Розділ 1. Теоретичні основи проблеми формування мотиваційної готовності дитини до школи

• Мотиваційна готовність дитини до шкільного навчання як психолого-педагогічна категорія

 

Зі вступом дитини до школи наступає абсолютно новий етап її життя, до якого вона повинна бути достатньо підготовленою. Насамперед дитина повинна бути готовою виконувати серйозну діяльність, що дає їй не тільки нові права, але й покладає нелегкі обов’язки. Маленький школяр має право розраховувати на шанобливе ставлення до себе оточуючих людей (мами і тата, інших членів родини) і сам зобов’язаний систематично виконувати всі завдання вчителя, поводитися відповідно до шкільних правил незалежно від того, хоче він цього в даний момент чи ні.

Більшість дітей, які досягають шести-семирічного віку, прагнуть до статусу школяра, але не у всіх випадках вони достатньо чітко уявляють собі, в чому це становище полягає. Іноді їх привертає чисто зовнішній бік справи – хочеться мати портфель, красиві підручники і зошити, багато ручок та олівців, бути великим, отримувати оцінки і т. п. По-справжньому готовою до положення школяра виявляється така дитина, яку школа привертає не зовнішніми аксесуарами, а можливістю отримувати нові знання, тобто дитина з достатньо розвинутими пізнавальними інтересами. Тільки на цій основі діти виявляються здатними достатньо відповідально ставитись до своїх шкільних обов’язків.

Проте одного бажання бути школярем і серйозного ставлення до навчання виявляється недостатньо: адже потрібно ще зуміти підпорядкуватись цьому бажанню, цьому відношенню ситуативної спонуки, примусити себе бути уважним на уроці, вивчати деколи нудні правила, наполегливо обдумувати рішення важкої задачі. Іншими словами, майбутньому школяру необхідно довільно управляти своєю поведінкою, зокрема своєю пізнавальною діяльністю, її спрямованістю на вирішення навчальних завдань. А це стає можливим, якщо у дитини склалася ієрархічна система мотивів, що дозволяє підпорядковувати особистісні спонуки більш значимим стійким цілям і намірам.

Сучасна школа не починає навчання з нуля. Вона розраховує на те, що діти приходять до першого класу з достатнім обсягом знань, умінь та навичок, а головне – з розвиненим сприйняттям і мисленням, що дозволяє систематично спостерігати явища, які вивчаються, виділяти в них істотні особливості, міркувати і робити висновки. Це пред’являє певні вимоги до рівня розумового розвитку дитини, яка повинна володіти планомірним і розчленованим сприйняттям, елементами теоретичного ставлення до навчального матеріалу, узагальненими формами мислення і основними логічними операціями, смисловим запам’ятовуванням. Крім того дитина повинна володіти початковими уміннями в галузі навчальної діяльності (увагою не до результату, а до самого способу виконання навчальних завдань, самоконтролем і т. д.).

З приходом до школи дитина відразу ж потрапляє в групу однолітків, які зайняті спільною серйозною справою – навчанням. Це істотно відрізняє шкільну групу від групи дитячого садка. Взаємини між школярами будуються на іншій основі, ніж в дитячому садку: позиція дитини в класі визначається іншими критеріями, перш за все її успіхами у навчанні. Для того, щоб в цих умовах зуміти увійти в колектив, дитині необхідно володіти достатньо гнучкими способами встановлення взаємин з іншими дітьми, розвиненим відчуттям товариства.

Легко побачити, що психологічна готовність до школи, яку б її сторону ми не узяли, є підсумком усього попереднього психічного розвитку дитини, результатом всієї системи виховання і навчання у сім’ї та дитячому садку.

Якості, необхідні для успішного навчання, виникають не відразу. Вони формуються поступово, починаючи буквально з моменту народження. Потрібно підкреслити значення, яке мають для формування цих якостей такі дитячі види діяльності, як гра, малювання, конструювання та ін. Адже саме в них вперше виникають суспільні мотиви поведінки, складається ієрархія мотивів, формуються і удосконалюються дії сприйняття та мислення, розвиваються взаємини між дітьми. Звичайно, це відбувається не само собою, а при постійному керівництві діяльністю дітей з боку дорослих, які передають підростаючому поколінню досвід суспільної поведінки, повідомляють необхідні знання і виробляють навички. Деякі навички можуть бути сформовані тільки в процесі систематичного навчання дошкільника на заняттях – це елементарні уміння в сфері навчальної діяльності, достатній рівень продуктивності пізнавальних процесів.

