Поняття та структура правовідносин

 

Жодна людина не може залишатися поза правовідносина­ми, не вступати до них у своєму повсякденному житті і діяль­ності, оскільки без цього вона не зможе реалізувати багато своїх прав і можливостей, задовольнити інтереси, потреби. Пра­вовідносини становлять основну сферу громадського цивілізо­ваного життя.

Скрізь, де діє право, його норми, постійно виникають, припиняються або змінюються правовідносини. Особливо вони розвинуті у громадянському суспільстві, правовій державі. Вони супроводжують людину протягом усього її життя.

Правовідносини — наслідок, результат дії права як соціаль­ного і державного інституту. У додержавному (родовому) суспільстві правовідносин не було, оскільки не було права. Це означає, що правовідносини неможливі поза правом і без права. Є лише відносини, які об'єктивно потребують або не потребу­ють правового опосередкування.

Таким чином, будь-які правовідносини є суспільними відносинами, та не всякі суспільні відносини є право­відносинами.

ОЗНАКИ ПРАВОВІДНОСИН:

1. Вони виникають, припиняються або змінюються лише на основі правових норм. Немає норми права — немає і право­відносин. Вони являють собою якусь єдність, цілісність.

2. Правовідносини – це взаємний зв'язок між суб'єкта­ми, внаслідок якого вони наділяються взаємними юридичними правами й обов'язками, які у правовій науці прийнято називати суб'єктивними. Цей зв'язок і є власне правовідносини, в рамках яких праву однієї сторони відповідає обов'язок іншої, і навпаки.

3. Правовідносини – це завжди двосторонній або багато­сторонній зв'язок. У більшості правовідносин кожний із учас­ників одночасно має право і несе обов'язок.

4. Правовідносини мають вольовий характер. Це проявляється двояко. По-перше, через норми права відображається державна воля; по-друге, в силу того, що правовідносини не можуть настати без волевиявлення їхніх учасників, принаймні одного з них. Необх­ідний вольовий акт або дія, що дає початок правовідносинам.

5. Правовідносини охороняються й гарантуються державою.

6. Правовідносини відрізняються суворою визначеністю сторін, тобто суб'єктів, і персоніфікацією їх прав і обов'язків. Правовідно­сини — це завжди конкретні відносини когось із кимсь.

 

 

 

 

1. Суб'єкти правовідносин — це учасники, або сторони пра­вовідносин, які мають правосуб'єктність. Суб’єктом правовідносин є право- і дієздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків. Юридичною передумовою набуття учасниками суспільного життя суб'єкта правовідносин є наявність у нього правоздатності, а що до певних правовідносин - ще й дієздатності.

Правосуб'єктність — це можливість або здатність особи бути суб'єктом права з усіма наслідками, що звідси впливають.

Правовий статус — це вся сукупність прав та обов'язків, які належать суб'єкту права.

Правоздатність —це загальна можливість, яка визначається державою, мати передбачені законом права та обов'язки, здатність бути їх носієм. Правоздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. У людей правоздатність виникає з моменту на­родження і припиняється зі смертю. Правоздатність особи ніхто не може обмежити, і ніхто не може бути її позбавлений.

Дієздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта здійснювати свої права і обов'язки особистими діями. Дієздатність— це правоздатність особи мати права і обо­в'язки, своїми діями виконувати їх, а також нести відпові­дальність за наслідки своїх дій.

Дієздатність поділяють на угодоздатність і деліктоздатність.

Угодоздатність - це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення (делікт).

Правосуб'єктність у цілому є однією з обов'язкових юри­дичних передумов правовідносин.

Суб'єкти правовідносин поділяються на такі види:

1. Фізичні особи (люди): громадяни даної держави, іноземні громадяни, біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства).

2. Об'єднання: державні (держава в цілому), органи держави, державні установи, підприємства, організації, юридичні особи, громадські організації (політичні партії, рухи).

3. Соціальні спільності: народ (нація), територіальні спільності (населення, адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи), трудові колективи.

