Модуль 1. Основи теорії держави і права



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Модуль 1. Основи теорії держави і права



Модуль 1. Основи теорії держави і права

Тема 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Поняття та ознаки держави

Держава являє собою особливу форму організації суспільства, сутність якої зумовлена історичним етапом його розвитку.

Термін "держава" в юридичній літературі розглядають по-різному.

 
 


Якщо розглядати термін "держава" у субстанціональному, атрибутивному, інституційному і міжнародному значенні, то таким чином:

ü у субстанціональномузначенні держава — орга­нізоване в певні корпорації населення, що функ­ціонує в просторі й часі;

ü в атрибутивномузначенні — це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного сус­пільства;

ü в інституційномузначенні — це апарат публіч­ної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу;

ü в міжнародномузначенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність терито­рії, населення і суспільної влади.

Отож, можливо зробити висновок, що держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини насе­лення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління за­гальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління за­гальносуспільними справами.

 

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ
1. Суверенітет Повнота, верховенство і неподільність державної влади у межах держави (внутрішній суверенітет). Са­мостійність і незалежність держави у зовнішніх відносинах з іншими державами (зовнішній суверенітет).
2. Територіальність Державна влада обмежена певною те­риторією, на яку поширюється суверенітет держави.
3. Народонаселення Суб'єктом і об'єктом державної влади є народ — громадяни (піддані) даної держави.
4. Наявність апарату керування і примусу (механізму дер­жави) Система органів та організацій, які утворені держа­вою для реалізації її функцій і задач.  
5. Публічно-політичний характер державної влади Існують державно-правові інститути, відділені від населення, що виражають волю панівних верств населення (со­ціальної групи, блоку класових сил, більшості народу); публічна (державна) влада — влада, яка не співпадає з населенням, але виступає від його імені, забезпечує державний примус.
6. Легалізований примус (насильство) Держава (її органи) мають право застосовувати примус до всіх громадян, іноземців та осіб без громадянства на території держави.
7. Універсальність Держава — єдина універсальна органі­зація на території країни, яка охоплює все населення, вста­новлює адміністративно-територіальний поділ, інститут гро­мадянства і негромадянства.
8. Правові норми Легалізують діяльність держави, регулю­ють громадські відносини, санкціонуються й охороняються державою.  
9. Податкова система і спеціальний матеріальний фонд(скарбниця, бюджет) Податки — це матеріальні кошти, які стягує держава з населення, необхідні для утримання держав­ного апарату (фінансова основа його діяльності), розв'язання загальносоціальних задач держави.  

 

 
 

 

 


Поняття історичного типу держави

Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих державам, що існували на певних етапах історії людства. Це система істотних рис, властивих усім державам, що відносяться до певної групи.

 


 

Функції держави

В юридичній науці поняття "функція" вживаєть­ся для характеристики змісту діяльності, соціальної ролі, со­ціального призначення держави і права.

Функції держави — основні напрямки і сторони діяль­ності держави, в яких відображаються і конкретизу­ються її сутність, цілі й задачі.

Функції держави — особливий механізм державного впливу на суспільні відносини і процеси, який охоплює основні на­прямки діяльності держави у керуванні суспільством. Функції держави тісно пов'язані з характеристиками держави, її типом і формою. З еволюцією держави еволюціонують і її функції.

 
 

 


Оскільки діяльність держави здійснюється державними органами, функції держави реалізуються у певних формах.

           
   
     
 


Поняття і сутність права

Право - це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки - соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.

Право – це система встановлених і визнаних державою норм, які регулюють суспільні відносини, формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості відповідно до волі населення країни і забезпечуються усіма заходами легального державного впливу.

Право має велику цінність.

Цінність права— це здатність права служити метою і засо­бом для задоволення соціальне справедливих, прогресивних потреб та інтересів громадян, суспільства в цілому.

