Проблема та особливості композиційної будови повісті О. Довженка ”Зачарована Десна”. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Проблема та особливості композиційної будови повісті О. Довженка ”Зачарована Десна”.



Проблема та особливості композиційної будови повісті О. Довженка ”Зачарована Десна”.

 

1) Автор: О. Довженко

Рік: 1957

Жанр: автобіографічна кіноповість ("автобіографічне кінооповідання")

Тема: щира сповідь письменника про дитинство, сповнене радощів і смутку, як джерело його духовності й мистецького таланту.

Ідея: заклик любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою і щасливою.

Головні герої: два ліричні герої - Сашко та Олександр Довженко, мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович, дід Семен, прадід Тарас, прабаба Марусина.

Сюжет: чіткий сюжет відсутній.

Композиція: твір можна поділити (умовно) на новели «Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи» плюс ліричні та публіцистичні відступи.

Проблематика:

· Природа і людина

· Шлях народу та людини до щастя

· Прекрасне й потворне в житті

· Покликання, сутність людини

· Роль праці в житті людини

· Добро і зло

· Життя і смерть

Особливості твору:

· Наявність двох ліричних героїв

· Фрагментарність, швидка зміна "кадрів"

· Народний гумор

· Вживання різноманітних художніх засобів

Критик Л. Новиченко: «Зачарована Десна» — «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-поетичних “берегів” відчалюють народи — і разом із ними їхні художники — на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного “дитинства” у майбутнє і що залишають у минулому».

Роман “Місто” В. Підмогильного. Проблематика та образи роману

Ідея «Місто» Підмогильний: розкриття характеру людини, яка підкорює місто. Проблематика «Місто» Підмогильний: Проблема міста і села; реалізація людини у житті, у суспільстві, у роботі, у творчості, стосунки з людьми; акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами.

Композиція «Місто»: 2 частини Головні герої «Місто»: Степан Радченко — головний герой; Надійка — дівчина з села; Левко — студент; Ганнуся та Нюся — товаришки Надії; Лука Гнідий — хазяїн; Тамара Василівна (Мусінька) —дружина крамаря у якого жив Степан, його коханка; Максим — син Тамари Василівни(Мусіньки) та крамаря; Борис — студент, товариш Степана; Зоська — міська дівчина, кохана Степана; Рита —балерина; Вигорський —поет, товариш Степана.

3) "ПАМ’ЯТІ ТРИДЦЯТИ"


Значну роль у творчості П.Тичини відводиться історії, але ж історія й справді явила світові людей щонайвищих ідеалів, гуманістичних устремлінь, мрій. які вірили, що домогтися благородної мети можна лише шляхом революції. Павло Тичина - спадкоємець гуманістичної філософії Г.Сковороди, Т.Шевченка. Тому, як і Сковорода, вірив у синтез миру й свободи, але так само, як і Т.Шевченко, міг би закликати народ до самоусвідомлення своєї місії. У поезії "Пам’яті тридцяти"відображена страшна подія покарання тридцяти "мучнів українців". Поет говорить, що шлях до щасливого майбутнього проходить по "кривавій по дорозі". Він засуджує того, чия зрадницька рука "посміла знятися" на "український цвіт". Шляхом використання біблійських персонажів, Тичина акцентує увагу на несправедливості, що існує у світі, у суспільстві. Адже, понад все "вони любили свій край", життя, але розвиток історії розпорядився по-своєму: "На Аскольдовій могилі поховали їх".Не буть ніколи раюУ цім кривавім краю.П.Тичина

Вже понад вісім десятиріч звучить у світовій літературі могутній, титан-ний голос Павла Тичини. Його рання лірика полонила читачів душевно-ліричними картинами природи, незвичайними барвами, музичністю. Душа поета то мчить на вітрилах віри в добро, то впадає у відчай. Та більше оптимізму в ранніх віршах. Його ідеал — не окрема людина, а гармонія людини з природою, інтелекту й духовності, закону й благодаті, почуття й обов'язку.

Коли настала революція 1917 року, він став її співцем. У дні жовтневого повстання в Петрограді, в роки громадянської війни, яка на Україні була складною та жорстокою, Павло Тичина віддає весь свій талант рідному народові. Його вірші друкуються в газетах і журналах поряд з віршами та поемами молодих співців революції Василя Чумака, Василя Блакитного, Михайла Семенка.

