Процес суспільного виробництва

1. Економічні потреби та економічні інтереси.

2. Економічні ресурси. Класифікація економічних ресурсів.

3. Процес суспільного виробництва.

4. Проблема вибору і виробничі можливості економіки. Крива трансформації.

 

1. Фундаментальна проблема, яка лежить в основі економічної науки, полягає в тому, що матеріальні потреби суспільства необмежені, а економічні ресурси, тобто засоби для виробництва товарів і послуг, – обмежені (рідкісні). Потреба – це відчуття нестачі чогось, що потрібне для підтримання життєдіяльності та розвитку організму, людської особистості чи суспільства загалом.

Людські потреби надзвичайно різноманітні, тому існують різні їх класифікації: за характером виникнення (біологічні, соціальні, а також потреби, зумовлені розвитком цивілізації); залежно від засобів, що забезпечують задоволення потреб (матеріальні і нематеріальні); за способом задоволення (індивідуальні і групові, або колективні); за нагальністю задоволення (елементарні, що задовольняються предметами першої необхідності, і вишукані – задовольняються предметами розкоші).

Людські потреби є безмежними, вони постійно зростають. Люди задовольняють свої потреби з допомогою благ, носіями яких є товари і послуги. Прагнення задовольнити потреби спонукає людину до господарської діяльності.

Соціальним виявом потреб є економічні інтереси. Економічні інтереси можна визначити як усвідомлені потреби, для задоволення яких люди обирають відповідну економічну поведінку. Вирізняють особисті, групові та національні (суспільні) економічні інтереси. У національній економіці всі види інтересів людей тісно переплітаються і часто суперечать одні одним. Особисті економічні інтереси охоплюють інтереси індивіда, пов’язані з трудовою діяльністю, реалізацією права приватної власності тощо. Групові економічні інтереси – це інтереси певної групи людей, наприклад, споживачів, акціонерів, трудових колективів, жителів населених пунктів та ін.

Національні економічні інтереси – це інтереси всіх громадян країни загалом. Національним економічним інтересом є поліпшення добробуту населення країни, високий рівень його зайнятості, стабільний рівень цін, високі темпи економічного зростання та ін.

 

2. Задоволення потреб людей здійснюється в процесі господарської діяльності. Для цього необхідні економічні ресурси (виробничі ресурси, фактори виробництва) – це всі види ресурсів, які використовуються у виробництві товарів і послуг.

Економічні ресурси поділяють на дві великі групи: матеріальні ресурси – земля і капітал, та людські ресурси – праця і підприємницький хист.

Земля як економічний ресурс – це всі даровані блага природи, які використовуються для виробництва товарів і послуг (орні землі, ліси, родовища корисних копалин, водні ресурси, а також ділянки для побудови житла чи підприємства тощо).

Капітал (або капітальні блага) – це створені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг (машини, устаткування, будівлі, споруди, транспортні засоби, збутова мережа та ін.). Відповідно до особливостей використання, капітал поділяють на основний (будівлі, машини, механізми) та оборотний (сировина, матеріали, паливо, оплата праці).

Капітал у грошовій формі не є виробничим ресурсом (фактором виробництва). Гроші – це фінансовий капітал, вони не беруть безпосередньої участі у процесі виробництва, тому не є фактором виробництва. Однак грошовий капітал необхідний для започаткування виробництва та його розвитку, забезпечення безперебійної роботи підприємства.

Збільшення капіталу за рахунок прибутку підприємства називається капіталізацією прибутку.

Праця – це суспільно корисна діяльність людини, використання нею фізичних та розумових здібностей для виробництва життєвих благ. Праця є визначальним фактором виробництва. Важливими характеристиками праці є її кількість, якість, продуктивність та інтенсивність. За змістом праця буває проста й складна, фізична й розумова, творча і репродуктивна.

Підприємницький хист – це здатність людини організувати ефективне поєднання інших ресурсів (землі, праці, капіталу) для виробництва конкурентоспроможної продукції, ухвалювати відповідні рішення в процесі ведення бізнесу, здійснювати інновації та йти на ризик.

