Види мовлення,організація мовленнєвої д-сті молодшого школяра

Види мовлення,організація мовленнєвої д-сті молодшого школяра

Мовлення різноманітне. Залежно від ситуації та мети висловлювання воно виступає в різних видах. Тому педагогічне управління процесом розвитку мовлення залежить від особливостей кожного його виду. Розрізняють мовлення внутрішнє і зовнішнє.

Внутрішнє мовлення — це мовлення в думках, яке відбувається без участі органів мовлення; воно уривчасте, позбавлене чітких граматичних форм. Це ніби розмова із собою.

Внутрішнє мовлення — складний процес, на який важко впливати. Водночас воно відіграє важливу роль у мовній практиці. Зокрема, під час підготовки до письмових зв'язних висловлювань школярам пропонуються завдання підготуватися до повідомлення на певну тему, подумати, про що слід сказати, які слова використати, як побудувати речення для цієї розповіді. Така внутрішньомовленнєва підготовка вдосконалює мовленнєві вміння, підвищує якість зовнішнього мовлення дітей.

Зовнішнє мовлення — це мовлення для інших. Воно розраховане на сприймання слухачами. Зовнішнє, озвучене мовлення поділяється на чотири види: слухання (аудіювання), говоріння, читання, письмо. Слухання (аудіювання) — це сприймання усного мовлення та його розуміння.

Говоріння — це вираження думки за допомогою слів в усній формі, тобто усне мовлення. Розрізняють два види усного мовлення — діалог і монолог.

Діалог — це процес мовленнєвої взаємодії двох або кількох учасників спілкування. Монологічне мовлення, тобто мовлення однієї людини, це розповідь, повідомлення, переказ, виступ на зборах, твір Читання — це зорове сприйняття і розуміння написаного чи надрукованого. Письмо — це вираження думки на письмі за допомогою графічних знаків. Перші два види мовлення —- аудіювання й говоріння — належать до | усного мовлення, а читання й письмо — до писемного.

Усне і писемне мовлення відрізняються не тільки своїми | механізмами чи способами творення, але й мовними, зовнішніми і| ознаками. Усне мовлення людина опановує раніше за писемне як наслідок | потреби в спілкуванні. Писемне мовлення засвоюється в результаті | спеціального навчання.

Мовлення і Мислення

Однією з функцій мовлення є оформлення і вираження думки. Л.С. Виготський зазначав, що зовнішнє мовлення —- це процес матеріалізації думки. Тому мислення є психологічною основою мовлення, бо тільки на основі розвиненої системи понять, на основі опанування системи розумових дій можливий успішний розвиток мовлення. Ось чому в методиці розвитку мовлення учнів так багато уваги приділяється підготовці, відбору, обробці й розташуванню матеріалу, логічним операціям. Але мислення не може успішно розвиватися без мовного матеріалу, без мовленнєвого оформлення й вираження. У логічному (понятійному) мисленні найважливіша роль належить поняттям, які узагальнюють суттєві ознаки, властивості явищ реального світу. Поняття ж позначаються словами (словосполученнями). Отже, відбувається необхідне для спілкування матеріальне перевтілення поняття в слово. Точне розуміння значення слова(словосполучення), яке позначає поняття, вміння швидко дібрати потрібне слово, поєднати його не лише за змістом, а й граматично з іншими словами дає можливість людині оперувати цим поняттям, тобто мислити. Ототожнення розвитку мовлення з розвитком мислення було б неправомірним. З одного боку, мислення ширше за мовлення, бо воно спирається не тільки намову. Психологи виділяють, крім логічного, понятійного (мовленнєвого) мислення, образне і конкретно-дійове. Останні два види мислення часто обходяться без мовлення. Хоч, як правило, усі названі види мислення поєднуються, тобто процес логічного мислення включає в себе, наприклад, елементи образного. Мовлення є важливим засобом вивчення процесу мислення; рівень розвитку мовлення використовується також як один із найважливіших критеріїв розумового розвитку школяра. Про засвоєння знань з різних предметів і про загальний розумовий розвиток школяра свідчить його спроможність розкрити ту чи іншу тему в своєму мовленні — усній чи письмовій відповіді на запитання, письмовому творі, повідомленні, переказі тощо. Отже, мовлення тісно пов'язане з мисленням, розвивається на основі мислення, оскільки за його допомогою формулюється, реалізується думка; з іншого боку, мовлення, розвиваючись, сприяє формуванню думки, шліфує, вдосконалює її. Таким є діалектичний зв'язок розвитку мислення і мовлення в процесі шкільного навчання.

