Мистецькі пошуки Остапа Вишні у 20-30 роках ХХ ст. Характеристика збірки «Вишневі усмішки закордонні».

У 1924 р. вийшло 9 збірок Остапа Вишні, 1927 —15, 1929—28. Серед них найпопулярніші «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось»(1926), «Вишневі усмішки театральні», «Моя автобіографія» (1927), «Вибрані твори»[1929), «Усмішки. Т. 1» (1929), «Вишневі усмішки закордонні» (1930), «Усмішки» в 4 т. (1928, 1930). ематика творів Остапа Вишні завжди була пов'язана із злободенними проблемами свого народу.

Насамперед бачимо у цих творах українське село, затуркане, неписьменне, яке ніяк не може виборсатися із своїх віковічних злиднів. Зустрічаємо різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життєвих ситуаціях, їхня мова колоритна, жвава, побут передано з допомогою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів'я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад один одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінетній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.

Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Як пригадує його брат, «і в ранній період його життя в Харкові, і в останні роки життя в Києві я завжди заставав у нього різних людей. Приходили колгоспники, робітники, студенти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розповісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма говорив».

Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його цікавила доля інших народів, наприклад, кримських татар. Звісно, ці твори були спрямовані протії ура-патріотизму та націоналізму, проти релігії, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особливо літератури і театру. У нього є ціла серія влучних і дотепних «мистецьких силуетів» про Петрицько-го, Довженка, Курбаса. Гірняка, Василька. Він висміював і дрібні вади своїх сучасників, хуліганство і грубість, ледарство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині.

Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня. Ніде правди діти, він мусив вІдданати данину своєму часові і тим, що стояли над його долею. Найвищий суд вершила тоді партійна ідеологія. Більшість письменників були невільниками -на своїй землі, мусили співати в єдиному хорі. Тому кажемо, що сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози.

У своєму світобаченні Остап Вишня—проникливий лірик, ніжний син своєї землі, вчарований красою природи. Він любить свого героя, хоч би яким той був, сміх письменника доброзичливий, а не злісний і засуджуючий. Письменник хотів, щоб його народ (теж підневільний, як і він) бодай посміхнувся.

Загальна тональність його гуморесок—світла, сонячна. Кількома виразними штрихами він передає той чи той пейзаж:

 

49. Проблематика, жанрові та композиційні особливості роману Івана Ле «Хмельницький».