Існує також інша класифікація економічних ресурсів, відповідно до якої виділяють предмети праці, засоби праці та робочу силу. Предмети праці – це те, на що спрямована праця людини і що становить основу майбутнього продукту (природні ресурси, сировина, комплектуючі деталі). Засоби праці – це речі, за допомогою яких людина діє на предмети праці (машини, устаткування, виробничі будівлі, транспортні мережі, земля тощо). Предмети праці й засоби праці разом становлять засоби виробництва, які є речовим фактором виробництва. Робоча сила – це сукупність всіх фізичних і розумових здібностей людини, які вона використовує в процесі виробництва. Це особистий фактор виробництва. Засоби виробництва і робоча сила – це продуктивні сили суспільства.

В сучасних умовах, в епоху швидкого науково-технічного прогресу, швидко зростає також значення інших факторів виробництва – технології та організації виробництва, інформації, виробничої, соціальної та фінансової інфраструктури.

Спільною рисою економічних ресурсів є те, що вони рідкісні (їхня кількість обмежена), що не дає можливості задовольнити всі потреби людей. Це зумовлює необхідність ефективного використовувати існуючих ресурсів.

Економічна ефективність – це співвідношення між кількістю ресурсів, використаних у процесі виробництва, та кількістю виготовлених товарів і послуг. Ефективне використання ресурсів передбачає повне завантаження виробничих потужностей, повну зайнятість робочої сили і, в кінцевому результаті, досягнення повного обсягу виробництва. Повний обсяг виробництва дає можливість найповніше задовольняти потреби суспільства. Повний обсяг виробництва передбачає досягнення розподільної та виробничої ефективності.

Розподільна ефективність означає, що обмежені ресурси розподіляються в ті галузі, в яких виготовляються найбажаніші та найпотрібніші суспільству товари і послуги. Виробнича ефективність передбачає виробництво товарів і надання послуг із найнижчими витратами. Вони досягаються шляхом використання технологій, що забезпечують максимальну віддачу від залучених ресурсів.

Економічну ефективність можна охарактеризувати з допомогою таких показників: продуктивність праці (обсяг виробленої продукції в розрахунку на одного працівника); енергомісткість виробництва (відношення вартості спожитих енергоносіїв до вартості виробленої продукції); матеріаломісткість (відношення вартості використаних матеріальних ресурсів до вартості виготовленої продукції); фондомісткість (відношення вартості використаних основних засобів до вартості виготовленої продукції) та ін.

 

3. Суспільне виробництво – це діяльність людей, спрямована на створення матеріальних і нематеріальних благ з метою задоволення людських потреб. Виділяють матеріальне і нематеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво охоплює такі галузі: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля, громадське харчування, комунальні послуги тощо. До сфери н ематеріального виробництва (невиробничої сфери) відносяться охорона здоров’я, освіта і наука, культура і мистецтво, управління державою, оборона та ін.

Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Перебуваючи в складному кругообігу, суспільний продукт проходить такі взаємопов’язані стадії: виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Виробництво, яке розглядають як безперервний процес, називається відтворенням. Залежно від результатів процесу відтворення, розрізняють просте, розширене і звужене відтворення. При простому відтворенні в кожному наступному періоді відбувається відновлення суспільного продукту в незмінних обсягах і такої самої якості, як і в попередньому періоді. При розширеному відтворенні обсяг суспільного продукту постійно збільшується, а при звуженому відтворенні – знижується.

 

4. Оскільки виробничі ресурси рідкісні, економіка не може забезпечити повного задоволення потреб людей. Тому перед суспільством виникають проблеми:

- що і скільки виробляти; - для кого виробляти; - як виробляти.

Важливим є необхідність пошуку найкращого варіанту використання ресурсів.

Проблему обмеженості ресурсів та ефективного їх використання можна продемонструвати з допомогою так званої кривої (межі) виробничих можливостей (кривої трансформації). Для її побудови використовують такі припущення: 1) економіка функціонує за повної зайнятості і досягає повного обсягу виробництва; 2) кількість та якість ресурсів залишаються незмінними; 3) технології виробництва залишаються незмінними; 4) в економіці виробляють тільки два види товарів.

 

 

 

Рис. 1. Крива виробничих можливостей

 

Крива виробничих можливостей показує комбінації виробництва двох альтернативних продуктів (за дотримання вказаних вище умов). Вона ілюструє проблему обмеженості ресурсів та необхідність компромісного вибору. Ця крива показує, що перехід від виробництва одного продукту до виробництва іншого (альтернативного) супроводжується зростанням витрат.

