Художній світ Достоєвського:еволюція світогляду письменника;глобальність морально філософських проблем творчості.Роман «Злочин і кара»:сюжет,композиція,особливості поетики,система героїв.

Перекладав «Євгенію Гранде» Бальзака.

На початку 1845 з'явився перший власний твір Достоєвського — «Бідні люди», написаний у формі роману в листах. Це історія пробудження, піднесення й падіння, нарешті повного знищення людської душі через соціальні причини. У наступній повісті «Двійник» (1846) Достоєвський знову ставить питання про роль соціального середовища, конкретних життєвих обставин у долі людини. З 1847 року Достоєвський зближується із Михайлом Буташевичем-Петрашевським. Письменник почав відвідувати його відомі «п'ятниці», 23 квітня 1849 року 37 учасників гуртка «петрашевцев» заарештували. Федір Михайлович стійко пережив 7-місячне слідство і був засуджений до смертної кари, яку, проте, невдовзі замінили на каторгу. Від зими 1850 року Достоєвський перебував в Омському острозі. Йому було заборонено писати, проте він спостерігав життя каторжан. з 1861 року Федір Михайлович та його брат видають журнал «Врємя», після його заборони — «Епоха». У напруженому діалозі із сучасниками Достоєвський виробив свій особистий погляд на задачі письменника та суспільного діяча. У цей час творчість Достоєвського піднялася на новий філософський рівень. Він розкрив трагедію сучасної людини силою аналізу та геніальною мистецькою інтуїцією. З'явилися твори «Записки із Підпілля», «Злочин і кара» («Преступление и наказание») (1866).

Закордонний період 1867—1871 років був змістовним і плідним для Достоєвського. Значно вплинули на письменника твори Рафаеля, Карраччі, Лоррена, Гольбейна.

Спостерігаючи за суспільним життям Європи, Росії, Достоєвський гостро відчував кризовий стан сучасного світу. Злочин і кара Роман уперше опублікований у 1866 в російському журналі «Русский вестник» як серія з 12 щомісячних випусків[1], а потім окремою книгою. «Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою забрати її гроші. Йому здавалося, що з грошима він зможе здійснити добрі справи, чим спокутує свій злочин, водночас світ позбудеться нікчемного паразита. Раскольніков бажає також переконатися в тому, що деякі вибрані люди можуть і навіть мають моральне право на вбивство. Він порівнює себе із Наполеоном Бонапартом і вірить, що злочин, здійснений із шляхетними мотивами, простимий, але йому довелося довідатися, що він … «не Наполеон»."Злочин і кара" — не лише вражаючи трагічне відтворення життя. Це й звернення до людського сумління та розуму. Достоєвський захищає ідею моральної людини, яка не хоче залишитися «вошею», усією своєю сутністю повстає проти суспільної несправедливості. Одним із головних героїв роману є Санкт-Петербург, його важка атмосфера, бідність та безвихідь людського життя, яке бачить Раскольніков. Зустріч Раскольнікова з Мармеладовим (в цій сім»ї батько пропив все невелике майно,а релігійна донька Соня змушена стати повією,аби заробити на родину) не тільки підкреслює бездушність переконань Раскольнікова, а й пропонує протилежні моральні цінності[8]. Достоєвський вірить, що «свобода», яку пропагують такі переконання, жахлива, вона не містить жодних цінностей, бо передує цінностям.

Особливості жанру та композиції роману М.Булгакова «майстер і маргарита»

Майстер і Маргарита — багатоплановий, поліфонічний роман Михайла Опанасовича Булгакова, званий іноді фантастичним. На його сюжет зроблено безліч театральних постановок і декілька фільмівУ романі представлено чергування двох сюжетних ліній, що розвиваються паралельно одна одній. Дія першої відбувається в Москві тридцятих років XX століття, друга є викладом подій Євангелія, а саме — тих його частин, що стосуються суду над Ісусом Христом і його страти. Крім цього, «московське» оповідання має декілька сюжетних ліній, що химерно переплітаються. Роман складається із двох частин, що в свою чергу поділяються на розділи:

Частина перша Епіграфом до цієї частини Булгаков поставив рядки з трагедії Гете «Фауст»: «...та хто ж, нарешті, ти? — Я — частка тої сили, що одвіку прагне зла й одвіку ж творить