Поряд з пейзажними малюнками-акварелями, які стали перлинами української літератури, у збірці "Сонячні кларнети" видрукувано тетраптих (чотири вірші, які разом складають ідейному єдність) "Скорбна мати". Цей твір складний за змістом за ідейним звучанням.

Кожен вірш твору починається словами "Проходила по полю...". Проходила Мати Марія не з ясною посмішкою, не з обнадійливим поглядом, а із скорботно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали сина. Пильне око Матері помічало все навколо себе: вигорілі степи, трупи загиблих. На Україні лютувала смерть. Тривожна ситуація сповнювала серце Павла Тичини терпким болем, і поет дійшов висновку:Не буть ніколи раюУ цім кривавім краю.

Історія революції в Україні сповнена трагічних перипетій. Тривогу поета ми сприймаємо як неминучу реальність, хоча нам сьогодні не так просто розібратися в складному перебігу революції і громадянської війни, адже історію України протягом багатьох десятиліть замовчувано і спотворювано.

Не дивно, що і геніальний твір П. Тичини "Скорбна мати" протягом кількох десятиліть не друкувався. А поет-любив його, високо цінував, бо то була поетична оповідь про Матір-У країну в тяжкі роки. Водночас це і рідна поетова мати Марія Василівна, якій і присвячено тетраптих. У вірші переплітається біблійне і реальне. З цього поєднання поет намагається видобути світло вбитої любові, гуманності, співчуття до людських страждань.

Тичина змалював український Часопростір у стані абсолютного колапсу, коли навіть природна зміна дня і ночі зупиняється. Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої Матері, розп'ята тінь її сина, її плач.

Немає спасителя в Україні. Знищена духовність. На цей жорстокий, знавіснілий край чекає лихо.

Пророчі слова Божої Матері відгукнулись подіями 1933, 1937, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією 1986.

Воістину даром прозріння володів Тичина. Серце Божої Матері обливається кров'ю: вона відчула, що людство знехтувало жертвою її сина.

Незабутнє враження справляють на читача ті картини, які засвідчують братовбивчу війну: "в могилах поле мріє", "буяє дике жито".

Образ-символ жита переосмислений автором: у народній творчості — це символ життя, у Павла Тичини — алегорія руїни, краху. Тому-то єство матері сповнене болем, сумом, скорботою, надії воскресіння не є запорукою земного раю в ріднім краї. Скорботою і гіркотою напоєні слова:

Не буть ніколи раюУ цім кривавім краю.

Цей твір з його вишукано простим і водночас іконописно чітким малюнком монументальними образами і великою людинолюбною силою — зразок поезії, яка символізуватиме криваве XX століття на всі часи людської цивілізації.

 

Особливості сюжету Мина Мазайло

В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити своє прізвище, у якому вбачив причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше — російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми.

Фабула

В особі головного героя Мини Мазайла драматург показав нового перевертня, котрий в ім'я особистих вигод здатен не тільки змінити українське прізвище на російське, а й відцуратися власного роду, забути рідну мову, звичаї, традиції.

Більшовицька влада, яка у 20-х роках почувалася не дуже впевнено, опираючись в основному на російськомовне населення, активно провадила політику поповнення своїх рядів новими запроданцями. І Мина Мазайло вирішив скористатися сприятливою ситуацією, щоб здобути моральні та матеріальні дивіденти і утвердитися у новому суспільстві.

Микола Куліш в'їдливо висміює нікчемні потуги Мини Мазайла. Змінивши українське прізвище на російське, Мазайло-Мазєнін набув російської рішучості — він готовий переступити через труп власного сина, як Іван Грозний, що зовсім не характерно для українця, котрий виховує дітей у любові, дбайливо піклується про них. Ця показна рішучість робить нікчемного Мину Мазайла смішним і кумедним, його слова суперечать характерові. «Закостенілість, автоматизм, розсіяність, непристосованість до суспільства», — все це тісно між собою зв'язане, і з всього цього складається комічний характер. Зосередивши увагу на цих рисах, драматург досягнув необхідного комізму для творення образу-характеру, переконливо показав, що Мина Мазайло сам знищив себе як особистість, з надією добитися певних привілеїв від радянської влади.

