Робота з розвитку мовлення учнів на вимовному рівні

Розвиток мовлення молодших школярів на вимовному рівні передбачає роботу над артикуляцією, орфоепічними нормами, наголосом (фонетичним і логічним), темпом мовлення, паузами, інтонацією.

На вимовному рівні розвиток мовлення учнів здійснюється за трьома напрямами: техніка, орфоепія, інтонація.

Техніка мовлення охоплює правильність дихання і чіткість дикції. Слід розрізняти фізіологічне дихання і мовленнєве. У житті дихання є невимушеним; воно відбувається рівномірними актами вдиху і видиху однакової тривалості, які розділяє коротка пауза. У цьому разі відбувається мовленнєве дихання — керований процес.

Його керованість забезпечує досить швидкий вдих, який здійснюється під час пауз, коротке затримування дихання для утримування взятого повітря і повільний видих, необхідний для вільного і природного промовляння групи слів.

Завдання розвитку мовленнєвого дихання полягають у тому, щоб:

1) тренувати тривалий видих, а не вміння вдихати значну кількість повітря;

2) тренувати вміння раціонально використовувати і своєчасно відновлювати запас повітря під час мовлення.

Не менш важливим завданням у роботі над технікою мовлення є вдосконалення дикції учнів, а саме: формування в молодших школярів чистоти і чіткості вимовляння окремих звуків, складів, слів, фраз.

До приходу в школу діти здебільшого мають достатньо тренований артикуляційний апарат і мовленнєвий слух, щоб розрізняти на слух і відтворювати у власному мовленні всі смислорозрізнювальні властивості звукових одиниць.

Проте слід враховувати недоліки функціонування мовленнєвої бази молодших школярів. Поширений характер має неточна робота артикуляційного апарату: по-перше, у результаті в’ялості і недостатньої гнучкості (рухливості, «слухняності») частин мовленнєвого апарату спостерігається нечіткість вимовляння; по-друге, у результаті надмірного напруження м’язів мовленнєвого апарату виникає велика поспішність промовляння. Частими в молодших школярів бувають індивідуальні дефекти мовлення: гаркавість, шепелявість, присвистування.

Виявлення зазначених недоліків допомагає визначити основні напрями їх подолання:

1) проведення артикуляційної гімнастики, спрямованої на розвиток і зміцнення м’язів губ, язика, щелеп, рота;

2) організація вправ для відпрацювання артикуляції голосних і приголосних звуків (ізольованих і в контексті).

У період навчання грамоти вправи з розвитку дикції необхідно проводити під час вивчення всіх звуків мови.

Ефективним засобом удосконалення дикції школярів є вивчення скоромовок, оскільки в них наявні звукові повтори і римування, цікавий зміст, лаконічність викладу. Однак робота над скоромовкою не повинна обмежуватися тільки багаторазовим і швидким її промовлянням. Навпаки, вдосконаленню дикції сприяє уповільнений темп. Найефективнішою є така послідовність роботи над скоромовкою:

1) повільне, ритмічне промовляння скоромовки вчителем;

2) усвідомлення змістової сторони з використанням за необхідності наочного матеріалу;

3) повторне промовляння скоромовки вчителем з посиленою (яскравішою) артикуляцією;

4) виявлення учнями повторюваного звука і хорове ритмічне промовляння скоромовки;

5) індивідуальне промовляння учнями відповідно до поставленого завдання;

6) аналіз виконання вправи з погляду правильності дикції та інтонації.

Розвиток орфоепічних умінь

Другим напрямом роботи з розвитку мовлення на вимовному рівні є організація практичного засвоєння молодшими школярами орфоепічних норм української літературної мови.

Процес формування в учнів орфоепічних умінь, за Л. П. Федоренко, складається з таких компонентів:

1) активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення: фізичні рухи м’язів артикуляційного апарату, напруження слухових органів);

2) розуміння мовних одиниць, постійне зіставлення власної вимови зі зразками орфоепічно правильного мовлення (робота фізіологічного апарату мислення);

3) запам’ятовування орфоепічних норм (робота пам’яті).