благо». *Ніколи не розмовляйте з незнайомими*Понтій Пілат*Сьомий доказ*Гонитва*Було діло в Грибоєдові*Шизофренія, як і було сказано*Нехороша квартира*Пря професора з поетом*Коров'євські штучки*Вісті з Ялти*Роздвоєння Івана*Чорна магія і її викриття*Явлення героя*Слава півневі!*Сон Ніканора Івановича*Страта*Неспокійний день*Невдахи візитери* Частина друга *Маргарита*Азазеллів крем*Політ*При свічках*Великий бал в сатани*Вивільнення майстра*Як прокуратор намагався врятувати Юду з Кіріята*Поховання*Кінець квартири №50*Останні пригоди Коров'єва та Бегемота*Долю Майстра і Маргарити визначено*Пора! Пора!*На Воробйових горах*Прощення й вічний притулок. Деякі автори-критики та літературознавці звинувачують роман у пропаганді сатанізму.

Слід зазначити, що всі автори Святого Письма були учнями Христа. Булгаков описує ті ж події з позиції Сатани, який опинився в Москві під ім'ям Воланд. Булгаков намагається пояснити суть Сатани — він не ворог світові, він також невід'ємний від світу, як світло неможливе без темряви. І здатний бачити світ у всій його суперечливості.

Зовсім інакше представлена роль «книжкового лиходія» Понтія Пілата — реально існуючого римського прокуратора, намісника в Єрусалимі. Понтій Пілат наказав стратити Ісуса Христа — і в Священному Писанні згадувався як абсолютний злочинець. За версією письменника, Понтій Пілат, будучи великою і розумною людиною, колишнім воїном, став жертвою власного боягузтва. Він зрозумів учення Ісуса, і зрозумів, яку небезпеку несе воно римським імператорам, як, втім, і будь-яким деспотам при абсолютній монархії. Він намагався до останнього врятувати Ісуса, але після зради Іуди не зумів піти проти влади Римської імперії.

Білет№18

1) Найдавніші жанри давньогрецької поезії у вигляді робочих пісень, гімнів богам, ліричних поезій, що виголошувалися і в радості, і в горі, звичайно ж, не збереглися. Вони декламувалися мандрівниками-рапсодами, виспівувалися аедами в супроводі чотириструнної ліри. Поширені також були героїчні пісні — віршовані розповіді про богів і героїв. Давні греки вважали, що їх в уста виконавців вкладали боги, котрі супроводжували і визначали діяння людини впродовж усього життя. Одним із жанрів усної народної творчості, що народився саме в Стародавній Греції, стали міфи. Майже в кожного народу від прадавніх часів зберігаються перекази, де дійсне, історичне переплітається з недійсним, вигаданим, де діють не лише люди, а й казкові істоти, витвори народної фантазії: безсмертні боги, напівбоги, небувалі тварини; де відбуваються неймовірні явища — чудеса. За давніх часів люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що було колись. Але минали віки, і їх починали тлумачити не в прямому, а в переносному розумінні." Тож у сучасному світі поняття "міф" означає те, чого не було насправді. У Давній Греції міфи складалися задовго до того, як там поширилося письмо — грецька абетка. Один і той самий міф — про якогось бога чи героя — міг існувати в численних варіантах: місцевих, часових і авторських, що свідчило про їхню причетність до усної творчості. Та саме вони — із своєю динамікою подій, поетичністю і образністю, психологічним наповненням — стали основою літератури, скульптури, живопису, театрального мистецтва. Грецька міфологія, тобто природа і суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народною фантазією, стала передумовою грецького мистецтва. Міфи Давньої Греції об'єднуються в тематичні групи, що їх сучасна наука іноді ще називає циклами. Насамперед слід згадати про міфи, в яких розповідалося про виникнення і створення світу — тема, що споконвіку хвилювала людство і не втратила своєї приваби і донині. Давні греки по-різному пояснювали виникнення світу, і в міфах існує незчисленна кількість варіантів розв'язання цієї загадки.. Сюжеты знаменитых поэм Гомера «Илиада» и «Одиссея», полностью сохранившихся до нашего времени, как и ряд других поэм, не сохранившихся, взяты из обширного цикла сказаний о Троянской войне.Каждая из двух поэм берет лишь небольшие эпизоды из большого цикла. В «Илиаде» рассказывается о событиях десятого года Троянской войны, причем изложение не охватывает последних событий войны и оканчивается смертью и погребением главного троянского воителя Гектора.Война - основная стихия героев «Илиады», причем битва изображается чаще не в виде столкновения народных масс, а как выступление отдельных героев, отличающихся исключительной силой, искусством и храбростью. Среди всех таких единоборств особенно важное значение имеет поединок Ахилла с Гектором. Во многих местах «Илиады» описываются подвиги отдельных героев: Диомеда, Агамемнона, Менелая. Но самым замечательным подвигом является победа Ахилла над Гектором. В лице Ахилла, таким образом, воплощен идеал военной доблести.Кроме того, воитель хочет знать, с кем он имеет дело. Иногда единоборство происходит при особых условиях: чтобы обеспечить свободу борцам и невмешательство посторонних, заключается перемирие, освящаемое клятвами и жертвоприношениями. В данной поэме победитель спешит снять с убитого доспехи и завладеть его трупом, чтобы получить с родственников богатый выкуп за тело убитого, так как, по представлениям древних, остаться после смерти без погребения было величайшим несчастьем. Только особая ненависть к врагу может заставить победителя отказаться от соблюдения этого обычая, как хотел сначала сделать Ахилл по отношению к Гектору, мстя ему за убийство Патрокла.Живя в обстановке войны и убийств, поэт с выразительным реализмом изображает смерти и предсмертных конвульсий: умирающий, упав на землю, судорожно хватает ее зубами. Также ярко изображаются жестокость и насилие победителей.