Традиційно виділяються три аспекти шкільної зрілості: інтелектуальний, емоційний і соціальний. Під інтелектуальною зрілістю розуміють диференційоване сприйняття (перцептивна зрілість), що включає виділення фігури з фону; концентрацію уваги; аналітичне мислення, виражається у здатності усвідомлення основних зв’язків між явищами; можливість логічного запам’ятовування, уміння відтворювати зразок, а також розвиток тонких рухів руки і семсомоторна координація. Можна сказати, що інтелектуальна зрілість, що розуміється таким чином, в істотній мірі відображає функціональне дозрівання структур головного мозку.

Емоційна зрілість в основному розуміється як зменшення імпульсивних реакцій і можливість тривалий час виконувати не дуже привабливе завдання.

До соціальної зрілості відноситься потреба дитини у спілкуванні з однолітками і уміння підпорядковувати свою поведінку законам дитячих груп, а також здатність виконувати роль учня в ситуації шкільного навчання.

Спробуємо проаналізувати виділені складові психологічної готовності дитини до шкільного навчання.

Особистісна готовність до школи і формування позиції школяра – важливий компонент шкільної готовності дитини. Підготовка дитини до школи передбачає формування у неї готовності до прийняття нової соціальної ролі школяра, що виражається у серйозному ставленні до школи, до навчальної діяльності та до вчителя. Як правило, старші дошкільнята відчувають великий потяг до школи. Часто їх приваблює зовнішній аспект шкільного життя. Але це не найголовніший мотив. Більшість із них прагне навчатися. До учіння вони ставляться як до дуже серйозного завдання («навчуся писати», «навчуся читати»). Якщо дошкільник не готовий прийняти соціальну позицію школяра, то навіть за наявності необхідних умінь і навичок, високого рівня інтелектуального розвитку йому буде важко адаптуватися до шкільного життя. Є діти, які взагалі не хочуть йти до школи. Причиною такого ставлення, як правило, є помилкове виховання дошкільників.

Виникнення позитивного ставлення дитини до школи часто пов’язане зі способом подання дорослими інформації про неї. Важливо, щоб відомості, які діти отримують зі слів дорослих про школу, були не тільки зрозумілими, а й доступними для усвідомлення ними. Особистісна та соціально-психологічна готовність до школи передбачає сформованість у дітей навичок спілкування і взаємодії з ровесниками й дорослими.

Щоб дитина успішно навчалася, вона, насамперед, повинна прагнути до нового шкільного життя, до «серйозного» заняття, «відповідального» доручення. На появу такого бажання впливає ставлення близьких дорослих до навчання, як до важливої змістовної діяльності, набагато більш значимої, ніж гра дошкільника. Впливає і ставлення інших дітей, сама можливість піднятися на нову вікову сходинку в очах молодших і зрівнятися в положенні зі старшими. Прагнення дитини зайняти нове соціальне положення веде до утворення її внутрішньої позиції. Л.І. Божович характеризує це як центральне особистісне новоутворення, що характеризує особистість дитини в цілому. Саме воно і визначає поведінку і діяльність дитини і всю систему її відношення до дійсності, до самої себе і навколишніх людей.

З того моменту, як у свідомості дитини уявлення про школу набрало рис бажаного способу життя, можна говорити про те, що її внутрішня позиція набула нового змісту – стала внутрішньою позицією школяра. І це означає, що дитина психологічно перейшла до нового вікового періоду свого розвитку - молодшого шкільного віку.

Внутрішню позицію школяра у широкому розумінні можна визначити як систему потреб і прагнень дитини, пов’язаних зі школою, тобто таке відношення до школи, коли причетність до неї переживається дитиною як її власна потреба («Хочу до школи!»). Наявність внутрішньої позиції школяра виявляється в тому, що дитина рішуче відмовляється від дошкільно-ігрового, індивідуально-безпосереднього способу існування і виявляє яскраво позитивне відношення до шкільної навчальної діяльності в цілому й особливо до тих її сторін, що безпосередньо пов’язані з навчанням. Така позитивна спрямованість дитини на школу як на власне навчальний заклад –найважливіша передумова сприятливого входження її ушкільно-навчальну дійсність, тобто прийняття нею відповідних шкільних вимог і повноцінного включення у навчальний процес. Крім ставлення до навчального процесу в цілому, для дитини, яка приходить до школи, важливим є ставлення до вчителя, однолітків і самої себе. До кінця дошкільного віку повинна скластися така форма спілкування дитини з дорослими, як позаситуативно-особистісне спілкування. Дорослий стає незаперечним авторитетом, зразком для наслідування. Полегшується спілкування у ситуації уроку, коли виключені безпосередні емоційні контакти, коли не можна поговорити на сторонні теми, поділитися своїми переживаннями, а можна тільки відповідати на поставлені запитання і самому ставити запитання по суті справи, попередньо піднявши руку. Діти, готові в цьому плані до шкільного навчання, розуміють умовність навчального спілкування й адекватно, підкоряючись шкільним правилам, поводяться на заняттях.