2. Об'єкт правовідносин - це певне особисте або соціальне благо для задоволення і використання якого встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки суб'єктів. Об'єктами правовідносинє ті матеріальні або нематері­альні блага (речі, дії, наслідки дій, особисті немайнові блага), з приводу яких виникли правовідносин, на використання або охорону яких спрямовані взаємні суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки.

Залежно від характеру та видів правовідносин їх об'єктами виступають:

ü матеріальні блага (речі, предмети, цінності);

ü нематеріальні особисті блага (права і свободи людини, духовні цінності, морально-психологічний стан людини, певні соціальні властивості об'єднань, спільностей);

ü поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги та їхні результати;

ü продукти духовної творчості;

ü цінні папери, офіційні документи.

3. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст - це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, зафіксовані у певних правових нормах, тобто можливість дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язальних суб'єктів.

Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права включає такі можливості як можливість діяти відповідно до свого бажання, можливість вимагати певних дій від інших суб'єктів, зобов'язаних на це, можливість звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого суб'єктивного права.

Отже, суб'єктивне юридичне право - це закріплена в юридичній нормі можливість певної поведінки суб'єкта з метою використання ним певного блага, яка забезпечується юридичними обов'язками інших суб'єктів. Суб'єктивне право — це гарантовані законом вид і міра мож­ливості або дозволеної поведінки особи, реалізація якої зале­жить від волі і свідомості суб'єкта.

ЕЛЕМЕНТИ СУБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА
1. Правоповедінка, тобто право на власні дії	2. Можливість або право вимагати від зобов'язаної особи відповідної поведінки, тобто право на чужі дії	3. Праводомагання (можливість або право оскаржити дії супротивної сторо­ни у випадку невиконання нею своїх обов'язків)	4.Правокористування (можливість або право користуватися на основі даного права певним соціальним благом)

 

Зміст юридичних обов'язків становлять необхідність здійснення певних дій; необхідність утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Тому, юридичний обов'язок - це закріплена в юридичній нормі і забезпечувана державою необхідність певної поведінки суб'єкта для задоволення інтересів уповноважених суб'єктів. Юридичний обов'язок — це вид і міра належної або по­трібної поведінки. В основу суб'єктивного права покладено юри­дичне забезпечену можливість; в основу обов'язку — юридич­не закріплену необхідність.

Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'­єктивного права і включає в себе такі компоненти:

ü необхідність особи виконувати певні дії або утриматись від них;

ü необхідність правозобов'язаної особи відреагувати на звер­нені до неї законні вимоги правомочної сторони;

ü необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

ü необхідність не перешкоджати контрагенту користуватись тим благом, на яке він має право.

Носій можливості (права) називається правомочним, носій обов'язку — правозобов'язаним.

У реальності частіш за все кожна із сторін у правовідноси­нах має і суб'єктивні права і юридичні обов'язки одночасно.

 

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти. З юридичними фактами закон пов’язує виникнення, зміну та припинення правовідносин.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

 

Юридичні факти, які є діями, в залежності від відповідності їх приписам правових норм поділяються на правомірні та неправомірні.

Правомірні поділяються на: а) юридичні акти - така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликання юридичних наслідків (складання людиною заповіту); б) юридичні вчинки - дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу).

Неправомірні - це дії, які суперечать юридичним приписам. Поділяються на винні (злочини, проступки) та безвинні, так звані правові аномалії (наприклад, випадки відповідальності без вини власника джерела підвищеної небезпеки).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Система права

Системна будова права являє собою цілісне утворення, яке складається із безлічі елементів, що знаходяться між собою у певному ієрархічному зв’язку.

Система права відображає внутрішню будову права як системи правових норм. Вона являє собою об'єктивно зумовлену внутрішню організацію права певної держави, яка полягає в єдності й погодженості всіх правових норм держави і в розподілі їх на інститути та галузі права.

Система права – це упорядкована сукупність усіх діючих у державі правових норм.

 

Внутрішня будова системи права виражається в її структурі.

Структура системи права – поділ усієї сукупності правових норм на галузі й інститути залежно від предмета і метода правового регулювання.

Предмет правового регулювання – ті суспільні відносини, які регулюються нормами права.

Метод правового регулювання – спосіб впливу норм права на певну сферу суспільних відносин. Це сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників правових відносин для реалізації ними своїх функцій.