Можна виділити такі основні прояви соціальної цінності права:

ü право має інструментальну цінність, надаючи діям лю­дей організованості, стійкості, узгодженості, забезпечує їх підконтрольність, вносячи тим самим елементи упорядкованості і порядку у суспільні відносини, робить їх цивілізованими;

ü право впливає на поведінку і діяльність людей за допо­могою узгодження їх специфічних інтересів, тобто право не пригнічує приватний інтерес, а, навпаки, погоджує його з громадським інтересом;

ü право є виразником і визначником свободи особи у суспільстві, при цьому не означає свободу взагалі, а визначає межі, міру цієї свободи;

ü право має здатність бути виразником ідеї справедливості, тобто право виступає критерієм правильного, справедливого розподілу матеріальних благ, утверджує рівність усіх громадян перед законом;

ü право виступає джерелом оновлення суспільства відпо­відно до історичного ходу суспільного розвитку; особливо його цінність зростає в умовах краху тоталітарних режимів і затвер­дження нових ринкових механізмів;

ü правові підходи є основою і єдино можливим засобом роз­в'язання проблем міжнародного і міжнаціонального характеру.

 

Таким чином, цінність права розуміється як його здатність служити метою і засобом задоволення загально­людських потреб та інтересів.

Сутність права полягає в регулюванні суспільних відносин в умовах цивілізації — у досягненні на нормативній основі такої стабільної організованості суспільства, при якій реалізу­ються демократія, економічна свобода, свобода особи.

Вище громадське призначення права полягає в тому, щоб забезпечувати, гарантувати в нормативному порядку свободу у суспільстві, затверджувати справедливість, створювати оптимальні умови для переважної дії у суспільстві економічних і духовних чинників, виключаючи свавілля із громадського життя.

ОЗНАКИ ПРАВА
Державна санкціонованість Держава встановлює норми права або санкціонує (визнає) існуючі у суспільстві норми як правові. Зміст поняття “санкція” включає: 1) джерело; 2) дозвіл; 3) елемент норми права.
Системність Право складається із системи пов’язаних між собою у певному порядку правових норм, правових інститутів і галузей права.
Загальнообов’яз-ковість Право обов’язкове для всіх суб’єктів, незалежно від статі, віку, національності, майна і т.д.
Формальність Право завжди виражене у певній формі – у вигляді офіційних законів та інших нормативних актів, у письмовому вигляді, з чітким визначенням прав та обов’язків.
Нормативність Як і інші соціальні норми, норми права мають загальний, а не конкретний характер. Норма права – розпорядження загального характеру. Вона розрахована не на окреме, разове відношення, не на конкретних осіб, а на безліч схожих відношень і на безліч неперсоніфікованих адресатів, які підпадають під умови її дії. Правова норма відображає та регулює відношення між людьми. В упорядкуванні цих відношень безпосередньо зацікавлена і бере участь держава, вони багаторазово повторюються і є найбільш типовими.
Державна охорона Включає державний легальний примус, різні організаційні, виховні і попереджувальні заходи, а також можливість притягання до юридичної відповідальності порушників норм права.

 

Розуміння права як системи норм, встановлених або санкціонованих державою, розкриває одну із сторін правової дійсності. Норми права є регуляторами суспільних відносин. Так, ці регулятори виступають щодо кожної окремої особи як зовнішній фактор, тому термін "право" в такому розумінні має об'єктивний характер, тобто не належить будь-якому суб'єктові, не відображає його особистої властивості. Державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються і діють незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта: він, вступаючи в суспільне життя, вже застає "готовими" певні юридичні норми, що склалися до нього і незалежно від нього. У зв'язку з цим право, як систему норм, називають об’єктивним правом.

Суб’єктивне право характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єктові - учасникові суспільного життя і, отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо використання їх.

Переважну частину своїх основних прав людина не може здійснити, якщо не стане носієм суб'єктивного права. Наділяючи людину суб'єктивним правом, держава відкриває їй доступ до здійснення її основних прав.

