Остап Вишня «Мисливські усмішки» Тема взаємодії природи і людини.

Це український письменник, пеедовсім український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добродушному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливо-ніжній ліриці», — згадував про Остапа Вишню його друг Максим Рильський. Саме таким ми бачимо Остапа Вишню в його «Мисливських усмішках».

З великим відчуттям відповідальності письменник стає на захист природи. Остап Вишня всією душею з ніжністю і теплом любив природу, її красу. Усе для нього було рідним, своїм: птахи і тварини, ліси, гаї, дерева, листя, трави. Остап Вишня був великим любителем полювання, але із «секретом». Природа для письменника — скоріше джерело натхнення, ніж засіб задоволення мисливського азарту. Ходив на природу, щоб поспілкуватись із нею, помилуватись рожевою зорею, послухати шелест листя, тишу вранішніх луків, побачити чи то лисичку, яка «не біжить, а летить, червона-червона на сліпучому фоні», чи то прудконогого зайчика.

Його мисливські усмішки більше схожі на вірші у прозі. Вони поетичні, ласкаві, ліричні. Хоч і сміх раз у раз поблискує у цих своєрідних творах. Як наймилішим створінням на землі захоплюється автор природою. Вона одухотворена, жива, яскрава, різнобарвна у своїх почуттях, мудра. Вона — найбільша таємниця Всесвіту.

Настрої то радісні, то журливі виринають на сторінках, коли письменник торкається їх своїм пензлем-словом. І не просто пейзажі вимальовує цим пензлем наш художник, а ліричні малюнки, сповнені чогось нового, свіжого. «А навкруги казкові шати — сніговим шаром уквітчані віти дерев, а пеньки з височенними на них сліпучо-білими шапками, мов зустрічають вас страховинні бояри у фантастичних володіннях царя Берендея».

Та й оповідач «Мисливських усмішок» — ліричний герой — людина дотепна, життєрадісна, завжди сяє оптимізмом, натхненням. Для нього тварини і птахи — любі істоти, він називає їх ласкаво: «чудеса пташка», «мініатюрна курочка», «перепелята, отакусінькі». Усю свою світлу душу Остап Вишня вкладає у ці слова ліричного героя. І жодного заклику чи гасла про любов до природи чи потреби і її збереженні! Жодної прямолінійності. Вона і не потрібна там, де є такі описи природи, характери тварин (так, саме характером відрізняються Вишневі маленькі друзі), ліричні відступи. І як нам не зрозуміти Остапа Вишню, в якого за словами М. Рильського, «в душі поезія цвіла», як нам не відчути той заклик і заповіт— берегти природу!

Тож торкнімося душі природи і станьмо справжніми її друзями, як того хотів «друг природи й праці, грізний ворог нечисті і зла» — Остап Вишня.

Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Рильського.

М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет закликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення україн-ської мови. Прикладом такого звернення є вірш "Мова", в якому поет з великою ніжністю і любов'ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови [цитата].Мова українського народу — самобутнє і неповторне явище. Обов'язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати і збагачувати [цитата].

Своєю творчістю М. Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зарубіжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міц-кевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості.

Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словники та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значення й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словниками була найулюбленішим його заняттям.У вірші "Мова" поет закликає і своїх сучасників частіше "заглядати у словник". На його переконання — "це пишний яр, а не сумне провалля". Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.Вірш "Мова" написаний у 1956 р. На той час українська мова зазнала помітних дефрмацій у зв'язку із відведенням їй більшовицькими ідеологами другорядної ролі у суспільстві. Його поезія "Мова" у яскраве свідчення цьому.

У 1959 році на IV з'їзді письменників України М. Рильський прочитав вірш "Рідна мова". Своїм незвичайним виступом на письменницькому форумі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціонування української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.

У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до "гулу віків", "шуму століть". У ньому — "бурі подих", "неволі стогін", "волі спів", "сурма походу світанкова".

В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її "велично-гідним духом".

Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський циркуляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи, Про всі ці знущання над словом М. Рильський писав з особливим болем.

Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30-х — кінця 40-х років XX століття. Навіть під час хрущовської "відлиги" М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія "Рідна мова". Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв'язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про "вільне слово" українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спроби відродження української культури у післякультівські часи.

Особливості сюжету Мина Мазайло

В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити своє прізвище, у якому вбачив причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше — російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми.

ІсторіяНаприкінці 1928 року закінчений твір миттєво викликав зацікавленість й здобув широку підтримку з боку широких верств українського суспільства.

Комедію «Мина Мазайло» було видрукувано в гумористично-сатиричному альманасі «Літературний ярмарок» (шосте число за 1929 рікУ тому ж 1929 році п'єса вийшла в Харкові окремою книжкою.Після постановки в театрах і публікації комедія стрімко здобула визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися у пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок, зокрема М.Хвильового, Остапа Вишні. Образи, характери п'єси активно проектувалися на тогочасну українську дійсність і трактувалися як живі й оригінальні типи з навколишнього життя.