Зв’язне висловлювання

Зв'язне висловлювання — це сукупність взаємопов'язаних самостійних речень, об'єднаних спільним предметом мовлення (темою) і головною думкою за допомогою мовних (лексичних, граматичних і інтонаційних) засобів. Будуючи зв'язне висловлювання (усне чи письмове), мовець спирається на два компоненти довготривалої пам'яті: 1) наявний у нього запас слів і граматичних моделей; 2) запас уявлень і понять, набутих у різні моменти життя. Процес побудови зв'язного висловлювання починається з авторського задуму, який народжується з певних мотивів спілкування. У мовця виникає бажання, потреба розповісти про якісь події, довести своє твердження, описати суттєві ознаки явищ дійсності, які він сприймає. З огляду на певну мету і ситуацію мовлення викристалізовується намір: про що скажу (напишу), як, з якою метою. На цьому етапі в мовця виникають об'єктивні труднощі. Пізнаючи предмети навколишньої дійсності, його свідомість сприймає їх цілісно. Щоб передати послідовно думки про предмет, який він сприймає, необхідно вичленити його ознаки в їх взаємозв'язках; визначити, які з них головні, підпорядкувати їм другорядні, що уточнюють, пояснюють думку. З цією метою автор обмірковує попередній план розгортання задуму. Визначає, з чого розпочне висловлювання, в якій послідовності розкриє його тему, потім обдумує висновки і кінцівку. Цей план спочатку схематичний, не розгорнутий у деталях. У ході побудови висловлювання він уточнюється, змінюється. Дуже важливо, щоб мовець зумів передати складну залежність ознак предмета і думки про нього відповідними мовними засобами. Виклад мовця має бути таким виразним і чітким, щоб той, до кого звернене його мовлення, міг одержати точне уявлення про предмет розмови. Інакше кажучи, під час побудови висловлювання виникає необхідність поставити себе на місце адресата мовлення, чітко уявити хід його думки, тобто здійснити випереджувальний синтез свого тексту. Урахування автором оцінок тих, хто слухає або читає висловлювання, допомагає йому здійснити свій задум. Орієнтування на адресата мовлення — це зворотний зв'язок, критика власного тексту. Отже, процес породження зв'язного висловлювання проходить чотири фази:

1) орієнтування в завданнях і умовах спілкування;

2) планування викладу думки;

3) добір відповідних мовних засобів для її вираження;

4) забезпечення зворотного зв'язку.

Усі зазначені фази не мають чіткого розмежування, вони перебувають у тісній взаємодії.

5. Текст як лінгвістичне поняття У сучасній мовознавчій науці загальновизнаною є думка, ідо реальною одиницею спілкування є усне або писемне висловлювання текст, який становить найвищий рівень (ярус) мовної системи. Характерними ознаками тексту є цілісність змісту, зв'язність викладу, структурна організація, завершеність.