 

Система права

Системна будова права являє собою цілісне утворення, яке складається із безлічі елементів, що знаходяться між собою у певному ієрархічному зв’язку.

Система права відображає внутрішню будову права як системи правових норм. Вона являє собою об'єктивно зумовлену внутрішню організацію права певної держави, яка полягає в єдності й погодженості всіх правових норм держави і в розподілі їх на інститути та галузі права.

Система права – це упорядкована сукупність усіх діючих у державі правових норм.

 


Внутрішня будова системи права виражається в її структурі.

Структура системи права – поділ усієї сукупності правових норм на галузі й інститути залежно від предмета і метода правового регулювання.

Предмет правового регулювання – ті суспільні відносини, які регулюються нормами права.

Метод правового регулювання – спосіб впливу норм права на певну сферу суспільних відносин. Це сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників правових відносин для реалізації ними своїх функцій.

 

Отже, до структурних елементів системи права зараховують: норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права.

1. Норма права — основний елемент системи права; "елементарна частка" права, первинний компонент, з якого складаються інститути і галузі права. Це правило поведінки, яке встановила й охороняє держава. Воно визначає права й обо­в'язки учасників регулювання громадських відносин і служить критерієм правомірної і неправомірної поведінки. Немає норми права, яка б не входила до певного інституту та галузі права.

2. Інститут права — сукупність взаємодіючих правових норм, що регулюють визначену відносно самостійну групу однорідних суспільних відно­син, яка являє собою особливу частину галузі права.

Інститут — складова частина, блок, ланка галузі. У кожній галузі права можна виділити безліч інститутів. На­приклад, у сфері трудових відносин виділяються відносини, пов'язані з укладенням трудової угоди, відповідно, в трудовому праві формується інститут трудової угоди. Таким чином, виділяються й інші інститути права: у кримінальному праві — інститут призначення покарання, інститут звільнення від кримінальної відповідаль­ності; у сімейному праві — інститут шлюбу, інститут усинов­лення, інститут розлучення; у цивільному праві — інсти­тут договору купівлі-продажу, інститут юридичної особи, інститут позовної давності і т. ін. Усі інститути функціонують у тісному взаємозв'язку один з одним як усередині даної галузі, так і поза нею.

Юридичним критерієм для відокремлення тієї чи іншої сукупності норм у конкретний правовий інститут служать три ознаки:

1) юридична єдність правових норм;

2) повнота регулювання певної сукупності суспільних від­носин;

3)відокремлення норм, які утворюють правовий інститут, у розділах, частинах та інших структурних одиницях різних нор­мативно-правових актів, зокрема законів.

Серед інститутів розрізняють:

а) галузеві (наприклад, інститут спадкоємства);

б) міжгалузеві (наприклад, інститут приватної власності).

3. Підгалузь права – певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, яка об'єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права.

Підгалузь права порівняно з галуззю об’єднує менші групи правових норм і регулює споріднені громадські відносини.

На відміну від правових інститутів, підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; в цивільному – зобов'язальне, авторське, спадкове право. Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги нормативного матеріалу, тісна консолідація, компактність не мають у своєму складі підгалузей права. До них, наприклад, належать процесуальні галузі права.

4. Галузь права - уособлена сукупність норм та інститутів, яка являє собою самостійну частину системи права і спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин за допомогою особливого методу правового регулювання. Галузь права, найбільший структурний підрозділ і центральна ланка права, вона найповніше виражає "групові" особливості правового регулювання.

Ознаками галузі права є те, що:

1) кожна галузь має свій предмет;

2) кожна галузь має своє законодавство, як правило, самостійні кодекси;

3) кожна галузь має свій особливий юридичний режим, який регламентує правовий стан суб’єктів права, встановлює засоби реалізації прав та обов’язків і державно-правові заходи, спрямовані на неухильну реалізацію правових норм.

Основні галузі системи права України: конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, аграрне, екологічне, соціального забезпечення, цивільно-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне.