В історичному романі «Хмельницький» (1957- 1964 рр.) Іван Ле створив монументальні образи історичних постатей, разом із тим використав пси- хологічні механізми самозбереження національної свідомості. Зокрема йдеться про відображення характеру Богдана Хмельницького, його внутріш- нього світу, пояснення його вчинків, прагнень, переживань. Створюючи художній характер істо- ричної особистості, письменник узяв на себе вели- ку відповідальність і перед наукою, і перед літера- турою. У художньому творі нелегко показати умо- ви, які формували психологію видатного діяча минулого. На думку О. Білого, автор історичного роману має досліджувати найзагальніші структури людського буття. Разом із тим, насичуючи епоху вчинками, діями, емоційним життям людей, він може виявляти власну філософію та етичну пози- цію [1, с. 58]. У літературознавстві роман Івана Ле «Хмель- ницький» глибоко вивчався науковцями радянсь- ких часів. На художнє осмислення у творі світо- гляду й характеру гетьмана звертали увагу М. Лакиза, М. Сиротюк, Н. Над’ярних, В. Чумак. У сучасних літературознавчих працях роман роз- глядається частково. Р. Федорів зазначає: «Відомо, що історики літератури неприязно ставляться до Івана Ле – знову ж через певні громадські гріхи. Проте це не означає, що треба перекреслити його «Філологія. Літературознавство» 25 романи «Наливайко» й «Богдан Хмельницький» [5, с. 112]. Питання художнього відображення психології історичної особистості, формування його націона- льного характеру привертає особливу увагу. У статті розглядаються художні принципи відобра- ження психологічного образу Богдана Хмельниць- кого в однойменному романі Івана Ле. Ми ставимо перед собою завдання показати, як автору вдалося осмислити закономірності формування характеру історичної постаті, інтерпретувати його внутрішній світ, душевні потрясіння, духовні цінності, ситуа- тивну поведінку. У першій книзі Іван Ле багато уваги приділив поясненню особливостей вдачі Богдана в дитинст- ві. Уміння, розум, сприйняття світу хлопця відтво- рюються як важливі чинники у формуванні непе- ресічної особистості. Мати любила сина Зіновія саме за те, що виростав сміливим, усім цікавився, на коні їздив по-козачому, як дорослий. Мотрона бачила в синові козачого сотника й переконувала його в цьому. Батько помічав у очах нащадка «щось зовсім нове» і пророчив велике майбутнє на ниві державного урядування. Героїчні події мину- лого, подвиги козаків проходили через сприйняття Богдана, збуджували його уяву, формували нові сміливі почуття. «Я, мамо, нічого не боюся!.. Я… все рівно в козаки подамся» [2, с. 14], – цей вислів влучно відтворює своєрідну вдачу малого хлопця, разом із тим автор подає штрихи його великого майбутнього. Навчаючись у Львівській колегії, юний Хмель- ницький вирізнявся серед інших розумом і бажан- ням здобувати знання. Але більше уваги у романі звернено на неординарну вдачу Богдана: він не гонорився тим, що був найкращим учнем, зате пишався своїм походженням із козацького роду. Закладені у підсвідомості риси непокори перед будь-яким приниженням чи тиском не давали Хмельницькому відмовитися від православної ві- ри. Це нервувало адміністрацію колегії, а в харак- тері Богдана формувало відчуття впевненості. Іван Ле показує формування юного Богдана як сміливого оборонця, розгортаючи панорамну кар- тину: купці, з якими Богдан ішов у Стамбул, зу- стрічаються в степу із загоном турків. Автор пояс- нює, як за короткий час молодий Хмельницький осмислює своє становище у протистоянні ворогу. В емоційній художній формі показано його психо- логічний стан під час нерівного двобою з досвід- ченим Ахмет-баєм. Письменник відтворює внут- рішню готовність Богдана до важкої битви. Упев- неність і вправність допомогли юнакові здолати турка. Художня ідеалізація героя посилюється від- творенням відчайдушності й холоднокровності. Автор сам захопився діями Хмельницького: той вибив із рук Ахмет-бая зброю, потім класичним прийомом пронизав йому горло й розвернув шаб- лю свердлом. Стає помітною незвичайність харак- теру героя. Все ж, уникаючи ідеалізації образу, Іван Ле показує Богдана і в несподіваному розпачі та незахищеності – той потрапляє в пастку, турки миттєво накинули на шию аркан. Цей полон був недовгим, Богдана швидко звільнили, однак він устиг пізнати себе істотою, відчути слабкість. «Матінко-о», – гукнув востаннє, волочачись на аркані, прив’язанім до сідла турка» [2, с. 199]. Таке приниження закарбувалося в душі Богдана гост- рою ненавистю до ворогів. У психологічному портреті Богдана Хмельни- цького письменник окреслює риси надзвичайної чутливості, які на межі душевних потрясінь вира- жаються через нервування і сльози. Болісно сприйняв Богдан повідомлення про те, що Конец- польський поставив під небезпеку родину Хмель- ницьких у плату за службу турецькому шпигунові. «Стривожене серце палало люттю смертельно ураженого почуття людської гідності…» [2, с. 317]. Посилюючи душевні потрясіння героя, письмен- ник показує його у різних проявах почуттів, від- криває природу характеру, наголошує, що у гніві Богдан величний, «піднесено схвильований», пройнятий «печаллю і завзяттям» [2, с. 319]. Не дивлячись на те, що ідеологічні вимоги часу були спрямовані на відображення духовної стійкості героя, Іван Ле не приховує від читача душевної слабкості Богдана, художньо вмотивовує його психологічний стан у критичні моменти життя. Іван Ле творчо опрацьовує перше прибуття мо- лодого Хмельницького на Хортицю, заглиблюєть- ся у пояснення його переживань. Письменник від- творює пейзажну картину ночі на острові, надає оповіді казковості, увиразнюючи розгубленість і збентеженість героя. «Богдан відчув, що з ним щось трапилось страшне. Що саме – добрати не міг, але воно сталося відразу ж, як тільки ступив ногою між оці товсті осокори та верби, опинився між оцими казковими людьми. Адже – це і є Січ!» [2, с. 364]. Іван Ле стверджує, що для Хмельниць- кого, який уже мав досвід воїна, справжня причет- ність до козацької вольниці є великим потрясінням на межі свідомості й підсвідомості. На основі чут- тєвих вражень і мислення вибудовується внутрішній світ героя, оновлюються цінності. «На Січ прибив- ся», повторював собі. Певне, це і є пояснення всім дивам і страхові, які зустріли його недосвідчену юність в оцих нетрях громохкої слави та майбут- нього для цілого Краю…» [там само]. При Сагайдачному Богдан став перекладачем. Отримуючи важливу інформацію від бранців, Хмельницький відчував себе господарем полоне- них. Його впевненість, осмислення причетності до великої справи відбивалися й у виразі очей, і в «зачерствілому на пилюзі і спеці обличчі», і у «жвавій, незалежній ході» [2, с. 378]. Художнє відтворення зростання Хмельницького вмотивова- не з його душевними переживаннями й свідомим мисленням. Оточення, події, нові враження й від- чуття формують свідому вольову особистість. Богдан «остаточно окозачився» [там само] – це важливий етап, який визначає подальші життєві принципи. Уживаючись у козацькому середовищі, він із особливим зацікавленням сприймає звичаї і закони січовиків, рідниться з ними духовно.