Вчинки, роздуми новоявленого Мазєніна абсурдні й комічні. Наприклад, Мазайло, зворушений тим, що його українське прізвище змінили на російське, в чудернацький спосіб розмірковує про величезне значення цього факту для майбутнього його родини:

Загальна характеристика[ред. • ред. код]

Комедія «Мина Мазайло» відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом, насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами.У творі використано широкий діапазон живої і тому колоритної мови, що відбиває специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів. Комедія характеризується широкою палітрою інтонацій та мелодійних візерунків — веселих, ніжних, мажорних, романтичних, елегійних, сумних,

14. Гармоні і дисонанси у збірці «Сонячні кларнети Тичини

Уже своєю першою збіркою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році. У віршах її поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості і народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові.

Другу й третю групу поезій можна об'єднати за провідними мотивами — вболіванням за Україну. Значну частину творів написано між двома революціями (Лютневою і Жовтневою). У них звучать кассандрівські пророцтва-застереження нових трагедій:

Із долин до небаПростяглися руки:О, позичте, грози,Зливної блакиті!Враз Вниз Впали краплі крові! Впали краплі крові...Смерть шумить косою! Смерть шумить косою...(«На стрімчастих скелях...»)

На жаль, гіркі передбачення справдилися. Україна після каральних походів на неї військ Муравйова і масових полтавських розстрілів (1918), голоду (1921), жахливих акцій приборкання непокірних селян стоятиме вже по коліна в крові.

Як митець-новатор Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби. Тут відчутний вплив кількох художніх стилів: символізму, імпресіонізму, реалізму. Складна і філософська проблематика збірки. Автор порушує в ній глибокі філософські проблеми: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення.

По-своєму розуміє ліричний герой Всесвіт, який перестав бути для нього Божим володінням:Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух —Лиш Сонячні кларнети.

Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом. Галактики нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі. Герой відчуває, як «горять світи, біжать світи», чує «музичну ріку», плину у Всесвіті.

«Сонячні кларнети» Павла Тичини — це божественний пафос, у якому серце поета б'ється в унісон із Всесвітом. Поезія зачаровує читача пульсом світового життя, розмаїттям барв, пристрастю, трепетом, бурею людських почуттів. Ця збірка стала етапною в українській поезії і одним із наймузикальніших творінь поезії світової.

15. Характеристика творчості В. Земляка. Романи “Лебедина зграя” і “Зелені млини” та їх жанрова своєрідність.
(1923 — 1977) Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978p. Василь Сидорович Вацик (літературний псевдонім Земляк) залишив невелику спадщину: декілька повістей («Рідна сторона», «Кам’яний брід», «Гнівний Стратіон». «Підполковник Шиманський») та роман «Лебедина зграя».

Роман належить до так званої химерної прози, жанру, в якому були написані «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка. «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік» Є. Гуцала та інші. Романи такого типу мають свої характерні риси: показ характерів в соціально-історичній конкретності, погляд на життя людину з позицій світової концепції, загальнолюдської моралі.

Головний герой роману «Лебедина зграя» селянин Яв тушок Голий. Прізвище говорить все про його соціальний стан У суспільстві. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Та. як і кожна людина, він хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до «вавилонської» вершини («вавилонська», в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов’язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім’ю. А таких цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.

Роман «Лебедина зграя» ще не осмислений до кінця ні читачами, ні літературною критикою. Проте не буде помилкою ствердити, що він — твір незвичайний і самобутній. У романі присутній дотепний оповідач, настроєний на філософський лад, зі своєю концепцією і своїми поглядами на життя. У цьому оповідачеві ми впізнаємо Василя Земляка, людину, великого патріота, закоханого в свою землю.

 

16) Драматична поема І. Кочерги “Свіччине весілля”. Художній вимисел і реальність у п‘єсі

«Свіччине весілля» — це високопоетичний твір про визвольну бо­ротьбу київських ремісників на початку XVI ст. проти засилля ли­товських експлуататорів.

