Особливості творчої манери В. Шевчука (опов. «дорога», «панна сотниківна», пов. «місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда», ром. «три листки за вікном») (на вибір).

Свою творчу діяльність В. Шевчук, письменник-філософ, розпочав у 60-і роки. Та свої повісті і романи він роками писав «у стіл», без надії на публікацію — його переконання не дозволяли йому служити владі і творити у жорстких рамках вимог соцреалізму. Письменник залишався вірний собі, тому що «ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого й своєї літератури...».

Незважаючи на те, що розквіт Шевчука-письменника припав на роки так званого застой, йому вдалося зберегти внутрішню свободу, не піддатися спокусі здобути славу і забезпечене сите життя завдяки служінню тоталітарній владі. Він замінив все це невтомною літературною працею, яка подарувала світу його «сад житейських думок, трудів та почуттів».

За словами друга письменника Є. Концевича, Шевчук «творить словом власну своєрідну форму життя, свою правду життя, естетичну та моральну реальність - світ, що виростає з особистості творця, з його волі, уяви, філософії».

Власну стильову манеру письма Шевчук схарактеризував так: «Мій легкий стиль почав зникати, стаючи усе монументальнішим, з розлогим епітетом і складними синтаксичними конструкціями. Мене почали вабити вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епосові форми». Митець поєднав у своїх творах поетику бароко, готики та реалізму. Тому його творча манера дійсно самобутня. Валерія Шевчука вабили умовно-асоціативні форми самовираження. Велику увагу приділяє письменник підтексту.

Усі герої творів митця мають реальних прототипів — це сам письменник та його оточення.

Історичні твори В. Шевчука — це твори про сучасність, адже в них він вирішує проблеми сучасної людини. Письменника цікавить душа людини, він досліджує внутрішній світ своїх героїв, описує зовнішній світ лише як необхідне тло, на якому ведеться це дослідження.

Усі твори В. Шевчука філософічні. Він розмірковує над вічними питаннями сенсу життя, добра і зла, моралі, віри, свободи духу, честі, смерті та безсмертя, обов’язку, дружби і кохання, влади тощо.

У творах митця відсутня публіцистика, ліричні відступи, викривальний пафос, спроби нав’язати авторську думку читачеві. Але присутність автора у творі відчутна передовсім у образі оповідача, якій втілює в собі образ самого автора.

Ще однією важливою рисою творчості Валерія Шевчука є її притчевість, використання євангелічних притч. Наприклад, притчі про блудного сина, яка лейтмотивом проходить через усю творчість митця.

Дослідники творчості В. Шевчука вважають, що у його індивідуальному стилі наявні риси необароко. Тобто письменник продовжує традиції українського бароко за нових умов, що створює певний світогляд. Герої творів Шевчука загадкові подібно до барокових героїв, живуть і діють у фантасмагоричному світі, який не приймають і не розуміють. Душа персонажів роздвоєна, драматична, страждання очищують її і підносять над буденністю.

Наскрізним образом творів В. Шевчука є Дім — символ захищеності, щось рідне, знайоме до найменших деталей. І водночас це образ чогось ідеального, але горичний образ духовної батьківщини — Дім духовний. Такий дім автор описує в романі-баладі «Дім на горі». Твір складається із повісті-преамбули та циклу оповідань «Голос трави». У ньому В. Шевчук подає цикл новел, в основі яких — об робки традиційних у народній демонології мотивів. Оповідання «Відьма», «Пере лесник», «Перевізник» нагадують притчі.

Отже, як бачимо, В. Шевчук — письменник з різнобарвною жанровою палі трою творів, представник аналітико-інтелектуальної стильової течії, літературий критик, перекладач зі староукраїнської та латинської мови праць українською письменства, культуролог, автор досліджень з історії України... Він енциклонедист, книжник, людина Ренесансного типу. Дійсно важко переоцінити внесок письменника у розвиток української культури та літератури.