В «Илиаде» поэт редко отвлекается от военных сцен и военных советов к картинам мирного быта. Тем более ярким контрастом является наполненная глубоким чувством сцена свидания Гектора с Андромахой, исключения составляют также описания пиров и жертвоприношений. Во всех этих сценах и во всех подробностях описаний, несмотря на идеализацию далекого прошлого, которое хочет нам показать поэт, выступает правда жизни его времени. А на фоне их, как обобщение воспроизводимой жизни, выступают со своими типичными чертами люди той эпохи - ее герои.

2)Фран. Романтизм. Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль. Французська революція стала важливим стимулом німецької духовної революції, яка розгорталася в кінці 18 – на початку 19 ст. ЇЇ активними учасниками були німецькі діячі культури, особливо письменники. Це стало основою першого періоду німецького романтизму та надоло йому всесвітнього значення. Треба також відмітити, що розвиток романтизму проходив у специфічних умовах в країні у той час, яка через роздрібленість та інші причини відставала у розвитку від інших західно-європейських країн.Головна соціокультурна передумова появи романтизму як цілісного напряму в культурі криється в наслідках Великої Французької буржуазної революції. Подібно тому, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.Віктор Гюґо – найавторитетніший з французьких романтиків, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився у досить дивній родині: батько, селянин за походженням, під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походили з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, коли Віктор був дитиною. Мати виховала сина у дусі католицизму і роялізму. В своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким”. Творчий шлях Гюґо умовно розділяється на три періоди: перший (1820 – 1850) – реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного романудругий (1851 – 1870) – створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;третій (1870 – 1885) – осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

3)(1883-1924)
Австрійський письменник, народжений у Чехії в єврейській родині. Відчував на собі вплив цих трьох культур, але "скрізь був чужим". Основною проблемою його творів є відчуження особистості у великому світі. Письменник змальовує людину у межовій ситуації, коли йти більше нікуди і єдиний вихід - смерть (екзистенціальна точка зору). Герої Кафки бунтують, але виявляються надто слабкими, щоб отримати перемогу над іншими. Кафка поєднав у своїй творчості елементи реалізму, натуралізму, символізму, сюрреалізму. Всесвітньовідомі твори: "Перевтілення", "Процес", "Замок".
При житті Кафки друком вийшли тільки декілька книг. Письменник заповідав спалити свої рукописи, але його друг Макс Брод не виконав заповіту. Він упорядкував і видав після смерті Кафки 10 томів його творів.