Фабула

В особі головного героя Мини Мазайла драматург показав нового перевертня, котрий в ім'я особистих вигод здатен не тільки змінити українське прізвище на російське, а й відцуратися власного роду, забути рідну мову, звичаї, традиції.

Більшовицька влада, яка у 20-х роках почувалася не дуже впевнено, опираючись в основному на російськомовне населення, активно провадила політику поповнення своїх рядів новими запроданцями. І Мина Мазайло вирішив скористатися сприятливою ситуацією, щоб здобути моральні та матеріальні дивіденти і утвердитися у новому суспільстві.

Микола Куліш в'їдливо висміює нікчемні потуги Мини Мазайла. Змінивши українське прізвище на російське, Мазайло-Мазєнін набув російської рішучості — він готовий переступити через труп власного сина, як Іван Грозний, що зовсім не характерно для українця, котрий виховує дітей у любові, дбайливо піклується про них. Ця показна рішучість робить нікчемного Мину Мазайла смішним і кумедним, його слова суперечать характерові. «Закостенілість, автоматизм, розсіяність, непристосованість до суспільства», — все це тісно між собою зв'язане, і з всього цього складається комічний характер. Зосередивши увагу на цих рисах, драматург досягнув необхідного комізму для творення образу-характеру, переконливо показав, що Мина Мазайло сам знищив себе як особистість, з надією добитися певних привілеїв від радянської влади.

Вчинки, роздуми новоявленого Мазєніна абсурдні й комічні. Наприклад, Мазайло, зворушений тим, що його українське прізвище змінили на російське, в чудернацький спосіб розмірковує про величезне значення цього факту для майбутнього його родини:

Загальна характеристика[ред. • ред. код]

Комедія «Мина Мазайло» відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом, насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами.У творі використано широкий діапазон живої і тому колоритної мови, що відбиває специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів. Комедія характеризується широкою палітрою інтонацій та мелодійних візерунків — веселих, ніжних, мажорних, романтичних, елегійних, сумних,

14. Гармоні і дисонанси у збірці «Сонячні кларнети Тичини

Уже своєю першою збіркою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році. У віршах її поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості і народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові.

Другу й третю групу поезій можна об'єднати за провідними мотивами — вболіванням за Україну. Значну частину творів написано між двома революціями (Лютневою і Жовтневою). У них звучать кассандрівські пророцтва-застереження нових трагедій:

Із долин до небаПростяглися руки:О, позичте, грози,Зливної блакиті!Враз Вниз Впали краплі крові! Впали краплі крові...Смерть шумить косою! Смерть шумить косою...(«На стрімчастих скелях...»)

На жаль, гіркі передбачення справдилися. Україна після каральних походів на неї військ Муравйова і масових полтавських розстрілів (1918), голоду (1921), жахливих акцій приборкання непокірних селян стоятиме вже по коліна в крові.

Як митець-новатор Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби. Тут відчутний вплив кількох художніх стилів: символізму, імпресіонізму, реалізму. Складна і філософська проблематика збірки. Автор порушує в ній глибокі філософські проблеми: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення.

По-своєму розуміє ліричний герой Всесвіт, який перестав бути для нього Божим володінням:Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух —Лиш Сонячні кларнети.

Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом. Галактики нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі. Герой відчуває, як «горять світи, біжать світи», чує «музичну ріку», плину у Всесвіті.

«Сонячні кларнети» Павла Тичини — це божественний пафос, у якому серце поета б'ється в унісон із Всесвітом. Поезія зачаровує читача пульсом світового життя, розмаїттям барв, пристрастю, трепетом, бурею людських почуттів. Ця збірка стала етапною в українській поезії і одним із наймузикальніших творінь поезії світової.

15. Характеристика творчості В. Земляка. Романи “Лебедина зграя” і “Зелені млини” та їх жанрова своєрідність.
(1923 — 1977) Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978p. Василь Сидорович Вацик (літературний псевдонім Земляк) залишив невелику спадщину: декілька повістей («Рідна сторона», «Кам’яний брід», «Гнівний Стратіон». «Підполковник Шиманський») та роман «Лебедина зграя».

Роман належить до так званої химерної прози, жанру, в якому були написані «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка. «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік» Є. Гуцала та інші. Романи такого типу мають свої характерні риси: показ характерів в соціально-історичній конкретності, погляд на життя людину з позицій світової концепції, загальнолюдської моралі.

Головний герой роману «Лебедина зграя» селянин Яв тушок Голий. Прізвище говорить все про його соціальний стан У суспільстві. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Та. як і кожна людина, він хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до «вавилонської» вершини («вавилонська», в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов’язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім’ю. А таких цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.

Роман «Лебедина зграя» ще не осмислений до кінця ні читачами, ні літературною критикою. Проте не буде помилкою ствердити, що він — твір незвичайний і самобутній. У романі присутній дотепний оповідач, настроєний на філософський лад, зі своєю концепцією і своїми поглядами на життя. У цьому оповідачеві ми впізнаємо Василя Земляка, людину, великого патріота, закоханого в свою землю.