 

50. Проблематика, жанрові та композиційні особливості роману Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн».

Книга Юрія Дольд-Михайлика вперше вийшла в світ у 1956 році і мала великий успіх у читачів. Описані у ній події відбуваються під час Другої світової війни на тимчасово окупованій території Білорусії, Франції та Італії. У центрі твору — доля мужнього й сміливого розвідника, який веде смертельно небезпечну гру в фашистському лігві. Автор зумів побудувати гострий сюжет, наситивши твір яскравими сценами та епізодами. І один у полі воїн — гостросюжетний пригодницький роман Юрія Дольд-Михайлика в якому розповідається про розвідника Григорія Гончаренка, що в роки німецько-радянської війни діяв у глибокому ворожому тилу[1].

Твір був помітний у літературному процесі 40—50-х років. Завоював широку популярність в УРСР та за її межами[2].

1. Особливості побудови образних систем у романі Валер’яна Підмогильного «Місто».

Характеристика образу. Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страж­датиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна осо­бистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприй­мати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійс­ності.

Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійна, яка мешкає в сараї (столярня) Гні­дих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан від­чував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).

Мусінька (Тамара Василівна Гніда), яка мешкає в кухні Гні­дих. (Починає знайомитися з містом. Усвідомлює, що не повер­неться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан «непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком». Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.

Зоська Голубовська, мешкає в кімнаті на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. (Прагне увійти до міського товари­ства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська — це типовий міський персонаж. Символі­зує утвердження Степана в місті).

Рита мешкає в «Справжній кімнаті» (простора, світла й окрема кімната у великому будинку десь в новому районі). (Степан від­чуває себе вже частиною міста. Він упевнений у собі. Прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя, компенсу­вати згаяний час. «Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав». У стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору).

1. Проблематика, особливості побудови образних систем роману Зінаїди Тулуб «Людолови».

«Людолови» (1934, 1937) приваблюють передусім глибокими, неоднозначними характерами, розмаїтими людськими долями, вписаними в широку історичну панораму перших десятиліть XVII ст. Центральний образ епопеї — гетьман Сагайдачний, характер глибокий, сильний і багатогранний. Письменниця значно відступає од попередньої літературної, історіографічної традиції та фольклорних джерел, де постать цього державного діяча була оповита серпанком романтичності й героїки. У романі це передусім політик — розумний, тверезий, здатний підкорити своє життя боротьбі за владу й домогтися успіху — коли треба, то й підступними заходами.