Найбільші можливості для роботи над орфоепічними нормами мають такі розділи програми з української мови, як «Звуки і букви», «Будова слова». Під час їх опрацювання молодші школярі засвоюють орфоепічні правила:

1) чітка вимова всіх голосних звуків у наголошених складах;

2) повнозвучна і якісна вимова голосних [а], [у], [і] в усіх позиціях;

3) вимова ненаголошеного [е] з наближенням до [и], а ненаголошеного [и] — до [е];

4) злита вимова африкат [дж], [дз], [дз ' ];

5) вимова дзвінкого гортанного фрикативного приголосного [г] (голуб, грім, сніг) та здвінкого проривного задньоязикового приголосного [ґ] (ґава, ґанок, аґрус);

6) дзвінка (неоглушена) вимова приголосних [б], [г], [ґ], [д], [д ' ], [ж], [з], [з ' ], [дз], [дз ' ], [дж] у кінці слова та в середині перед наступними глухими (сад, дуб, мороз, ложка, везти);

7) оглушення в окремих випадках дзвінкого приголосного [г] перед глухими в середині слів: [к ' іхт ' і], [вохко];

8) дзвінка вимова глухих приголосних перед наступними дзвінкими в середині слів: [молод ' ба], [проз ' ба], [воґзал].

11. Робота над інтонацією мовлення

Третім напрямом у розвитку мовлення учнів на вимовному рівні є робота над інтонацією. Вона проводиться на уроках читання і мови, однак особливе місце

інтонаційній пропедевтиці відводиться в період навчання грамоти. Саме вступний пропедевтичний курс сприяє, з одного боку, удосконаленню інтонаційної культури першокласників і наявного мовленнєвого досвіду, а з другого — є основою для вивчення в подальшому синтаксису, пунктуації, формування навички виразного, засвоєння інтонації як засобу спілкування. Робота над інтонацією включається до структури уроків навчання грамоти, читання і мови. Щоб забезпечити її ефективність, учителеві необхідно усвідом лювати суть цього лінгвістичного явища. Інтонація — це звукові засоби мови, за допомогою яких передається смисловий та емоційний характер висловлювання, комунікативне спрямування, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність

виражальних прийомів мовця. До структури складного явища інтонації входять такі елементи: 1) мелодика (підвищення і пониження тону); 2) інтенсивніст (силовий чи динамічний ком понент); 3) темп чи тривалість; 4) пауза; 5) особливий тембр як засіб вираження емоцій. У практиці навчання мови ефективним є шлях «від діалогу до монологу», тобто розпочинати роботу над формуванням інтонаційних умінь слід з діалогічного мовлення, переходячи поступово до вдосконалення монологічних зв’язних висловлювань.

12. Лексичний рівень роботи з розвитку мовлення

Основною одиницею мовлення є слово. Від багатства лексичного запасу й уміння активно і вдало ним користуватися залежить якість мовлення особистості

й успішність її спілкування з іншими людьми. Мета лексичної роботи в початковій школі полягає в реалізації двох завдань:

а) накопичення в пам’яті учнів значної кількості слів з усвідомленням усіх відтінків їх значення та експресивного забарвлення; б) формування вмінь активно користуватися власним словниковим запасом, тобто швидко і точно добирати слова для побудови речень і текстів.

Лексична робота як один із рівнів мовленнєвого розвитку молодших школярів проводиться за чотирма напрямами:

1) збагачення словника, тобто засвоєння нових слів та нових значень слів, що раніше учням були не відомі;

2) уточнення словника, тобто поглиблення розуміння вже відомих слів, з’ясування відтінків у значенні між синонімами, добір антонімів, аналіз багатозначності;

3) активізація словника, тобто використання якомога більшої кількості слів у мовленні кожного учня, введення слів у речення, засвоєння сполучуваності слів з іншими словами, використання їх у конкретному тексті;

4) вилучення нелітературних слів, які вживаються іноді молодшими школярами, виправлення помилок у наголошуванні та вимовлянні слів.