Особистісна готовність до школи включає також визначене ставлення до себе. Продуктивна навчальна діяльність припускає адекватне ставлення дитини до своїх здібностей, результатів роботи, поведінки, тобто визначений рівень розвитку самосвідомості.

Останній компонент особистісної готовності до школи – довільність поведінки. Якщо у дитини є навчальна мотивація, вона буде прагнути до виконання шкільних правил і вимог, буде контролювати свої дії в класі. Довільність поведінки – це не тільки своєчасне включення у роботу, прагнення не відволікатися, стримувати бажання негайно повідомити учителю відповідь на задане запитання і т.п. Довільність поведінки дитини проявляється і у виконанні нею навчальних завдань – слідуванні правилам, які задаються вчителем, і зразкам в підручнику та зошиті.

Другим не менш важливим компонентом шкільної готовності є інтелектуальна готовність дитини до шкільного навчання. Тривалий час рівень інтелектуального розвитку дитини визначали за кількістю виявлених у неї знань, обсягом її розумового інструментарію про який свідчить передусім словниковий запас. Однак таких показників недостатньо. На думку О.Г. Усової, дошкільник мусить мати високий рівень научуваності – вміння виділити навчальне завдання та перетворити його на самостійну мету пізнавальної діяльності[55, c.153]. Це передбачає володіння допитливістю й спостережливістю, здатністю дивуватися та шукати причини виявленої новизни. Проте не всі дошкільники інтелектуально готові до навчання в школі, причиною чого є обмеженість їхніх інтелектуальних вражень та інтересів. Однак вони швидко виконують найпростіші навчальні завдання, якщо їх перевести в практичну площину або гру. Загалом, такі діти потребують особливої уваги педагогів.

Формування позитивної мотивації – один із напрямків підготовки дітей до навчання у школі, який передбачає виховання в дитини глибокої та стійкої мотивації, яка повинна стати спонукальною причиною їх прагнення до набуття знань. Це і ставлення до навчання як необхідної та важливої справи, і інтерес до навчальних занять.

Компонентами мотиваційної готовності до шкільного навчання є:

1) позитивні уявлення про школу;

2) бажання вчиться в школі, щоб дізнатися багато нового і засвоїти певні уміння та навички;

3) формування стійкої позиції школяра.

Мотиваційна готовність до школи є важливою складовою частиною загальної психологічної готовності, яку часто називають «дошкільна зрілість».

«Дошкільну зрілість» можна визначити як цілісний психічний стан дитини дошкільного віку, що характеризується високим ступенем розвитку тих якостей і процесів, що переживають свій розквіт саме в дошкільний період дитинства і для яких цей період є сенситивним.

Саме ранній початок шкільного навчання створює необхідні умови для практичного розв’язання проблеми психологічної готовності дітей до школи. Для успішного навчання необхідно ще багато з того, чого в дошкільника поки просто немає.

Бажання стати учнем, вчитися з’являється наприкінці дошкільного віку майже в усіх дітей. Воно пов’язане з тим, що дитина починає усвідомлювати своє становище, яке не відповідає її віковим можливостям. Вона вже не задоволена тими способами наближення до життя дорослих, які дає їй гра. Психологічно дитина неначе переростає гру (хоча ще довго не втратить інтересу до неї) і становище школяра уявляється певною моделлю дорослості. Навчання як відповідальна проблема, до якої всі ставляться з повагою, починає усвідомлюватися як спосіб досягнення бажаної зміни становища, «виходу» з дитинства. Навчання приваблює тим, що ця серйозна діяльність важлива не тільки для дітей, але й для тих, хто їх оточує.

Сам факт вступу до школи змінює суспільне становище дитини, її громадянську роль. У неї з’являються обов’язки, своє шкільне життя. Змінюється її статус і в сімейному оточенні: вона має право на своє робоче місце в кімнаті, на необхідний для занять час, право на розваги і відпочинок. Саме це й підносить дитину у власних очах, зміцнює велике значення навчання.