 

Отже, до структурних елементів системи права зараховують: норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права.

1. Норма права — основний елемент системи права; "елементарна частка" права, первинний компонент, з якого складаються інститути і галузі права. Це правило поведінки, яке встановила й охороняє держава. Воно визначає права й обо­в'язки учасників регулювання громадських відносин і служить критерієм правомірної і неправомірної поведінки. Немає норми права, яка б не входила до певного інституту та галузі права.

2. Інститут права — сукупність взаємодіючих правових норм, що регулюють визначену відносно самостійну групу однорідних суспільних відно­син, яка являє собою особливу частину галузі права.

Інститут — складова частина, блок, ланка галузі. У кожній галузі права можна виділити безліч інститутів. На­приклад, у сфері трудових відносин виділяються відносини, пов'язані з укладенням трудової угоди, відповідно, в трудовому праві формується інститут трудової угоди. Таким чином, виділяються й інші інститути права: у кримінальному праві — інститут призначення покарання, інститут звільнення від кримінальної відповідаль­ності; у сімейному праві — інститут шлюбу, інститут усинов­лення, інститут розлучення; у цивільному праві — інсти­тут договору купівлі-продажу, інститут юридичної особи, інститут позовної давності і т. ін. Усі інститути функціонують у тісному взаємозв'язку один з одним як усередині даної галузі, так і поза нею.

Юридичним критерієм для відокремлення тієї чи іншої сукупності норм у конкретний правовий інститут служать три ознаки:

1) юридична єдність правових норм;

2) повнота регулювання певної сукупності суспільних від­носин;

3)відокремлення норм, які утворюють правовий інститут, у розділах, частинах та інших структурних одиницях різних нор­мативно-правових актів, зокрема законів.

Серед інститутів розрізняють:

а) галузеві (наприклад, інститут спадкоємства);

б) міжгалузеві (наприклад, інститут приватної власності).

3. Підгалузь права – певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, яка об'єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права.

Підгалузь права порівняно з галуззю об’єднує менші групи правових норм і регулює споріднені громадські відносини.

На відміну від правових інститутів, підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; в цивільному – зобов'язальне, авторське, спадкове право. Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги нормативного матеріалу, тісна консолідація, компактність не мають у своєму складі підгалузей права. До них, наприклад, належать процесуальні галузі права.

4. Галузь права - уособлена сукупність норм та інститутів, яка являє собою самостійну частину системи права і спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин за допомогою особливого методу правового регулювання. Галузь права, найбільший структурний підрозділ і центральна ланка права, вона найповніше виражає "групові" особливості правового регулювання.

Ознаками галузі права є те, що:

1) кожна галузь має свій предмет;

2) кожна галузь має своє законодавство, як правило, самостійні кодекси;

3) кожна галузь має свій особливий юридичний режим, який регламентує правовий стан суб’єктів права, встановлює засоби реалізації прав та обов’язків і державно-правові заходи, спрямовані на неухильну реалізацію правових норм.

Основні галузі системи права України: конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, аграрне, екологічне, соціального забезпечення, цивільно-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне.

 

 

 

Джерела права

Форма (джерело) права - це державно-офіційні способи виразу і закріплення його норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення.

Джерело права – офіційний спосіб зовнішнього вираження й організації у належну юридичну оболонку норм права.

Поняття форми права невіддільне від поняття юридичної норми. Коли мова йде про норму права, мається на увазі той чи інший спосіб існування норм права. Форма права завжди є носієм правової норми. Крім того, форма права вважається формою зовнішнього виразу правових норм, звернення до якої дає уявлення про діючі у цей момент державно-обов'язкові правила.