 
 

 

 

 


Джерела права

Форма (джерело) права - це державно-офіційні способи виразу і закріплення його норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення.

Джерело права – офіційний спосіб зовнішнього вираження й організації у належну юридичну оболонку норм права.

Поняття форми права невіддільне від поняття юридичної норми. Коли мова йде про норму права, мається на увазі той чи інший спосіб існування норм права. Форма права завжди є носієм правової норми. Крім того, форма права вважається формою зовнішнього виразу правових норм, звернення до якої дає уявлення про діючі у цей момент державно-обов'язкові правила.


Правовий звичай–санкціонований державою звичай, який набуває в силу цього загальнообов’язкового значення. Правовий (санкціонований) звичай – одна з найбільш давніх форм права. Правовий звичай – це правило поведінки, яке в силу багаторазового повторення стає звичкою, передається із поко­ління в покоління й захищається примусовою силою держави. Правовий звичай – це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру. Правовий звичай походить від простого звичаю, який стає правовим тоді, коли його закріплює (санкціонує) держава. Він полягає у визнанні державою та в наданні захисту тим чи іншим нормам, які давно склалися в даному суспільстві або в даній місцевості, в даній сфері відносин. Історії відомо багато випадків, коли звичаї родового ладу, трансформуючись, переростали поступово у санкціоновані звичаї. Однак, звичай є законом лише в тому випадку, коли він належить до категорії звичаїв, "визнаних" як закони тією чи іншою правовою системою. Тобто звичай, санкціонований державою, стає обов'язковим для виконання – він і є правовим.

Юридичний ( правовий) прецедентсудове або адміністративне рішен­ня у конкретній юридичній справі, яке набуває загальнообов'­язкового значення при розв'язанні усіх наступних аналогічних справ. Тобто це рішення компетентного органу держави (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ. Судовий прецедент має широке значення та широко застосовується в англосаксонських країнах (Англії, Канаді, США, Австралії, Індії та інших країнах). В цих країнах судді в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд. Це вдалі, справедливі рішення суду, які є еталоном при розв'язанні інших аналогічних справ. Прецедент може бути як судовим, так і адміністративним. Він надає судді або посадовій особі непросту можливість власного розсуду, ос­кільки за відсутністю цілковитої аналогії життєвих ситуацій саме вони мають право оцінювати ступінь аналогічності обста­вин, які розглядаються. Причому в прецеденті не обов'язкове все попереднє рішення, а лише сутність правової позиції суду, який ухвалив початкове рішення або вирок.

В Україні правовий прецедент як джерело права не застосовується.

Нормативно-правовий договіроб'єктивоване, формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою. Це документ загального характеру, який встановлюється за взаємною згодою кількох суб'єктів і забезпечується державою. Нормативні договори бувають внутрішньодер­жавними і міжнародними, установчими і звичайними, типо­вими і поточними. Найбільш поширений приклад нормативного договору — це колек­тивний договір між адміністрацією підприємства і профспілко­вою організацією, яка представляє трудовий колектив. Він відіграє значну роль при регулюванні трудових відносин.

Основною формою права є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт- це письмовий документ компетентного органу держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Нормативно-правовий актофіційний юридич­ний документ, який приймається внаслідок правотворчості ком­петентним державним органом і містить правові норми. Нормативні акти спрямовані на встановлення, зміну або скасування правових норм.

Нормативно-правовий акт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулює зміст прав та обов'язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму у зв'язку із змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Закон –це нормативно-правовий акт вищого представницького органу держави або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, відображає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу. Вища юридична сила закону полягає в тому, що він – акт вищого представницького органу держави, і цей акт може скасувати чи змінити лише орган, який його видав. Усі інші нормативні акти видаються тільки на підставі закону. Ознакою закону є також особливий порядок його прийняття, який включає ряд обов'язкових стадій.