Бажання увійти в світ дорослих у новому статусі – не єдине підґрунтя позитивної налаштованості на майбутнє навчання. Прагнення дізнатися про невідоме, розібратися в складному, тобто задоволення пізнавальних інтересів дитини потребує спеціального навчання.

Розвиток пізнавальної сфери деякою мірою визначає готовність до навчання, оскільки оволодіння знаннями, основами наук передбачає передусім сформовану пізнавальну спрямованість. Таким чином, основними компонентами мотиваційної підготовки є правильні уявлення про навчання як важливу і відповідальну діяльність, а також пізнавальний інтерес до довкілля.

Під мотиваційною готовністю розуміють бажання вчитися, ставлення до школи і навчання як до серйозної діяльності. Дитина приходить у школу з певною мотивацією. В цьому віці в структурі мотивації вирізняються пізнавальні й соціальні мотиви. Пізнавальні мотиви пов’язані із самим змістом і процесом навчання. Соціальні мотиви породжуються різноманітними соціальними взаєминами дитини з іншими людьми. Це прагнення до схвалення, до підтримки дорослих, до завоювання авторитету серед однолітків, бажання зайняти «позицію школяра». У молодших школярів соціальні мотиви займають настільки значне місце, що здатні визначати позитивне ставлення дітей навіть до діяльності, позбавленої для них безпосередньої привабливості, інтересу.

Розвиток мотивації шкільного навчання передбачає формування уявлень дошкільника про те, яким буде навчання в школі, знань про те, яким буде його завтрашній день і підготовку дитини до нього як до радісної події. Тому дорослим потрібно з’ясувати зміст і характер стихійних уявлень дитини про школу та коригувати їх.

Для формування в дошкільників правильного уявлення про школу в розпорядженні вихователів і батьків безліч простих і доступних засобів: читання книг про школу, знайомство з деякими правилами поведінки учня, відвідування школи. Можна розповісти дітям про те, як зміниться їхнє життя, коли вони стануть школярами: учень повинен щодня ходити в школу, виконувати в класі і вдома ті завдання, що задає вчитель. Щоб добре вчитися, потрібно бути уважними, дисциплінованими, акуратними.

Застосовується і прийом аналізу дитячих робіт. Не слід обмежуватися загальною оцінкою «добре» - «недобре». Особливу увагу потрібно приділяти тому, як виконане завдання, діти повинні знати, за якими критеріями дорослий оцінює їх. Наприклад: акуратність, своєчасність, творчий підхід, засвоєння необхідних технічних навичок, умінь; старанність, цілеспрямованість, наполегливість, самостійність, уважність тощо. Будь-яке досягнення чи промах дитини не повинні залишатися непоміченими.

Формуванню позитивного ставлення до школи допомагають і різні режимні процеси, що привчають дитину до самостійності, дисциплінованості. Під час екскурсій, прогулянок можна підкреслити, що вести себе потрібно, як майбутнім учням. Варто домагатися того, щоб дитина все встигала робити вчасно, мала постійний режим дня.

У мотиваційній готовності дошкільника до навчання переплітаються дві основні потреби, що рухають його психічний розвиток: пізнавальна потреба, яка найбільш повно задовольняється в навчанні, і потреба у соціальних відносинах, характерних для статусу школяра.

Прагнення до школи тільки заради зовнішніх атрибутів свідчить про неготовність дитини до навчання.

Інший аспект мотиваційної готовності – формування пізнавальної активності дітей.

Пізнавальна потреба закладена в дитині самою природою. Але її можна розвинути або загальмувати вихованням. Дошкільний вік є сензитивним періодом для розвитку пізнавальної потреби. Тому так важливо в цей час активно підтримувати будь-які прояви природного потягу дітей до пізнання.

Помилками у вихованні пізнавальних мотивів є:

- ігнорування дорослими прагнення дитини до пізнання нового;

- завдання формування мотивації перекладається на школу.

До способів виховання пізнавальної активності належать:

- створення сприятливого емоційного фону (повноцінне спілкування з дорослим, залучення дитини до кола інтересів родини);

- підтримка бажання дитини задавати питання, що виявляється як схвалення, доброзичливість, уважність, повага, готовність відповісти;

- пізнавальні бесіди з дітьми;

- використання ігор.

Наявність пізнавальної потреби є головною умовою того, щоб у дитини не виникло неприязне ставлення до навчання, яке створює багато важких проблем для батьків, учнів і вчителів. Від того, як у дошкільному віці розвивалася пізнавальна потреба, чи знаходила вона достатні умови для задоволення, значною мірою залежить пізнавальна чи розумова готовність до навчання в школі.

