Творчість М. Рильського періоду «третього цвітіння» («Троянди й виноград», «Голосіївська осінь» та ін.).

«Третє цвітіння» М. Рильського - явище, унікальне в нашій літературі, - об’єднує чотири збірки поета «ГолосіІвська осінь», «Зграя веселиків», «В затінку жайворонка», «Зимові., записи». Для лірики письменника останніх років характерна простота, ясність, філософська заглибленість. Не тільки краса природи (збірка «Троянди й виноград»), а й краса душі людської хвилювала художника. Людина, пише М. Рильський, без відчуття поезії, мистецтва не може бути по-справжньому щасливою. Якою ж повинна бути поезія, здатна схвилювати сучасника? У збірці «В затінку жайворонка» у вірші «Поетичне мистецтво» автор дає відповідь на це питання:

Лише дійшовши схилу віку,Поезію я зрозумів.Як простоту таку велику,Таке єднання точних слів.Коли ні марній позолоті,Ні всяким викрутам тонкимНемає місця, як підлоті,У серці чистім і палкім.

Досить популярною в українській літературі десь з 60-х років стала проблема людина та наука. Рильського, як поета-філософа, ця проблема теж цікавила. Він часто задумувався над тим, чи потрібні наукові відкриття вищого гатунку, яку роль у добу НТР має відіграти поезія. Поет, як і наші батьки, був свідком виходу в космос першої людини - Гагаріна Юрія Олексійовича. Після цієї події стало суттєво змінюватися світовідчуття, світомислення. Саме в цей час розпочалася дискусія ліриків і фізиків. Рильський, учасник дискусії, на питання, чи потрібне мистецтво добі космічних відкриттів, сказав:

А я додам: любити можнаПоезію в добу ракет.Бо дивна річ: людина кожна Якоюсь мірою поет.(«Вірш в альбом»)

Рильського бентежило те, що дехто поезію, мистецтво віддав на відкуп технократичним, а то й прагматичним, споживацьким тенденціям, а він, як поет-гуманіст, боровся за те мистецтво, яке сприяло гармонійному розвитку особистості. У вірші «Діалог» поет напише:Як же так убого ви живете,Що ж так занепали ви, скажіть,Що у дні космічної ракетиСолов’я не в силі зрозуміть?

Внутрішній світ людини в усій його красі оспіваний автором у «Голосіївській осені». На думку поета, визначальною рисою інтелектуальної людини має бути духовність. Поезія збірки, як кажуть літературні критики, повернулася в бік внутрішнього світу, духовного життя людини і сприяла розвитку цього жанру, його тем, жанрів і мотивів.

Традиційна тема важкого тягаря прожитих літ і перетворення його у хвалу життя також має місце в збірці. У вірші «Як забути» поет писав:

Шкода за минулим, річ відома,Та й теперішнє колись мине…Але хай поб’є тих оскома,Хто весну зимою проклене.

Остання збірка поета «Зимові записи» (1964). Вона вражає читача незвичайною силою виражених у ній думок і почуттів. Як відмітила літературна критика, читаючи вірші цієї збірки, читач відразу поринає у світ поета - «чистий, тихий», світло-кришталевий. У віршах збірки - сповідь про те, чим жила, боліла і раділа його бентежна й неспокійна душа на схилі літ. Та не гіркотою пройняті поетові рядки. Його серце охоплює радість від того, що життя не прожите навмисне, що життя про жите з людьми. «Пахне снігом, сіном, кінським лотом» художник збентежений тим, що, на жаль, сучасна людина починає втрачати зв’язок з природо», і застерігає:Зрозумійте, люди, річ єдину -Що брехать не в міе мій язикВнук мій любить пахощі бензину,Ну, а я і досі ще не звик.