"Перевернутий світ"
(за новелою Ф. Кафки "Перевтілення")
У літературі XX століття постать Франца Кафки одна з найбільш трагічних і суперечливих. Його творчість відображає складності і протиріччя світу, які Кафка сприймав як абсурд свого часу. Він відобразив трагедію безсилля людини перед абсурдністю буржуазного світу. У романах "Замок", "Процес" Кафка у своєрідній художній формі відтворює суспільні відносини, розкриває їх справжню суть.
Одна з ранніх новел Кафки "Перевтілення" дає уявлення про творчу манеру письменника, особливості його світосприймання, естетики. Герой новели Грегор Замза одного ранку, прокинувшись після неспокійної ночі, побачив, що перетворився на величезну, страшну, огидну комаху. Далі розповідь впливає на читача достовірністю стилю: автор ніби веде протокол подій, що відбуваються. "Протокольний стиль" дає можливість зосередитись на поведінці персонажів, побутових дрібницях, які для героя виростають в болісні проблеми.
Грегор Замза - звичайна молода людина, яка виросла у великому місті, прив'язана до своєї родини, відповідальність за яку відчуває дуже гостро. Він дбає про батька-банкрута, хвору матір, сестру Грету, яка мріє навчатися в консерваторії. Він працює на невелику фірму, більшу частину свого часу проводить у роз'їздах, дуже дисциплінований, старанний, працездатний. Іноді йому буває дуже важко, але Грегор нікому ніколи не скаржиться. Він розумів, що добробут родини лежить на його плечах. Тим страшніше для. нього перевтілення в комаху.
Із цього моменту світ для героя "перевертається". Він пристосовується до свого нового огидного тіла. Але в душі Грегор залишається тим, ким був, - люблячим сином і братом. Його мучать відчай і сором, тому що його родина залишиться без коштів і старий батько, хвора мати, юна сестра повинні думати про заробіток. Він із болем відчуває огидливе гребування найближчих людей. Одного разу Грета влаштувала прибирання в його кімнаті, мета її була благородна - звільнити більше місця для пересування комахи, але ґвалт, що супроводжує прибирання, позбавлення улюблених речей глибоко вразили Грегора. Винесли скриню, в якій Грегор зберігав дещо з самого дитинства, стіл, за яким робив уроки, шафу з одежею. Розуміючи, що його позбавляють нормального житла, він виліз з-під дивана, щоб захистити свій останній скарб - портрет на стіні. Мати побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах, закричала, перш ніж зрозуміла, що це і є Грегор, і знепритомніла. Відчуваючи свою провину, Грегор намагається допомогти сестрі, яка кинулась шукати ліки, але в цей час прийшов батько (він носив тепер мундир з золотими ґудзиками, бо працював посильним в якомусь банку) і з ненавистю жбурнув у Грегора яблуком з вази. Потім ще і ще кидав, поки одне з яблук застряло в тілі, з того часу здоров'я Грегора стало гіршати, його забули всі. Ні в чому не винний, знехтуваний найближчими, він терпів страждання від ганьби більші, ніж від голоду і ран. Все, що йому залишилось, - це жалюгідна самотність. Коли герой вмирає, його смерть рідні сприймають з полегшенням. Вперше за довгий час мати, батько і Грета ідуть на прогулянку за місто, вони обговорюють плани на майбутнє, і батьки, не домовляючись, подумали про те, який, незважаючи на минулі страшні обставини, гарний вигляд має їх дочка.
Герой новели Кафка втілює страх людини перед життям, самотністю, від якої ніхто не застрахований. У абсурдному світі навіть родинні зв'язки стають слабкими і розриваються. Головне для героїв - виглядати звичайними, такими, як усі. Внутрішній світ людини, її переживання нікого не цікавлять.