Найбільш адекватними для навчальної діяльності є навчально-пізнавальні мотиви, які формуються у ході здійснення самої навчальної діяльності і спеціально організованих заходів. Слід відрізняти мотив відвідування школи від мотиву навчання. Обидва ці мотиви в організації поведінки та навчальної діяльності можуть діяти в одному напрямку, а можуть розходитися.

В основі мотиву відвідування школи можуть лежати такі потреби: престижу (підвищення свого соціального стану), прагнення до дорослості і бажання вже називатися школярем, бажання бути «як усі».

У мотив навчання можуть входити наступні причини: інтерес до навчання взагалі (заснований на потреби в нових враженнях від придбання знань), бажання отримати освіту у зв’язку з розумінням його необхідності для життя та професійної діяльності, бажання заслужити похвалу.

Пізнавальний інтерес – ставлення до світу, що реалізовується в пізнавальній діяльності по засвоєнню змісту навколишнього світу. Умовно виділяють послідовні стадії розвитку пізнавального інтересу.

1. Цікавість – елементарна стадія вибіркового ставлення, яка обумовлена суто зовнішніми, часто несподіваними обставинами. Ця стадія не виявляє справжнього прагнення до пізнання, але може слугувати його початковим етапом.

2. Допитливість – прагнення проникнути за межі побаченого, яке супроводжується сильним вираженням емоцій подиву, радості пізнання, задоволеністю діяльністю.

3. Вузький пізнавальний інтерес – вузька спрямованість на ту чи іншу область пізнання.

Пізнавальний інтерес грає в процесі навчання величезну роль. Як засіб навчання – тобто засіб залучення до навчання, активізації мислення дітей, як засіб змушує їх хвилюватися, переживати, захоплено працювати. Як мотив навчальної діяльності - є найбільш істотним. Для утворення мотиву мало зовнішніх впливів. Мотиви повинні спиратися на потреби самої особистості: лише те, що для самої особистості являє необхідність, цінність, значимість, закріплюється в мотиві. Пізнавальний інтерес як мотив має меншу ситуаційну прихильність: він змушує дитину цікавитися тим чи іншим не тільки в рамках заняття, а й за їх межами.

Про наявність внутрішньої позиції школяра слід говорити в тому випадку, якщо дитина ставиться до вступу в школу чи перебування в ній позитивно, як до цілком природної та необхідної життєвої події: виявляє почуття необхідності навчання, тобто в ситуації необов’язкового відвідування школи продовжує прагнути до занять специфічно шкільного змісту, позитивно ставиться до суспільно прийнятих правил і норм поведінки, визнає авторитет учителя.

Несформованість мотиваційної готовності школяра є однією з причин шкільної дезадаптації на етапі молодшого шкільного віку.

Мотиваційна готовність зумовлюється пізнавальною спрямованістю дитини, яка розвивається на основі властивої людям допитливості, бажання опанувати нове, здобути значиму соціальну роль.

Цікавість до здобуття знань сама собою не з’явиться. Саме тому необхідно звернути увагу на розвиток мотиваційної готовності ще у дошкільному віці, коли провідна діяльність – гра. Дитину захоплює зміна його життєвих ситуацій. Саме в цей, дошкільний період формується «мотив відвідування школи», який не рівнозначний мотиву учіння. Тому, важливо закріпити мотив відвідування школи у дітей 6-7 років.

У шестирічному віці, коли дитина починає розуміти власну приналежність до дитячого колективу, виробляється вміння оцінювати поведінку інших, формується певне розуміння й оцінка соціальних явищ, треба мотивувати дитину на навчання, спрямовувати на пізнавальну діяльність, розвивати волю.

Розвиток мотивації шкільного навчання передбачає формування уявлень дошкільника про те, яким буде навчання у школі, знань про те, яким буде його завтрашній день і підготовку дитини до нього як до радісної події.

У залежності від вибору тієї чи іншої концепції готовності дитини дошкільного навчання обираються основні її критерії та підбираються методики для їх діагностування. Але слід пам’ятати, що показниками готовності дитини до шкільного навчання виступає комплекс якостей і характеристик, які свідчать про досягнення в розвитку дитини. Ці показники слід розглядати як діагностичну основу навчальної, розвивальної та виховної діяльності вчителів уже в першому класі.