Характеристика законів як правових документів вищої юридичної сили означає, що всі інші нормативні акти - акти іншої юридичної якості: всі вони перебувають "під" законом, тобто є підзаконними нормативно-правовими актами. Це акти компетентних органів держави, які видаються на підставі закону, згідно із законом та з метою його виконання.

Підзаконність цих актів не означає меншу юридичну обов'язковість: вони теж мають юридичну силу. Але їхня юридична сила не має такої загальності, як це властиво законам, що домінують над всіма іншими нормативними актами.

Підзаконні акти різноманітні, вони відрізняються між собою за юридичною силою і утворюють складну ієрархічну структуру. Їхня юридична сила залежить від того, яке місце посідає державний орган, що видав акт, у державному апараті, його компетенції. Акт кожної державної інстанції нижчого рівня має не лише відповідати законові, а й нормативним актам усіх державних органів, які посідають вищі місця в державній ієрархії.

 

Інколи зовнішньою формою права вважають релігійно-правові норми та міжнародно-правові акти.

Релігійно-правові норми— санкціоновані державою цер­ковні канони та інші релігійні норми, яким надається загаль­нообов'язковий характер.

Міжнародно-правові акти – документи міжнародних угод, у яких містяться правила відносин нинішніх і майбутніх учасників угоди на невизначений час. Звичайно міжнародно-правовий акт має пріоритетну дію перед нормами національного права.

 

Законність і правопорядок

Законність – це принцип, метод і режим суворого, неухильного виконання і дотримання норм права усіма учасниками суспільних відносин.

Принципи законності – це основні ідеї, початки, що виражають зміст законності.

ПРИНЦИПИ ЗАКОННОСТІ
1.Принцип загальності. Загальність законності полягає у її обов'язковості, зверненій до всіх і кожного без винятку, неза­лежно від стану, чину і рангу. Перед законом усі рівні і всі повинні йому підкорятися, у протилежному випадку передба­чається невідворотність відповідальності.
2. Принцип єдності. Єдність законності полягає у поши­ренні цієї вимоги на всю територію даної держави. Єдність законності полягає в її однаковому розумінні. Прояв місницт­ва — протизаконне явище. Місцеві особливості треба врахову­вати, але тільки в рамках закону і на його основі.
3. Принцип верховенства закону. Верховенство закону є най­важливішою властивістю законності, пов'язаною з виняткові­стю закону; ця властивість означає ієрархію нормативно-пра­вових актів, що закріплюється у Конституції. Остання має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій тери­торії держави. Функціонування держави повинно здійснювати­ся виключно на основі законів, при суворій реалізації посадо­вими особами своїх обов'язків і прав соціальних суб'єктів. Ця властивість поширюється на всі правові форми діяльності дер­жави: правотворчу, виконавчо-розпорядчу і правоохоронну. Вона не дозволяє посадовим особам — виконавцям норм права (перш за все закону) займати позицію "вільного розсуду", довільно приймати рішення, виконувати або не виконувати закон за тих чи інших мотивів.
4. Принцип невідворотності реалізації законності. Невідво­ротність реалізації законності означає припинення будь-яких порушень закону, від кого б вони не йшли, невідворотність відповідальності за ці порушення. Будь-яке правопорушення є одночасно і порушенням законності. Праву повинні бути чужи­ми "мертві" норми, які тільки проголошуються, але не реалі­зуються. Законність є провідником, реальністю права, це пра­во в дії, реалізація його як соціальної цінності, як найважлив­ішого інструмента регуляції суспільних відносин.
5. Принцип неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Законність є вищою доцільністю. Будь-який відступ від законності, що пояснюється "вищими інтересами", "вимогами народу", "моральними міркуваннями" веде до дестабілізації у суспільстві. Якщо закон застарів, став недоцільний, то його треба змінити, доповнити, але тільки відповідно до встановленої процедури, яка також визначається законом. Доки зміни не внесені, закон діє, існує. У той самий час за­конність передбачає урахування доцільності, користі у про­цесі застосування права, коли призначається конкретна міра покарання за вчинене правопорушення. Але в будь-якому випадку міркування доцільності враховуються на підставі і в рамках закону.
6. Принцип нерозривного зв'язку законності і культури.Без культури не може бути й мови про законність; чим вищий рівень культури суспільства у цілому, окремих громадян, тим вищий і рівень законності.