Текстом може бути одне речення, якщо воно становить окремий елемент мовної комунікації. Такими є заклики (Охороняйте рідну природу!), прислів'я {Що посієш, те й пожнеш), крилаті вислови {У всякого своя доля і свій шлях широкий). Частіше текст складається з певної кількості речень, між якими є смислові і формальні зв'язки. Переважно ж текст буває значним за обсягом і складним за змістом, і тоді він може членуватися на більші структурно-семантичні одиниці, ніж речення. Вони складаються з кількох простих чи складних речень різної будови, об'єднаних в одне смислове ціле. Такі одиниці називаються надфразними єдностями. Частини тексту (речення і надфразні єдності) пов'язуються між собою за допомогою засобів міжфразового зв'язку. Найважливішими з них є: 1) особові займенники третьої особи та вказівні той, цей, які вказують на зміст попереднього речення; 2) синонімічні назви до вжитих у попередніх реченнях слів; 3) єдність видових та часових форм дієслів-присудків у сполучуваних реченнях; 4) обставинні слова, найчастіше зі значенням місця і часу. У тексті можна виділити три логічні частини: зачин, основна частина {розгортання думки) і кінцівка (висновок). Зачин — це початок тексту, в якому найчастіше стисло визначається тема висловлювання. Основна частина — це найпоширеніша частина тексту, в якій розкривається весь зміст висловлювання. Кінцівка — своєрідний висновок з усього сказаного. Тексти бувають усними і писемними. За типом мовлення вони поділяються на тексти-розповіді, описи і роздуми (міркування). Текст-розповідь подає інформацію про явища, події, вчинки людей. Для такого типу мовлення характерною особливістю є видо-часова належність повідомлюваного. Розповідь є основним елементом прозового художнього твору. Опис — це своєрідний текст, у якому послідовно подаються ознаки, характерні особливості зображуваного предмета, явища, людини. Текст-роздум (або міркування) подає інформацію обов'язково з обгрунтуванням, розкриттям причинно-наслідкових зв'язків. Часто в зачині тексту ставиться питання, на яке далі в логічній послідовності, доказово подається відповідь. Такі тексти найчастіше бувають науковими, науково-популярними та публіцистичними. За стилістичними ознаками тексти поділяються на розмовні, ділові, наукові, публіцистичні, художні. Розмовний стиль застосовується в повсякденному житті під час безпосереднього спілкування двох або кількох осіб. Основною формою реалізації розмовного стилю є усна. Тому важливу роль тут відіграють міміка, жести і різні види інтонації, якою підкреслюється емоційність висловлювання, оцінне ставлення того, хто говорить, до предмета мовлення чи співрозмовника. Вибір слів у цьому стилі широкий: часто використовуються слова, які знаходяться нижче рівня літературної норми. Зразки розмовного стилю можна зустріти в художніх творах, у яких автор прагне показати типові ситуації дійових осіб або типові образи. Науковий стиль застосовується в наукових працях, дослідженнях. Характерними властивостями цього стилю є точність, логічність, стислість, доказовість. Лексична точність насамперед виявляється в термінології. Для цього стилю не характерна емоційність. Науковий стиль вимагає добору відповідних синтаксичних конструкцій: чіткої будови речень, переважно ускладнених дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами. Розрізняють науковий і науково-популярний стилі. Останній властивий працям, у яких висвітлюються наукові питання з конкретної галузі науки, розраховані на широкі маси народу. У науково-популярних текстах менше наукової термінології, даються пояснення, наводяться приклади. У науково-популярному стилі написані, наприклад, шкільні підручники. Офіційно-діловий стиль необхідний для налагодження ділового спілкування між адміністративними установами, підприємствами, органами влади, культури, освіти тощо як усередині країни, так і за її межами. Основне призначення цього стилю — інформування, домовленість, констатація, облік фактів, подій тощо. Цей стиль характеризується конкретністю інформації. Форма вираження інформації, як правило, має характер штампа, стандарту, одноманітності (багато ділових паперів має обов'язкову, характерну тільки для певного документа, термінологію).До офіційно-ділового стилю належать також усні оголошення, повідомлення. 6. Культура мовлення

Культура мовлення (спілкування) — це дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Культура мовлення і спілкування утверджує певні норми: лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності);

граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми);

стилістичні (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичномуоточенні, відповідній ситуації спілкування); орфоепічні (вимова);

орфографічні (написання).

Вимоги (критерії) культури мовлення і спілкування не обмежуються правилами граматики, мовних норм; вони відображають потреби спілкування в сучасному суспільстві. Тому критеріями культури мовлення і спілкування є: змістовність, логічність, точність, багатство, виразність, чистота, правильність, комунікативне спрямування.

Змістовність мовлення виражається в тому, що, незалежно від типу й обсягу висловлювання, воно має розкривати певну тему, нести важливу інформацію, цінну ідею тощо.

Другим критерієм є логічність мовлення — послідовність, обґрунтованість викладу думок, відсутність пропусків і повторів, наявність висновків, які випливають зі змісту.

Точність мовлення забезпечується не тільки вмінням мовця точно передавати

факти, спостереження чи почуття, але й здатністю вибирати з цією метою такі мовні засоби — слова і словосполучення, які найточніше передають істотні риси того, про що або про кого йдеться у висловлюванні.

Отже, точність вимагає багатства мовних засобів, їх розмаїття, а також уміння вибирати в кожному конкретному випадку слова, які найбільше відповідають змісту повідомлення чи твору.