Білет№19

1) Данте́ Аліґ'є́рі (іт. Dante Alighieri) (* 13 липня 1265, Флоренція — † 13/14 вересня 1321, Равенна) — видатний італійський поет доби Відродження, письменник і політик, «Батько італійської літератури». Першим став писати літературні твори народною (тобто італійською) мовою, а не латиною. Його головний художній твір, поема Божественна Комедія (іт. la Divina Commedia), вважається шедевром світової літератури. Божественна комедія” Данте принесла поету світову славу, представляючи грандіозний філолофсько-художній синтез усієї середньовічної культури, перекидаючи від неї міст до культури Відродження. Божественна комедія” Данте принесла поету світову славу, представляючи грандіозний філолофсько-художній синтез усієї середньовічної культури,перекидаючи від неї міст до культури Відродження. “Божественна комедія” відрізняється чіткою і продуманою композицією:вона розділена на три частини (“кантики”), кожна з який зображує одну зтрьох частин загробного світу, відповідно до католицького навчання, -пекло, чи чистилище рай. Кожна частина складається з 33 пісень, а допершого кантику додана ще одна пісня-пролог, так що всього виходить 100пісень при троїчному членуванні: уся поема написана трьохрядковимистрофами – терцинами. У трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай») Данте описує свою мандрівку до Бога, слідуючи спочатку за Вергілієм до місця, від якого його супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу. Твір, який є цілою енциклопедією знань середньовіччя, стоїть на вершині італійської поезії. Подорож поета трьома світами, що описана в «Комедії» — це символічний шлях людства в його прагненні до істини.Твір має три частини — «Пекло», «Чистилище», «Рай», кожна по тридцять три пісні, хоча «Пекло» містить у собі ще одну додаткову пісню, загальна кількість яких, в результаті, сто. Символіка цифр, що символізує досконалість та ідеал, проявляється і в появі в поемі Беатріче. Вона з'являється у творі в 30 пісні «Чистилища» (кратна 3 і 10), або в 64 пісні від початку (6+4=10). До неї — 63 пісні, а після неї — 36.Поема має декілька шарів: це і особиста драма поета, і алегоричний опис історії Флоренції, і опис світу: в першій частині Данте розповідає про неорганічну природу, в «Чистилищі» — про живу природу, а свої метафізичні погляди викладає в «Раї».Спершу твір мав назву «Комедія», епітет «божественна» вжив у своєму дослідженні про поему Данте «Argomenti in terza rima alla Divina Commedia» італійський письменник-гуманіст Джованні Бокаччо. З того часу поему публікують з назвою «Божественна комедія»

2) Поетичний реалізм Німеччини

Література другої половини 19 століття — умовний період в історії літератури від середини 19 століття до 1890-х років. В естетичному аспекті період позначений художньо-зображальною системою реалізму у Західній Європі та Росії, подальшим розвитком романтизму, складним комплексом змішаних романтично-реалістичних системУ цей час формулюються естетичні принципи реалізму як методу і з'являється сам термін «реалізм». Становлення теорії реалізму проходить тепер у ще більш різкій, ніж у першій половині століття, полеміці з романтизмом. Західноєвропейський романтизм розглядуваного періоду (Гюстав Флобер, Гі де Мопассан, Томас Гарді) продовжує те глибоке вивчення суспільства, яке розпочали Стендаль, Оноре де Бальзак, Чарлз Діккенс. Зберігається також певний антибуржуазний пафос письменників-реалістів.

У західному реалізмі другої половини століття блискуче продемонстровані усі форми залежності людини від обставин. Це питання розглянуте і в соціальному, і в економічному, і в фізіологічному плані. Можна говорити про вплив досягнень соціальних та природничих наук. Одночасно вплив філософії позитивізму дещо обмежує можливості різнобічного бачення дійсності.

У більшості західних реалістів цього періоду позитивне начало втілено у вигляді приниженої краси, розтоптаної доброчесності. Така концепція людини диктувалась недовірою до людської активності та песимістичними уявленнями про її результати. У творчості окремих реалістів (як і, згодом, натуралістів) проявляється естетизація огидного, хворобливого. Проблема естетизму, що тісно вплітається в реалістичну концепцію мистецтва й породжена переважно відразою до прозаїчного та бездуховного суспільства, також надзвичайно важлива для ряду реалістів даного етапу. З цим пов'язаний певною мірою той особливий акцент на проблемі стилю, який був характерний для багатьох письменників (Гюстав Флобер, брати Гонкури).

Г.Аполлінер.