 

Із законністю пов'язане інше правове явище — правовий порядок (правопорядок).

Правопорядок — це стан упорядкованості громадських відно­син, оснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових розпоряджень, результат дотримання, ви­конання правових норм, тобто законності.

Правопорядок скла­дається внаслідок регулятивної дії не всіх соціальних норм, а тільки норм права.

Законність — це в більшій мірі вимога держави до діяль­ності суб'єктів права у процесі втілення правових норм у соці­альну дійсність, це пріоритет права у суспільних відносинах. Як кажуть філософи, законність є областю повинності.

Правопорядок як наслідок прояву законності є станом фактичної упорядкованості суспільних відносин, які набули форми правових, змістом яких є діяльність осіб, що реалізу­ють свої права й обов'язки.

Можна сказати, що правопорядок — це законність у дії. Найбільш істотним моментом правопорядку є те, що законність повинна не тільки проголошуватись, але й реально запровад­жуватись у життя.

Існує пряма залежність між правопорядком і законністю: укріплення законності тягне за собою як результат укріплення правопорядку, і навпаки, якщо порушується законність, то порушується і правопорядок.

Для існування законності і правопорядку необхідна система гарантій та умов їх забезпечення.

Гарантії — це сукупність умов і засобів, які дозволяють безперешкодно реалізовувати правові норми, користуватися суб'­єктивними правами й виконувати юридичні обов'язки.

Під гарантіями розуміються як об'єктивні умови існування суспільства, так і спеціально вироблені державою і громадські­стю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права усі­ма суб'єктами.

Тема 2. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

Тема 4. ФІНАНСОВЕ ПРАВО

Фінансове право це публічна галузь права, яка закріплює структуру фінансової системи, розподіл компетенції в цій галузі між державою та органами місцевого самоврядування, а на основі цих вихідних норм регулює відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування.

Фінансове право обґрунтовано визнається самостійною галуззю єдиної правової системи держави, але це не значить його абсолютної відособленості. Фінансове право тісно взаємозалежно з усіма галузями права, але найбільш тісно воно пов’язано з конституційним, адміністративним та цивільним правом.

 
 


Система фінансового права

 
 


Система фінансового права дозволяє усвідомити, з яких підгалузей, інститутів, частин складається ця галузь права і як ці складені елементи взаємодіють між собою.

Фінансово-правова норма – це встановлене державою в суворо визначеному порядку та забезпечене заходами державного примусу, виражене в категоричній формі загальнообов’язкове правило поведінки суб’єктів фінансових правовідносин, які виникають у галузі мобілізації, розподілу та використання коштів централізованих і децентралізованих фондів.

Фінансово-правовий інститут – законодавчо відокремлена сукупність правових норм, які забезпечують комплексне регулювання певної групи суспільних відносин. Він відрізняється від галузі фінансового права головним чином обсягом правового регулювання (регулює лише об’єктивно діючу, відносно відособлену частину взаємопов’язаних фінансових відносин). Вважається що він є базовим елементом системи фінансового права, який відображає закономірності та специфіку його макроструктури, це сукупність структурно відокремлених фінансово-правових норм, що утворюють цілісний комплекс, достатній для повного правового регулювання однорідної, відносно відокремленої групи фінансових відносин.

Підгалузь фінансового права характеризується наявністю в її складі кількох правових інститутів з одночасним виділенням декількох “загальних положень”, характерних для всіх інститутів цих підгалузей.

Галузь фінансового права – це відносно замкнена частина системи права, що включає сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, котрі виникають у сфері правового режиму руху державних грошових коштів.

