Соціальний супровід осіб з ВІЛ/СНІД

Соціальна робота має на меті створення умов, які б сприяли відновленню або поліпшенню здібностей людини або групи самостійно облаштовувати своє життя.

Поняття профілактичний соціальний супровід (ПСС): це «клієнт-центрована діяльність з профілактики ВІЛ-інфекції, що має основною метою контроль і зниження ступеня поведінкових ризиків щодо ВІЛ-інфекції у клієнтів, що відчувають множинні проблеми і потребують комплексному підході до їх вирішення. ПСС проводиться відносно людей, що зазнають труднощі з тим, щоб самостійно почати і дотримуватися поведінки, що знижує або запобігає ризик зараження або передачі ВІЛ-інфекції. Поєднуючи в собі риси консультування щодо зниження ризику і традиційного соціального супроводу, ПСС надає клієнту інтенсивну і пролонговану допомогу у вигляді консультацій, підтримки та посередництва у встановленні контактів з сервісними службами. Така профілактична діяльність дозволяє впливати на ризик зараження ВІЛ-інфекцією у зв'язку з такими факторами, як наркоспоживання, психічне здоров'я, соціальний і культурний контекст.

Основні завдання соціального супроводу в контексті ВІЛ / СНІДу полягають в наступному:

1. Провести необхідну оцінку і скласти план надання всебічної допомоги, що стосується основних сфер життя клієнта: психосоціальної, медичної, фінансової і т.д.

2. Переконатися, що для клієнта доступні всі види послуг і що вони відповідають його потребам.

3. Полегшити доступ і розширити спектр необхідних послуг.

4. Забезпечити безперервність догляду на всіх етапах із залученням різних організацій.

5. Зменшити ймовірність дублювання послуг і стежити за якістю їх надання.

6. Надавати підтримку самостійної діяльності клієнта та членів його сім'ї.

7. Збільшити обізнаність клієнта про вплив ВІЛ інфекції на його здоров'я і про необхідність здорового способу життя.

8. Забезпечити соціальний супровід дитини (для неповнолітніх дітей, у яких батько або опікун є ВІЛ-позитивним).

Як правило, зміст і суть програми соціального супроводу визначається специфікою цільової групи та існуючим контекстом, в якому ця програма реалізується.

Серед програм соціального супроводу в контексті ВІЛ / СНІДу можна виділити дві основні групи.

До першої групи належать програми, метою яких є профілактика поширення ВІЛ-інфекції.

До другої групи належать програми, спрямовані на підтримку людей, які живуть з ВІЛ.

Один з основних способів профілактики зараження ВІЛ-це зміна поведінки людей, що входять до групи ризику, в бік менш небезпечного. Тому діяльність громадських організацій, що займаються профілактичною роботою з групами ризику, в першу чергу спрямована на зміну ризикованої поведінки. Ця соціальна робота з представниками груп ризику неможлива без «посередників» – людей, що мають доступ до цільової групи. Їх називають аутріч-працівниками.

Аутріч-працівники дотримуються філософії «зниження шкоди». Ця філософія зародилася на початку 80-х років на Заході як реакція на постійну, але малоуспішними війну з наркотиками.

 

Система соціального захисту хворих на ВІЛ-СНІД

 

Система надання послуг з медичного догляду та лікування ВІЛ/СНІДу в Україні спирається на мережу з 40 обласних та міських центрів профілактики та боротьби зі СНІДом (центри СНІДу). Стаціонарні відділення мають 10 регіональних центрів СНІДу та 2 міські центри СНІДу.

Окрім того спеціалізована стаціонарна допомога ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД дорослим надається в інших лікувально-профілактичних закладах.

Спеціалізована медична допомога ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД в центрах СНІДу надається за принципом мультидисциплінарної команди, в склад якої входить лікар, медична сестра та соціальний працівник. Соціальний супровід в рамках такого підходу передбачає надання пакету соціальних послуг (зокрема, формування прихильності до антиретровірусної терапії та соціального і психологічного компонентів паліативної допомоги) поряд із комплексом медичної допомоги з метою покращення якості життя ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД.