Наявність пізнавальної потреби є головною умовою того, щоб у дитини не виникло неприязне ставлення до навчання, яке створює багато важких проблем для батьків, учнів і вчителів. Від того, як у дошкільному віці розвивалася пізнавальна потреба, чи знаходила вона достатні умови для задоволення, значною мірою залежить пізнавальна чи розумова готовність до навчання в школі.

За Р.C. Немовим, в молодшому шкільному віці закріплюється і стає стійкою особистісною рисою мотивація досягнення. Мотивація досягнення пов’язана із двома мотивами – мотивом досягнень успіху та мотивом уникнення невдач. Мотив досягнення успіху сприяє більшим досягненням і вважається більш сприятливою для особистісного розвитку. Формування цього мотиву відбувається саме у молодшому шкільному віці головним чином в ході навчальної діяльності. Це є головною особливістю мотиваційної сфери молодшого школяра з точки зору новоутворень особистості [50, c.688].

Серед інших нових мотивів Р. Немов виділяє визнання, схвалення з боку значимих дорослих, прагнення отримати високу оцінку. Ці мотиви є новоутвореннями, які формуються головним чином у навчальній діяльності у молодшому шкільному віці.

А.K. Маркова виділила позитивні та негативні особливості навчальних мотивів молодших школярів.

Позитивні:

1. Загальне позитивне ставлення до школи.

2. Широта їхніх інтересів.

3. Допитливість.

Негативні:

1. Недостатня дієвість мотивів.

2. Нестійкість.

3. Мала усвідомленість.

4. Слабка узагальненість.

У ході навчання в молодшій школі мотиви самого навчання змінюються.

Загальний «нормативний» порядок зміни мотивів такий:

1. Інтерес до зовнішньої сторони перебування в школі(дзвоники,

шкільне приладдя, дошка тощо).

2. Інтерес до перших результатів навчальної праці(написані цифри,

букви, отримані оцінки).

3. Інтерес до процесу і змісту навчання.

4. Інтерес до способів добування знань [38, c.283]

Такий порядок формування мотивів навчання в молодшій школі є бажаним, але не завжди таким, що реально відбувається. Часто формування мотивів закінчується на3-ому етапі або й на 2-ому (цікавить лише оцінка).

Зміни пізнавальних та соціальних мотивів мають певні відмінності.

Пізнавальні мотиви змінюються за такою схемою:

1. Інтересу до окремих фактів

2. Інтерес до закономірностей, принципів

3. Інтерес до способів придбання знань.

Схема зміни соціальних мотивів наступна:

1. Загальне недиференційоване розуміння соціальної значимості навчання.

2. Більш глибоке усвідомлення причин необхідності вчитися.

3. Розуміння змісту навчання «для себе».

Ще раз необхідно наголосити, що дані схеми є «нормативними», ареальний розвиток мотиваційної сфери дитини може бути викривлений через різні причини та обставини.

Для розуміння того, які мотиви можуть спонукати молодшого школяра до навчання, використаємо наведену вище схему класифікації мотивів за Н.. Фрідманом і більш докладно розглянемо зовнішні та внутрішні мотиви. [44, c.120]

Зовнішні суспільні мотиви – це альтруїстичні мотиви та мотиви боргу і обов’язку.

Альтруїстичні мотиви пов’язані із бажанням зробити добро людям, колективу або всьому суспільству. У молодшому шкільному віці ці мотиви виглядають, наприклад, так: «Щоб наш клас був найкращим», «Навчитися і лікувати людей» тощо.

Мотиви відповідальності та обов’язку пов’язані із бажанням виконувати норми, закони, стати повноцінним членом суспільства. У молодшому шкільному віці ці мотиви виглядають, наприклад, так: «Всі діти повинні вчитися».

Зовнішні особистісні мотиви – це мотиви оцінки та успіху, мотиви самоствердження та мотиви благополуччя.

Мотиви оцінки і успіху пов’язані із отриманням схвальних оцінок та досягнення конкретних успіхів. У молодшому шкільному віці це найчастіше навчання заради високих відміток або вербального схвалення з боку значимих осіб (вчителя, батьків): «Щоб написати гарно контрольну», «щоб батьки похвалили».

Мотиви самоствердження пов’язані із прагненням зайняти певне становище серед ровесників, досягти певного статусу. У молодшій школі це в першу чергу бажання отримати певне доручення від вчителя, зайняти формальну лідерську посаду та, в меншій мірі, отримати схвалення від ровесників: «Ті, хто гарно навчаються, стають старостами», «Батьки похвалять».

Мотиви благополуччя пов’язані із бажанням уникати неприємностей, несхвали. Як правило, це навчання під тиском дорослих: «Тому, що інакше будуть сварити».