У ліриці останніх літ, зокрема і останній збірці «Зимові записки» М. Рильський як справжній поет-громадянин, ганьбить, носіїв тих пороків, які мали місце в житті:

Заключний вірш збірки «Сліди маленьких ніг на вогкому снігу» - це миттєві враження від побачених на сніг у слід і з ніжок маленької’ дитини. Вони навівають спомини. Особливо де гостро відчуває літня людина. Готі маленькі сліди дитячих ніжок у художньому відчутті автора стали основою для утвердження вічності жита М. Т. Рильський - поет з великої літери. Своє літератури кредо він виразив у вірші «Що я ненавиджу і що я люблю»:Речі прості й чисті люблю я:Серце для друзів відкрите.Розум, до інших уважний.Працю, що світ звеселяє,Потиск руки мозолястої,Сині світанки над водами,Мужність і вірність.Народ і народи -Я люблю»!

 

Автобіографічні гуморески Остапа Вишні («Автобіографія», «Отак і пишу» та ін.).

І. Твори автобіографічного характеру. (В Остапа Вишні є ціла низка автобіогра­фічних оповідань: «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя з Гоголем», «Панська ялинка»-, щоденник «Думи мої, думи мої...», який є ці­кавим зразком мемуарної літератури, а найкраща гумореска — «Моя автобіо­графія», яку письменник написав за два дні (15—16 березня 1927 року).)

 

II. Своєрідність художнього викладу. (Автор дотепно розповідає про найяскравіші моменти свого життя, про риси вдачі й світовідчування за допомогою цікавих коментарів, із виходом на суспільні, державні й естетичні проблеми. На перший погляд, оповідач у гуморесці — це пасивний, до всього байдужий учасник по­дій. Але це лише зовні віц маскується під «простачка», який з усім погоджуєть­ся. Насправді перед нами постає прекрасний образ людини доброї, надзвичайно талановитої й дотепної, біографія якої невіддільна від історії рідного народу.)

 

III. Дотепність народного жарту. (Остап Вишня використовує етюди-розділи, де розповідає про те, де і коли народився, вчився («мати казали, що мене витяглії з колодязя, коли напували корову Оришку»), («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган... Учив він сумлінно, бо сам він був хо­дяча совість людська»), У творі кожне речення звучить, як народний дотепний жарт. Остап Вишня мимовільно «вихоплює» найяскравіші, найхарактерніші епізоди, події. Пише проте, що найбільше врізалося в пам'ять.)

 

IV. Цікаві композиційні знахідки в,гуморесці. (Характерною рисою стилю Остапи Вишні є наявність «відступів», зокрема про «Катехізис» Філарета та інші кпи ги: «Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками... їх рвати легше, і не пік боляче вони б'ються, як мати, було, побачить». Використання окремих під­текстів, зокрема у розповіді про початок літературної діяльності: з того часу, як «мене переїхати» з Києва в Харків, «зробився я Остапом Вишнею...» «('по чатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались...» Із цих рядків напрошується висновок, шм велику роль у творчій роботі митця відіграють міра обдарованості, його громи дянська позиція, а часом пекельна праця.)

 

V. Мовне розмаїття. (Гумореска «Моя автобіографія» вражає людяністю, глибо кими і щирими почуттями. Від початку до кінця вона насичена народною ро ї мовною лексикою, розповідними інтонаціями. Здебільшого комізм ситуації V творі грунтується на контрасті.)

 

М. Бажан. «Данило Галицький». Історична основа поеми та її образи.

На початку 1942 р. була опублікована історична поема «Данило Галицький». «Літопису невелемовний звіт» про битву 1238 р., в якій український князь погромив війська хижих рицарів Лівонського ордену, поет уповні розгорнув в історичну фреску, об’ємну за змістом і водночас виконану з великим художнім лаконізмом. Динамічний ритм стриманих зовні двовіршів з одноманітним чоловічим римуванням (тут це дало свій ефект), майже фізично зрима стихія матеріально-конкретних описів, багатий, помірно архаїзований словниковий склад мови і ії «літописний» сурядний синтаксис, — усе це символічно зближувало битву тогочасну й теперішню:

«Від грому битви, — воям мовив князь, —

Німеччина сьогодні затряслась.

 

Смертельний шлях для неї — шлях на Схід, —

Таким він є і буде сотні літ».

 

«Слово про рідну матір» М. Рильського і «Данило Галицький» М. Бажана відкрили шлях у літературі 40-х і наступних років темам українського минулого — саме як минулого національного, освяченого почуттям гордості, так довго викорінюваним і замовчуваним у ті часи.

