Чотири броди” М. Стельмаха. Соціальні та морально-етичні проблеми у романі. Мова твору.

 

Роман починається епіграфом із давньої української пісні, в якій образно висловлено народні погляди на мету і сенс людського існування: “Ой, думай, думай, чи перепливеш Ду­най”. Справді, у кожного — своя ріка життя, яку треба гідно здолати, не оминаючи ні буйства повені, ні підступності міли­ни. Для письменника, глибоко закоріненого у фольклор, це — броди людського життя, якими стікають його води: блакит­ний, як досвіт, брід дитинства; хмільний, наче сон, брід кохан­ня; далі — брід безмірних турбот і щоденної праці та, на­решті, — онуків і прощання. М. Стельмах ставить перед со­бою завдання: використовуючи народнопоетичну скарбни­цю, показати людину-трудівника на складних перехрестях новітньої історії як втілення парадної моралі, народного до­свіду і чеснот.

Художня стихія роману “Чотири броди" наскрізь поетична, лірична. Твориться вона, зокрема, думними заспівами до кож­ного розділу, які концентрують у собі певне узагальнення подальших подій. “Біля татарського броду за якихось пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата білянка, влітку їй щось дрімотливе шепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном спиняються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б'ють крилами вітровії, стукають заметілі. А коли ж постукає Данило?”

Найчастіше ці заспіви “підсвічуються” історичними па­ралелями і згадками, і тоді окрема людська доля стає уособ­ленням долі народної, минуле проектується в сучасне: "За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, а червоного маку наро­джується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висі­кається старий вітряк”. М. Стельмах щедро використовує народні думи, пісні, легенди, які органічно входять у розповідь як важливий засіб розкриття національного духу героїв, сут­ності їхніх характерів.

У втіленні авторського задуму особливу роль відіграє пісня. Вона супроводжує героїв упродовж життя, є камертоном їхніх думок і настроїв. Народна пісня формує внутрішній світ Да­нила Бондаренка одвічними істинами, красою і силою образ­ного слова. Лейтмотивом долі головного героя, як і багатьох інших, проходить давня українська пісня, винесена автором в епіграф. Навіть у передсмертному маренні Данило згадує окремі епізоди свого життя: "І тепер до нього стяли набли­жатись, оживати весільні рушники, що були розвішані на стовбурах дерев, а вже а броду заспівали невидимі дружки:

Ой. думай, думай

Чи перепливеш Дунай.

У Данила ще вистачило сили на журавлиний брід, виста­чило снаги посміхнутись усьому світу, бо недаремно жив у ньому і, як міг, дуже нелегко, але чесно перепливав свій Ду­най...”. За допомогою пісні письменник розкриває свою філо­софію життя: чесна праця на рідній землі, з чистим сумлін­ням перед людьми, перед вічністю.

Ставлення до народної пісні визначає духовний світ лю­дини. Так, районний прокурор Ступач із зневагою промов­ляє: “Корчувати ці пісні, цей архаїзм і етнографізм треба? Корчувати!” Така позиція свідчить про душевне убозтво і нікчемність людини.

 

М. Стельмах змальовує своїх героїв через призму народ­них поглядів на проблеми добра і зла, правди і кривди. Ідучи за уснопоетичною традицією, він одних персонажів зображає як втілення світлих начал у людині, а інших — як темних. Перші уособлюють красу життя, совісність, порядність, пра­целюбність, вірність матері, коханій. Вітчизні. На іншому по­люсі — людці на зразок Безбородька, сина і батька Магазаників, Кундрика. Вони з тієї породи, яка “все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю”, внаслідок чого втрачають людське начало.

Змальовуючи жіночі образи, М. Стельмах рівняється на ідеал жіночої вроди, запозичений з народної творчості. У зоб­раженні своїх героїнь письменник дотримується принципу гармонії: зовнішній привабливості відповідає внутрішня гли­бина. Таким постає портрет Оксани у сприйнятті Ярослава:

“Змалюй оцю стриману гнучкість стану, оці чорні приламані брови, що тримають і ніжність, і рішучість, оцей довір­ливий, із скіфським смутком погляд...". А про Ярину, сестру відчай духів Гримичів, Данило каже так: “Вона ж у вас гарна, як весна, а завзята, наче віхола". Стельмахів ідеал жіночої вроди найповніше реалізується в образі Мирослави. Це про неї Бондаренко думає: “Звідки ж ти взялася? З якого поля? З якої пісні?” Те ж саме можна сказати і про інших жінок, змальованих у творі. Вони — ніби з пісні, вродливі, працьо­виті, ніжні, вірні, втілення любові і материнства, самопожерт­ви і сивої печалі віків, яка завжди огортала жіночі плечі, на які лягали турботи і переживання за дітей і чоловіків.

Відтворюючи злети й падіння хліборобської долі, красу людей, які плекають землю, силу народного духу, М. Стель­мах щедро черпає а криниці українського слова — дотепного, щирого, мудрого. У мові його героїв є порівняння, запозичені з фольклору (“погожа, як та рожа”; “гарна, ніби весняна го­дина"), народні прислів’я і приказки (“скільки світа, стільки й дива”; “козак не без долі, а дівка не без щастя”; “не спить­ся, бо хліб сниться"), видозмінені фразеологізми (“язик не присох до зубів”, “от за ким березова каша сумує") чи ав­торські новоутворення, позначені афористичністю (“життя тримається на синах”, “хай не стікають твої зорі сльозою”, “замість слів нахапатися шершнів"). Мова оповіді значною мірою стилізована під мову думи, легенди, казки. Вона багата на тропи, влучні авторські вислови, що концентрують у собі досвід народу (“літа ніколи не повертаються до людини, а людина завжди повертається до своїх літ...”; “а час ішов: весною — сіячем, улітку — косарем, восени — молотником, узимку — мірошником”).

У романі “Чотири броди” вплив фольклору виявляється багатоаспектно. М. Стельмах іде за народними морально-психологічними критеріями в оцінці героїв — вони вірні сини своєї землі, зберігають вдячну ніжність до матері і коханої, шанують пам’ять роду, прагнуть гідно пройти крізь життєві випробування. Письменник також використовує у тексті фоль­клорні художні засоби. Відштовхуючись від культури народу, він творить епопею селянського життя на крутих зламах XX століття.

 

 

6) "Сонячні кларнети". Рання творчість Павла Тичини

 

Ранні твори Павла Тичини були написані на Чернігівщині у чарівному куточку, де поет народився, де минуло його дитинство і юність.Перша збірка творів "Сонячні кларнети" вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: "Говори, говори, моя мила: твоя мова - співучий струмок".

До збірки «Сонячні кларнети» ввійшло 44 поезії. Лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії «Гаї шумлять», «О панно Інно...», «Сонце» та багато інших.

Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості,захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її грою звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранної мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.

Гаї шумлять-

я слухаю.

Хмарки біжать- милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів разнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння "купаючи мене, мов ластівку, ", "горить-тремтить ріка, як музика". П Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікацію. Дзвін "думки пряде", "мріє гай над річкою", який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива,душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось незвідане, тому й мова поета -уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов"язаних між собою понять. Поезія "Гаї шумлять" вражає і музикальністю, і повною гармонією почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення є вірш "Арфами, арфами...", в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах світу, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв"язок з природою.

Отже для П. Тичини неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний світу природи. І в зображеннях цієї гармонії поет оригінальний, він шукає свіжих тропів, довершеної форми, музичних мелодій