування, атестація, акредитація

У країнах європейського регіону можна виділити такі основні процедури контролю якості освіти з боку державних органів: ліцензування, оцінка (атестація), акредитація.

Ліцензування та акредитація здійснюються державними чи іншими органами на основі усталених критеріїв. Вищі навчальні заклади або програми навчання повинні відповідати певним мінімальним вимогам. Оцінка (атестація) може ґрунтуватися на джерелах інформації широкого спектру, і до неї можуть бути залучені як місцеві, так і запрошені фахівці. її головною метою можуть бути як процеси, так і результати. Проте, в цілому, розрахунок на диференційоване і детальне оцінювання нагадує акредитацію та ліцензування з їх порогом мінімальних вимог.

Зауважимо, що терміни «ліцензування», «оцінка» та «акредитація» не завжди адекватно використовуються в країнах Центральної, Східної та Західної Європи в дискусіях щодо питань політики в галузі освіти. Це, головним чином, стосується термінів і процедур акредитації та атестації (оцінки). Деколи складно чітко розрізнити «ліцензування», «акредитацію» та «оцінку», оскільки мають місце (як у дискусіях, так і на практиці) перетин і навіть змішування цих понять і процесів.

Отже, декілька прикладів. В Естонії ліцензування та акредитація навчальних закладів здійснюється Радою за оцінкою якості у вищій освіті. До складу ради входять учені, представники професійних органів та організацій, що займаються підтримкою наукових досліджень. Вищі навчальні заклади, що відкриваються, повинні відповідати встановленим вимогам з питань, які стосуються приміщень, викладацького складу і програм. Приватні вищі навчальні заклади додатково контролюються комітетом, який перевіряє їх відповідність освітнім і фінансовим нормативам. Згідно із законом про університети Рада за оцінкою якості займається також акредитацією, яка здійснюється щонайменше один раз на сім років і охоплює як програми, так і самі навчальні заклади. Тобто, акредитація, з одного боку, має на увазі оцінку якості програми, кваліфікацію викладачів, рівень знань студентів та ефективність навчального процесу, а з іншого - оцінює діяльність вищого навчального закладу в цілому.

У Чехії є Агентство з акредитації, яке, як і естонська Рада, також займається акредитацією і регулярною оцінкою системи вищої освіти. Проте в Чехії, як і в багатьох інших країнах, школи вищої професійної освіти контролюються та оцінюються чеською Інспекцією шкіл, тобто спостерігаємо паралелізм в органах оцінки. Крім того, за власною ініціативою вищі навчальні заклади можуть бути оцінені і незалежними експертами.

У Латвії акредитація державних і приватних вищих навчальних закладів проводиться під контролем Міністерства освіти і науки, принаймні один раз на шість років відповідно до нормативів, схвалених Кабінетом міністрів. Акредитація вищих навчальних закладів повинна бути схвалена Радою з вищої освіти після

консультацій із зарубіжними експертами та офіційно визнана Міністерством освіти і науки. Міністерство також публікує в газетах список акредитованих навчальних закладів і програм.

У Словенії, навпаки, вищі навчальні заклади спільно фінансують Комітет за оцінкою якості у вищій освіті і самі відповідають за нагляд. У Польщі відповідно до закону вищі навчальні заклади самі оцінюють якість освіти. При цьому польська Рада з вищої освіти пропонує три рівні оцінки: акредитований статус, базовий рівень якості і вищий рівень якості. Процедуру акредитації також було введено в Угорщині і Хорватії. Так, у Хорватії кожні п'ять років експертна комісія, що призначається Міністерством науки і техніки, оцінює рівень якості та ефективності викладання, а також наукову і професійну діяльність.

Відтак зауважимо, що в країнах Східної і Центральної Європи, близьких за рівнем розвитку, сучасна система ліцензування, атестації та акредитації в другій половині 90-х років, по суті, тільки створювалася і апробувалася. Певною мірою цей процес не закінчено і досі.

Щодо Російської Федерації, то там спочатку склалася система декількох окремих типів оцінки, в якій процедуру ліцензування відокремлено від процедури атестації. Проте наказом Міністерства освіти РФ від 12 листопада 1999 року (№ 864) з метою удоско­налення процедур оцінювання діяльності вищих навчальних закладів затверджено новий порядок «комплексної оцінки діяльності вищого навчального закладу, заснований на об'єднанні процедур повторного (чергового) ліцензування, атестації та державної акредитації». Дане рішення є принциповим і впорядковує систему оцінювання, яка до останнього часу в РФ була роздробленою.