Авторка не «конструює» своїх персонажів за наперед заданою схемою, а наслідує толстовську традицію, коли герой розвивається за логікою власного характеру, іноді навіть всупереч бажанню автора. Романне середовище для існування таких образів досить сприятливе. Докладно виписані історичне тло, побут, заняття різних верств тогочасного населення міст і сіл, монастирів і фільварків. Письменницьке втручання майже не помітне, тактовне, оперте на безліч документів, літописів, історичних розвідок, вивчених З. Тулуб за десятиріччя невтомної праці. Колоритно й достовірно відтворено панораму буття народу, історія постає не як суцільна класова боротьба, з одного боку, ані як нескінченний ряд подвигів і злодійств — із другого, романтичного погляду, а як життя реальних людей — кожного зі своїми злетами й поразками, добрими й лихими вчинками та прагненнями.

Утім, письменниця й не повторює наосліп історичні джерела, а сміливо домислює власні версії багатьох подій і характерів. Так сталося з образом Насті Повчанської, дружини Сагайдачного, яка в «Людоловах» перетворюється на легендарну Роксолану (за що в критиці було висловлено ряд справедливих і несправедливих зауважень), так сталося з цілком вигаданими образами Горпини, татарки Медже.

Відчутною синкретичністю доброго й лихого, високого й ницого позначені не тільки характери, а й зображення історичних подій, суспільних інституцій — Запорозької Січі, визвольних походів козаків на Крим і Туреччину, діяльності братства, життя міських цехів тощо. Полемічна «реконструкція» багатьох подій викликала неоднозначні оцінки. Так, авторці закидали, що однаковими барвами змальовано в романі татарські наскоки на Україну й похід запорожців на Кафу. Письменниця й справді далека од ідеалізації визвольного походу козаків, які платили татарам їхньою ж монетою, — для неї принциповим є інше: вона сприймає події як гуманістка, для якої не існує «справедливих» і «несправедливих» війн — існують тільки горе, смерть і лихоліття. Саме це й лежить в основі епопеї, визначає її центральне узагальнення — «людоловство» в усіх його незліченних проявах.

Нелегко друкувалася перша книга епопеї (набір був розсипаний, роман вийшов тільки завдяки особистій підтримці М. Горького), драматично склалася доля письменниці після публікації другої книги. У 1937 р. З. Тулуб була репресована, десять років провела в таборах, потім — на засланні в Казахстані, і тільки 1956 р. реабілітована. За цей час вона змогла написати лише повість-казку «Чарівний клубочок» (1949), що так і не була опублікована.

У Казахстані З. Тулуб починає роботу над твором про Шевченкове заслання, власною долею звідавши гіркий досвід поета. Вивчає побут місцевих жителів, їхні звичаї, випадково зустрічається зі старим казахом Ісхаковим, який пам'ятав Т. Шевченка. Розповіді поетового сучасника лягли в основу багатьох епізодів роману «В степу безкраїм за Уралом», завершеного 1964 p., незадовго до смерті авторки.

Цей великий історико-біографічний твір охоплює всього три роки Шевченкового заслання. Композиційно він обіймає дві самостійні сюжетні лінії — біографію геніального поета й життя казахського народу. Постійно акцентована ідея дружби народів робить доволі нарочитим широке літературне полотно. Ця лінія, створена фантазією авторки на основі власних життєвих вражень, надто розростається, обтяжує розповідь цілком осібним, складним і розгалуженим сюжетом.

Як і в «Людоловах», З. Тулуб не прагне ідеалізувати свого героя, на що слабували чи не всі попередні твори літературної Шевченкіани, де часто з цією метою навіть перекручувалися факти. Вона не уникає суперечливих і «невигідних» свідчень про поетове життя, маючи на меті передусім досягти властивої для її творчої манери багатовимірності характеру. Біографія Т. Шевченка, його життя на засланні передано з найтоншим дослідженням об'єктивних факторів (хоч іноді з помітним нальотом популяризаторства). Що ж до творчого світу поета, то тут романістка мало в чому перевершила своїх попередників. Сумлінна побутописна манера дала змогу відтворити лише «зовнішні» виміри мистецького образу. Втім, це зроблено в багатьох випадках оригінально, свіжо, іноді дуже вдало. Попри всі прорахунки, З. Тулуб і в цьому романі виявила себе добрим майстром точної, вдумливої прози і вписала нову сторінку до української Шевченкіани.