Тулуб. «Людолови».

Протягом тривалого часу в українській художній літературі побутував майже безроздільно стереотип щодо мусульман, зокрема кримських татар та ногайців. Згідно з ним татари зображувалися у звіроподібному вигляді, змальовувалися як “басурмани” та “хижі ординці”, а запорожці при цьому зображалися “захисниками християнської віри та батьківщини”.

Такий концепт був дуже примітивним та однобоким. Він жодною мірою не відображав усю складну суперечність тих часів. З поля зору випадала співдія козаків і татар, випадали також і криваві набіги козаків на татарські та турецькі міста. На такому тлі дуже яскраво вирізняється своїми історично-психологічними якостями роман Зінаїди Тулуб “Людолови” (2 томи). В ньому зображається епоха гетьмана Сагайдачного, походи запорожців у Крим та їхні бої з московитами та турками. У романі виведені історично ймовірні персонажі, відтворено правдивий перебіг подій під час нальоту козаків на Крим, показано й аналогічний набіг ногайців на Україну. Незважаючи на деякі вади книга має безсумнівні позитивні якості та сприятиме глибшому розумінню історичної правди. Наостанок слід додати, що сама Зінаїда Тулуб була багаторічною страдницею радянських концтаборів...

Роман «Людолови» досить детально та яскраво змальовує життя України та суміжних земель на початку 17-го сторіччя. Центральна постать роману — гетьман Петро Сагайдачний, перипетії його військової та політичної діяльності займають чільне місце у романі. Але багато сюжетних ліній пов’язані з вигаданими персонажами, на їх прикладі письменниця показує усю складність історичної дійсності тих часів. Це, зокрема, постаті козака Данила Коржа, його дружини Горпини, татарського селянина Нуруддіна, татарської дівчини Медже та інші. Здебільшого, доля цих героїв склалася трагічно, адже надто суворими були реалії тогочасного життя.

Деякі сучасні критики закидають Зінаїді Тулуб, що її роман «Людолови» характеризується типовим для радянських часів переяскравленням «класової боротьби» та «класової солідарності» й применшенням національного. Певною мірою це так, про що свідчить уведення до роману деяких штучних персонажів, котрі могли б існувати у 17-му столітті та мислити подібним чином лише у якості дуже великого винятку. Але в цілому, «Людолови» якраз тим і цінні, що відтворюють історичну дійсність у всій її складності та суперечливості. Зінаїда Тулуб не чіпляє ярликів з позначками «хороший» та «поганий», майже всі персонажі твору — це живі люди, діти своєї доби, наділені як позитивними, так і негативними рисами. Це стосується не лише окремих персонажів, а й великих прошарків населення. Так, письменниця, безумовно, показує позитивні риси діяльності козаків, але при цьому не вагається вказати й на негативні. Зокрема, коли йдеться про набіги козаків під проводом Сагайдачного на Крим, показано, як плюндрувалися кримські міста, як гвалтувалися жінки та бралася здобич, зокрема й «живий товар». Отже, людоловами у романі постають не лише татари, котрі захоплювали ясир під час набігів на українські землі, а й козаки, котрі також не гребували захоплювати людей у полон з метою подальшого продажу або отримання викупу. Особливо яскраво ця тенденція показана на прикладі долі дівчини Медже, котру козаки продали в неволю і вона загинула в Московії.

Також, слід особливо підкреслити, що відносини українців, зокрема козаків, й кримських татар далеко не завжди були ворожими. Взаємна торгівля (яскравим прикладом є чумакування), військова допомога (наприклад, участь загонів Тугай-бея у війні на боці Богдана Хмельницького та участь гетьмана Михайла Дорошенка у громадянських заворушеннях у Кримському ханстві), великий взаємний культурний вплив — усе це також є невід’ємною частиною історії українського та кримськотатарського народів. У наш час, саме ці моменти потребують популяризації та наголошення, що сприятиме виправленню винайдених у радянські часи стереотипів та сприятиме розвиткові дружніх відносин між українцями й кримьскими татарами, історичні долі яких є нерозривно поєднаними...