Цю драматичну поему Іван Кочерга написав у 1930 році. Знайомлячись з історичними матеріалами про минуле нашого на­роду, письменник натрапив на дві грамоти литовських князів, які панували на загарбаних землях Києва кінця XV — початку XVI ст. В них ішлося про заборону для простих людей використання світла у своїх оселях, немовби з протипожежних міркувань. У разі непо­слуху стягувалися чималі для того часу штрафи. Безперечно, це було виявом жорстокого ставлення до трудящих.

У п'єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга розповідає про жорстокі безчинства зарозумілого київського воєводи, який заборонив горо­дянам користуватися світлом. Тяжка заборона тривала понад де­сять років. Робочий люд не міг із цим миритись і протестував. Цей мотив і поклав в основу свого твору І. Кочерга. Майстерно пов'язав драматург історичні факти з відомим на Київщині ремісницьким звичаєм «женити свічку». Цей народний обряд сягає в сиву давни­ну. Цей звичай побутував не лише в Києві, айв інших містах Ук­раїни, Росії і навіть Західної Європи і був приурочений до різних річних і сімейних свят. Напевне, звичай походить від того, що люди здавна віддавали почесті дереву та вогню. Пізніше обряд дещо змінив­ся і в ремісницькому побуті десь із XVI аж до XX ст. справлявся так: щороку першого вересня ремісники в домовлений час закінчу­вали роботу, збиралися окремими цехами, запалювали «свічку яру», обвиту строкатими стрічками, і веселились.

«Що стосується самого терміну «женити свічку»,— писав відо­мий український фольклорист і етнограф, академік АН України М. Ф. Сумцов,— то виник він, очевидно, від звичаю обв'язувати свічку червоними стрічками (подібно до обрядових уборів молодої на весіллі) і може бути віднесений на рахунок малоросійського народного гумору».

СЮЖЕТ П'ЄСИ

Сюжет розгортається двома основними лініями. Перша — показ стосунків між київськими цеховиками і воєводою з його прислуж­никами. Друга — це особисті взаємини Івана Свічки, Меланки й Ольшанського. Ці дві лінії тісно пов'язані між собою, часто пере­плітаються й підпорядковані авторському задумові, а саме: показа­ти, яким нещастям для українського народу були завойовники як у

суспільному, так і в особистому житті, якою важкою була боротьба простого люду за свої права.

Складові частини сюжету:

Експозиція — це початок драматичної поеми. Автор знайо­мить читача з місцем дії, окремими персонажами (гурт дівчат, Ко-ляндра, Козеліус, Меланка). Гострих зіткнень між дійовими особа­ми ще немає, але деякі ознаки майбутнього драматичного конфлікту вже виявляються (дівчата, а потім кравець Коляндра ремствують у присутності писаря-дячка на воєводу і запроваджений ним у Києві «темний закон»).

Зав'язка сюжету: незадоволені ремісники збуджено відгу­куються на нові насильства воєводи (вимоги до цехів безплатно працю­вати на замок), нарікаючи на заборону світла. У VI картині з'являєть­ся улюбленець і ватажок цеховиків Іван Свічка, який теж обурюється утисками воєводи і твердо вирішує: щоб то не було — здобути киянам право на світло. Починається і друга сюжетна лінія: Ольшанський по­бачив Меланку, захопився її красою і зловіщо поклявся:

Любов'ю, ґвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду і візьму!

Розвиток дії. Цеховики, не криючись, гнівно висловлю­ють своє незадоволення війтом Шавулою і настоюють, щоб той пішов до воєводи з вимогою скасувати порушення «вольностей і твердо­стей міських». Виникає конфлікт і по другій сюжетній лінії: само-впевнений Ольшанський прийшов до Меланки, а вона, проста дівчи­на, від нього, князя, відвернулася. Далі драматичний конфлікт загострюється: арешт Меланки за те, що засвітила каганець на прохання вмираючої матері; здобуття Іваном Свічкою князівської грамоти про скасування «темного закону»; весілля Івана з Мелан-кою. Наступні події свідчать про ще більше напруження драматич­ного конфлікту. На мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів під орудою Ольшанського, Козеки та Козе-ліуса. Івана Свічку арештовують і звинувачують у великому дер­жавному злочині — викраденні князівської грамоти. Всесильний воєвода ставить категоричну умову: якщо поверне грамоту, буде вільний, якщо ні, то вранці наступного дня буде покараний. Свічка відмовляється.