 

13. Види вправ із лексики

На рівні лексичної роботи з розвитку мовлення в початкових класах доцільно використовувати різні види вправ: лексико-семантичні, словниково-логічні, лексико-граматичні.До лексико-семантичних належать вправи із синонімами, антонімами, фразеологізмами.

1) вибір з тексту синонімів і групування їх у синонімічні ряди.

2) розташування синонімів за зростанням чи зменшенням міри якості.

3) добір синонімів до даного слова.

4) заміна слова в реченні синонімом

5) вибір одного з поданих синонімів.

1) Групування антонімів у пари.

2) Добір антонімів до поданих

3) Заміна антонімів у реченні

Активізація словника учня

1. Складання кількох словосполучень з поданим словом, практична перевірка його сполучуваності з іншими словами. Наприклад, до слова листя можна поставити запитання: Яким може бути листя? У відповідь будуть утворені словосполучення: зелене листя, пожовкле листя, золотисте листя, сухе листя і т. ін.

На запитання: Чиїм може бути листя? Можлива така відповідь: кленове листя,листя дуба, березове листя, листя соняшника, листя трави тощо.

2. Побудова речень з одним чи кількома поданими словами: на задану тему, за картиною, змістом прочитаної книги і т. ін. Складається кілька варіантів речень. Можливе змагання учнів у тому, хто складе більше речень, хто складе найкраще речення із запропонованим словом.

3. Переказування тексту з використанням найважливішої лексики оригіналу. Під час цієї роботи вчитель називає слова, які учні обов’язково повинні вживати у своїх переказах.

4. Складання усної розповіді і письмового твору з використанням опорних слів. Опорні слова записуються вчителем на дошці, зачитуються учнями й аналізуються (пояснюється значення, сполучуваність з іншими словами, правопис) упроцесі підготовки до побудови зв’язного висловлювання.

 

15. Типи лексичних помилок і шляхи запобігання їм

1. Повторення тих самих слів

2. Уживання слова в неточному значенні

3. Порушення загальноприйнятої сполучуваності слів

4. Уживання слів без урахування їх емоційно-експресивного й оцінного за-

барвлення

Уживання діалектних слів і словосполучень

 

Робота над словосполученням

Словосполучення — це лексико-граматична єдність, яка, на відміну від речення, не позначає закінченої думки, а створює розширене значення певного поняття. Словосполучення, як і слово, називає предмети, ознаки, дії, але конкретніше. Порівняйте: квіти і кімнатні квіти, складений і гарно складений, писати і писати листа.

У словосполученні є головне слово і залежне. Від головного слова до залежного можна поставити питання: солодке яблуко (яблуко яке? солодке), купили велосипед {купили що? велосипед), голосно сміявся (сміявся як? голосно). У мовленнєвій практиці словосполучення використовуються не самостійно, а в реченні. З готового речення важко зрозуміти, як утворювалися окремі словосполучення. «Моделі» словосполучень засвоюються людиною в дитинстві. Вправи на виділення, складання і використання словосполучень розвивають мовлення школярів, підвищують його культуру. Найпоширенішою в шкільній практиці є робота над виділенням словосполучень у реченні і постановкою питань від головного слова до залежного. Така робота доступна учням усіх початкових класів і дуже сприятлива для формування навички синтаксичного розбору, засвоєння пунктуації. Уміння орієнтуватися в реченні, його структурі і залежності між членами речення сприяє свідомому використанню синтаксичних конструкцій у власному мовленні, особливо писемному. З розвитком мовлення тісно пов’язана граматико-орфографічна робота. Так, вивчаючи відмінювання прикметників, учні змінюють за відмінками прикметники разом з іменниками і будують речення з утвореними словосполученнями у формі

непрямих відмінків. Під час вивчення дієслів складаються словосполучення без прийменників і з прийменниками: оплатив проїзд, заплатив за проїзд, турбується про дітей, співає пісню і т. ін.