Серйозний перегляд підходів, що склалися, до оцінки ефективності діяльності освітніх установ обумовлений двома причинами:

По-перше, термін дії оцінних процедур, зазвичай, обмежується п'ятьма роками і вимагає періодично повторного проходження. Однак ситуація ускладнюється тим, що через неузгодженість термінів дії документів зовнішня експертиза установи (ліцензійна, атестаційна і, за необхідності, акредитаційна) проходить у різний час і робить процес оцінки практично безперервним.

По-друге, досвід перших років проведення регламентуючих процедур показав їхнє явне дублювання за змістом і доку­ментообігом. Інформація про діяльність вищого навчального закладу, яку вимагають експертні комісії, надається за певними встановленими формами і не дає можливості для аналітичного використання як органом управління освітою, так і самою освітньою установою. До того ж нерідко робота експертних комісій, розтягнута в часі, обмежується уточненням формальних показників без належної оцінки змісту та якості підготовки студентів. Уникнути дублювання процедур та оптимізувати процедури регламентації в РФ пропонують через застосування комплексного підходу до оцінки діяльності організацій освіти.

Останнім часом в Росії розроблено модель комплексної оцінки вищого навчального закладу, яка складається з трьох процедур - повторного ліцензування; атестації; акредитації. Комплексна оцінка дозволяє ухвалення рішення і надання ВНЗ повноважень на єдиний термін: ліцензії на право освітньої діяльності та свідоцтва про державну акредитацію з переліком програм, за якими установа має право видавати своїм випускникам документи про освіту дер­жавного зразка.

Робота органів Міністерства освіти, що забезпечують орга­нізацію зовнішньої експертизи, має базуватися на єдиних програмах комплексного оцінювання, аби уникнути дублювання дій підкомісій, забезпеченні збору повної інформації в єдиному форматі, збереженні основних принципів законодавства в підготовці звітних матеріалів для ухвалення рішень про ліцензування, атестацію та державну акредитацію.

Зокрема, при повторному (черговому) ліцензуванні здійснюється оцінка умов організації освітнього процесу. організаційно-правових основ; матеріально-технічної бази і навчальних ресурсів (кадрове, інформаційне, технічне забез­печення); соціальної інфраструктури. Зміст атестаційної експер­тизи - оцінка самого освітнього процесу, відповідності змісту, рівня та якості підготовки фахівців вимогам державних стандартів. Нарешті, предметом процедури державної акредитації є оцінка ефективності і результативності діяльності установи, встановлення її державного статусу, надання на певний термін повноважень відповідно до законодавства.

Варто зауважити, що в Росії усі три процедури оцінювання здійснюються монополізовано в межах діяльності Міністерства освіти.

Досвід створення «Національної системи оцінки якості освіти» мають багато країн. Однак розмежування процесу оцінювання на три етапи є характерною рисою низки країн СНД. Акредитації, зазвичай, тут передують періодичні процедури ліцензування, самоатестації та атестації, що займають тривалий період часу. Адаптація цієї системи до міжнародного досвіду оцінки повинна здійснюватися, на наш погляд, передусім через створення ефек­тивного механізму акредитації.

Іншим чинником взаємовизнання якості освіти та кваліфікацій фахівців є міждержавне(міжнародне) визнання дипломів. Останнє можливе як:

- історично сформоване суб'єктивне визнання якості підготовки фахівців, здійснене у закордонному вищому навчальному закладі, вищим навчальним закладом, роботодавцем чи державою загалом щодо окремих навчальних курсів або програм (кваліфікації) в ці­ лому. Наприклад, загальновизнаними є дипломи провідних університетів Європи (Кембридж, Оксфорд, Сорбонна та ін.);

- вироблення загальноєвропейської системи визнання дипломів про освіту чи кваліфікацію як результат уніфікації первинної форми цих дипломів (чи додатків до них), а надалі - систем організації навчального процесу не тільки за спеціальностями і програмами, а й цілісно.

В останньому напрямку вже здійснено певні практичні кроки, які варто розглянути докладніше.