Правовий звичай –санкціонований державою звичай, який набуває в силу цього загальнообов’язкового значення. Правовий (санкціонований) звичай – одна з найбільш давніх форм права. Правовий звичай – це правило поведінки, яке в силу багаторазового повторення стає звичкою, передається із поко­ління в покоління й захищається примусовою силою держави. Правовий звичай – це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру. Правовий звичай походить від простого звичаю, який стає правовим тоді, коли його закріплює (санкціонує) держава. Він полягає у визнанні державою та в наданні захисту тим чи іншим нормам, які давно склалися в даному суспільстві або в даній місцевості, в даній сфері відносин. Історії відомо багато випадків, коли звичаї родового ладу, трансформуючись, переростали поступово у санкціоновані звичаї. Однак, звичай є законом лише в тому випадку, коли він належить до категорії звичаїв, "визнаних" як закони тією чи іншою правовою системою. Тобто звичай, санкціонований державою, стає обов'язковим для виконання – він і є правовим.

Юридичний (правовий) прецедент — судове або адміністративне рішен­ня у конкретній юридичній справі, яке набуває загальнообов'­язкового значення при розв'язанні усіх наступних аналогічних справ. Тобто це рішення компетентного органу держави (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ. Судовий прецедент має широке значення та широко застосовується в англосаксонських країнах (Англії, Канаді, США, Австралії, Індії та інших країнах). В цих країнах судді в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд. Це вдалі, справедливі рішення суду, які є еталоном при розв'язанні інших аналогічних справ. Прецедент може бути як судовим, так і адміністративним. Він надає судді або посадовій особі непросту можливість власного розсуду, ос­кільки за відсутністю цілковитої аналогії життєвих ситуацій саме вони мають право оцінювати ступінь аналогічності обста­вин, які розглядаються. Причому в прецеденті не обов'язкове все попереднє рішення, а лише сутність правової позиції суду, який ухвалив початкове рішення або вирок.

В Україні правовий прецедент як джерело права не застосовується.

Нормативно-правовий договір — об'єктивоване, формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою. Це документ загального характеру, який встановлюється за взаємною згодою кількох суб'єктів і забезпечується державою. Нормативні договори бувають внутрішньодер­жавними і міжнародними, установчими і звичайними, типо­вими і поточними. Найбільш поширений приклад нормативного договору — це колек­тивний договір між адміністрацією підприємства і профспілко­вою організацією, яка представляє трудовий колектив. Він відіграє значну роль при регулюванні трудових відносин.

Основною формою права є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Нормативно-правовий акт — офіційний юридич­ний документ, який приймається внаслідок правотворчості ком­петентним державним органом і містить правові норми. Нормативні акти спрямовані на встановлення, зміну або скасування правових норм.

Нормативно-правовий акт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулює зміст прав та обов'язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму у зв'язку із змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Закон – це нормативно-правовий акт вищого представницького органу держави або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, відображає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу. Вища юридична сила закону полягає в тому, що він – акт вищого представницького органу держави, і цей акт може скасувати чи змінити лише орган, який його видав. Усі інші нормативні акти видаються тільки на підставі закону. Ознакою закону є також особливий порядок його прийняття, який включає ряд обов'язкових стадій.

Характеристика законів як правових документів вищої юридичної сили означає, що всі інші нормативні акти - акти іншої юридичної якості: всі вони перебувають "під" законом, тобто є підзаконними нормативно-правовими актами. Це акти компетентних органів держави, які видаються на підставі закону, згідно із законом та з метою його виконання.

Підзаконність цих актів не означає меншу юридичну обов'язковість: вони теж мають юридичну силу. Але їхня юридична сила не має такої загальності, як це властиво законам, що домінують над всіма іншими нормативними актами.

Підзаконні акти різноманітні, вони відрізняються між собою за юридичною силою і утворюють складну ієрархічну структуру. Їхня юридична сила залежить від того, яке місце посідає державний орган, що видав акт, у державному апараті, його компетенції. Акт кожної державної інстанції нижчого рівня має не лише відповідати законові, а й нормативним актам усіх державних органів, які посідають вищі місця в державній ієрархії.

 

Інколи зовнішньою формою права вважають релігійно-правові норми та міжнародно-правові акти.

Релігійно-правові норми — санкціоновані державою цер­ковні канони та інші релігійні норми, яким надається загаль­нообов'язковий характер.

Міжнародно-правові акти – документи міжнародних угод, у яких містяться правила відносин нинішніх і майбутніх учасників угоди на невизначений час. Звичайно міжнародно-правовий акт має пріоритетну дію перед нормами національного права.