Важливе значення для сприймання мовлення має його виразність. Під виразністю слід розуміти не тільки дотримання розділових знаків та інтонації, а й уміння мовця яскраво, переконливо і стисло висловлювати думку, здатність впливати на людей відбором фактів, побудовою фраз, добором слів, настроєм розповіді.

Важливим критерієм культури мовлення є його чистота, яка передбачає уникнення в мовленні так званих слів-паразитів, діалектизмів, русизмів тощо.

Особливе значення має критерій правильності мовлення, тобто відповідність його літературній нормі. Розрізняють правильність граматичну (побудова речень, утворення морфологічних форм), орфографічну і пунктуаційну (для писемного мовлення) та орфоепічну (для усного).

Комунікативне спрямування мовлення передбачає, що висловлювання будується з урахуванням вікових особливостей адресата, рівня його освіченості, вибору мовленнєвого етикету (офіційний тон чи дружня розмова).

Формування культури мовлення і спілкування — це виховання навичок літературного спілкування, пропагування і засвоєння літературних норм у слововживанні, граматичному оформленні мовлення, у вимові та наголошуванні, не-прийняття спотвореної мови або «суржику».

 

Методи розвитку мовлення

Загальноприйнятим у сучасній дидактиці є визначення методів як способів упорядкованої взаємної діяльності вчителя й учнів, спрямованої на розв’язання навчально-виховних завдань (А. М. Алексюк). Метод реалізується через сукуп-

ність прийомів.

Першим в історії початкової шкільної мовної освіти методом, спрямованим на оволодіння мовленням, був метод заучування готових зразків. Він використовується й сьогодні, хоча і в зміненому вигляді.

Другим був метод використання давньої риторики. У ХІХ ст. поступово вводились мовленнєві теми, запозичені з курсу риторики. Вони пов’язувались із дитячими розповідями, творами, переказами, бесідами на основі таких аспектів: тема

тексту, розкриття теми, типи текстів (розповідь, опис, міркування), види описів, спостереження за природою і працею людей як джерело матеріалу для розповідей і творів та ін. Методистами того часу були розроблені системи: логіко-стилістичних вправ (К. Д. Ушинський), розповідей і творів (Н. Ф. Бунаков), аналізу літературних зразків (В. І. Водовозов), творів за картинами (Д. І. Тихомиров) та ін.

У результаті багатовікового досвіду в другій половині ХХ ст. чітко окреслилися три групи методів розвитку мовлення: імітативні, комунікативні і методконструювання тексту.

Імітативні методи (методи наслідування) ґрунтуються на тому, що мова передається з покоління в покоління і засвоюється дитиною шляхом наслідування. У школі зразками для наслідування стають літературні твори. Різні за змістом, жанрами, стилями, вони дають можливість активізувати всі пласти лексики, всі типи синтаксичних конструкцій. Текст-зразок виконує роль основної складової в загальному широкому потоці мовного впливу на дітей — впливу мовленнєвого середовища на формування мовного чуття.

Методи розвитку мовлення «за зразком» мають широкий набір прийомів і вправ: це різні види усних і письмових переказів прочитаних чи прослуханих текстів (докладний, стислий, вибірковий, з творчим доповненням і змінами), поділ

тексту на частини, добір заголовків до виділених частин, складання плану прочитаного чи прослуханого тексту, спостереження за виражальними мовними засобами, вжитими в тексті, тощо.

Комунікативні методи розвитку мовлення ґрунтуються на комунікативній функції мови, тобто її призначенні бути засобом спілкування, комунікації, а також самовираження.

Комунікативні методи передбачають ряд вимог:

1) усі висловлювання учнів мають бути мотивованими

2) автор висловлювання (усного і писемного) мусить добре розуміти те, про що він буде говорити, тобто володіти достатньою, достовірною і важливою інформацією

3) мета комунікації буде досягнута за умови достатнього володіння її учасниками мовними засобами: багатим активним словником, умінням швидко і правильно утворювати граматичні форми, будувати речення і зв’язувати їх у текст, добирати найкращі засоби мови для конкретної комунікативної ситуації;

4) висловлювання учня повинно бути комусь потрібним, тобто мати адресата. Тому на кожне запитання він має отримати відповідь, його розповідь має бути почута, письмовий твір — прочитаний хоча б однією людиною, висловлена думка — обговорена, лист — прочитаний, відповідь — оцінена.

