Світове господарство. Глобалізація господарського життя

 

1. Міжнародний поділ праці. Світове господарство.Основні форми міжнародних економічних відносин.

2. Міжнародна торгівля та її теорії. Зовнішньоторговельна політика.

3. Валютний курс. Торговельний та платіжний баланси.

4. Міжнародна економічна інтеграція. Глобалізація.

 

1. Міжнародний поділ праці – це спеціалізація окремих країн на виготовлені певних видів продукції, якою вони обмінюються на світовому ринку. Спеціалізація обумовлена наявністю виробничих (особливо природних) ресурсів, історичними і національними особливостями країни. Вона дає можливість виготовляти товари з найменшими витратами виробництва.

Розвиток національних економік, міжнародного співробітництва спричинились до становлення світового господарства.

Світове господарство – це сукупність національних господарств країн світу, об’єднаних на основі міжнародного поділу праці і включених у систему міжнародних економічних відносин. Розвитку світового господарства сприяє його інфраструктура – сукупність галузей, які обслуговують міжнародні економічні відносини. Інфраструктура включає транспортну систему, мережу інформаційних технологій, міжнародні товарні та фондові біржі, міжнародні банки та ін.

Основними формами міжнародних економічних відносин є:

1. міжнародна торгівля товарами і послугами (експорт, імпорт);

2. міжнародний рух капіталу (купівля акцій іноземцями, надання кредитів);

3. міжнародна міграція робочої сили – виїзд (еміграція) і в’їзд (імміграція);

4. міжнародна торгівля технологіями (ноу-хау);

5. міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

6. міжнародний туризм;

7. міжнародне співробітництво у подоланні глобальних економічних проблем (бідність, фінансові кризи, епідемії та ін.).

2. Центральне місце у міжнародних економічних відносинах займає міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля передбачає переміщення товарів і послуг за межі державних кордонів, це оплачуваний експорт (вивіз) та імпорт (в’їзд) товарів чи послуг будь-якої держави.В основі зовнішньої торгівлі лежать теорії:

• абсолютної переваги. Відповідно до неї – країна, використовуючи однакові (як в іншій державі) ресурси, може виробляти товари з меншими витратами, забезпечувати вищу продуктивність праці. Тому, виробляючи дешевші това­ри, вона повинна спеціалізуватися на їх виготовленні;

• порівняльної (відносної) переваги. Країна має порівняльну перевагу при виробництві різних товарів, які вона виробляє з нижчою альтернативною вартістю, ніж потенційний партнер. Вона повинна спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, які вона виробляє з найменшими витратами та імпортує ті товари, які вона виробляла б з вищими затратами.

Внаслідок посилення взаємозв’язків між економіками різних країн зростає роль зовнішньоекономічної політики. Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи уряду, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі (як правило, стимулювати експорт та обмежувати імпорт). Розрізняють два основні види зовнішньоторговельної політики — протекціонізм і фритредерство:

Протекціонізм – політика, спрямована на захист внутрішнього ринку від зарубіжних конкурентів шляхом встановлення обмежень імпорту. Здійснюється вона за допомогою митних та немитних (квоти, субсидії, бюрократичні обмеження) інструментів. Вільна торгівля – політика, спрямована на доступ внутрішній ринок іноземних конкурентів шляхом зниження кількості обмежень у торгівлі або політика мінімального державного втручання в зовнішню торгівлю. Політику вільної торгівлі підтримує найбільша світова організація - Світова організація торгівлі (СОТ). СОТ – це законодавча і інституціональна основа міжнародної торговельної системи. Вона забезпечує функціонування механізму багатостороннього узгодження і врегулювання політики країн-членів в сфері торгівлі товарами та послугами, врегулювання торговельних спірних питань і розробки стандартної зовнішньоторговельної документації. Понад сто п’ятдесят країн світу є членами цієї організації, серед них і Україна (з 2008 року).

3. Валюта – це національні грошові знаки (також кредитні і платіжні засоби), які перебувають в обігу і є законним засобом платежу на території певної держави. Валюта може бути вільно конвертованою, частково конвертованою та неконвертованою (замкненою).

Валютний курс – ціна однієї грошової одиниці країни, виражена у відповідній кількості грошових одиниць інших країн. Валютний курс може бути фіксованим та плаваючим. За системи фіксованих валютних курсів держави встановлюють свої обмінні курси, а потім підтримують їх за допомогою купівлі або продажу резервів іноземних валют, запровад­ження торговельних бар'єрів, використання валютного контролю або покриття інфляції чи економічного спаду.

Плаваючий валютний курс, який домінує сьогодні, встановлюється на валютному ринку на основі попиту на валюту та її пропозиції. В його основі лежить купівельна спроможність національ­них валют. Центральний банк може впливати на валютний курс за допомогою валютних інтервенцій. Падіння курсу національної валюти сприяє зростанню експорту, підвищення - зростанню імпорту.

Центральний банк може здійснювати девальвацію - зниження курсу націо­нальної валюти або ревальвацію - підвищення курсу.

Торговельний баланс – це співвідношення між вартістю експорту та імпорту держави протягом певного періоду (як правило, - року). Він може бути активним, коли вартість експорту більша від вартості імпорту і пасивним - коли вартість імпорту перевищує вартість експорту.

Основним показником поточного зовнішньоекономічного становища країни є платіжний баланс, в якому відображається співвідношення між сумою фактичних грошових надходжень в країну з-за кордону та сумою платежів її іншим державам. Платіжний баланс країни враховує усі міжнародні торговельні і фінансові операції між нею і рештою країн світу. Він може бути активним (над­ход­жен­ня в країну іно­зем­ної валю­ти вищі) чи пасивним (платежі за кордон вищі від надходжень). Пасивний платіжний баланс спричиняється до виникнення зовнішнього боргу.

 

4. Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

Особливе місце в міжнародній економічній інтеграції займають різноманітні форми регіональної інтеграції:

зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи (табл. 11.1).

Таблиця 11.1

Форми міжнародної регіональної економічної інтеграції

Форми міжнародної економічної інтеграції	Ключові характеристики
	Зниження внутрішніх тарифів	Усунення внутрішніх тарифів	Спільний зовнішній тариф	Вільний рух капіталів та робочої сили	Гармонізація економічної політики	Політична інтеграція
Зона преференційної торгівлі
Зона (асоціація) вільної торгівлі
Митний союз
Спільний ринок
Економічний союз
Політичний союз

У світі налічується велика кількість регіональних інтеграційних об’єднань, найбільшими є Європейський союз (об’єднує 27 країн Європи), Північноамериканська зона вільної торгівлі – НАФТА (Канада, Мексика, США), Спільний ринок Південного Конуса- МЕРКОСУР (Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай), Асоціація держав Південно-Східної Азії - АСЕАН (Філіппіни, Малайзія, Індонезія, Сінгапур та Таїланд та ін.).

Під глобалізацією (від англ. “globe” – земна куля) світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, утворення світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворення знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадження і домінування в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.