Внутрішні процесуальні мотиви пов’язані із інтересом до самого процесу навчання. У молодшому шкільному віці це бажання щось робити на уроці:«Цікаво, як розв’язати задачу, намалювати малюнок…».

Внутрішні результативні мотиви пов’язані із інтересом до результату діяльності. У молодшому шкільному віці це бажання отримати конкретний результат: «Хочу дізнатися, яка правильна відповідь», «Хочу намалювати гарний малюнок».

Внутрішні мотиви саморозвитку пов’язані із бажанням розвинути здібності, якості: «Хочу стати розумним».

Н.Ф. Тализіна відмічає, що лише 22% мотивів навчання школяра пов’язано із власне навчально-пізнавальною мотивацією. А у третьокласників серед всіх навчально-пізнавальних мотивів перше місце посідає цікавість матеріал.[68, c.203].

Широкі соціальні мотиви займають у дітей молодшого шкільного віку провідне місце. Перше місце займають мотиви вибору професії і самовдосконалення. На другому місці – мотиви відповідальності (в першому-другому класі – перед вчителем і батьками, а у третьокласників – перед товаришами по класу).

 

• Аналіз проблеми формування мотиваційної готовності дітей шестирічного віку до шкільного навчання

 

На сьогоднішній день досить велика кількість учнів є невстигаючими у навчанні, і річ не в складних програмах викладання навчального матеріалу, чи занадто вимогливих вчителях, а в тому, що діти психологічно мало підготовлені до навчання в школі. У першу чергу, проблема криється в слабкій мотивації, нерозумінні своєї нової, внутрішньої позиції школяра. Саме тому необхідно звернути увагу на розвиток мотиваційної готовності ще в дошкільних закладах. Адже, доведено, що у дітей, які не готові до систематичного навчання, важче і довше проходить період адаптації, в них частіше проявляються різноманітні труднощі в навчанні. Бо, дошкільний період є сенситивним для формування багатьох здібностей і якостей дитини.

Значення ступеня підготовленості, або так званої «шкільної зрілості» важко переоцінити на даному етапі розвитку суспільства, коли саме підготовка дітей, її ефективність визначає успішність подальшого розвитку особистості, підвищення рівня навчання й сприятливе професійне становлення.

Перехід дитини з дитячого садка до школи є важливим етапом її життя, в яке входить навчання – діяльність обов’язкова, відповідальна, що потребує систематичної організованої праці. Вона ставить перед нею завдання послідовного, цілеспрямованого засвоєння знань, узагальнених і систематизованих в основах наук, що передбачає зовсім іншу, ніж у дошкільному дитинстві, структуру її пізнавальної діяльності.

Проблема підготовки до школи є досить складною і багатоаспектною. Так вважають багато психологів – науковців серед яких Л.И. Божович, С. Ладивір та інші.

Готовність дитини охоплює всі сфери життя та діяльності майбутнього першокласника. Тому проблема психологічної підготовки є однією з важливих у формуванні розвиненої особистості.

За визначенням Т. Дуткевич психологічна готовність – це один з найважливіших підсумків психічного розвитку дитини в період дошкільного дитинства [64, с.89].

Вчені О. Запорожець, Д. Ельконін, Л. Виготський, І. Дубровіна, виділяють інтелектуальну й особистісну готовність дитини до навчання в школі. Останнє вимагає наявності свідомого рівня розвитку соціальних мотивів поводження й морально-вольових якостей особистості.

За даними Л.А. Венгера, В.В. Холмовской, Н.Л. Коломінского, О.Є. Кравцової, О.М Дяченко та інших в структурі психологічної готовності прийнято виділяти наступні компоненти: мотиваційний, розумовий, вольовий, емоційний. Однак психологічна готовність не зводиться до простої сукупності її компонентів, а складає єдине ціле. У разі неготовності до навчання в школі кожен з цих компонентів може потребувати свого формування.

Готовність до навчання дитини дошкільного віку на думку ряду вчених (Б.Г. Ананьєв, Дж. Аткінсон, Л.І.Божович та ін.) перш за все, визначає її мотиваційна готовність, яка включає в себе достатньо розвинену потребу в знаннях, вміннях і бажання дитини їх вдосконалювати Саме відсутність мотиваційної готовності тягне за собою величезну кількість труднощів, які будуть суперечити успішності систематичного навчання дитини в школі.