Модернізм (від французького moderne – сучасний, найновіший) – філософсько-естетична й художня система, що склалася в перші десятиліття 20 ст. й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (з домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва 19 ст. На початку XX століття французька поезія почала розширювати коло своїх художніх пошуків. Гійом Аполлінер, як у фокусі, зібрав художні імпульси, що йшли з минулого, і багато в чому визначив розвиток французької поезії на десятиріччя. Творчий дебют Г. Аполлінера відбувся на початку століття. Його перші, доволі традиційні поетичні спроби («Рейнські вірші») були навіяні любовними захопленнями під час мандрівки Німеччиною в 1901 —1902 роках. Зв'язок із романтичною і символістською традицією тут посилюється глибоким емоційним сприйняттям німецького фольклору й образів романтичної поезії, засвоєнням тем і ритмів німецької народної пісні («Дзвони», «Ніч на Рейні»). Відчуваються у творчості Аполлінера й слов'янські джерела, яким поет завжди надавав великого значення. Використовуючи образ Лорелеї, створений К. Брентано і підхоплений іншими німецькими романтиками, в тому числі Г. Гейне, поет посилює його виразність, драматизує вірш, надає йому динамізму. впередДо своєї першої великої поетичної збірки «Алкоголі. Вірші 1898—1913 pp.» (1913) Аполлінер включив вірші, створені в різні часи, у тому числі «рейнські». Вільні вірші тут стоять поряд із віршами з традиційними розмірами. На час видання збірки Аполлінер зовсім відмовився від пунктуації як засобу регулювання ритму вірша. Поет вважав, що читач має сам відчути ритм, емоційну виразність вірша й створити його синтаксичний та інтонаційний малюнок. Спочатку Аполлінер хотів назвати збірку «Вода життя». Але зміна назви на «Алкоголі» робила поета немовби спадкоємцем теми сп'яніння, розвинутої Ш. Бодлером і А. Рембо. У контексті поезії Аполлінера алкоголь поєднується з вогнем і прометеївським началом («І життя наче спирт полум'яний ти п'єш»). Найвизначнішими у збірці є вірші «Зона», «Міст Мірабо», «Кортеж», «Мандрівник». Ліричність у них поєднується із прагненням до сюжетності, до широкого охоплення сучасних проблем, багатства тем Збірка відкривається віршем «Зона» (1912), взірцем аполлінерівського «нового ліризму». У французькій мові слово «зона» має додаткове значення — так звуться міські околиці, які кільцем оточують центральну частину Парижа. Паризька «зона» виступає як утілення нового індустріального міста, нового життя взагалі. Свої почуття і переживання Аполлінер змальовує на тлі панорами суспільного життя сучасної Європи. «Зона» написана як вільний, іноді іронічний діалог поета з самим собою; сюди ж умонтовані, ніби кадри кінохроніки, найважливіші події його життя. Поетична свобода реалізується у вірші як на рівні змісту — поет кидає виклик старому світові, ідеалам минулого, так і на рівні форми — він виражає себе в абсолютно вільному вірші: «Старовина набридла нам безмежно / Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежо / У печінках сидять антична Греція і Рим /Автомобіль і той здається тут застарим» («Зона»). Друга велика поетична збірка, видана Аполлінером за життя, дістала назву «Каліграми. Вірші миру і війни (1913—1916)» і вийшла друком 1918 року. Збірка присвячена пам'яті друга-поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року «Каліграми» складаються з шести розділів і містять 84 поезії. Розділивши книгу на шість частин за хронологічним принципом, Аполлінер ніби підкреслив, що «Каліграми» — ліричний літопис епохи. Послідовність віршів створює щось схоже на проходження кіл пекла, яке завершується коротким оптимістичним апофеозом з кількох звернених у майбутнє віршів 1917—1918 років. Вірші, що увійшли до збірки,— зразок аполлінерівського поетичного експерименту: частина віршів видрукована у вигляді «ліричних ідеограм» чи «каліграм», тобто таким чином, щоб їх текст утворював графічний малюнок.

 

Білет№20

10 Гете з його тонким сприйманням старовини, вiдчув красу та значимiстьсюжету про Фаусте ще в юностi. Письменник вiддав основнiй книзi роки свого життя. Безперечно, Гете знав не тiльки легенду про Фауста, ай лiтературнi обробки. Використав вiн також i легенду проСимона-мага. Гете знайшов простий спосiб, як поєднати цi два сюжети:Мефiстофель омолоджує вченого i перетворює його на юнака. Такий задум,за словами нiмецького письменника Томаса Манна, міг народитисятiльки "з юнацького ритму кровi" поета. Гетевський Фауст мало чим схожий зi своїми праобразами. Він надiлений рисами людини неСередньовiччя, а епохи Вiдродження. Мабуть, тому вся культура новоїдоби була визначена Шпенглером, як "фаустiвська".Твiр складається з Посвяти, Театрального вступу, Прологу та двохчастин. В "Пролозi на небi" показується зустрiч Господа та його

архангелiв iз Мефiстофелем, яка набуває символiчного значення.