Комунікативні методи мають свої прийоми, засоби навчання, типи вправ, за допомогою яких здійснюється:

— створення мовленнєвих ситуацій;

— накопичення матеріалу для мовлення в результаті екскурсій, походів, ро-

льових ігор, спостережень тощо;

— організація різних видів діяльності, які створюють потребу у спілкуванні;

— ведення записів, щоденників;

— створення казок, незвичайних історій;

— творчі літературні проби в прозі, віршах.

Метод конструювання тексту ґрунтується на дидактичній закономірності: нові уміння і способи діяльності учня формуються на основі правил, закономірностей, тобто теоретичній базі. Він передбачає застосування теоретичних знань з

орфоепії, орфографії, лексики, граматики, стилістики.

Метод конструювання тексту реалізується значною кількістю прийомів і типів завдань. Більшість із них виконують підготовчу і допоміжну функції.

Прийоми розподіляються по групах:

1) словникова робота (тлумачення значень слів, добір антонімів і синонімів, робота зі словниками тощо);

2) робота над словосполученнями (складання словосполучень з конкретним словом, перевірка сполучуваності слів на основі мовного чуття і т. ін.);

3) робота над реченням (складання, інтонування, редагування речень тощо);

4) логічна робота (побудова узагальнень, міркувань, доведень, виправлення логічних помилок у тексті тощо);

5) вправи з теорії тексту (відпрацювання типів зв’язку в тексті, складання текстів різних типів і стилів тощо).

Усі три групи методів існують у тісному взаємозв’язку, доповнюють одна одну і в поєднанні складають основу системи розвитку мовлення молодших школярів.

Розвиток орфоепічних умінь

Другим напрямом роботи з розвитку мовлення на вимовному рівні є організація практичного засвоєння молодшими школярами орфоепічних норм української літературної мови.

Процес формування в учнів орфоепічних умінь, за Л. П. Федоренко, складається з таких компонентів:

1) активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення: фізичні рухи м’язів артикуляційного апарату, напруження слухових органів);

2) розуміння мовних одиниць, постійне зіставлення власної вимови зі зразками орфоепічно правильного мовлення (робота фізіологічного апарату мислення);

3) запам’ятовування орфоепічних норм (робота пам’яті).

Найбільші можливості для роботи над орфоепічними нормами мають такі розділи програми з української мови, як «Звуки і букви», «Будова слова». Під час їх опрацювання молодші школярі засвоюють орфоепічні правила:

1) чітка вимова всіх голосних звуків у наголошених складах;

2) повнозвучна і якісна вимова голосних [а], [у], [і] в усіх позиціях;

3) вимова ненаголошеного [е] з наближенням до [и], а ненаголошеного [и] — до [е];

4) злита вимова африкат [дж], [дз], [дз ' ];

5) вимова дзвінкого гортанного фрикативного приголосного [г] (голуб, грім, сніг) та здвінкого проривного задньоязикового приголосного [ґ] (ґава, ґанок, аґрус);

6) дзвінка (неоглушена) вимова приголосних [б], [г], [ґ], [д], [д ' ], [ж], [з], [з ' ], [дз], [дз ' ], [дж] у кінці слова та в середині перед наступними глухими (сад, дуб, мороз, ложка, везти);

7) оглушення в окремих випадках дзвінкого приголосного [г] перед глухими в середині слів: [к ' іхт ' і], [вохко];

8) дзвінка вимова глухих приголосних перед наступними дзвінкими в середині слів: [молод ' ба], [проз ' ба], [воґзал].