У роботі над словосполученням існує два аспекти: граматична структура(синтаксичні зв’язки, питання, частини мови, які входять до словосполучення,наявність прийменників тощо) і семантика словосполучення, яка виражає те чи інше значення. Робота над значенням словосполучень полягає в їх зіставленні з реальними предметами, явищами. З цією метою використовуються спостереження, картини, набутий досвід дітей. Розумінню значень сприяє зіставлення: похмурий день — сонячний день, похнюплений хлопчик — веселий хлопчик. Використовується також прийом заміни словосполучення близьким за значенням: біжить стрімголов — біжить швидко, У шкільній практиці робота над словосполученнями проводиться у двох напрямах: а) виділення словосполучень у реченні та встановлення зв’язку між словами за допомогою питань; б) побудова словосполучень під час вивчення

частин мови й активізації нової лексики. Обидва напрями роботи здійснюються паралельно: учні працюють над словосполученнями у складі речення, а також будують окремі словосполучення, які можуть бути введені в нові речення.

Робота над реченням

Речення — це мінімальна одиниця мовлення, яка являє собою граматично організоване поєднання слів (або одне слово), словосполучень і має певну смислову й інтонаційну завершеність. Основна мета роботи над реченням полягає в тому, щоб навчити учнів висловлювати відносно закінчену думку в чіткій і правильній синтаксичній структурі

У роботі над реченням необхідно брати до уваги, що:

по-перше, речення є одиницею мовлення, тому до вправ з реченнями висуваються такі самі вимоги, як і до мовленнєвих вправ загалом (мотивація, наявність матеріалу для висловлювання — потрібного й цікавого тощо);

по-друге, речення — це організована одиниця, тому робота над ним тісно пов’язана з граматикою і, що надзвичайно важливо, вона має бути зосереджена на структурі і зв’язках у реченні, на різних типах речень;

по-третє, речення має смислову єдність і певну смислову завершеність, тому необхідно працювати над смисловою, фактичною основою речення, над його значенням і значеннєвими відтінками, над їх залежністю від структури речення;

по-четверте, велике значення має інтонація речення, яку необхідно відпрацьовувати, домагаючись усвідомлення зв’язку інтонації і змісту

Залежно від рівня самостійності й пізнавальної активності учнів вправи з реченнями поділяються на три групи: за зразком, конструктивні і творчі. Вправи за зразком використовуються з метою засвоєння учнями правильно побудованих конструкцій, усвідомлення їх внутрішніх зв’язків і семантики, а також для формування в школярів умінь будувати такі чи подібні власні речення. До цієї групи вправ належать:

1. Читання зразків речень2. Побудова речень за запитанням учителя3. Складання речень, аналогічних до даних, Конструктивні вправи передбачають побудову речень на основі засвоєнихзакономірностей, тобто теоретичних знань. До таких належать:

1. Побудова речень з окремих слів. 2. Поділ тексту надрукованого без розділових знаків, на речення 3. Поступове поширення простого речення за допомогою запитань.4. Поєднання двох чи трьох простих речень в одне складне чи просте з однорідними членами5. Побудова кількох варіантів складних речень з різних елементів6. Складання речень за схемою. 7Редагування речень, у яких допущено помилки.

Творчі вправи не передбачають ні зразка, ні конструктивних завдань щодо структури речення. Вони спонукають учнів будувати речення довільно, без конкретних завдань, спираючись на мовне чуття та засвоєні раніше закономірності. Молодшим школярам посильні такі види творчих вправ:

1. Побудова речення за опорними словами (не більше 2—3 слів).

2. Побудова речення з даним зворотом (фразеологізмом, сталим висловом).

3. Складання речення за предметним малюнком.

4. Створення речення за сюжетним малюнком.

5. Побудова речення на задану тему.

6. Довільне складання речення.