Основний предмет розмови - це людина. Хто вона така? Яке ii мiсце в

свiтi? У пролозi Господь утверджує силу людської особистостi, ii

здатнiсть до розвитку, пошуку смислу життя, хоча погоджується, що вона е досконала. Саме такою людиною Бог уявляє Фауста. Образ Фауста у поемi уособлює все людство, але попри цьому вiн не є

iдеальною особистiстю. Фауст не задоволений знаннями. якими вiн

володiє i прагне бiльшого. Саме в такi хвилини вiн звертається до

Бiблii i починає ii перекладати, але не погоджується з

першими ж словами. Вiдчай героя настiльки великий, що вiн вирiшуєпокiнчити життя самогубством. Мефiстофель знаходить Фауста в йогокабiнетi, де той уже багато разiв б`ється над розкриттям таємниць свiту, i укладає з ним угоду. Вiн задовольнить будь - якi бажанняi забаганки вченого, нi в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст вiдчує цiлком задоволеним життям i щасливим, вiн мусить померти, а душа його належатиме Мефiстофелю. I це буде плата за земнеблаженство. У другiй частинi твору Фауст служить при дворi iмператора i надає йомурiзнi послуги за допомогою всесильного Мефiстофеля.Вiд шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною нього народжується синЕвфорiон, який згодом гине.Фауст намагається виростити людину вколбi - Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста пiдходить докiнця, йому 100 рокiв. Вiн мрiє про свiтлi та щасливi мiста, якi, зйого бажанням мусять з`явитися для людей. Бiльше Фаустовi нiчого бажати. Вiн помирає, але його душа потрапляєв рай, i зустрічається з душею Маргарити. Вона вже постила йому iлюбить його, як i ранiше.

Фауст багато страждав, постiйно сумнiвався i шукав, знаходив i втрачав,часто вiдчував невдоволення. Тiльки серед природи, вiдчуваючи iiчастиною себе, вiн сприймає свiт, як гармонiю. Життя принесло йомукороткi моменти щастя i довгi роки страждання i вiдчаю, але все це булоне даремно. Вже наприкiнцi свого життя Фауст це зрозумiв.

Отже, в другiй частинi Гете вiдiйшов вiд легенди, логiчно розвиваючихрактер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку iстини iсмислу буття.

Оноре да Бальзак

Оноре де Бальзак - "Людська комедія"