Кульмінація. Меланка у весільному вбранні і з погаслою свічкою в руках прохає у воєводи світла і помилування коханого. Воєвода ставить жорстоку умову — донести запалену свічку від замку до Поруба у негоду, і тоді Іван буде звільнений.

Розв'язка. Івана Свічку звільняють із тюрми повсталі маси. Горять палаци багатіїв. Меланка гине в пориві врятування коханого. Іван Свічка власноручно вбиває ненависного Ольшанського і веде повсталих ремісників на штурм воєводиного замку.

Ідейно-художній зміст

Новела «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя нестерпна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим пре­красним печальним образом».

Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві кришталеві росинки». Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності й фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче допомогти осмислити про­тиставлення світлого й чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели.

З одного боку — це інструмент, який повинен вершити рево­люційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніж­ною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю.М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина», — підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією люди­ною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрія і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме в такі хвилини він, кому­нар, викликає співчуття.

Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, заки­нув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…».

Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який у критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше почи­наємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, уби­ває почуття справедливості, почуття розуміння добра й правди, руйнує людську особистість, людське «я».«Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни». цими сумними словами закінчується трагічна новела — драма роздвоєності людської особистості, примушуючи замис­литися над високістю матері, яку вбиває блудний син. А Укра­їна, котра породила революціонера, якого морально знівечила абстрактна ідея, прощає йому цей смертний гріх.

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Нама­гання вбити в собі людину, убити добро в ім’я фанатизму, при­водить до переродження в дегенерата.

Разом зі своїми героями письменник шукав вихід із лабірин­тів історії, помилявся й пророкував, свято вірив і люто ненави­дів, і нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Про­лунав постріл…

Проблематика твору 1. Суперечність, полярність одвічного ідеалу любові, гуманізму, добра, традиційних етичних цінностей, вироблених християн­ською цивілізацією — з одного боку, і служінням ідеї абстрак­тного гуманізму, фанатизму, фальшивої романтики — з другого.

Висновок

Ідея цього глибокого філософського твору полягає в тому, що на крові не може постати гуманне суспільство, фанатизм убиває в людині людину, гармонійна світобудова виключає насильство як шлях її досягнення. Новела Миколи Хвильового «Я (Роман­тика)», як і вся література «розстріляного відродження», про­йнята пафосом гуманізму.

 

 

25. Проблематика й образи роману «Вир» Григорія Тютюнника.

Важливим етапом є глибоке й свідоме сприйняття творчості Григорія Тютюнника. «Вир» – надзвичайно серйозне явище в літературному процесі.

Висока літературно-художня цінність “Виру” полягає насамперед у суворому історизмі, рельєфній зримості правдивих картин життя і довершеності намальованих Григорієм Тютюнником образів.

Сприйняття ідейно-художнього змісту роману «Вир» Григорія Тютюнника здобуває на сучасному етапі особливу актуальність і гостроту, тому що ж триває процес переоцінки духовних цінностей, а це вимагає творчого осмислення життя, що художньо відтворить письменник, поглиблення в розуміння логіки поводження героїв і їх внутрішнього світу.

«Вир» — назвав Григорій Тютюнник свій здобуток. Сама назва здобутку символічна. Мається на увазі не тільки той вир, про яке розповідають страшні легенди, а й складні відносини між персонажами, а також бурхливий плин тривожних передвоєнних і військових років». Ідея, як і в кожному добутку, перегукується з його назвою. Письменник проводить думку, що вир народного життя, визначеність кожної людини в цьому вирі – вистояла вона або зламалася – залежить від того, як глибоко ввійшли її коріння в народний ґрунт, як тісно зв’язана особистість із народом, його роботою, мораллю, духовним досвідом