11. Робота над інтонацією мовлення

Третім напрямом у розвитку мовлення учнів на вимовному рівні є робота над інтонацією. Вона проводиться на уроках читання і мови, однак особливе місце

інтонаційній пропедевтиці відводиться в період навчання грамоти. Саме вступний пропедевтичний курс сприяє, з одного боку, удосконаленню інтонаційної культури першокласників і наявного мовленнєвого досвіду, а з другого — є основою для вивчення в подальшому синтаксису, пунктуації, формування навички виразного, засвоєння інтонації як засобу спілкування. Робота над інтонацією включається до структури уроків навчання грамоти, читання і мови. Щоб забезпечити її ефективність, учителеві необхідно усвідом лювати суть цього лінгвістичного явища. Інтонація — це звукові засоби мови, за допомогою яких передається смисловий та емоційний характер висловлювання, комунікативне спрямування, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність

виражальних прийомів мовця. До структури складного явища інтонації входять такі елементи: 1) мелодика (підвищення і пониження тону); 2) інтенсивніст (силовий чи динамічний ком понент); 3) темп чи тривалість; 4) пауза; 5) особливий тембр як засіб вираження емоцій. У практиці навчання мови ефективним є шлях «від діалогу до монологу», тобто розпочинати роботу над формуванням інтонаційних умінь слід з діалогічного мовлення, переходячи поступово до вдосконалення монологічних зв’язних висловлювань.

12. Лексичний рівень роботи з розвитку мовлення

Основною одиницею мовлення є слово. Від багатства лексичного запасу й уміння активно і вдало ним користуватися залежить якість мовлення особистості

й успішність її спілкування з іншими людьми. Мета лексичної роботи в початковій школі полягає в реалізації двох завдань:

а) накопичення в пам’яті учнів значної кількості слів з усвідомленням усіх відтінків їх значення та експресивного забарвлення; б) формування вмінь активно користуватися власним словниковим запасом, тобто швидко і точно добирати слова для побудови речень і текстів.

Лексична робота як один із рівнів мовленнєвого розвитку молодших школярів проводиться за чотирма напрямами:

1) збагачення словника, тобто засвоєння нових слів та нових значень слів, що раніше учням були не відомі;

2) уточнення словника, тобто поглиблення розуміння вже відомих слів, з’ясування відтінків у значенні між синонімами, добір антонімів, аналіз багатозначності;

3) активізація словника, тобто використання якомога більшої кількості слів у мовленні кожного учня, введення слів у речення, засвоєння сполучуваності слів з іншими словами, використання їх у конкретному тексті;

4) вилучення нелітературних слів, які вживаються іноді молодшими школярами, виправлення помилок у наголошуванні та вимовлянні слів.

 

13. Види вправ із лексики

На рівні лексичної роботи з розвитку мовлення в початкових класах доцільно використовувати різні види вправ: лексико-семантичні, словниково-логічні, лексико-граматичні.До лексико-семантичних належать вправи із синонімами, антонімами, фразеологізмами.

1) вибір з тексту синонімів і групування їх у синонімічні ряди.

2) розташування синонімів за зростанням чи зменшенням міри якості.

3) добір синонімів до даного слова.

4) заміна слова в реченні синонімом

5) вибір одного з поданих синонімів.

1) Групування антонімів у пари.

2) Добір антонімів до поданих

3) Заміна антонімів у реченні

Активізація словника учня

1. Складання кількох словосполучень з поданим словом, практична перевірка його сполучуваності з іншими словами. Наприклад, до слова листя можна поставити запитання: Яким може бути листя? У відповідь будуть утворені словосполучення: зелене листя, пожовкле листя, золотисте листя, сухе листя і т. ін.

На запитання: Чиїм може бути листя? Можлива така відповідь: кленове листя,листя дуба, березове листя, листя соняшника, листя трави тощо.

2. Побудова речень з одним чи кількома поданими словами: на задану тему, за картиною, змістом прочитаної книги і т. ін. Складається кілька варіантів речень. Можливе змагання учнів у тому, хто складе більше речень, хто складе найкраще речення із запропонованим словом.

3. Переказування тексту з використанням найважливішої лексики оригіналу. Під час цієї роботи вчитель називає слова, які учні обов’язково повинні вживати у своїх переказах.

4. Складання усної розповіді і письмового твору з використанням опорних слів. Опорні слова записуються вчителем на дошці, зачитуються учнями й аналізуються (пояснюється значення, сполучуваність з іншими словами, правопис) упроцесі підготовки до побудови зв’язного висловлювання.