Альтернативна вартість – це кількість даного блага, від якої треба відмовитись, щоб отримати певну кількість іншого блага. Для отримання кожної додаткової одиниці потрібного продукту доводиться відмовлятися від щораз більшої кількості іншого продукту – в цьому суть закону зростання альтернативної вартості. Економічний зміст цього закону зумовлений тим, що економічні ресурси не зовсім придатні для їх ефективного використання у виробництві альтернативних благ.

Збільшення кількості залучених у виробництво ресурсів та (або) удосконалення технології виробництва призведе до зростання обсягу виробництва обох товарів. Це відображатиме переміщення кривої трансформації вправо.

 

Тема 3. Натуральна і товарна форми організації суспільного виробництва. Товар і гроші. (2 год)

 

1. Форми організації суспільного виробництва. Виникнення, розвиток та форми товарного виробництва.

2. Товар і його властивості. Вартість та ціна.

3. Походження, суть, функції та види грошей. Рівняння грошового обігу.

 

1. Упродовж історії людство використовувало дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну і товарну. Історично першою виникла натуральна форма виробництва. Натуральною називають форму організації виробництва, за якої продукти праці виробляються для задоволення власних потреб. Виробництво ґрунтувалось на ручній праці, примітивних знаряддях праці і традиційних методах виробництва. Основною сферою виробництва було сільське господарство. Здебільшого натуральним було господарство первісних общин, патріархальних селянських сімей, латифундій у рабовласницьких державах та ін. Натуральна форма організації виробництва ще збереглася в окремих країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Натуральне виробництво було малоефективним. У процесі розвитку людства натуральну форму організації виробництва витіснила товарна форма виробництва.

 

Товарне виробництво передбачає виготовлення продуктів для обміну на ринку. Воно виникло в результаті суспільного поділу праці, економічної відокремленості виробників та необхідності обміну продуктами праці.

Суспільний поділ праці – це спеціалізація виробників на виробництві певних видів продукції чи виконанні певних операцій. З часів існування людства відбулося три великі суспільні поділи праці: відокремлення скотарства від землеробства, виокремлення ремесла, відокремлення торгівлі від виробництва.

Необхідною умовою виникнення товарної форми виробництва є економічна відокремленість людей як власників ресурсів і окремих благ. Економічна відокремленість означає, що економічні ресурси і вироблені життєві блага перебувають у власності окремих людей або їх груп.

На перших етапах товарного виробництва товари безпосередньо обмінювали один на інший, а пізніше, з появою грошей, обмін відбувався у формі купівлі-продажу. Товарна форма виробництва пройшла тривалий шлях розвитку і стала поширеною в більшості країнах світу.

Товарне виробництво у процесі розвитку перебувало в формах: простого товарного виробництва і капіталістичного товарного виробництва.

Просте товарне виробництво ґрунтується на одноосібній або сімейній власності на засоби виробництва та особистій праці виробника, для нього характерні незначні обсяги випуску товарів.

У процесі розвитку простого товарного виробництва здійснювалось нагромадження капіталу в окремих товаровиробників, що призвело до виникнення капіталістичного товарного виробництва (II пол. ХІХ ст.). Його характерна відмінність – це використання праці найманих робітників. Розвиток товарного виробництва, який супроводжувався впровадженням у життя досягнень науки і техніки, концентрацією і централізацією виробництва, призвів до створення монополій.

Монополія – це велике підприємство (або об’єднання підприємств), яке виробляє значну частку певного виду продукції. Це дає йому можливість встановлювати монопольно високу ціну на ринку і одержувати монопольно високий прибуток.

Розрізняють наступні форми монополістичних об’єднань: картель, трест, синдикат, концерн, конгломерат.

Картель – це об'єднання кількох підприємств однієї галузі, які домовляються між собою про обсяги виробництва, умови збуту, цінову політику та ін. з метою отримання монопольного прибутку. Учасники картелю зберігають виробничу, комерційну, юридичну та фінансову самостійність.

Синдикат – це об'єднання юридично самостійних підприємств, які втрачають комерційну самостійність, оскільки збут виробленої продукції здійснюється спільним збутовим органом.

Трест – це об'єднання підприємств однієї або кількох технологічно пов'язаних галузей в єдиний виробничо-господарський комплекс з централізованим управлінням. Учасники тресту втрачають юридичну, виробничу та комерційну самостійність і стають пайовиками. На суму вкладеного в об’єднання капіталу учасники тресту отримують акції чи паї тресту, що дає їм можливість отримувати частину прибутку об’єднання.