«Вир людського життя, вир страстей – світлих і чистих у роки мирної роботи – не очорнить вир ворожої навали, тому що проти загарбників бореться людина, що любить землю й все суще в ній». Час у романі досить обмежена – весна 1941 року й перші місяці другої світової війни. Добуток многопроблемное. У ньому зачіпаються такі складні питання, як колективізація й ведення колгоспного господарства, розкуркулювання і його наслідки, вічна проблема – людина і земля, атмосфера взаємної недовіри й доносів, що панувала в країні, зокрема в 30-і роки, місце людини у війні з фашизмом і ін. До рішення всіх цих проблем Г. Тютюнник підходить сміло, неординарно. Однак про деякі злободенні питання письменник говорить лише натяками, не торкаючись самого глибу. Чому? Щоб зрозуміти це, необхідно коротко охарактеризувати час створення роману. Це були 1956 – 1962 року. Після XX з’їзду компартії в країні поволі, обережно, почали відбуватися певні зміни. Було реабілітовано лише деяких безневинно репресованих чесних людей, скасовані непосильні сільськогосподарські податки, колгоспники одержали право господарювати на присадибних ділянках. Поволі початок пробуджуватися національна самосвідомість народу, відроджуватися духовність, культура

Г. Тютюнник у «Вирі» хоча й не говорить про цьому прямо, проте, розвитком сюжету, характерами героїв підводить читача до таких висновків. Глава колгоспу Оксентій Гамалія щиро переживає за господарство. Він виступає проти додаткових хлібопостач: «А посівну провалювати й залишати колгоспників без шматка хліба… я не буду… на наступний рік держпостачання виконаю й більше не дам зерна». Оксентій піклується про добробут селян: «Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам кривдити. Я за нього душу свою готовий вивернути». У минулому він проводив розкуркулювання, будував колгосп, щиро вірячи, що тільки таким може бути шлях до щасливого життя. Але все зложилося інакше. Селяни живуть бідно, змушені красти в колгоспі, щоб не голодувати. От Оксентій піймав Кузя з украденою соломою, грозить йому судом. І чує у відповідь: «А що в мене в будинку нема чого їсти зварити, тобі однаково?»

Той же Кузь, якому Оксентій «стільки разів докоряв» за те, що «до кулаків жалість мав», пояснює йому, що й справді були жмикрути, кровожери, а саме дядько Забавляло, у якого Кузь малим наймитував. А були й такі, як Василь Гончаренко,- чесний хазяїн, що «найманців не тримав, землі на слабенького середняка», а його – у Сибір. Северін Джмелик, сім’ю якого теж розкуркулили, напевно, без достатніх підстав, убиває партизанського командира Оксентія. Але сім’ї не торкає: «А ти забирай дітей і тю-тю із Трояновки… Твій Оксентій, як вивозив нас на бугри, не передавив нас, малих, і я твоїх не трону»,- говорить Джмелик дружині Гамалии. Северін мстить за заподіяну йому несправедливість, хоча й розуміє, що якщо червоні повернутися, то йому кінець. «А хто ж правду розсудить?» – замислюється він. Тому що одна неправда породжує іншу…

Тулуб. «Людолови».

Протягом тривалого часу в українській художній літературі побутував майже безроздільно стереотип щодо мусульман, зокрема кримських татар та ногайців. Згідно з ним татари зображувалися у звіроподібному вигляді, змальовувалися як “басурмани” та “хижі ординці”, а запорожці при цьому зображалися “захисниками християнської віри та батьківщини”.

Такий концепт був дуже примітивним та однобоким. Він жодною мірою не відображав усю складну суперечність тих часів. З поля зору випадала співдія козаків і татар, випадали також і криваві набіги козаків на татарські та турецькі міста. На такому тлі дуже яскраво вирізняється своїми історично-психологічними якостями роман Зінаїди Тулуб “Людолови” (2 томи). В ньому зображається епоха гетьмана Сагайдачного, походи запорожців у Крим та їхні бої з московитами та турками. У романі виведені історично ймовірні персонажі, відтворено правдивий перебіг подій під час нальоту козаків на Крим, показано й аналогічний набіг ногайців на Україну. Незважаючи на деякі вади книга має безсумнівні позитивні якості та сприятиме глибшому розумінню історичної правди. Наостанок слід додати, що сама Зінаїда Тулуб була багаторічною страдницею радянських концтаборів...