Нормативна база України в цілому відповідає потребам у наданні медико-профілактичної допомоги ВІЛ-інфікованим. Проте стрімке збільшення кількості ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, а також розвиток служби СНІДу в країні (розширення лабораторної та диспансерної бази, впровадження антиретровірусної терапії) потребують значного перегляду нормативної бази МОЗ України щодо відпрацювання оптимальної структури цих закладів, організації мережі служби СНІДу на районному рівні з метою наближення кваліфікованої медичної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД до місць їх постійного проживання.

Контрольні питання

1. ВІЛ/СНІД як соціальна проблема.

2. Особливості соціального супроводу осіб з ВІЛ/СНІД.

3. Функціонування системи соціального захисту хворих на ВІЛ-СНІД В Україні.

Лекція 22.

Організація роботи з людьми без визначеного місця проживання

 

План

22.1 Бездомність як соціальне явище

22.2 Теоретичні засади та принципи роботи

22.3 Організація надання допомоги

 

Ключові слова:бездомність, маргінальність, соціальна робота, вулична соціальна робота.

Бездомність як соціальне явище

 

В Україні немає офіційного визначення бездомності. Наразі зростання та поширення бідності є однією з най­важливіших причин, що породжує бездомність. В Україні кри­за економіки та проблеми перехідного періоду призвели до стрімкого збільшення кількості бездомних. Люди, що сплять на вулиці, в під'їздах будинків, на горищах та в підвалах, стали звичним явищем сучасного життя як великих, так і малих міст.

Бездомність як соціальна проблема визначається відсут­ністю у людини «дому», яка не зводиться лише до наяв­ності помешкання для житла, притулку чи даху над голо­вою. За умови, що соціальні послуги для бездомних спря­мовані лише на надання притулку чи місця для ночівлі, ви­рішення проблеми бездомності неможливе. Бо, маючи дах над головою, дому людина все ж таки не має. Наявність дому (очевидно, що це може бути квартира чи будинок, чи кімната в спільному помешканні) дає змогу реалізовувати соціальні права, передовсім права на приватність.

Також доцільно звернути увагу й на ту обставину, що трапляються випадки, коли людина вважає своїм домом саме вулицю.

Загалом, існують різні показники бездомності - від спання на вулиці до життя в тісноті

У практиці соціальної роботи використовують такі ви­значення:

бездомні – ті, що не мають незалежного постійного місця проживання або не можуть використовувати його тривалий час, а також ті, що тривалий час (понад рік) жи­вуть у закладах для бездомних – притулках, соціальних ін­тернатах тощо;

бездахові чи безпритульні – ті, що не мають окремого постійного місця проживання або не можуть використову­вати його тривалий час; вони ночують на вулиці, в парках, під'їздах жилих будинків, громадських будівлях або спеціаль­них притулках чи закладах короткочасного перебування;

маргінально поселені – ті, що мешкають у непристосованих для житла приміщеннях, незаконно зайнятому жит­лі, фургонах та інших подібних місцях; або ті, що живуть у родичів чи друзів, їм співчувають і тому не виганяють на вулицю, однак це не гарантує їм тривалого проживання під дахом і в будь-який момент вони також ризикують опи­нитися на вулиці.

Отже, проблема бездомності має комплексний харак­тер, в її основі лежать економічні, соціальні, психологічні чинники. Статус бездомного супроводжується високим ри­зиком скоєння правопорушень, вірогідність якого зростає в умовах відсутності систем соціальної підтримки та послуг, організацій та фахівців, які працювали б з цією групою клієнтів. Соціальна робота з цією групою клієнтів орієнто­вана на подолання особистої та соціальної функціональної вразливості людей, пов'язаної з втратою чи високим ризи­ком втрати житла.