 

16) Драматична поема І. Кочерги “Свіччине весілля”. Художній вимисел і реальність у п‘єсі

«Свіччине весілля» — це високопоетичний твір про визвольну бо­ротьбу київських ремісників на початку XVI ст. проти засилля ли­товських експлуататорів.

Цю драматичну поему Іван Кочерга написав у 1930 році. Знайомлячись з історичними матеріалами про минуле нашого на­роду, письменник натрапив на дві грамоти литовських князів, які панували на загарбаних землях Києва кінця XV — початку XVI ст. В них ішлося про заборону для простих людей використання світла у своїх оселях, немовби з протипожежних міркувань. У разі непо­слуху стягувалися чималі для того часу штрафи. Безперечно, це було виявом жорстокого ставлення до трудящих.

У п'єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга розповідає про жорстокі безчинства зарозумілого київського воєводи, який заборонив горо­дянам користуватися світлом. Тяжка заборона тривала понад де­сять років. Робочий люд не міг із цим миритись і протестував. Цей мотив і поклав в основу свого твору І. Кочерга. Майстерно пов'язав драматург історичні факти з відомим на Київщині ремісницьким звичаєм «женити свічку». Цей народний обряд сягає в сиву давни­ну. Цей звичай побутував не лише в Києві, айв інших містах Ук­раїни, Росії і навіть Західної Європи і був приурочений до різних річних і сімейних свят. Напевне, звичай походить від того, що люди здавна віддавали почесті дереву та вогню. Пізніше обряд дещо змінив­ся і в ремісницькому побуті десь із XVI аж до XX ст. справлявся так: щороку першого вересня ремісники в домовлений час закінчу­вали роботу, збиралися окремими цехами, запалювали «свічку яру», обвиту строкатими стрічками, і веселились.

«Що стосується самого терміну «женити свічку»,— писав відо­мий український фольклорист і етнограф, академік АН України М. Ф. Сумцов,— то виник він, очевидно, від звичаю обв'язувати свічку червоними стрічками (подібно до обрядових уборів молодої на весіллі) і може бути віднесений на рахунок малоросійського народного гумору».

СЮЖЕТ П'ЄСИ

Сюжет розгортається двома основними лініями. Перша — показ стосунків між київськими цеховиками і воєводою з його прислуж­никами. Друга — це особисті взаємини Івана Свічки, Меланки й Ольшанського. Ці дві лінії тісно пов'язані між собою, часто пере­плітаються й підпорядковані авторському задумові, а саме: показа­ти, яким нещастям для українського народу були завойовники як у

суспільному, так і в особистому житті, якою важкою була боротьба простого люду за свої права.

Складові частини сюжету:

Експозиція — це початок драматичної поеми. Автор знайо­мить читача з місцем дії, окремими персонажами (гурт дівчат, Ко-ляндра, Козеліус, Меланка). Гострих зіткнень між дійовими особа­ми ще немає, але деякі ознаки майбутнього драматичного конфлікту вже виявляються (дівчата, а потім кравець Коляндра ремствують у присутності писаря-дячка на воєводу і запроваджений ним у Києві «темний закон»).

Зав'язка сюжету: незадоволені ремісники збуджено відгу­куються на нові насильства воєводи (вимоги до цехів безплатно працю­вати на замок), нарікаючи на заборону світла. У VI картині з'являєть­ся улюбленець і ватажок цеховиків Іван Свічка, який теж обурюється утисками воєводи і твердо вирішує: щоб то не було — здобути киянам право на світло. Починається і друга сюжетна лінія: Ольшанський по­бачив Меланку, захопився її красою і зловіщо поклявся:

Любов'ю, ґвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду і візьму!

Розвиток дії. Цеховики, не криючись, гнівно висловлю­ють своє незадоволення війтом Шавулою і настоюють, щоб той пішов до воєводи з вимогою скасувати порушення «вольностей і твердо­стей міських». Виникає конфлікт і по другій сюжетній лінії: само-впевнений Ольшанський прийшов до Меланки, а вона, проста дівчи­на, від нього, князя, відвернулася. Далі драматичний конфлікт загострюється: арешт Меланки за те, що засвітила каганець на прохання вмираючої матері; здобуття Іваном Свічкою князівської грамоти про скасування «темного закону»; весілля Івана з Мелан-кою. Наступні події свідчать про ще більше напруження драматич­ного конфлікту. На мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів під орудою Ольшанського, Козеки та Козе-ліуса. Івана Свічку арештовують і звинувачують у великому дер­жавному злочині — викраденні князівської грамоти. Всесильний воєвода ставить категоричну умову: якщо поверне грамоту, буде вільний, якщо ні, то вранці наступного дня буде покараний. Свічка відмовляється.

Кульмінація. Меланка у весільному вбранні і з погаслою свічкою в руках прохає у воєводи світла і помилування коханого. Воєвода ставить жорстоку умову — донести запалену свічку від замку до Поруба у негоду, і тоді Іван буде звільнений.

Розв'язка. Івана Свічку звільняють із тюрми повсталі маси. Горять палаци багатіїв. Меланка гине в пориві врятування коханого. Іван Свічка власноручно вбиває ненависного Ольшанського і веде повсталих ремісників на штурм воєводиного замку.