Роман «Людолови» досить детально та яскраво змальовує життя України та суміжних земель на початку 17-го сторіччя. Центральна постать роману — гетьман Петро Сагайдачний, перипетії його військової та політичної діяльності займають чільне місце у романі. Але багато сюжетних ліній пов’язані з вигаданими персонажами, на їх прикладі письменниця показує усю складність історичної дійсності тих часів. Це, зокрема, постаті козака Данила Коржа, його дружини Горпини, татарського селянина Нуруддіна, татарської дівчини Медже та інші. Здебільшого, доля цих героїв склалася трагічно, адже надто суворими були реалії тогочасного життя.

Деякі сучасні критики закидають Зінаїді Тулуб, що її роман «Людолови» характеризується типовим для радянських часів переяскравленням «класової боротьби» та «класової солідарності» й применшенням національного. Певною мірою це так, про що свідчить уведення до роману деяких штучних персонажів, котрі могли б існувати у 17-му столітті та мислити подібним чином лише у якості дуже великого винятку. Але в цілому, «Людолови» якраз тим і цінні, що відтворюють історичну дійсність у всій її складності та суперечливості. Зінаїда Тулуб не чіпляє ярликів з позначками «хороший» та «поганий», майже всі персонажі твору — це живі люди, діти своєї доби, наділені як позитивними, так і негативними рисами. Це стосується не лише окремих персонажів, а й великих прошарків населення. Так, письменниця, безумовно, показує позитивні риси діяльності козаків, але при цьому не вагається вказати й на негативні. Зокрема, коли йдеться про набіги козаків під проводом Сагайдачного на Крим, показано, як плюндрувалися кримські міста, як гвалтувалися жінки та бралася здобич, зокрема й «живий товар». Отже, людоловами у романі постають не лише татари, котрі захоплювали ясир під час набігів на українські землі, а й козаки, котрі також не гребували захоплювати людей у полон з метою подальшого продажу або отримання викупу. Особливо яскраво ця тенденція показана на прикладі долі дівчини Медже, котру козаки продали в неволю і вона загинула в Московії.

Також, слід особливо підкреслити, що відносини українців, зокрема козаків, й кримських татар далеко не завжди були ворожими. Взаємна торгівля (яскравим прикладом є чумакування), військова допомога (наприклад, участь загонів Тугай-бея у війні на боці Богдана Хмельницького та участь гетьмана Михайла Дорошенка у громадянських заворушеннях у Кримському ханстві), великий взаємний культурний вплив — усе це також є невід’ємною частиною історії українського та кримськотатарського народів. У наш час, саме ці моменти потребують популяризації та наголошення, що сприятиме виправленню винайдених у радянські часи стереотипів та сприятиме розвиткові дружніх відносин між українцями й кримьскими татарами, історичні долі яких є нерозривно поєднаними...

 

Проблема та особливості композиційної будови повісті О. Довженка ”Зачарована Десна”.

 

1) Автор: О. Довженко

Рік: 1957

Жанр: автобіографічна кіноповість ("автобіографічне кінооповідання")

Тема: щира сповідь письменника про дитинство, сповнене радощів і смутку, як джерело його духовності й мистецького таланту.

Ідея: заклик любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою і щасливою.

Головні герої: два ліричні герої - Сашко та Олександр Довженко, мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович, дід Семен, прадід Тарас, прабаба Марусина.

Сюжет: чіткий сюжет відсутній.

Композиція: твір можна поділити (умовно) на новели «Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи» плюс ліричні та публіцистичні відступи.

Проблематика:

· Природа і людина

· Шлях народу та людини до щастя

· Прекрасне й потворне в житті

· Покликання, сутність людини

· Роль праці в житті людини

· Добро і зло

· Життя і смерть

Особливості твору:

· Наявність двох ліричних героїв

· Фрагментарність, швидка зміна "кадрів"

· Народний гумор

· Вживання різноманітних художніх засобів

Критик Л. Новиченко: «Зачарована Десна» — «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-поетичних “берегів” відчалюють народи — і разом із ними їхні художники — на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного “дитинства” у майбутнє і що залишають у минулому».



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-12; просмотров: 853; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.132.66 (0.165 с.)