В оповіданні “Дорога” В.Шевчук розгортає сюжетне дійство, своєрідно інтерпретуючи ще один досить своєрідний образ народної демонології – домовика. Вже на початку розповіді, слідом за повідомленням, що в маєтку Гудищі наприкінці літа 1618 р. повісився господар пан Юрій, дізнаємося, що там, “як і в кожному домі на ті часи, жив домовик” [17, 231]. Коли сталося нещастя, “домовикові груди стис одчай”, адже він “поставлений для того, щоб у домі не траплялося лиха” [17, 231]. Як бачимо, автор створює традиційний на перший погляд образ, адже, за давніми народними уявленнями, “помешканням хатнього духа служить дім його хазяїна, за межами якого він часто зображається безсилим” [3, 83]. Господар наклав на себе руки саме тоді, коли домовик покинув маєток, причому мотив втечі – все та ж дорога (підкреслюємо, що в Шевчука “міф дороги”, як і “міф дому” – наскрізні символи). Тут уже йдеться про своєрідну авторську інтерпретацію образу, яка, на нашу думку, може слугувати зразком художньої досконалості: “Мене зачарувала ця дорога… А коли домовиків зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дім, а не про дороги…” [17, 231]. І далі: “Це сила дороги, – спогадав він, – єдина сила, перед якою я ниций!” [17, 233]. У змалюванні зовнішності домовика автор використав традиційне народне уявлення: як зауважує В.Гнатюк, “найбільш розповсюджений погляд, що домовик подібний до кота або пса” [1, 389]. Щоправда, багато хто з дослідників стверджує: він настільки багатоликий, що важко скласти якийсь єдиний його образ [12, 171]. В.Шевчук зображує його таким: “вугласта постать – чи людина, чи кіт, чотирикутна голова, а на малому личку – ледве накреслені обриси – палахкотіло двоє розпалених жарин” [17, 237]. Всупереч народноміфологічним уявленням про те, що домовик “з жінками не живе, а при тривалій відсутності чоловіків уночі душить їх” [3, 85], у новелі він навіть вступає у розмову з господинею маєтку, і, скоряючись обов’язку охороняти дім, після смерті пана Юрія залишається, хоч йому “нестерпно хочеться блукати по дорогах” [17, 240].

90. О. Довженко „Зачарована Десна”. Поетичне відображення духовності народу.

Олександр Довженко – відомий кінорежисер і письменник, його творчість має світове визнання. Сказані митцем слова: «Я належу людству» сьогодні цілковито підтвердили його права на них. Так, своєму народові письменник віддав своє життя, своє серце, свій талант.

Народна мораль завжди була і є важливим засобом виховання молодого покоління. Автор «Зачарованої Десни», відмовившись від традиційного переказу вражень дитячих літ, ніби підняв завісу над найважливішим, найпотаємнішим і показав, як у трудовому середовищі формувався світогляд майбутнього митця, які об'єктивні чинники впливали на становлення його уявлень про прекрасне і потворне, про правду і кривду.

Вихований у повазі до праці, письменник усе життя звеличував її, бачив щастя людей і їхню красу саме в труді. Це яскраво засвідчує кіноповість «Зачарована Десна», де автор говорить про людей праці, про ставлення до неї як до творчості. У цих майстерно дібраних деталях етичне органічно пов'язане з естетичним. І прадіда свого хлопчик запам'ятав саме таким. 3 особливою любов'ю згадує Олександр Довженко батька. Його портрет змальовано в стилі народного світосприймання – у гармонійному поєднанні працьовитості і фізичної досконалості. Мені запам'яталась його портретна характеристика: велика, темноволоса голова й великі розумні сірі очі, тіло біле, без «єдиної точечки», волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Також він мав високу внутрішню культуру думок і почуттів, був тактовним і шанобливим. Саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу підносили його, давали право письменникові бачити батька прекрасним і гідним поваги. Він говорить, що з нього можна було писати лицарів, богів, що він годився на все. Внутрішня краса, поетичність душі відбились на прекрасній зовнішності кожного з героїв. Дійсно, нерідко стається так, що внутрішня, душевна краса формує зовнішність людини. Як же вмів батько цінувати людину! І як легко було синові навчитися цьому від батька!На мій погляд, образ батька можна вважати справжнім взірцем моральності, духовної краси, величі людини. Мати ж навчила Сашка ніжності. Не залишився осторонь і дід Семен, подарувавши хлопцеві дещицю своєї доброти й мудрості. Життя діда Семена промайнуло в щоденній важкій праці. Може, тому дід був чимось схожий на старозавітного Бога, просотаного святими нахощами землі, хліба, сонця – пахощами самого життя. Письменник згадує, що він найкраще з усіх збирав гриби і ягоди та розмовляв з усім живим. Тільки справжня людина може так любити природу!Середовище навчило майбутнього митця поважати простого селянина, воно відкрило очі й на талант дядька Самійла, який уважався неперевершеним косарем. Він обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. І люди цінували його, прозивали Косарем, часом забуваючи справжнє прізвище.Усі ці образи трудівників – уособлення моральної краси й духовної величі трудової людини.Письменник доходить висновку, що саме звідти виніс він любов до рідного краю, його людей. Наддеснянські хлібороби навчили його, ще малого, трудитися, поважати старших, розу міти і цінувати прекрасне, творити добро. Завдяки чарівній Десні і рідним людям Довженко впродовж усього свого життя не втрачав щастя бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.Для мене кіноповість – книга життя. Я як треба молодій людині любити працю, поважати батьків, шанувати старість. Твір став для мене своєрідним поштовхом для вдосконалення мого «я».