Концерн – це об’єднання підприємств на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників. Підприємства централізовано здійснюють науково-технічну, інвестиційну, фінансову, зовнішньоекономічну та ін. види діяльності.

Конгломерат – це об'єднання підприємств різних галузей, не пов’язаних виробничо-технологічними зв’язками, головно з метою зменшення ризиків від ринкових коливань.

Монополізація виробництва витіснила із багатьох ринків конкуренцію, призвела до порушення ринкової рівноваги, що зумовило необхідність державного втручання в економічні процеси. У процесі розвитку товарного виробництва у розвинутих країнах сформувалася сучасна ринкова економіка.

 

2. Результатом товарного виробництва є товар – продукт праці (річ або послуга – благо), який виготовляють не для власного споживання, а для продажу. Товар має дві основні властивості: споживну вартість і мінову вартість.

Споживна вартість – це здатність товару задовольняти потреби людей.

Мінова вартість (або вартість) – це здатність товару обмінюватися на інші товари у певному співвідношенні. Обмін товарами здійснюється відповідно до їхньої вартості, яка визначається витратами на їхнє виробництво. Проте на пропорції при обміні товарами, а отже, і на їхні ціни впливають також інші чинники (зокрема – попит і пропозиція).

Ціна – це кількість грошей, яку сплачують за придбаний товар чи послугу. Виходячи з умов, які формуються на ринку, ціна може суттєво відхилятися від вартості товару.

Залежно від способу формування ціни можуть бути ринковими та адміністративними. Ринкові ціни формуються в процесі взаємодії попиту і пропозиції на ринку. Ціна, за якої попит на товар дорівнює його пропозиції, називається рівноважною. Адміністративні ціни встановлює державний орган.

3. На початку розвитку товарного виробництва один продукт безпосередньо обмінювали на інший. Такий обмін називають бартером. Однак бартерний обмін з часом ускладнювався. Це призвело до появи грошей. – посередника в обміні товарів, який допомагав здійснювати обмін товарами. Гроші – специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента в процесі обміну товарів.

Спочатку роль грошей виконували різноманітні товари (товарні гроші), які мали свою внутрішню вартість. З часом роль загального еквівалента стали виконувати лише благородні метали – золото і срібло. Зручність їх використання зумовлювалась значною вартістю, можливістю поділятися на частинки, добре зберігатися та бути однорідними.

На зміну грошам із благородних металів прийшли паперові гроші. Паперові гроші вперше були випущені в Китаї у ХІІ ст., а в Європі вони появилися в ХVII ст. Паперові гроші не мають внутрішньої вартості.

Сутність грошей відображається у їхніх функціях:

1) міра вартості – за допомогою грошей визначається вартість товарів та їхня ціна;

2) засіб обміну – гроші є посередником між продавцем і покупцем;

3) засіб нагромадження – з допомогою грошей можна накопичувати багатство.

Кількість грошей, потрібних для обігу в національній економіці, визначається на основі рівняння обміну Ірвіна Фішера (1911 р.):

M×V = P×Q,

де М – кількість грошей в обігу; V – швидкість обігу грошей; P – рівень цін на товари і послуги; Q – кількість товарів і послуг, запропонованих на ринку.

Швидкість обігу грошей показує, скільки разів грошова одиниця переходить з рук у руки за деякий проміжок часу (як правило, за рік).

З кількісного рівняння обміну можна визначити кількість грошей, необхідних для обігу:

M = P×Q / V.

Отже, кількість грошей залежить від фізичного обсягу виробленого продукту, рівня цін на товари і послуги та швидкості обігу грошей.

Виділяють два основні види грошей:

1) готівкові (банкноти і розмінні монети);

2) безготівкові (чеки, векселі, кредитні картки, безстрокові і строкові вклади (депозити) та ін.).

Банкнота – це паперові гроші, які випускає в обіг центральний банк.

Чек – це грошовий документ встановленої форми, що містить беззаперечну вказівку власника поточного рахунку банкові сплатити зазначену суму конкретній особі.

Вексель – це цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника сплатити власнику векселя визначену суму грошей у встановлений термін.

Електронні гроші (кредитні картки, картки для банкоматів, електронні перекази та ін.) – це умовна назва грошових коштів, які використовуються їхніми власниками на основі електронної системи банківських послуг.