До синтезу, до єдності задуму та його втілення Бальзак тяжів мало не з самого початку як історик с-ва і як художник. Уже 1-ш видання "Сцен приватного життя" було задумане як цикл: а з 1831 року зріють плани ще більш широкої циклізації. В 1834-1836 рр. вони реалізують у формі 12-томною збіркою зібрання. Етюдів про звичаї ХІХ ст." Уже в ті ж таки роки виникла ідея видання значно ширшого аніж те, яке Бальзак здійснював. Назва цього видання - "Соціальні етюди". Нарешті в 1840-1841 рр. (в двох листах до Ганської) визначилася остаточно назва праці, якій Бальзак по суті, присвятив усе своє творче життя: "Людська комедія". В знаменитій передмові до неї письменник виклав: обґрунтував структуру своєї гігантської епопеї: 1-ша частина - "Етюди про звичаї", друга - "Філософські етюди", третя - "Аналітичні етюди".
Філософські етюди не стали тим чим хотів їх бачити автор; "Аналітичні етюди" (за винятком фізіології шлюбу") написані не були. Отже "Людська комедія" це і справді передусім "Етюди про звичаї. Вони діляться на "сцени приватного життя" Сцени провінційного життя", "Сени паризького життя". Сцени політичного життя", "Сцени воєнного життя", Сцени сільського життя" і являють собою не тільки найбільшу, а й найважливішу частину колосального бальзаківського твору.
Вагомість цих сцен не вичерпується темою, матеріалом його соціальною насиченістю розмаїттям людських життів і аспектів спостереження історичної дійсності. Хоча і з такого погляду створене Бальзаком - подвиг.
Банкіри, адвокати, художники, негоціанти, поліційні шпиги, нотарі, вельможі старого й нового режимів, лікарі, судові слідчі, світські дами, кокотки, священики, наполеонівські офіцери, лихвалі, письменники, селяни, кримінальні злочинці, озрамуазні мотрони, чиновники усіх мастей і рангів, журналісти, рантє, марнотратники життя, мешканці міського дна, юні шанолюби - ось далеко не повний перелік персонажів, що населяють його книжки. Прагнення забагатіти й зробити кар'єру, облуда проданого кохання і драма шлюбів, укладених задля вигоди, змаганя амбіцій і розтління талантів, комедії парламентських виборів і упередженість правосуддя, корупція державної влади і вседозволеність пороку, крах надій і очерствіння сердець, сонність провінційного побуту і гарячковий ритм столичного життя, сліпота колишніх володарів світу і нахабність тих, хто прийшов їм на зміну, - ось теж далеко не повний опис конфліктів, змальованих у тих книжках. Не тільки віддзеркалення а й імітація життя становит одну з найважливіших турбот творця "Людської комедії". Присутність у наступних книжках героїв, відомих читачеві з попередніх, уже сама по собі створює відчуття не вигаданості, мало не документальності оповіді.
Бальзаківський світ штучний, але читач готовий беззастережно повірити в нього. Щоправда тільки тоді, коли охоплює цей світ як одне ціле, тобто стає читачем усієї "Людської комедії", а не якихось її окремих творів. Бо ціле тут - і це дивовижна особливість Бальзакового реалізму - якісно переважає будь-яку частину.
Частини "Людської комедії" в більшості випадків були написані окремо, потім складалися згідно з планом, що на той час уже виник і не зважав, бо навіть не міг зважати на окремі внутрішні сюжети. Дещо в процесі підготовки нових видань перероблялося, так чи так підганялося одне доданого (деякі персонажі поверталися так би мовити, заднім числом: н-д дю Геніє у "Шуанах" з'явився з пізніше написаною "Беатриси"). Але перероблялося й підганялося далеко не все. Через те Растіньяк зображений спочатку в "Шагреневій шкірі" готовим світським чепуруном, а потім у "Батько Горіо" наївним провінціалом, який робить перші кроки. "А втім так і буває в житті с-ва - пояснює Бальзак, - нема нічого цілісного в нашому світі, усе в ньому мозаїчне. І хронолог послідовності можна викладати лише ті події, які відбулися в минулому, цей метод непридатний для теперішнього часу, який перебуває у невпинному русі. Зразком для автора служить ХІХ століття..."
Феноменальна пам'ять дозволила Бальзакові тримати під контролем усіх персонажів, усі їхні зв'язки, усі сюжетні ходи - людської комедії". І все ж іноді вона підводила його. А може, з міркувань, на його погляд, істотніших, він і не хотів завжди рахуватися з деякими невідповідностями цілого. Таких прикладів чимало. Проте, якщо виходити з "Людської комедії" як цілісності, вони свідчать радше на користь Бальзака, ніж проти нього. Невідповідність одного Ванденеса другому або однієї Мофріньєз другій, узяті в загальному контексті, обертаються складністю і глибиною характерів, що розкривають по різному за різних обставин, складністю і глибиною, на виявлення яких письменник свідомо, може, й не пішов би.
Людська комедії" - писав Е. Зоне - скидається на Вавілонську вежу, яку будівничий не встиг, та й не мав би часу будь-коли завершити. Окремі частини стіни начебто готові обвалитися й засипати землю уламками. Муляр пускав у діло перший ліпший матеріал, що трапляв тому, під руку, - вапно, цемент, камінь, мармур, пісок, навіть просту грязюку. Працюючи своїми грубими руками він за допомогою цих матеріалів узятих іноді цілком випадково, побудував колосальну вежу, не дбаючи про гармонію ліній та пропорційність її частин"

3)Модерні́зм (фр. modernisme),

у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століттяОкремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

 

Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм і символізм.

 

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки. Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець Хосе Ортега-і-Гассет зазначає: «Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові». Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво». Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком з «антидемократичного» правила може слугувати теорія і творча практика унанімістів та експресіоністів«Потік свідомості», про який пише американський дослідник, є одним з основних художніх прийомів літератури модернізму. Термін цей належить відомому психологові та філософові В. Джемсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є романи «Улісс» Джеймса Джойса, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф.Модернізм створює власні міфи, твори його нерідко перетворюються на міфологеми. «Заміс