Під мотиваційною готовністю розуміють бажання вчитися, ставлення до школи і навчання як до серйозної діяльності. Дитина приходить у школу з певною мотивацією. Розвиток мотивації шкільного навчання передбачає формування уявлень дошкільника про те, яким буде навчання в школі, знань про те, яким буде його завтрашній день і підготовку дитини до нього як до радісної події.

Нове ставлення дитини до навколишнього середовища, що виникає при надходженні в школу, Л.І. Божович назвала «внутрішньою позицією школяра», вважаючи цей новотвір критерієм готовності до навчання в школі [6, с.368]. Це психологічне новоутворення виникає в кінці дошкільного віку і є сплавом двох проблем – пізнавальної і потреби в спілкуванні з дорослими на новому рівні. Саме їх поєднання дозволить дитині свідомо сформувати свої наміри і цілі.

Майбутньому школяреві необхідно довільно управляти своєю поведінкою, що стає можливим при сформованій ієрархічній системі мотивів. Кажучи про мотиви навчання в структурі готовності до школи, маються на увазі ті чинники зовнішнього і внутрішнього характеру, які спонукають діяльність дитини, направлену на засвоєння нових знань на даному етапі розвитку, і які можуть служити основою для формування власне учбових мотивів. Власне учбовий мотив (усвідомлена потреба в придбанні знань і розвиток своїх здібностей) формується в процесі шкільного навчання.

Визначну роль мотиваційної готовності дитини до шкільного навчання підкреслює у своїх роботах Л.І. Божович. Вона виділяє дві групи мотивів навчання:

• широкі соціальні мотиви навчання, або мотиви пов’язані «з потребами дитини у спілкуванні з іншими людьми, з бажанням учня зайняти певне місце в системі доступних йому суспільних відносин».

• мотиви, пов’язані безпосередньо з навчальною діяльністю, або «пізнавальні інтереси дітей, потреба в інтелектуальній активності і в оволодінні новими уміннями, навичками і знаннями» [76, с.321].

Кожний з мотивів в тій або іншій мірі присутній в мотиваційній структурі дитини 6-7 років, кожний з них робить певний вплив на формування і характер його учбової діяльності. Для кожної дитини ступінь вираженості і поєднання мотивів навчання індивідуальні.

Кажучи про мотиваційну готовність дітей до навчання, слід також мати на увазі потребу в досягненні успіхів, відповідну самооцінку. Потреба досягнення успіхів у дитини, безумовно, повинна домінувати над боязню невдачі, діти повинні проявляти якомога менше тривожності. Важливо, щоб їх самооцінка була адекватною, а рівень домагань був відповідним реальним можливостям, що є у дитини.

Серед вітчизняних вчених необхідно відмітити О.Ф. Лазурського, М.М. Ланге, які працювали на початку ХХ ст. В 1920-тірр. вітчизняні вчені стояли на біологізаторських позиціях, апофеозом яких була теорія Е.С. Енчмена. Пізніше значний вклад у питання мотивації вніс Л.С. Виготський та його колеги та послідовники О.М. Леонтьєв, Л.І. Божович тощо. Проблемами мотивації займався С.Л. Рубінштейн.

В інструктивно-методичних рекомендаціях МОН молодь спорту України «Про організацію роботи в дошкільних навчальних закладах у 2015/2016 навчальному році» педагогічним колективам дошкільних навчальних закладів особливу увагу необхідно акцентувати на вирішення таких питань:

• забезпечення однакових стартових можливостей для подальшого успішного шкільного навчання всім дітям старшого дошкільного віку;

• збереження та зміцнення фізичного, психічного та духовного здоров’я дітей з раннього віку;

• підвищення якості дошкільної освіти [57, c.12].

Тому реалізація наступності навчання в дошкільних навчальних закладах та початковій школі потребує врахування вихідного рівня готовності дітей до навчання у школі.

Необхідність вивчення готовності дітей до шкільного навчання виникла у 80-х роках ХХ ст. у зв’язку зі зниженням строків навчання. Спеціалісти різних профілів (педагоги, психологи, фізіологи, лікарі) ще в період першого досвіду навчання дітей з 6 років наголошували на особливу роль дошкільного дитинства, оскільки саме в цьому віці, на думку Д.Б. Ельконіна, «відбувається інтенсивне орієнтування дитини в соціальних стосунках між людьми, у трудових функціях людей, суспільних мотивах і завданнях їхньої діяльності. На цій основі до кінця названого періоду в дітей виникає тенденція до здійснювання серйозної, суспільно значимої діяльності, що оцінюється. Саме це має визначал<