               
       
Галузь фінансове право
 

 


Групування фінансово-правових норм має дві сторони:

       
   

 


Фінансове право, як і інші галузі права, підрозділяється на загальну й особливу частини.

Загальна частина фінансового права Особлива частина фінансового права
Загальна частина фінансового права охоплює фінансово-правові норми, що закріплюють: поняття фінансів і основні початки фінансової діяльності держави, її задачі, загальні принципи, форми і методи її здійснення; правову характеристику фінансово-правових відносин та фінансово-правових норм; систему державних органів, що здійснюють фінансову діяльність, їх ієрархію, компетенцію, правовий статус, завдання і функції, форми і методи роботи; основні риси фінансово-правового положення інших суб’єктів, з якими ці органи вступають у фінансово-правові відносини; правові основи фінансового контролю, його види та методи.   Особлива частина фінансового права містить у собі підгалузі та правові інститути, які містять фінансово-правові норми, що регулюють відносини в області: державного бюджету; позабюджетних державних і муніципальних фондів; фінансів державних та комунальних підприємств; державних і місцевих податків і інших обов’язкових платежів; державного кредиту; державних доходів; державних витрат (видатків); державного страхування; банківського кредитування і безготівкових розрахунків; грошового обігу і валютного регулювання.

Норми загальної частини фінансового права конкретизуються в особливій частині. Загальна і особлива частини фінансового права перебувають у нерозривному зв’язку, оскільки в своїй основі вони є відображенням цілого і його елементів. Положення загальної частини застосовуються до усіх розділів особливої частини.

Глосарій

А

 

Абсентеїзм — байдуже ставлення людей до здійснення своїх громадсько-політичних прав, ухилення від виконання своїх громадських обов'язків, передусім від участі у виборах.

Абсолютизм— абсолютна, тобто необмежена самодержавна влада, форма державного правління, яка ґрунтується на самоуправстві володаря і виключає наявність органів політичної влади, незалежних від влади монарха. Це остання форма феодального правління, що виникла в період розкладу феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Існує в Саудівській Аравії, Омані, деяких інших державах. Виділяють деспотію, тиранію і режим освіченого А. Для деспотії характерна необмежена влада правителя, безправ'я підданих. Деспотизм був характерний для держав Стародавнього Сходу. Тиранія — одноособове правління тирана (Стародавня Греція). Цей режим вживає жорстоких заходів щодо політичної опозиції. Освічений А. — режим, що допускає певні права підданих.

Абсолютна (необмежена) монархія - це така форма правління, при якій вся найвища законодавча, виконавча і судова влада належать одній особі - монарху (королю, царю, князю тощо). Державна влада, як правило, передається спадково, а в окремих випадках монарх може обиратися представниками панівного класу, народу тощо. Монарх за свою діяльність не звітується перед народом, а також не несе юридичної відповідальності.

Автономія — форма самоуправління частини території держави, що здійснюється у межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією). Автономною територіальною одиницею в Україні є Автономна Республіка Крим як складова частина України, що самостійно вирішує питання, віднесені до її відання Конституцією України, Законом України "Про статус Автономної Республіки Крим" та іншим законодавством.

Авторське право— складова частина цивільного права, яке регулює відносини у сфері використання творів науки, літератури та мистецтва.

Аграрне право – система правових норм, що регулюють суспільні відносини по виробництву, переробці і реалізації сільськогосподарської продукції, а також відносини по їх виробничо-технічному і соціальному призначенню.

Адвокат— особа, яка надає юридичну допомогу, здійснює правовий захист. А. може бути громадянин, який має вищу юридичну освіту, певний стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника А., а також склав кваліфікаційні іспити, отримав свідоцтво на право займатися адвокатською діяльністю і прийняв присягу А. України.

Адвокатура— добровільне професійне об'єднанн



Последнее изменение этой страницы: 2016-08-14; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.170.64.36 (0.025 с.)