 

15. Типи лексичних помилок і шляхи запобігання їм

1. Повторення тих самих слів

2. Уживання слова в неточному значенні

3. Порушення загальноприйнятої сполучуваності слів

4. Уживання слів без урахування їх емоційно-експресивного й оцінного за-

барвлення

Уживання діалектних слів і словосполучень

 

Робота над словосполученням

Словосполучення — це лексико-граматична єдність, яка, на відміну від речення, не позначає закінченої думки, а створює розширене значення певного поняття. Словосполучення, як і слово, називає предмети, ознаки, дії, але конкретніше. Порівняйте: квіти і кімнатні квіти, складений і гарно складений, писати і писати листа.

У словосполученні є головне слово і залежне. Від головного слова до залежного можна поставити питання: солодке яблуко (яблуко яке? солодке), купили велосипед {купили що? велосипед), голосно сміявся (сміявся як? голосно). У мовленнєвій практиці словосполучення використовуються не самостійно, а в реченні. З готового речення важко зрозуміти, як утворювалися окремі словосполучення. «Моделі» словосполучень засвоюються людиною в дитинстві. Вправи на виділення, складання і використання словосполучень розвивають мовлення школярів, підвищують його культуру. Найпоширенішою в шкільній практиці є робота над виділенням словосполучень у реченні і постановкою питань від головного слова до залежного. Така робота доступна учням усіх початкових класів і дуже сприятлива для формування навички синтаксичного розбору, засвоєння пунктуації. Уміння орієнтуватися в реченні, його структурі і залежності між членами речення сприяє свідомому використанню синтаксичних конструкцій у власному мовленні, особливо писемному. З розвитком мовлення тісно пов’язана граматико-орфографічна робота. Так, вивчаючи відмінювання прикметників, учні змінюють за відмінками прикметники разом з іменниками і будують речення з утвореними словосполученнями у формі

непрямих відмінків. Під час вивчення дієслів складаються словосполучення без прийменників і з прийменниками: оплатив проїзд, заплатив за проїзд, турбується про дітей, співає пісню і т. ін.

У роботі над словосполученням існує два аспекти: граматична структура(синтаксичні зв’язки, питання, частини мови, які входять до словосполучення,наявність прийменників тощо) і семантика словосполучення, яка виражає те чи інше значення. Робота над значенням словосполучень полягає в їх зіставленні з реальними предметами, явищами. З цією метою використовуються спостереження, картини, набутий досвід дітей. Розумінню значень сприяє зіставлення: похмурий день — сонячний день, похнюплений хлопчик — веселий хлопчик. Використовується також прийом заміни словосполучення близьким за значенням: біжить стрімголов — біжить швидко, У шкільній практиці робота над словосполученнями проводиться у двох напрямах: а) виділення словосполучень у реченні та встановлення зв’язку між словами за допомогою питань; б) побудова словосполучень під час вивчення

частин мови й активізації нової лексики. Обидва напрями роботи здійснюються паралельно: учні працюють над словосполученнями у складі речення, а також будують окремі словосполучення, які можуть бути введені в нові речення.

Робота над реченням

Речення — це мінімальна одиниця мовлення, яка являє собою граматично організоване поєднання слів (або одне слово), словосполучень і має певну смислову й інтонаційну завершеність. Основна мета роботи над реченням полягає в тому, щоб навчити учнів висловлювати відносно закінчену думку в чіткій і правильній синтаксичній структурі

У роботі над реченням необхідно брати до уваги, що:

по-перше, речення є одиницею мовлення, тому до вправ з реченнями висуваються такі самі вимоги, як і до мовленнєвих вправ загалом (мотивація, наявність матеріалу для висловлювання — потрібного й цікавого тощо);

по-друге, речення — це організована одиниця, тому робота над ним тісно пов’язана з граматикою і, що надзвичайно важливо, вона має бути зосереджена на структурі і зв’язках у реченні, на різних типах речень;

по-третє, речення має смислову єдність і певну смислову завершеність, тому необхідно працювати над смисловою, фактичною основою речення, над його значенням і значеннєвими відтінками, над їх залежністю від структури речення;

по-четверте, велике значення має інтонація речення, яку необхідно відпрацьовувати, домагаючись усвідомлення зв’язку інтонації і змісту

Залежно від рівня самостійності й пізнавальної активності учнів вправи з реченнями поділяються на три групи: за зразком, конструктивні і творчі. Вправи за зразком використовуються з метою засвоєння учнями правильно побудованих конструкцій, усвідомлення їх внутрішніх зв’язків і семантики, а також для формування в школярів умінь будувати такі чи подібні власні речення. До цієї групи вправ належать:

1. Читання зразків речень2. Побудова речень за запитанням учителя3. Складання речень, аналогічних до даних, Конструктивні вправи передбачають побудову речень на основі засвоєнихзакономірностей, тобто теоретичних знань. До таких належать:

1. Побудова речень з окремих слів. 2. Поділ тексту надрукованого без розділових знаків, на речення 3. Поступове поширення простого речення за допомогою запитань.4. Поєднання двох чи трьох простих речень в одне складне чи просте з однорідними членами5. Побудова кількох варіантів складних речень з різних елементів6. Складання речень за схемою. 7Редагування речень, у яких допущено помилки.

Творчі вправи не передбачають ні зразка, ні конструктивних завдань щодо структури речення. Вони спонукають учнів будувати речення довільно, без конкретних завдань, спираючись на мовне чуття та засвоєні раніше закономірності. Молодшим школярам посильні такі види творчих вправ:

1. Побудова речення за опорними словами (не більше 2—3 слів).

2. Побудова речення з даним зворотом (фразеологізмом, сталим висловом).

3. Складання речення за предметним малюнком.

4. Створення речення за сюжетним малюнком.

5. Побудова речення на задану тему.

6. Довільне складання речення.

Види мовлення,організація мовленнєвої д-сті молодшого школяра

Мовлення різноманітне. Залежно від ситуації та мети висловлювання воно виступає в різних видах. Тому педагогічне управління процесом розвитку мовлення залежить від особливостей кожного його виду. Розрізняють мовлення внутрішнє і зовнішнє.

Внутрішнє мовлення — це мовлення в думках, яке відбувається без участі органів мовлення; воно уривчасте, позбавлене чітких граматичних форм. Це ніби розмова із собою.

Внутрішнє мовлення — складний процес, на який важко впливати. Водночас воно відіграє важливу роль у мовній практиці. Зокрема, під час підготовки до письмових зв'язних висловлювань школярам пропонуються завдання підготуватися до повідомлення на певну тему, подумати, про що слід сказати, які слова використати, як побудувати речення для цієї розповіді. Така внутрішньомовленнєва підготовка вдосконалює мовленнєві вміння, підвищує якість зовнішнього мовлення дітей.

Зовнішнє мовлення — це мовлення для інших. Воно розраховане на сприймання слухачами. Зовнішнє, озвучене мовлення поділяється на чотири види: слухання (аудіювання), говоріння, читання, письмо. Слухання (аудіювання) — це сприймання усного мовлення та його розуміння.

Говоріння — це вираження думки за допомогою слів в усній формі, тобто усне мовлення. Розрізняють два види усного мовлення — діалог і монолог.

Діалог — це процес мовленнєвої взаємодії двох або кількох учасників спілкування. Монологічне мовлення, тобто мовлення однієї людини, це розповідь, повідомлення, переказ, виступ на зборах, твір Читання — це зорове сприйняття і розуміння написаного чи надрукованого. Письмо — це вираження думки на письмі за допомогою графічних знаків. Перші два види мовлення —- аудіювання й говоріння — належать до | усного мовлення, а читання й письмо — до писемного.

Усне і писемне мовлення відрізняються не тільки своїми | механізмами чи способами творення, але й мовними, зовнішніми і| ознаками. Усне мовлення людина опановує раніше за писемне як наслідок | потреби в спілкуванні. Писемне мовлення засвоюється в результаті | спеціального навчання.

Мовлення і Мислення

Однією з функцій мовлення є оформлення і вираження думки. Л.С. Виготський зазначав, що зовнішнє мовлення —- це процес матеріалізації думки. Тому мислення є психологічною основою мовлення, бо тільки на основі розвиненої системи понять, на основі опанування системи розумових дій можливий успішний розвиток мовлення. Ось чому в методиці розвитку мовлення учнів так багато уваги приділяється підготовці, відбору, обробці й розташуванню матеріалу, логічним операціям. Але мислення не може успішно розвиватися без мовного матеріалу, без мовленнєвого оформлення й вираження. У логічному (понятійному) мисленні найважливіша роль належить поняттям, які узагальнюють суттєві ознаки, властивості явищ реального світу. Поняття ж позначаються словами (словосполученнями). Отже, відбувається необхідне для спілкування матеріальне перевтіле